Постанова

від 29.08.2019 по справі 915/238/19

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 серпня 2019 року м. ОдесаСправа № 915/238/19 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Діброви Г.І.

суддів: Разюк Г.П., Колоколова С.І.

секретар судового засідання : Лук`ященко В.Ю.

за участю представників учасників справи:

від Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області - Шелемба О.П., ОСОБА_1

від Фермерського господарства «Ліспома» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області - Багдасарян А.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року, м. Миколаїв, суддя Ржепецький В.О., повний текст складено 05.07.2019 року

у справі № 915/238/19

за позовом Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області

до відповідача Фермерського господарства «Ліспома» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області

про визнання права постійного користування земельними ділянками,-

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

В лютому 2019 року Фермерське господарство «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області звернулось до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Фермерського господарства «Ліспома» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області, в якій просило суд визнати право постійного користування земельними ділянками з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , виготовлені на підставі Державного акту № 489 від 10.04.1993 року, за Фермерським господарством «Шепіт» .

Позовні вимоги мотивовано тим, що 29.11.1993 року, на підставі Державного акту на право постійного користування від 10.04.1993 року № 489, громадянин ОСОБА_2 отримав у постійне користування земельну ділянку і в подальшому створив та зареєстрував СФГ ОСОБА_3 О. ОСОБА_4 . , яке на даний час має назву Фермерське господарство Шепіт . 22.06.2017 року ОСОБА_2 на спірних землях зареєстровано інше Фермерське господарство Ліспома , чим обмежено законні права та інтереси Фермерського господарства Шепіт на ведення законної господарської діяльності.

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі №915/238/19 в задоволенні позову Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області до Фермерського господарства «Ліспома» , с.Садове Арбузинського району Миколаївської області про визнання права постійного користування земельними ділянками відмовлено повністю.

Рішення суду першої інстанції мотивовано недоведеністю та необґрунтованістю заявлених позовних вимог, оскільки Фермерське господарство «Шепіт» , зазначаючи про те, що воно з дати передачі спірної земельної ділянки у користування було фактичним її користувачем, всупереч вимогам ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України, не надало жодних належних та допустимих доказів існування зазначених обставин, а право постійного користування спірною земельною ділянкою для ведення фермерського господарства належить громадянину України ОСОБА_2 , а не Фермерському господарству «Шепіт» , що підтверджується Державним актом від 10.04.1993 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які долучені до матеріалів справи, що, в свою чергу, у відповідності до положень ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України, виключає можливість належності цих же земельних ділянок Фермерському господарству «Шепіт» на праві постійного користування.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи.

Фермерське господарство «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області з рішенням суду першої інстанції не погодилось, тому звернулось до Південно-західного апеляційного господарського суду із апеляційною скаргою, в якій просить суд рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі №915/238/19 скасувати повністю і прийняти нове рішення, яким позовні вимоги Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області про визнання права користування земельними ділянками задовольнити повністю, а також відшкодувати позивачу за рахунок відповідача судові витрати.

Апеляційна скарга мотивована порушенням місцевим господарським судом норм матеріального і процесуального права та неповним з`ясуванням всіх обставин справи. Зокрема, скаржник зазначає, що 29.11.1993 року на підставі Державного акту на право постійного користування земельними ділянками від 10.04.1993 року № 489 відповідно до закону, а саме, ст. 9 Закону України Про фермерське господарство , було створено та зареєстровано СФҐ Лісовий О.В. код ЄДПРОУ 20884857. На даний час юридична особа за кодом 20884857 має назву ФГ "Шепіт". Фермерське господарство веде господарську діяльність на даних земельних ділянках протягом 25 років. Метою надання землі в постійне користування є створення фермерського господарства, виписувався державний акт на засновника господарства, того, хто проводив реєстрацію господарства. Під час діяльності господарства можливі зміни в керівництві, в складі членів господарства, але саме фермерське господарство залишається, як і земельна ділянка, що надавалась для його створення. Даний акт видано для цільового призначення ведення фермерського господарства, який передбачав право постійного користування земельною ділянкою усіма членами фермерського господарства.

При цьому, ОСОБА_2 21.06.2017 року, на підставі Державного акту на право постійного користування земельними ділянками, зареєстрованого у книзі реєстрацій земельних ділянок за № 489 від 10.04.1993 року, виготовив технічну документацію про відновлення меж та присвоєння кадастрових номерів на земельні ділянки № НОМЕР_1 площею 25,9 га та № НОМЕР_3 площею 24,1 га і, будучи учасником Фермерського господарства Шепіт , на даних земельних ділянках зареєстрував друге фермерське господарство Ліспома код ЄРДПОУ 41412135, земельні ділянки з кадастровими номерами НОМЕР_1 та № НОМЕР_3 також зареєстрував за Фермерським господарством Ліспома .

На думку скаржника, присвоєння земельним ділянкам кадастрових номерів не дає жодного права ОСОБА_2 створювати інше господарство, реєструвати ці самі земельні ділянки на інше фермерське господарство, так як ці кадастрові номери є похідними від головного документу - Державного акту на право постійного користування, зареєстрованого у книзі реєстрації земельних ділянок за № 489 від 10.04.1993 року.

Скаржник зазначає, що Фермерське господарство Ліспома , яке створив ОСОБА_2 , починаючи з 2017 року і по теперішній час протиправно перешкоджає займатися господарською діяльністю позивачу та своїми діями завдає матеріальної шкоди і обмежує його законні права і інтереси.

Також, Фермерське господарство Шепіт , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області зауважує на тому, що після створення СФГ і до сьогоднішнього часу цільове призначення земельної ділянки і правовий зв`язок між ФГ і земельною ділянкою зберігалися, про що свідчать норми права щодо покладення обов`язків користування земельних ділянок не на суб`єкта, вказаного в Державному акті про право постійного користування землею, а на юридичну особу, оскільки з положень ст. 2, 9, 10, 11 Закону України Про селянське (фермерське) господарство , чинних на момент створення Фермерського господарства Шепіт , випливає, що хоча державний акт на право користування земельною ділянкою виписувався на фізичну особу - засновника фермерського господарства, сама земельна ділянка мала тісний зв`язок з конкретним фермерським господарством, для створення якого вона надавалась, в подальшому використовувалась саме фермерським господарством, як юридичною особою з покладенням на нього усіх прав та обов`язків землекористувача, обліковувалась сільською радою, відділом земельних ресурсів та податковим органом саме за юридичною особою. Після створення, державної реєстрації фермерського господарства саме воно є фактичним землекористувачем земельної ділянки. Державний акт на право постійного користування виписаний на фізичну особу, а право користування земельними ділянками надано юридичній особі - фермерському господарству.

Скаржник посилається, на те, що у Державному акті на право постійного користування, який виписаний на фізичну особу, зазначено цільове призначення земельних ділянок - фермерське господарство, це цільове призначення вказує на те, що право користуватися земельними ділянками має тільки фермерське господарство. Відповідно до закону фізична особа, на яку виписувався Державний акт, не має права користуватися земельними ділянками, бо в названому акті прописано цільове призначення земельних ділянок і користування земельними ділянками такою особою заборонено і є підставою для припинення права постійного користування відповідно до ст. 141 Земельного Кодексу України.

Також скаржник зазначає, що ОСОБА_2 не вийшов з Фермерського господарства Шепіт , натомість створив на одних і тих же земельних ділянках інше фермерське господарство Ліспома , яке користується спірними земельними ділянками та внесло названі ділянки до свого статуту, отже такі дії ОСОБА_2 є протиправними і містять ознаки кримінального правопорушення.

Скаржник зазначає, що у даному випадку вільне волевиявлення ОСОБА_2 на створення іншого фермерського господарства не може бути підставою припинення права постійного користування земельними ділянками Фермерським господарством Шепіт , оскільки обсяг цього речового права і цільове призначення земельної ділянки, визначені Законом, з огляду на гарантії, встановлені ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції. За таких умов, на думку скаржника, Фермерське господарство Ліспома протиправно зайняло земельні ділянки та припинило постійне користування земельними ділянками Фермерського господарства Шепіт , що порушує приписи ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції.

25.07.2019 року поштою та через канцелярію до Південно-західного апеляційного господарського суду від Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області надійшло:

- клопотання про дослідження відеодоказів, які містяться в матеріалах справи, а саме: відео № 1000911, 1001173, 20170709193101, на яких зафіксовано рейдерський захват посівів пшениці Фермерського господарства Шепіт ;

- клопотання про постановлення окремої ухвали, в якому скаржник просив суд постановити окрему ухвалу стосовно порушення законодавства, яке містить ознаки кримінального правопорушення , виявленого під час дослідження доказів у судовому засіданні;

- клопотання про дослідження витребуваних судом документів, а саме: статуту Фермерського господарства Ліспома , квитанцій про сплату єдиного сільськогосподарського податку на землю за 2017-2019 роки, податкових декларацій платника єдиного податку за 2017-2019 роки.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.08.2019 року за апеляційною скаргою Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі № 915/238/19 відкрито апеляційне провадження, справу призначено до судового розгляду.

У зв`язку з перебуванням судді-члена колегії Бєляновського В.В. у відпустці, на підставі розпорядження керівника апарату суду від 28.08.2019 року № 634, було здійснено повторний автоматизований розподіл судової справи № 915/238/19, внаслідок якого для розгляду апеляційної скарги сформовано судову колегію у складі: головуючий суддя - Діброва Г.І., судді: Разюк Г.П., Колоколов С.І.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 28.08.2019 року справу № 915/238/19 прийнято до свого провадження колегією суддів у новому складі.

Відповідач своїм правом згідно ч. 1 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не скористався, відзив на апеляційну скаргу не надав, що згідно з ч. 3 ст. 263 Господарського процесуального кодексу України не перешкоджає перегляду оскарженого рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку.

В судовому засіданні представники позивача підтримали свої доводи та заперечення щодо апеляційної скарги з мотивів, що викладені письмово. Представник відповідача усно заперечував проти задоволення заявлених скаржником клопотань в повному обсязі, просив суд апеляційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Судовою колегією розглянуто та відхилено клопотання скаржника про дослідження відеодоказів, які містяться в матеріалах справи, а саме: відео № 1000911, 1001173, 20170709193101, на яких зафіксовано рейдерський захват посівів пшениці Фермерського господарства Шепіт , оскільки згідно з ч. 1 ст. 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ч. 1 ст. 77 Господарського процесуального кодексу України). Оскільки господарський суд позбавлений можливості самостійно кваліфікувати ті чи інші дії осіб, як скоєння будь-якого кримінального або адміністративного правопорушення, а єдиним доказом на підтвердження зазначених скаржником обставин можуть бути лише офіційні відомості про притягнення таких осіб до передбаченої чинним законодавством України відповідальності, дослідження вищезазначених відеодоказів в даному судовому засіданні судова колегія вважає за недоцільне.

Клопотання Фермерського господарства Шепіт про постановлення окремої ухвали судовою колегією також розглянуто та відхилено, оскільки скаржник просить суд постановити таку ухвалу за результатами дослідження вищезазначених відеодоказів, дослідження яких судом апеляційної інстанції визнано недоцільним.

Клопотання про дослідження витребуваних судом документів, а саме: статуту Фермерського господарства Ліспома , квитанцій про сплату єдиного сільськогосподарського податку на землю за 2017-2019 роки, податкових декларацій платника єдиного податку за 2017-2019 роки судовою колегією задоволено, вищезазначені документи досліджено в судовому засіданні.

Суд апеляційної інстанції, у відповідності до ст. 269 Господарського процесуального кодексу України, переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Обговоривши доводи та вимоги апеляційної скарги, дослідивши правильність застосування судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права України, фактичні обставини справи, оцінивши докази на їх підтвердження в межах доводів апеляційних скарг, надавши правову кваліфікацію відносинам сторін і виходячи з фактів, встановлених у процесі перегляду справи, правових норм, які підлягають застосуванню, та матеріалів справи, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі №915/238/19 є правомірним та таким, що не підлягає скасуванню, виходячи з наступного.

Господарським судом Миколаївської області та Південно-західним апеляційним господарським судом було встановлено та неоспорено учасниками справи наступні обставини.

На підставі рішення ІІ сесії 21 скликання Садівської сільської ради народних депутатів Арбузинського району Миколаївської області від 12.03.1993 року ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку загальною площею 50,0 га в межах згідно з планом, розташовану на території Садівської сільської ради народних депутатів для ведення селянського (фермерського) господарства.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 було видано Державний акт від 10.04.1993 року на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 50,0 га, розташованою на території Садівської сільської ради народних депутатів для ведення селянського (фермерського) господарства.

29.11.1993 року проведено державну реєстрацію Селянського (фермерського) господарства «Лісовий Олександр ОСОБА_5 » , про що свідчить Свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи серії НОМЕР_4 від 29.11.1993 року та присвоєно ідентифікаційний код 20884857.

В грудні 2013 року вищезазначене Фермерське господарство було реорганізовано: змінено назву на Фермерське господарство Шепіт , змінено орган управління, змінено статутний капітал, змінено склад учасників.

Відповідно до наявного в матеріалах справи Статуту Фермерського господарства Шепіт засновником та головою зазначеного фермерського господарства є ОСОБА_6 , членом якого є, зокрема, ОСОБА_2 (п. 1.2, 1.3 Статуту). Частка ОСОБА_2 у статутному фонді Фермерського господарства складає 9,1 % (п. 4 Статуту).

Згідно з п. 5.1 Статуту до земель Господарства належать земельні ділянки, отримані (придбані) засновником господарства у власність, у постійне користування та надані Господарству в оренду.

З довідок відділу Держкомзему у Арбузинському районі Миколаївської області від 25.01.2012 року №137, від 24.01.2013 року № 222, довідки відділу Держземагентства в Арбузинському районі Миколаївської області від 03.02.2013 року № 233, від 23.01.2015 року № 160, відділу Держгеокадастру в Арбузинському районі Миколаївської області від 08.02.2016 року вбачається, що станом на 2012-2015 роки за Фермерським господарством Лісовий О.В. та у 2016 році за Фермерським господарством Шепіт обліковується всього земель - 50,00 га, які знаходяться у постійному користуванні.

В подальшому, земельній ділянці, отриманій ОСОБА_2 на підставі Державного акту від 10.04.1993 року на право постійного користування земельною ділянкою загальною площею 50,00 га в передбаченому законом порядку було присвоєно кадастрові номери: НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 25,9 га та НОМЕР_3 площею 24,1 га, про що 21.06.2017 року здійснено державну реєстрацію речового права у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за реєстраційними номерами 1282123948203 та 1282063648203, про що свідчать додані до позовної заяви витяги з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 22.06.2017 року.

22.06.2017 року у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань зареєстровано Фермерське господарство «Ліспома» (код ЄДРПОУ 41412135), засновником, кінцевим бенефіціарним власником (контролером) якого є ОСОБА_2 .

Відповідно до п. 1.2, 1.3 Статуту (в редакції від 26.12.2017 року) Фермерського господарства Ліспома засновником зазначеного фермерського господарства є ОСОБА_7 , головою - ОСОБА_8 .

До земель господарства належать земельна ділянка площею 25,9 га з кадастровим номером НОМЕР_1 та земельна ділянка площею 24,1 з кадастровим номером НОМЕР_3 , розташовані за адресою: с. Садове, Благодатненської сільської ради, Арбузинського району, Миколаївської області, яка надана в постійне користування для ведення фермерського господарства ОСОБА_2 . (п. 7.1 Статуту).

На думку позивача, з системного аналізу положень ст. ст. 2, 9, 10, 11 Закону України «Про селянське (фермерське) господарство» , чинних на момент створення зазначеного господарства, випливає, що хоча Державний акт на право користування земельною ділянкою виписувався на фізичну особу - засновника фермерського господарства, сама земельна ділянка мала тісний зв`язок з конкретним фермерським господарством, для створення якого вона надавалась, в подальшому використовувалась саме фермерським господарством як юридичною особою з покладенням на нього усіх прав та обов`язків землекористувача, обліковувалась сільською радою, відділом земельних ресурсів та податковим органом саме за юридичною особою. Присвоєння земельним ділянкам кадастрових номерів не дає права ОСОБА_2 реєструвати ці самі земельні ділянки на інше фермерське господарство.

Таким чином, на думку позивача, саме Фермерське господарство «Шепіт» , а не Фермерське господарство «Ліспома» , має бути визнане єдиним належним та законним постійним користувачем спірної земельної ділянки.

Норми права, які регулюють спірні правовідносини, доводи та мотиви відхилення аргументів, викладених скаржником в апеляційній скарзі, за якими суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

За змістом ст. 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на час надання ОСОБА_2 земельної ділянки у постійне користування) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

За змістом ст. 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" після одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Після відведення земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання Державного акта на право приватної власності на землю, Державного акта на право постійного користування або укладання договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, та державної реєстрації селянське (фермерське) господарство набуває статусу юридичної особи, одержує печатку із своїм найменуванням і адресою, відкриває розрахунковий та інші рахунки в установах банку і вступає у відносини з підприємствами, установами та організаціями, визнається державними органами та органами місцевого самоврядування як самостійний товаровиробник при плануванні економічного і соціального розвитку регіону.

З 01.08.2003 року набрав чинності Закон України від 19.06.2003 року № 973-ІV "Про фермерське господарство", за змістом ст. 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Статтею 7 цього Закону передбачено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Відповідно до положень ст.ст. 22, 23 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року № 561-XII (діючого на час видачі вказаного державного акту) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право. Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

З 01.01.2002 року набрав чинності новий Земельний кодекс України, ст. 92 якого право постійного користування земельною ділянкою було визначено як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

За змістом ст.13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. До таких об`єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (ч. 3 ст. 41 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.09.2005 року № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

- право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством;

- права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

- постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;

- земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі Державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Відповідно до ст. 13, 14, п. 7 ч. 1 ст. 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.

Відповідно до ст. 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина 1); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2).

Відповідно до положень ст.ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Виходячи з викладеного, підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт, а єдиним належним та допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документу.

Проте, як встановив суд першої інстанції, і перевірено колегією суддів Південно-західного апеляційного господарського суду, Фермерським господарством «Шепіт» , с.Садове Арбузинського району Миколаївської області не надано жодних документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірними земельними ділянками, або іншого оформленого права користування спірними земельними ділянками, у відповідності до п. 5.1. Статуту Фермерського господарства «Шепіт» , зокрема, належним чином оформленого права оренди або користування вищезазначених земельних ділянок. Натомість, належність зазначених земельних ділянок ОСОБА_2 на праві постійного користування підтверджено Державним актом № 489 від 10.04.1993 року .

Враховуючи положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, а також зважаючи на встановлені судом першої інстанції обставини, Південно-західний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про виключення можливості приналежності Фермерському господарству «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області на титулі саме постійного користування земельних ділянок, переданих у постійне користування громадянину ОСОБА_2 у 1993 році на підставі відповідного рішення згідно з Державним актом на землю .

Наведена правова позиція узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.03.2019 у справі № 922/3312/17.

Крім того, за змістом ст . 31 Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Аналогічні положення наведено у ст. 12 Закону України "Про фермерське господарство".

Проте за Фермерським господарством «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області права власності чи користування земельною ділянкою зареєстровано не було.

Частиною другою ст. 31 Земельного кодексу України унормовано, що громадяни - члени фермерського господарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної і комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю).

При цьому згідно з ч . 2 ст. 92 Земельного кодексу України права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування"; ґ) заклади освіти незалежно від форми власності; д) співвласники багатоквартирного будинку для обслуговування такого будинку та забезпечення задоволення житлових, соціальних і побутових потреб власників (співвласників) та наймачів (орендарів) квартир та нежитлових приміщень, розташованих у багатоквартирному будинку.

Тобто, у нині чинному Земельному кодексі України можливість використання земель на основі права постійного користування обмежена за суб`єктним складом.

Отже, згідно з положеннями земельного законодавства, що діяло на час звернення позивача до суду із вимогою про визнання за ним права постійного користування земельними ділянками з кадастровими номерами НОМЕР_1 та НОМЕР_2 , для ведення фермерського господарства, набуття права постійного користування земельною ділянкою фермерськими господарствами (для ведення фермерського господарства) не передбачено, така можливість наявна лише у громадян - членів відповідного фермерського господарства.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 407 Цивільного кодексу України право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу .

Наведене дає підстави вважати, що спірні земельні ділянки використовуються позивачем без правовстановлюючих документів, тобто, без достатніх правових підстав, оскільки, відповідно до Статуту позивача, до земель господарства належать лише землі, отримані засновником господарства у власність, у постійне користування та надані господарству в оренду. При цьому матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що незважаючи на реорганізацію позивача в 2013 році, засновником якого з цього часу є ОСОБА_6 , останній будь-яким чином оформив користування спірними земельними ділянками, якими фактично користувався, починаючи з 1993 року, зокрема оформив право оренди зазначених земельних ділянок з їх законним користувачем та членом реорганізованого Фермерського господарства Шепіт ОСОБА_2 , право постійного користування земельними ділянками з кадастровими номерами НОМЕР_1 на земельну ділянку площею 25,9 га та НОМЕР_3 площею 24,1 га якого підтверджується Державним актом від 10.04.1993 року та витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, які долучені до матеріалів справи, що у відповідності до положень ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України виключає можливість належності цих же земельних ділянок Фермерському господарству «Шепіт» на праві постійного користування.

Надані Фермерським господарством «Шепіт» довідки відділу Держкомзему у Арбузинському районі Миколаївської області від 25.01.2012 року № 137, від 24.01.2013 року № 222, довідки відділу Держземагентства в Арбузинському районі Миколаївської області від 03.02.2013 року № 233, від 23.01.2015 року № 160, відділу Держгеокадастру в Арбузинському районі Миколаївської області від 08.02.2016 року щодо складу земель, які за ним обліковуються, як вірно зазначив суд першої інстанції, не можуть бути доказом наявності права постійного користування спірними земельними ділянками, оскільки, такі документи не є правовстановлюючими документами в розумінні положень ст. 22, 23 Земельного кодексу України від 18.12.1990 року, ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України; такі документи вказують лише на облік земельної ділянки та не містять титулу (власність, користування тощо), на якому могла б належати земельна ділянка (аналогічну позицію викладеного у постанові Верховного Суду від 18.03.2019 № 922/3312/17).

З цих самих підстав не може слугувати належними та допустимими доказами наявності у Фермерського господарства «Шепіт» права постійного користування земельною ділянкою, надані останнім докази сплати земельного податку за час користування цією земельною ділянкою, відомості про податкові зобов`язання зазначеного господарства, тощо.

Посилання скаржника на те, що після створення, державної реєстрації Фермерського господарства саме воно є фактичним землекористувачем земельної ділянки, державний акт на право постійного користування виписаний на фізичну особу, а право користування земельними ділянками надано юридичній особі - фермерському господарству, є помилковим, оскільки, як вірно зазначив місцевий господарський суд, хоча господарство і отримувало право використовувати ту земельну ділянку, яка була передана її засновнику на весь час, поки він залишається членом селянського (фермерського) господарства та має право постійного користування цією земельною ділянкою, проте сам факт передання засновнику позивача - фізичній особі для ведення селянського (фермерського) господарства згідно з Державним актом на право постійного користування у постійне користування земельної ділянки виключає наявність правових підстав для визнання за позивачем, саме як за юридичною особою, права постійного користування вказаною земельною ділянкою (аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 29.02.2018 року у справі № 926/590/17).

Що стосується доводів скаржника щодо того, що у Державному акті на право постійного користування, який виписаний на фізичну особу, зазначено цільове призначення земельних ділянок - фермерське господарство, зазначене цільове призначення вказує на те, що право користуватися земельними ділянками має тільки фермерське господарство, і користування земельними ділянками фізичною особою заборонено і є підставою для припинення права постійного користування відповідно до ст. 141 Земельного кодексу України, судова колегія зазначає наступне.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Земельного кодексу України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Частиною 1 ст. 20 Земельного кодексу України встановлено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

З урахуванням визначень Земельного кодексу України під цільовим призначенням землі мається на увазі допустимий порядок використання ділянки, який визначається владою на підставі характеристик цієї території, її правового режиму, екосистемними функціями, типами забудови, типами особливо цінних об`єктів.

Таким чином, землю, призначену для конкретних цілей, не можна експлуатувати, не дотримуючись їх. Наприклад, земельну ділянку, яка відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення, не можна використовувати з метою забудівлі чи інше. І саме в цьому аспекті ст. 141 Земельного кодексу України визначає використання земельної ділянки не за цільовим призначенням, як підставу для припинення права користування такою ділянкою.

При цьому скаржником помилково ототожнюється поняття цільове призначення землі та цільове використання землі, так, цільове призначення землі, як вже зазначалось раніше, це допустимий правовий порядок використання ділянки, який визначається владою на підставі характеристик цієї території, при цьому цільове використання землі обумовлено конкретною метою використання тієї чи іншої земельної ділянки в межах законодавчо визначеного її цільового призначення.

Так, відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затверджених наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 23.07.2010 року № 548 Про затвердження Класифікації видів цільового призначення земель , визначено, що землі сільськогосподарського призначення за цільовим використанням поділяються на: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва; для ведення фермерського господарства; для ведення особистого селянського господарства; для ведення підсобного сільського господарства; для індивідуального садівництва; для колективного садівництва; для городництва; для сінокосіння і випасання худоби; для дослідних і навчальних цілей; для пропаганди передового досвіду ведення сільського господарства; для надання послуг у сільському господарстві; для розміщення інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції; для іншого сільськогосподарського призначення; для цілей підрозділів 01.01-01.13 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду .

Тобто, в даному випадку, спірні земельні земельні ділянки за основним цільовим призначенням відносяться до земель сільськогосподарського призначення, а за цільовим використанням, відповідно до Державного акту на право постійного користування землею №489 від 10.04.1993 року - для ведення фермерського господарства і, як свідчать матеріали справи, саме за цим цільовим використанням, ОСОБА_2 , як постійний користувач за вказаним Державним актом, використовує земельні ділянки, а саме: для ведення фермерського господарства, при цьому доказів зворотнього матеріали справи не містять, як не містять доказів на підтвердження того, що ОСОБА_2 використовує спірні земельні ділянки не за їх цільовим призначенням, як землі сільськогосподарського призначення, що свідчить про необґрунтованість посилань скаржника на приписи ст. 141 Земельного кодексу України .

До того ж, правомірність та інші обставини цільового використання землі, наданої у користування, зобов`язані перевіряти державні органи, до компетенції яких входять такі повноваження. Матеріали справи не містять доказів встановлення таких фактів уповноваженими особами.

Що стосується посилань скаржника на те, що дії ОСОБА_2 щодо рейдерського захоплення підприємства позивача, створення на одних земельних ділянках двох фермерських господарств, та посилання на те, що такі дії є протиправними і містять ознаки кримінального правопорушення, судовою колегією не розглядаються, оскільки господарський суд позбавлений можливості самостійно кваліфікувати ті чи інші дії осіб, як скоєння буд-якого правопорушення, вищезазначені обставини не можуть бути предметом розгляду в господарському судочинстві, а мають бути досліджені в рамках кримінального провадження та кримінального судочинства, єдиним доказом на підтвердження зазначених скаржником обставин можуть бути лише офіційні відомості про притягнення таких осіб до передбаченої чинним законодавством України відповідальності, в зв`язку з чим вищезазначені посилання скаржника судовою колегією на прийняті до уваги.

Крім того, дані обставини, у випадку їх встановлення в межах кримінальної справи, можуть бути предметом розгляду суду загальної юрисдикції.

Посилання Фермерського господарства Шепіт на те, що вільне волевиявлення ОСОБА_2 на створення другого фермерського господарства не може бути підставою припинення права постійного користування земельними ділянками фермерським господарством Шепіт , в зв`язку з чим такі дії, порушують приписи ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції, оскільки право позивача на безстрокове користування земельною ділянкою, наданою для створення і здійснення господарської діяльності фермерського господарства, є законним очікуванням і підлягає захисту як майно у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, судовою колегією відхиляються з огляду на таке.

За змістом ст . 15 Цивільного кодексу України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 року №475/97-ВР і з огляду на положення ч . 1 ст . 9 Конституції України, ст . 10 Цивільного кодексу України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі ст . 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до ст . 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання ст . 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення ст . 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правила стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Конституція України (ст. 13, 14) визначає, що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами ст . 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке охоплює цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Отже, виходячи із положень як національного законодавства, так і зі змісту ст . 1 Першого протоколу до Конвенції, захисту підлягає наявне законне порушене право особи, яка звернулася за таким захистом до суду.

Натомість, Фермерське господарство «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області не довело наявності свого порушеного права, оскільки, як визначено судом апеляційної інстанції, можливість приналежності Фермерському господарству «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області на титулі постійного користування земельних ділянок, переданих у постійне користування громадянину ОСОБА_2 у 1993 році на підставі відповідного рішення згідно з Державним актом на землю, виключається.

Водночас, Фермерське господарство «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області, як юридична особа, не позбавлене права на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у спосіб та у порядку, передбаченому Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство".

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 18.03.2019 року у справі № 922/3312/17.

З урахуванням зазначеного, судова колегія вважає, що доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, є такими, що спростовуються наявними матеріалами справи та висновками суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвеція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Трофимчук проти України", no. 4241/03, від 28.10.2010 року).

Обґрунтованим визнається рішення суду, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.

Колегія суддів зауважує, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантує особі право на справедливий суд. Однак ця стаття не закріплює будь-яких правил допустимості доказів чи правил їх оцінки, а тому такі питання регулюються передусім національним правом і належать до компетенції національних судів.

Для того, щоб судовий розгляд був справедливим, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, суд зобов`язаний належним чином вивчити та перевірити зауваження, доводи й докази, а також неупереджено їх оцінити на предмет того, чи будуть вони застосовуватися в рішенні суду.

І хоча Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях констатує, що пункт 1 статті 6 Конвенції дійсно вимагає, щоб суди мотивували висновки в рішеннях, однак ця вимога не означає обов`язку суду надавати детальну відповідь на кожен аргумент; таке питання вирішується виключно у світлі обставин конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 24.05.2018 року у справі № 918/519/17.

Враховуючи викладене, судова колегія вважає, що норми чинного законодавства місцевим господарським судом застосовані правильно, рішення відповідає приписам матеріального та процесуального права, а також фактичним обставинам справи, а мотиви, з яких подана апеляційна скарга, не можуть бути підставою для скасування рішення.

За таких обставин, судова колегія вважає, що апеляційна скарга Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області не підлягає задоволенню, а рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі № 915/238/19 відповідає обставинам справи та вимогам закону і достатніх правових підстав для його скасування не вбачається.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись статтями 129, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Фермерського господарства «Шепіт» , с. Садове Арбузинського району Миколаївської області на рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі № 915/238/19 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Миколаївської області від 26.06.2019 року у справі № 915/238/19 - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку в строки, передбачені ст . 288 Господарського процесуального кодекс України .

Вступна і резолютивна частина постанови проголошені в судовому засіданні 29 .0 8.2019 року.

Повний текст постанови складено 30 серпня 2019 року.

Головуючий суддя Г.І. Діброва Судді Г.П. Разюк С.І. Колоколов