Постанова

від 12.09.2019 по справі 904/284/19

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12.09.2019 року м.Дніпро Справа № 904/284/19

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді Кузнецова В.О.,

суддів Вечірка І.О., Чус О.В.,

секретар судового засідання Крицька Я.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Фермерського господарства "Свитязь" на рішення господарського суду Дніпропетровської області від 14.05.2019 (повне рішення складено 17.05.2019, суддя Мельниченко І.Ф.) у справі

за позовом Фермерського господарства "Свитязь", смт.Васильківка, Васильківський район, Дніпропетровська область

до Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області, с. Миколаївка, Васильківський район, Дніпропетровська область

про визнання незаконним і скасування рішення сільської ради

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог та рішення суду першої інстанції.

Фермерське господарство "Свитязь" звернулось до господарського суду Дніпропетровської області із позовом про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області "Про припинення права постійного користування земельними ділянками" № 203-14/VII від 15.11.2018 в частині його положення щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238 площею 46,0306 га: про припинення права постійного користування земельною ділянкою; про визначення земельної ділянки землею запасу сільськогосподарського призначення; про те, що відділу земельних відносин виконавчого комітету Миколаївської сільської ради, з метою впорядкування території громадян, забезпечити внесення відповідних змін до державного земельного кадастру та до державного реєстру речових прав.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач посилається на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238 площею 46,0306 га знаходиться у фактичному користуванні ФГ «Свитязь» , а головою та членом останнього є ОСОБА_1 - донька громадянина ОСОБА_2 , якому було видано державний акт на право постійного користування цією ділянкою. Позивач вважає, що після смерті громадянина ОСОБА_2 право постійного користування спірною земельною ділянкою збереглось за ФГ «Свитязь» , якому фактично вказана земельна ділянка була надана у постійне користування для ведення селянського (фермерського) господарства. З огляду на вказані обставини, позивач вважає, що оскаржуваним рішенням порушено його права та інтереси.

Крім того, позивач вказує на те, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням вимог ст.141 Земельного кодексу України та ст.412 Цивільного кодексу України, які містять вичерпний перелік підстав припинення права користування земельною ділянкою та серед яких відсутня така підстава для припинення, як смерть землекористувача.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 14.05.2019 у даній справі у задоволені позовних вимог відмовлено.

Зазначене рішення мотивовано посиланням на те, що виходячи з аналізу норм законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, навіть після створення селянського (фермерського) господарства на базі відповідної земельної ділянки, право постійного користування даною ділянкою залишається пов`язаним із особою користувача, якому видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, оскільки лише даному користувачеві та відповідному органу місцевого самоврядування (а не фермерському господарству як юридичній особі) законом надано право на передання такої ділянки іншим особам у тимчасове користування.

Тобто, саме по собі створення селянського (фермерського) господарства у відповідності до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" не засвідчує факт безпосереднього користування цим господарством земельною ділянкою, переданої в користування його засновнику, та не виключає можливості її використання безпосередньо засновником, як користувачем, на свій власний розсуд.

2. Підстави, з яких порушено питання про перегляд судового рішення та узагальнені доводи учасників справи.

Не погодившись із згаданим рішенням, Фермерське господарство "Свитязь" звернулось до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на неповне з`ясування судом першої інстанції обставин, що мають значення для справи, просить рішення господарського суду скасувати та прийняте нове рішення про задоволення позовних вимог.

2.1. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Апелянт вважає, що суд не встановив (на з`ясував) наявності чи відсутності компетенції (повноваження) відповідача (сільської ради) на припинення права постійного користування з тієї підстави, що померла особа, якій було надано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою. Згідно змісту частини другої ст.412 Цивільного кодексу України в даному випадку рішення про припинення права користування земельною ділянкою має вирішувати лише суд, а не свавільно сільська рада.

На думку скаржника, суд не врахував наявність чіткого вичерпного переліку законних підстав припинення права користування земельною ділянкою, викладених у ст.141 Земельного кодексу України, ст.412 Цивільного кодексу України, та фактично підтримав рішення відповідача, яке не ґрунтується на нормах закону.

Відповідач припинив право користування земельною ділянкою з причин, які не містяться у переліку ст.141 Земельного кодексу України та ст.412 Цивільного кодексу України.

Також судом невірно надано оцінку доказам про фактичне користування позивачем земельною ділянкою.

В оскаржуваному рішенні суд порушив ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини.

Скаржник зазначає, що державний акт на право постійного користування земельною ділянкою був наданий саме для ведення фермерського господарства. Цим фермерським господарством є ФГ "Свитязь", яке не зупиняло своєї діяльності, продовжує використовувати в своїй діяльності земельну ділянку, яка фактично була йому надана для ведення фермерського господарства за державним актом. Безпідставне незаконне припинення права постійного користування є порушенням речового права ФГ "Свитязь".

Суд не прийняв аргументи позивача про те, що висновки постійною комісією сільради за питанням про припинення права постійного користування земельною ділянкою не приймалося. Тому оскаржуване рішення відповідача є незаконним, в тому числі через те, що воно ґрунтується на неіснуючих "позитивних" висновках постійної комісії сільради.

2.2. Узагальнені доводи інших учасників провадження у справі.

Відзиву на апеляційну скаргу Відзиву на апеляційну скаргу відповідачем не надано.

відповідачем не надано.Відповідно до частини третьої ст.263 Господарського процесуального кодексу України відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції.

3. Апеляційне провадження.

3.1. Процедура апеляційного провадження в апеляційному господарському суді.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.06.2019 для розгляду цієї справи визначено колегію суддів у складі головуючого судді Кузнецова В.О., суддів Вечірка І.О., Чус О.В.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 01.07.2019 апеляційну скаргу залишено без руху, повідомлено скаржника про можливість усунення недоліків апеляційної скарги, зазначених у мотивувальній частині ухвали, у строк не пізніше 10 днів з дня вручення цієї ухвали.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 19.08.2019, поновлено строк на подання апеляційної скарги, відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою, розгляд справи призначено у судовому засіданні на 12.09.2019.

06.09.2019 до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання фермерського господарства "Свитязь" про приєднання до матеріалів справи копії акту перевірки дотримання вимог земельного законодавства щодо об`єкту - земельної ділянки, який датований 16.07.2019.

Частиною п`ятою ст.269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що у суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Приймаючи до уваги, що акт перевірки від 16.07.2019 було прийнято Головним управлінням Держгеокадастру у Дніпропетровській області після ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, колегія суддів відмовляє у задоволенні клопотання позивача про приєднання додаткових доказів до матеріалів справи.

06.09.2019 до суду апеляційної інстанції надійшло клопотання позивача про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішенням у цивільній справі №172/805/19.

Зазначене клопотання обґрунтовано посиланням на те, що у Васильківському районному суді Дніпропетровської області розглядається справа № 172/805/19 за позовом ОСОБА_1 до Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області про визнання права постійного користування земельною ділянкою в порядку спадкування за законом. В зазначеній цивільній справі як і в даній господарській справі об`єктом спору також є земельна ділянка площею 46,0306 га, розташована на території Добровільської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області, яка була надана спадкодавцю громадянину ОСОБА_2 у постійне користування для ведення селянського (фермерського господарства) на підставі рішення сесії Васильківської районної ради народних депутатів від 28.07.200 № 285 за державним актом на право постійного користування землею серія ДП ВС 246.

Відповідно до пункту 5 частини 1 статті 227 ГПК України суд зобов`язаний зупинити провадження у справі у випадках: об`єктивної неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного провадження, адміністративного, цивільного, господарського чи кримінального судочинства, - до набрання законної сили судовим рішенням в іншій справі; суд не може посилатися на об`єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли зібрані докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду.

Пов`язаною із цією справою є така інша справа, в якій інший суд встановлює обставини, що впливають чи можуть вплинути на подання та оцінку доказів у цій справі; в тому числі йдеться про факти, які мають преюдиціальне значення (частини 4, 6 статті 75 ГПК України).

Під неможливістю розгляду зазначеної справи слід розуміти неможливість для цього господарського суду самостійно встановити обставини, які встановлюються іншим судом в іншій справі, - у зв`язку з непідвідомчістю або непідсудністю іншої справи цьому господарському суду, одночасністю розгляду двох пов`язаних між собою справ різними судами або з інших причин.

Для вирішення питання про зупинення провадження у справі господарському суду слід у кожному випадку з`ясовувати, як саме пов`язана справа, що розглядається господарським судом, зі справою, яка розглядається іншим судом, чим саме зумовлена неможливість розгляду справи.

Отже, провадження у справі слід зупиняти лише за наявності беззаперечних підстав для цього.

Відповідно до пункту 7 частини 1 статті 129 Конституції України однією із засад здійснення судочинства встановлено розумні строки розгляду справи судом.

Згідно ст.9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, учасником якої є Україна, встановлено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Отже, господарським судам необхідно також враховувати, що недотримання порядку зупинення провадження у справі має наслідком затягування судового процесу і суперечить вимогам статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод стосовно права кожного на розгляд його справи упродовж розумного строку.

Порушення права на розгляд справи упродовж розумного строку було неодноразово предметом розгляду Європейським судом з прав людини у справах проти України.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінку сторін, предмет спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини першої статті 6 згаданої Конвенції (рішення ЄСПЛ від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України", рішення ЄСПЛ від 27.04.2000 у справі "Фрідлендер проти Франції"). Роль національних судів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (рішення ЄСПЛ від 30.11.2006 у справі "Красношапка проти України").

Колегія суддів вважає, що зібрані у справі докази дозволяють встановити та оцінити обставини (факти), які є предметом судового розгляду а тому, правові підстави для зупинення провадження у справі відсутні.

При цьому, суд апеляційної інстанції враховує, що безпідставне зупинення провадження у даній справи, призведе до необґрунтованого затягування її, що є неприпустимим.

12.09.2019 у судове засідання з`явилися представники сторін, які надали пояснення по справі.

12.09.2019 у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину постанови.

3.2. Фактичні обставини справи, встановлені судом першої інстанції.

12.02.2001 на підставі рішення 12 сесії ХХІІІ скликання Васильківської районної Ради народних депутатів Васильківського району Дніпропетровської області від 28 липня 2000 року № 285 громадянину ОСОБА_2 надано у постійне користування земельну ділянку, площею 46, 0306 гектарів в межах згідно з планом, яка розташована на території Добровільської сільської ради для ведення селянського (фермерського) господарства та видано державний акт на право постійного користування землею серії ДП ВС НОМЕР_1 , копія якого наявна в матеріалах справи (а.с. 20-24).

14.12.1999 було зареєстровано створення Фермерського господарства «Свитязь» (далі - позивач), засновником, головою та членом якого був ОСОБА_2 (а.с. 29).

Згідно Статуту, затвердженого рішення зборів членів ФГ «Свитязь» від 05.02.2013, фермерське господарство створено на підставі державного акту на право постійного користування землею.

15.11.2018 на чотирнадцятій сесії VII скликання Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області прийнято рішення № 203-14/VII «Про припинення права постійного користування земельними ділянками» про: припинення, у зв`язку зі смертю землекористувачів, прав постійного користування земельними ділянками комунальної власності Миколаївської сільської ради сільськогосподарського призначення; визнання земельних ділянок комунальної власності Миколаївської сільської ради сільськогосподарського призначення землями запасу сільськогосподарського призначення (16.00 - земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичним особам); забезпечення відділом земельних відносин виконавчого комітету Миколаївської сільської ради, з метою впорядкування території громади, внесення відповідних змін до державного земельного кадастру та державного реєстру речових прав (а.с. 17-18).

Згідно додатку 1 до вказаного вище рішення Миколаївської сільської ради до земельних ділянок комунальної власності сільськогосподарського призначення, право постійного користування яких припинилось, у зв`язку зі смертю землекористувача відноситься, зокрема, земельна ділянка з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238, загальною площею 46, 0306 га, яка на підставі Державного акту на право постійного користування землею серії ДП від 12.02.2001 була надана ОСОБА_2 (а.с. 19).

ФГ «Свитязь» не погоджується із вказаним вище рішенням, вважаючи його таким, що прийнято з порушенням вимог чинного законодавства, оскільки, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238 фактично була надана ОСОБА_2 для створення фермерського господарства «Свитязь» , яке і є її фактичним землекористувачем.

Предметом даного спору є визнання незаконнним та скасування рішення Миколаївської сільської ради Васильківського району Дніпропетровської області № 203-14/VII від 15.11.2018.

3.3. Оцінка апеляційним господарським судом доводів учасників справи і висновків суду першої інстанції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення у судовому засіданні присутніх учасників справи, перевіривши доводи апеляційної скарги та наданих заперечень, дослідивши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування господарським судом першої інстанції норм процесуального та матеріального права, оцінивши докази в їх сукупності та взаємозв`язку, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги, враховуючи таке.

Положенням статті 269 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права. У суді апеляційної інстанції не приймаються і не розглядаються позовні вимоги та підстави позову, що не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої - третьої статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина п`ята статті 236 ГПК України).

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Приписи ст.13 Конституції України визначають, що від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах визначених Конституцією.

Відповідно до ч.3 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» органи місцевого самоврядування та їх посадові особи діють лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією і законами України, та керуються у своїй діяльності Конституцією і законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, а в Автономній Республіці Крим - також нормативно-правовими актами Верховної Ради і Ради міністрів Автономної Республіки Крим, прийнятими у межах їхньої компетенції.

Відповідно до ч.1 ст.21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку (ч.10 ст.24 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» ).

Відповідно до ст.3 Земельного кодексу України земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Відповідно до частини першої статті 50 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання державного акта на землю) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За змістом статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на час надання земельної ділянки у постійне користування) селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Членами селянського (фермерського) господарства можуть бути подружжя, їх батьки, діти, які досягли 16-річного віку, та інші родичі, які об`єдналися для роботи в цьому господарстві. Членами селянського (фермерського) господарства не можуть бути особи, в тому числі родичі, які працюють у ньому за трудовим договором (контрактом, угодою). Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником.

Згідно з частиною 5 цієї норми на ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно державний акт на право приватної власності на землю, державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

За змістом статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, яка діяла на час надання права постійного користування земельною ділянкою) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Частинами першою і третьою статті 23 Земельного кодексу України (у редакції, яка діяла на час надання державного акта) передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

За нормами частин першої і третьої статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на час реєстрації фермерського господарства) після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку.

Із 01.08.2003 набрав чинності Закон України від 19.06.2003 № 973-ІV "Про фермерське господарство", за змістом статті 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Статтею 7 цього Закону передбачено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Згідно з пунктом "а" частини 3 статті 22 Земельного кодексу України (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам, зокрема, для ведення фермерського господарства.

За змістом статті 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. До таких об`єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина 3 статті 41 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний Земельний кодекс України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина 1); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина перша статті 125 цього Кодексу).

У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг: право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством; права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені); постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати; земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Відповідно до статей 13, 14, пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України землекористувачами є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування (постанова Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц).

Відповідно до частини третьої статті 407 Цивільного кодексу України право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

За змістом пункту "а" статті 141 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час прийняття відповідачем оспорюваного наказу від 06.04.2017 № 5383-СГ) підставою припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Частинами третьою, четвертою, 4 статті 142 Земельного кодексу України передбачено, що припинення права постійного користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки. Власник земельної ділянки на підставі заяви землекористувача приймає рішення про припинення права користування земельною ділянкою, про що повідомляє органи державної реєстрації.

Суд першої інстанції правомірно зазначив, що єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа.

Проте, як встановлено місцевим господарським судом та не спростовано скаржником, фермерським господарством "Свитязь" не надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою. Натомість належність ОСОБА_2 права постійного користування земельною ділянкою кадастровий номер 1220784400:01:010:0238, підтверджено державним актом серії ДПВС №246.

Враховуючи викладене, місцевий господарський суд дійшов обґрунтованого висновку, що виходячи з аналізу норм законодавства, яким врегульовані спірні правовідносини, навіть після створення селянського (фермерського) господарства на базі відповідної земельної ділянки право постійного користування даною ділянкою залишається пов`язаним із особою користувача, якому видано Державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, оскільки лише даному користувачеві та відповідному органу місцевого самоврядування (а не фермерському господарству як юридичній особі) законом надано право на передання такої ділянки іншим особам у тимчасове користування.

Тобто, саме по собі створення селянського (фермерського) господарства у відповідності до Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" не засвідчує факт безпосереднього користування цим господарством земельною ділянкою, переданої в користування його засновнику, та не виключає можливості її використання безпосередньо засновником, як користувачем, на свій власний розсуд.

Зважаючи на встановлені судом першої інстанції обставини, господарським судом правомірно зазначено про виключення можливості приналежності фермерському господарству "Свитязь" на титулі постійного користування земельної ділянки, переданої у постійне користування громадянину ОСОБА_2 у 2000 році на підставі відповідного рішення згідно з державним актом на землю.

Крім того, за змістом статті 31 Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Аналогічні положення наведено у статті 12 Закону України "Про фермерське господарство".

Отже, наведеними вище положеннями законодавства встановлено механізм набуття фермерським господарством у користування земельних ділянок для ведення своєї діяльності, доказів дотримання цього порядку, позивачем не надано, матеріали справи не містять.

З урахуванням викладеного, колегія суддів погоджується з висновком господарського суду про відсутність підстав для визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської сільської ради Васильківського районі Дніпропетровської області "Про припинення права постійного користування земельними ділянками" №203-14/VII від 15.11.2018 в частині його положення щодо земельної ділянки з кадастровим номером 1220784400:01:010:0238 площею 46,0306 га.

Суд апеляційної інстанції відхиляє доводи апелянта щодо порушення судом першої інстанції ст.1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав і основних свобод людини, враховуючи таке.

За змістом статті 15 Цивільного кодексу України право кожної особи на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу визначено статтею 16 цього Кодексу.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

Для визначення предмета позову як способу захисту права чи інтересу важливим є перелік способів захисту цивільного права та інтересу, наведений у статті 16 Цивільного кодексу України, за змістом якої способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права, припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, тощо. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У Рішенні Конституційного Суду України від 01.12.2004 № 18-рп/2004 (справа про охоронюваний законом інтерес) надано офіційне тлумачення поняття "охоронюваний законом інтерес" як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовленого загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкованого у суб`єктивному праві простого легітимного дозволу, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

Перший протокол до Конвенції ратифікований Законом України від 17.07.1997 №475/97-ВР і з огляду на положення частини 1 статті 9 Конституції України, статті 10 Цивільного кодексу України застосовується судами України як частина національного законодавства. При цьому розуміння змісту норм Конвенції та Першого протоколу, їх практичне застосування відбувається через практику (рішення) ЄСПЛ, яка згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" застосовується українськими судами як джерело права.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу є втручання держави в право на мирне володіння майном, зокрема й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення від 23.09.1982 у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції", рішення від 21.02.1986 у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства") положення статті 1 Першого протоколу містить три правила: перше правило має загальний характер і проголошує принцип мирного володіння майном; друге - стосується позбавлення майна і визначає певні умови для визнання правомірним втручання у право на мирне володіння майном; третє - визнає за державами право контролювати використання майна за наявності певних умов для цього. Зазначені правила не застосовуються окремо, вони мають тлумачитися у світлі загального принципу першого правила, але друге та третє правила стосуються трьох найважливіших суверенних повноважень держави: права вилучати власність у суспільних інтересах, регулювати використання власності та встановлювати систему оподаткування.

Відповідно до ст.ст.13,14 Конституції України що земля, водні ресурси є об`єктом права власності Українського народу, від імені якого права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

За правилами статей 4, 5 Земельного кодексу України завданням земельного законодавства, яке охоплює цей Кодекс та інші нормативно-правові акти у галузі земельних відносин, є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель, а основними принципами земельного законодавства є, зокрема, поєднання особливостей використання землі як територіального базису, природного ресурсу і основного засобу виробництва; забезпечення рівності права власності на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави; невтручання держави в здійснення громадянами, юридичними особами та територіальними громадами своїх прав щодо володіння, користування і розпорядження землею, крім випадків, передбачених законом.

Отже, виходячи із положень як національного законодавства, так і зі змісту статті 1 Першого протоколу до Конвенції, захисту підлягає наявне законне порушене право особи, яка звернулася за таким захистом до суду.

Всупереч наведеному фермерське господарство "Свитязь" не довело наявності свого порушеного права, вимагаючи визнати незаконним та скасувати рішення сільської ради, прийнятого у межах наданих відповідачеві повноважень, згідно з процедурою, передбаченою чинним законодавством.

Водночас, фермерське господарство "Свитязь", як юридична особа, не позбавлене права на отримання земельної ділянки для ведення фермерського господарства у спосіб та у порядку, передбаченому Земельним кодексом України та Законом України "Про фермерське господарство".

Колегія суддів звертає увагу скаржника, що за нормою статті 92 Земельного кодексу України, який набув чинності з 01.01.2002, право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Вичерпний перелік осіб, які мають право отримати із земель державної та комунальної власності земельну ділянку в постійне користування, визначений частиною другою ст.92 Земельного кодексу України.

Зі змісту частини другої ст.92 Земельного кодексу України вбачається, що передача земельної ділянки у постійне користування громадянам не передбачена.

Земельній кодекс України чітко розмежовує поняття права власності та право користування земельною ділянкою, закріплюючи права власників земельних ділянок статтею 90, а права землекористувачів - статтею 95 Земельного кодексу України.

Так, відповідно до пункту "а" ст.90 Земельного кодексу України власник земельної ділянки має право продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку, передавати її в оренду, заставу, спадщину. Аналіз норм, закріплених ст.95 Земельного кодексу України свідчить про те, що землекористувач позбавлений права розпоряджатися земельною ділянкою на свій розсуд.

Пунктом 6 Перехідних положень Земельного кодексу України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Отже, земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування.

Право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав (ст.125 Земельного кодексу України).

Згідно із статтею 126 Земельного кодексу України право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до статті 131 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод. Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 407 Цивільного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою встановлюється договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб.

Відповідно до частини другої статті 407 Цивільного кодексу України та частини другої статті 102-1 ЗК України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків, передбачених частиною третьою цієї статті.

Відповідно до частини четвертої ст.25 Цивільного кодексу України цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.

Коло питань, пов`язаних із спадкуванням, врегульовано главою 84 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статті 1225 Цивільного кодексу України право власності на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення) при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У порядку спадкування можуть передаватися також право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис), право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Статтею 1216 Цивільного кодексу України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно статті 1218 Цивільного кодексу України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Виходячи з вищевикладеного, за нормами цивільного законодавства успадкувати можливо те майно, яке на момент сперті спадкодавця належало йому на праві власності, а не на праві користування.

Таким чином, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою, не входить до складу спадщини і припиняється зі смертю особи, якій належало таке право.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі Проніна проти України (Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006). Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, а доводи, викладені в апеляційній скарзі, не спростовують обґрунтованих та правомірних висновків суду першої інстанції.

3.4. Висновки апеляційного господарського суду за результатами розгляду апеляційної скарги.

Колегія суддів апеляційного господарського суду вважає, що суд першої інстанції повно з`ясував обставини справи і дав їм правильну юридичну оцінку. Порушень чи неправильного застосування норм матеріального чи процесуального права під час постановлення оскаржуваного рішення судом апеляційної інстанції не встановлено. В зв`язку з цим апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції має бути залишене без змін.

3.5. Розподіл судових витрат.

Відповідно до статті 129 ГПК України витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покладаються на особу, яка подала апеляційну скаргу.

Керуючись ст.ст.269,275,276,281-283 Господарського процесуального кодексу України суд, -

ПОСТАНОВИВ:

У задоволенні апеляційної скарги Фермерського господарства "Свитязь" відмовити.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 14.05.2019 у справі №904/284/19 залишити без змін.

Судові витрати по сплаті судового збору за подання апеляційної скарги покласти на скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку.

Постанова складена у повному обсязі 17.09.2019.

Головуючий суддя В.О.Кузнецов

Суддя І.О.Вечірко

Суддя О.В.Чус