Постанова

від 23.08.2019 по справі 757/7568/18-ц

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ХАРКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Постанова

Іменем України

Справа № 757/7568/18-ц

Провадження № 22-ц/818/3387/19

23 серпня 2019 року

м. Харків

Харківський апеляційний суд в складі колегії:

головуючого - Сащенко І.С.

суддів - Коваленко І.П., Овсяннікова А.І.

за участю секретаря Іманвердізаде А.А.

учасники справи:

боржник - ОСОБА_2 ;

стягувач - Товариство з обмеженою відповідальністю Українська металургійна компанія ;

розглянув у відкритому судовому засіданні в місті Харкові апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Українська металургійна компанія

на ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 травня 2019 року

по цивільній справі за заявою ОСОБА_2 про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, -

встановив:

У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із заявою про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, що застосоване до нього ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 квітня 2018 року у справі №757/7568/18-ц.

В обґрунтування заяви посилався на відсутність ухилення від виконання зобов`язань, покладених рішенням суду та умислу на таке ухилення, оскільки частково сплачував і сплачує заборгованість.

Про наявність відкритого виконавчого провадження заявнику стало відомо лише 19.01.2018 року у зв`язку з отриманням постанов про накладення арешту на майно. Після чого через свого представника він подав заяву, якою повідомив державного виконавця про намір добровільного погашення заборгованості із заробітної плати, повідомивши місце роботи та адресу.

В подальшому надавав періодично квитанції про часткову сплату заборгованості. Також вказує, що він повідомляв державного виконавця про необхідність направлення постанови про стягнення заборгованості із заробітної плати на адресу Управління справами Верховної Ради України - за місцем його роботи.

28.02.2018 року ним надано Декларацію про доходи та майно боржника. Вказує, що 05.03.2018 року головним державним виконавцем ВПВР Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В. винесено постанову про звернення стягнення на заробітну плату, яка прийнята до виконання Управлінням справами Верховної Ради України.

З січня 2018 року по теперішній час здійснюються чергові утримання (відрахування) із заробітної плати заявника в рахунок погашення заборгованості. Крім цього, також добровільно вчиняє дії, спрямовані на погашення заборгованості перед стягувачем.

Також зазначав, що необхідність тимчасового виїзду за межі України обумовлена нагальною потребою в продовженні отримання медичної допомоги його матір`ю у Франції та неможливістю її отримання в межах України, а також потребою в отриманні особисто ним медичної допомоги в медичному закладі Німеччини та неможливістю її отримання в межах України. Зазначає, що є Народним депутатом України та є з-поміж іншого членом груп з міжпарламентських зв`язків з іншими країнами, що обумовлює наявність у нього закордонних робочих відряджень.

В судове засідання заявник не зявився.

Представник стягувача проти задоволення заяви заперечував.

Представник відділу примусовго виконання рішень Департаменту державної виконавчої служи Міністерства юстиції України в судове засідання не з`явився.

Ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 травня 2019 року заяву ОСОБА_2 задоволено. Скасовано тимчасове обмеження у праві виїзду за кордон боржника ОСОБА_2 шляхом заборони перетинати державний кордон України, застосоване ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова від 12.04.2018 року у справі № 757/7568/18-ц в межах виконавчого провадження № 55393614, яке перебуває на виконанні у відділі примусовго виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Не погодившись з вказаною ухвалою суду Товариство з обмеженою відповідальністю Українська металургійна компанія подало апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати та постановити нову, якою у задоволенні заяви відмовити повністю.

Скарга мотивована неповним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи; порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначає, що факт ухилення боржника від виконання зобов`язання, покладеного рішенням суду встановлено ухвалою суду, правовий інститут скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ( ч.ч. 5-8 ст. 441 ЦПК України ) не передбачає повноваження суду переглянути судові рішення, якими факт ухилення боржника вже встановлений.

Доводи ОСОБА_2 в частині виконання рішення шляхом звернення стягнення на заробітну плату також не вказує на належне виконання рішення саме боржником, оскільки дії, що стали підставою для такого відрахування згідно наділеної компетенції вчинені ВДВС, а не боржником.

Правом на надання відзиву сторони по справі не скористалися.

Вислухавши доповідь судді, пояснення осіб, що з`явилися, вивчивши апеляційну скаргу та матеріали справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає.

Задовольняючи заяву про скасування тимчасового обмеження ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України суд першої інстанції виходив з того, що дії боржника направлені на погашення існуючої заборгованості за вказаним виконавчим провадженням та вищевикладене не може свідчити про ухилення боржника ОСОБА_2 від виконання покладених на нього вказаним судовим рішенням зобов`язань.

А отже збереження обмеження у праві виїзду за кордон боржника в даному випадку є непропорційним втручанням у праві на його пересування.

Колегія суддів не вбачає підстав для скасування ухвали суду першої інстанції.

Встановлено, що рішенням Дзержинського районного суду міста Харкова від 27.09.2013 року у справі № 638/4258/13-ц задоволено позовні вимоги ПАТ Укрсиббанк до ОСОБА_2 , стягнуто заборгованість за договором про відкриття карткового рахунку та видачу платіжної картки від 10 жовтня 2005 року та Додаткової угоди до нього про встановлення ліміту овердрафту №4 від 12 березня 2008 року в розмірі 467512,59 доларів США (що еквівалентно 3736828,13 гривень), заборгованості по Договору 5006712 про відкриття банківського карткового рахунку та обслуговування платіжної картки від 07 квітня 2008 року в розмірі 450297,93 євро (що еквівалентно 4740547,48 гривень),

Постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень Департаменту Державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В. від 14.12.2017 року відкрито виконавче провадження №55393614 з примусового виконання рішення суду від 27.09.2013 року.

Відповідно до частин 1-3, 5 ст.441 ЦПК України тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України може бути застосоване судом як захід забезпечення виконання судового рішення або рішення інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом.

Тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України застосовується в порядку, визначеному цим Кодексом для забезпечення позову, із особливостями, визначеними цією статтею.

Суд може постановити ухвалу про тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України фізичної особи, яка є боржником за невиконаним нею судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), якщо така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним рішенням, на строк до виконання зобов`язань за рішенням, що виконується у виконавчому провадженні.

Суд може скасувати тимчасове обмеження фізичної особи у праві виїзду за межі України за вмотивованою заявою боржника.

Ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 квітня 2018 року за поданням державного виконавця тимчасово обмежено у праві виїзду за кордон боржника - ОСОБА_2 шляхом заборони перетинати державний кордон України до виконання ним зобов`язань, покладених на нього рішеннями суду у виконавчому провадженні №55393614, яке перебуває на виконанні у відділі примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України.

Постановою апеляційного суду Харківської області від 23 травня 2018 року ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 12 квітня 2018 року залишено без змін.

Відповідно до ст. 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Статтею 313 ЦК України передбачено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка досягла шістнадцяти років, має право на вільний самостійний виїзд за межі України. Фізична особа може бути обмежена у здійсненні права на пересування лише у випадках, встановлених законом.

Згідно ст.6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в"їзду в Україну громадян України" право громадянина України на виїзд з України може бути тимчасово обмежено у випадках, коли він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів.

Статтею 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визначено, що кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.

Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.

На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдані суспільними інтересами в демократичному суспільстві.

Передбачені у законі обмеження є заходами, які покладаються на боржника з метою заклику до його правосвідомості, якщо останній ухиляється від виконання свого обов`язку, або ж переслідують пасивне та незаборонене примушування боржника до вчинення ним активних дій щоб якнайскоріше задовольнити інтереси кредитора та позбутися обмежувальних заходів.

Постановою головного державного виконавця Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Рубель І.В. від 05.03.2018 року звернуто стягнення на доходи боржника ОСОБА_2 , а саме на заробітну плату.

Згідно довідок про доходи ОСОБА_2 від 17.04.2019 року №9-1- 12/744 та №9-1- 12/745, виданих Управлінням справами Верховної Ради України, за період з січня 2018 року по грудень 2018 року утримана сума з доходів становить 44 715,70 грн., за період з січня 2019 року по березень 2019 року утримана сума з доходів становить 13 405,34 грн. (а.с.96, 97).

Крім того, ОСОБА_2 у добровільному порядку частково здійснено погашення заборгованості у розмірі 1000 грн. згідно квитанції від 18.04.2019 року (а.с.77), 1000 грн. згідно квитанції від 06.06.2019 року (а.с. 78), 500 грн. згідно квитанції від 04.05.2019 року (а.с. 79), 500 грн. згідно квитанції від 26.04.2019 року (а.с. 80).

Аналіз ст. 441 ЦПК України свідчить про те, що ухилення боржника від виконання зобов`язань, покладених на нього рішенням слід розуміти як будь-які навмисні, свідомі діяння (дії або бездіяльність) боржника, спрямовані на невиконання відповідного обов`язку у виконавчому провадженні, коли виконати цей обов`язок у нього є всі реальні можливості (наприклад, наявність майна, грошових коштів тощо) і цьому не заважають будь-які незалежні від нього об`єктивні обставини.

При цьому, тимчасове обмеження боржника в праві виїзду за межі України є винятковим заходом обмеження особистої свободи фізичної особи, який застосовується лише за наявності достатніх підстав вважати, що така особа ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на неї відповідним судовим рішенням, має намір вибути за межі України з метою невиконання цього рішення.

У відношенні пропорційності обмеження, встановленого у зв`язку з неоплаченими боргами, Європейський Суд у пункті 49 цього рішення зазначив, що таке обмеження є виправданим лише остільки, оскільки сприяє досягненню переслідуваної мети гарантування повернення вказаних боргів (див. рішення Європейського Суду від 13 листопада 2003 року за справою Напияло проти Хорватії (Napijalo v. Croatia), скарга N 66485/01, §§ 78 - 82).

Зважаючи на те, що ОСОБА_2 виконує рішення суду як самостійно, так і шляхом проведення відрахувань з його заробітної плати, вважати що боржник ухиляється від виконання покладених на нього рішенням суду зобов`язань не можна, тому суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про можливість задоволення заяви про скасування обмеження боржника у праві виїзду за межі України.

Посилання представника стягувача в апеляційній скарзі на те, що факт ухилення боржника від виконання зобов`язання, встановлено ухвалою суду, правовий інститут скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України ( ч.ч. 5-8 ст. 441 ЦПК України ) не передбачає повноваження суду переглянути судові рішення, якими факт ухилення боржника вже встановлений, судовою колегією не приймаються.

Європейський Суд з прав людини в своїх рішеннях неодноразово наголошував на тому, що навіть якщо міра, що обмежує свободу пересування особи є початково обґрунтованою, вона може стати неспіврозмірною й порушити права особи, якщо автоматично продовжується протягом тривалого часу (див. рішення Європейського Суду за справою Луордо проти Італії (Luordo v. Italy), скарга N 32190/96, § 96, ECHR 2003-IX), рішення Європейського Суду за справою Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини (Foldes and Foldesne Hajlik v. Hungary), скарга N 41463/02, § 35, ECHR 2006, рішення Європейського Суду за справою Рінер проти Болгарії , § 121).

Надалі у пункті 50 вказаного рішення Європейський Суд з прав людини підкреслив, що у будь-якому випадку влада країни зобов`язана забезпечити те, що порушення права особи залишати його або її країну було від самого початку і протягом всієї тривалості - виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Влада не може продовжувати на довготривалі строки заходи, що обмежують свободу пересування особи без регулярної перевірки їх обґрунтованості (див. згадуване вище рішення європейського Суду за справою Рінер проти Болгарії , § 124 і згадуване вище рішення Європейського Суду Фельдеш та Фельдешне Хайлік проти Угорщини , § 35). Така перевірка має, як правило, проводитися судами принаймні, в останній інстанції, оскільки вони забезпечують найкращі гарантії незалежності, неупередженості й законності процедури (див. Рішення Європейського Суду від 25 січня 2007 р. за справою Сіссаніс проти Румунії ), скарга № 23468/02, § 70).

Охоплення судової перевірки має дозволити суду взяти до уваги всі фактори, що відносяться до справи, включаючи ті, що стосуються співмірності обмежувального заходу (див. з необхідним змінами Рішення Європейського Суду від 23 червня 1981 р. за справою "Ле Конт, Ван Лейвен і Де Мейере проти Бельгії" (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium), Series A, N 43, § 60)...".

Тобто, застосовуючи статтю 2 Протоколу 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, які є джерелом права в Україні, суд зобов`язаний забезпечити, щоб порушення права особи залишати країну було виправданим та пропорційним за будь-яких обставин.

Крім того, відповідно до другого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції зазначено, що повинен існувати справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи . Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі Спорронг та Льон рот проти Швеції (Sporrong and Lonnroth v. Sweden), пп. 69 і 73, Series A № 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі Джеймс та інші проти Сполученого Королівства (James and Others v. the United Kingdom), п. 50, Series A № 98).

Отже колегія суддів, приходить до висновку про відсутність правових підстав для відмови в задоволенні заяви про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України, оскільки тим самим буде порушено справедливий баланс між інтересами судочинства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

З іншого боку, відповідно до положень п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України та ст. 18 ЦПК України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

У справі Бурдов проти Росії від 7 травня 2002 року, Європейський суд з прав людини, вказав, що пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод кожному надано право звертатися до національного суду у разі виникнення спору про його цивільні права ( право на суд ), одним із аспектів якого є право на доступ до правосуддя, що представляє собою право на порушення позовного провадження у національних судах з питань цивільно-правового характеру; але таке право на судовий захист було б ілюзорним, якби система правова держави-учасника Європейської конвенції не виключала, що судове рішення, яке набрало законної сили та є обов`язковим до виконання, залишалося б не виконаним. Також, визнається неприпустимим, що п. 1 ст. 6 Конвенції, деталізовано визначаючи процесуальні гарантії сторін на справедливий розгляд їх справи національним судом, не передбачав би захисту процесу виконання судових рішень. Європейський суд наголосив, що виконання рішення суду, яке ухвалене будь-яким національним судом, повинно розглядатись як складова судового розгляду .

У справі Soering vs UK від 07.07.1989 року Європейський суд з прав людини визначив, що Конвенція як основоположний правовий акт, що підтверджує, забезпечує та надає захист прав людини, визначає, що її гарантії мають бути реальними та дієвими. Також, будь-яке тлумачення гарантованих прав та свобод, повинно відповідати загальним положенням Конвенції, метою якої є забезпечення і сталий розвиток цінностей демократичного суспільства. Тобто, на державі лежить безпосередній обов`язок дотримуватися прав та свобод особи і забезпечувати своєчасне та в повному обсязі виконання судових рішень, що набрали законної сили. Виконання будь-якого рішення суду є обов`язковою стадією процесу правосуддя, і як наслідок, повинна відповідати вимогам ст. 6 Конвенції.

Відповідно до вимог ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачений Конституцією та законами України.

Закон України Про виконавче провадження визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку.

Відповідно до ст. 1 зазначеного Закону виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 10 Закону України Про виконавче провадження передбачено, що заходами примусового виконання рішень є: 1) звернення стягнення на кошти, цінні папери, інше майно (майнові права), корпоративні права, майнові права інтелектуальної власності, об`єкти інтелектуальної, творчої діяльності, інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб, або боржник володіє ними спільно з іншими особами; 2) звернення стягнення на заробітну плату, пенсію, стипендію та інший дохід боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу предметів, зазначених у рішенні; 4) заборона боржнику розпоряджатися та/або користуватися майном, яке належить йому на праві власності, у тому числі коштами, або встановлення боржнику обов`язку користуватися таким майном на умовах, визначених виконавцем; 5) інші заходи примусового характеру, передбачені цим Законом.

Відповідно до частини першої статті 18 Закону України Про виконавче провадження виконавець зобов`язаний вживати передбачених цим Законом заходів щодо примусового виконання рішень, неупереджено, ефективно, своєчасно і в повному обсязі вчиняти виконавчі дії.

До матеріалів справи залучена декларація особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування за 2018 рік, яка містить інформацію про належне боржнику майно, грошові кошти, інші матеріальні активи, які мають значну вартість та за рахунок яких може бути виконане рішення суду без обмеження ОСОБА_2 у праві виїзду за межі України.

Доказів на підтвердження того, що боржник в інший спосіб ухиляється від виконання рішення суду матеріали справи не містять.

Також, апеляційна скарга та матеріали справи не містять доказів на підтвердження відсутності необхідності лікування ОСОБА_2 в лікувальних установах за межами України та відсутності необхідності супроводження матері для лікування за кордон.

Що стосується закордонних робочих відряджень ОСОБА_2 як народного депутата України, то станом на час розгляду справи апеляційним судом, останній народним депутатом не являється.

Доводи апеляційної скарги про порушення судом першої інстанції норм процесуального права під час розгляду заяви боржника, зокрема щодо незабезпечення обов`язкової участі державного виконавця та щодо розгляду справи неповноважним складом суду не знайшли свого підтвердження.

Тимчасове обмеження у праві виїзду за межі України застосовано до боржника ухвалою Дзержинського районного суду міста Харкова від 12 квітня 2018 року, тому заява про скасування застосованих заходів повинна розглядатися тим же судом, а не Печерським районним судом міста Києва.

Про розгляд судом справи про скасування тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України представник Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України повідомлений належним чином.

Інші доводи апеляційної скарги висновків, викладених в ухвалі суду не спростовують.

Оскаржувана ухвала суду першої інстанції постановлена з дотриманням вимог процесуального права, відповідає фактичним обставинам справи, тому підстав для її скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається.

Європейський суд з прав людини вказав що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року.

За змістом ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 367, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,

постановив:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Українська металургійна компанія - залишити без задоволення.

Ухвалу Дзержинського районного суду м. Харкова від 29 травня 2019 року- залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 27 серпня 2019 року.

Головуючий І.С. Сащенко

Судді А.І. Овсяннікова

І.П. Коваленко