Рішення

від 10.09.2019 по справі 161/13850/18

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 161/13850/18

Провадження № 2/161/301/19

ЛУЦЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

10 вересня 2019 року Луцький міськрайонний суд Волинської області в складі головуючого судді Кирилюк В.Ф., за участю секретаря судового засідання Самолюк І.М., представника позивача ОСОБА_3, розглянувши в порядку загального позовного провадження у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до Приватного підприємства Західпласт про зобов`язання видати трудову книжку, стягнення компенсації за невикористану відпустку, середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку, утриманого єдиного соціального внеску,

В С Т А Н О В И В:

29 серпня 2018 року позивач звернувся в суд з даним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що у період з січня 2011 року по 01 грудня 2017 року позивач перебував на посаді директора ПП Західпласт . Під час звільнення відповідач не провів повний розрахунок з позивачем та не видав трудову книжку. 21 липня 2018 року позивачу була виплачена компенсація за невикористані 122 дні щорічної відпустки у розмірі 19 962,50 грн., після утримання 3 600,00 грн. податку на доходи фізичних осіб, 5 000,00 грн. ЄСВ, 600 грн. військового збору.

Позивач не погоджується з утриманням із вказаної виплати ЄСВ.

Крім того позивач стверджує, що йому не була виплачена компенсація за дні невикористаної відпустки за 2011 та 2012 роки у розмірі 7 665,60 грн.

З наведених вище підстав позивач просить суд зобов`язати ПП Західпласт видати йому належно оформлену трудову книжку, а також стягнути з відповідача: 7 665,60 грн. компенсація за дні невикористаної відпустки за 2011 та 2012 роки; 24 343,00 грн. середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні за період 01 грудня 2017 року по 20 липня 2018 року; 5 000,00 грн. утриманого ЄСВ.

Позивач та його представник у судовому засіданні просили суд позовні вимоги задовольнити. Наполягали на тому, що позивачем не пропущені строки звернення до суду для вирішення трудового спору. Клопотання про поновлення цих строків не заявляв.

Відповідач у письмовому відзиві на позов та його представник у попередніх судових засіданнях позовні вимоги заперечили з тих підстав, що позивач використав відпустку за 2011-2012 роки, а отже компенсація за дні невикористаної відпустки йому не може бути присуджена. Крім того, стверджує, що правомірно утримав із виплати компенсації за невикористані дні відпустки ЄСВ, оскільки ця компенсація входить до фонду заробітної плати та бази нарахування ЄСВ. Також наполягав на тому, що позивач пропустив встановлені у статті 233 КЗпП України трьохмісячні строки звернення до суду для вирішення трудового спору.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши письмові матеріали справи, суд дійшов висновку, що позовні вимоги слід задовольнити частково, з наступних підстав.

Судом встановлено та сторонами не заперечується, що у період з січня 2011 року по 01 грудня 2017 року позивач працював на посаді директора ПП Західпласт .

У позові позивач наполягає на тому, що працював в останній робочий день - 01 грудня 2017 року, а з ним не був проведений повний розрахунок та не видана трудова книжка.

Як слідує з матеріалів справи, 02 липня 2018 року позивач звернувся до відповідач із письмовою вимогою в якій просив виплатити йому компенсацію за невикористані дні щорічної відпустки (166 дні) та видати трудову книжку (а.с.5-6).

У відповідь листом від 21 липня 2018 року відповідач повідомив позивача про те, що ним проведено перерахунок компенсації за невикористану відпустку (122 дні) у розмірі 19 962,50 грн., після утримання 3 600,00 грн. податку на доходи фізичних осіб, 5 000,00 грн. ЄСВ, 600 грн. військового збору, а також виплачено компенсацію за три дні затримки проведення розрахунку у розмірі 159,70 грн (а.с.7).

Отримання цих коштів позивач не заперечує.

Надаючи правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами, суд зазначає наступне.

В першу чергу суд вважає за необхідним вирішити позову вимогу про зобов`язання видати трудову книжку.

Частиною першою статті 47 КЗпП України визначено, що власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Оскільки відповідач у день звільнення не видав позивачу належним чином оформлену трудову книжку та не надав суду жодних належних та допустимих доказів, які б стверджувало про протилежне, позовні вимоги про зобов`язання видати трудову книжку є обґрунтованими.

Одночасно, частинами першою статті 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Про порушення свого права позивач дізнався 02 грудня 2017 року - на наступний день після його звільнення 01 грудня 2017 року, коли йому не була видана трудова книжка і коли, як він самостійно стверджує, він був присутній на роботі.

До суду з цим позовом позивач звернувся 29 серпня 2018 року, тобто з пропуском трьохмісячного строку звернення до суду для вирішення трудового спору.

Клопотання про поновлення строку звернення до суду позивач не заявляв. Поважних причин пропуску цього строку з матеріалів справи суд не вбачає.

Оскільки позовні вимоги про зобов`язання видати трудову книжку є обґрунтованими, однак позивач пропустив встановлений ч.1 ст.233 КЗпП України строк звернення до суду для вирішення трудового спору, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з цієї підстави.

Стосовно вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд зазначає наступне.

Статтею 117 КЗпП України визначено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Враховуючи те, що позивачу під час звільнення з роботи 01 грудня 2017 року не була у повному обсязі виплачена компенсація за невикористані дні щорічної відпустки, тобто не проведений повний розрахунок, позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні є обґрунтованими.

Одночасно, частинами першою та другою статті 233 КЗпП України визначено, що працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року №910/4518/16 зазначено, що структура заробітної плати визначена статтею 2 Закону України Про оплату праці , за змістом якої заробітна плата складається з основної та додаткової заробітної плати, а також з інших заохочувальних та компенсаційних виплат. Основна заробітна плата - це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов`язки), яка встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата - це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці, яка включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії, пов`язані з виконанням виробничих завдань і функцій. Інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Крім того, на підставі статті 2 Закону України Про оплату праці структуру заробітної плати можна визначити, беручи до уваги положення Інструкції зі статистики заробітної плати, затвердженої наказом Державного комітету статистики України від 13 січня 2004 року № 5 та зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 січня 2004 року за № 114/8713 (далі - Інструкція № 114/8713), розробленої відповідно до Закону України від 17 вересня 1992 року N 2614-XII Про державну статистику та Закону України Про оплату праці з урахуванням міжнародних рекомендацій у системі статистики оплати праці й стандартів Системи національних рахунків (за змістом преамбули цієї Інструкції).

Відповідно до пункту 1.3 Інструкції № 114/8713 для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників застосовується показник фонду оплати праці. До фонду оплати праці включаються нарахування найманим працівникам у грошовій та натуральній формі (оцінені в грошовому вираженні) за відпрацьований та невідпрацьований час, який підлягає оплаті, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат. Фонд оплати праці складається з: фонду основної заробітної плати; фонду додаткової заробітної плати; інших заохочувальних та компенсаційних виплат.

При цьому, інші виплати, що не належать до фонду оплати праці, встановлені в розділі 3 Інструкції № 114/8713, згідно з пунктом 3.9 якого до них відносяться суми, нараховані працівникам за час затримки розрахунку при звільненні.

З наведених норм чинного законодавства вбачається, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою (зокрема, компенсацією працівникам втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням термінів її виплати) у розумінні статті 2 Закону України Про оплату праці , тобто середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не входить до структури заробітної плати.

Оскільки вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не входять до структури заробітної плати, на них поширюється загальний строк звернення до суду для вирішення трудового спору, який встановлений у ч.1 ст.233 КЗпП України та становить три місяці.

Про порушення свого права позивач дізнався 02 грудня 2017 року - на наступний робочий день після його звільнення 01 грудня 2017 року, коли з ним не був проведений повний розрахунок відповідачем і коли, як сам стверджує позивач, він був присутній на роботі.

До суду з цим позовом позивач звернувся 29 серпня 2018 року, тобто з пропуском трьохмісячного строку звернення до суду для вирішення трудового спору.

Клопотання про поновлення строку звернення до суду позивач не заявляв. Поважних причин пропуску цього строку з матеріалів справи суд не вбачає.

Оскільки позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні по суті є обґрунтованими, однак позивач пропустив встановлений ч.1 ст.233 КЗпП України строк звернення до суду для вирішення трудового спору, суд дійшов висновку, що у задоволенні позову слід відмовити з цієї підстави.

Стосовно вимоги про стягнення компенсації за дні невикористаної відпустки за 2011 та 2012 роки, суд зазначає наступне.

Частиною першою статті 83 КЗпП України визначено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Оскільки відповідач не виплатив позивачу компенсацію за невикористані ним дні щорічної відпустки за 2011-2012 роки, не надав суду доказів того, що позивач використав відпустки за ці роки (накази про надання відпустки, табелі обліку робочого часу тощо), з відповідача на користь позивача слід стягнути цю компенсацію.

При цьому, на позовні вимоги у цій частині не поширюються строки звернення до суду для вирішення трудового спору, які встановлені у ч.1 ст.233 КЗпП України, оскільки відповідно до п.2.2.12 Інструкції № 114/8713, ця виплата включається до фонду додаткової заробітної плати, тому за правилами ч.2 ст.233 КЗпП України позивач вправі її заявити до суду без обмеження будь-яким строком.

Проводячи розрахунок належної до стягнення компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки за 2011-2012 роки суд виходить з того, що частиною першою статті 75 КЗпП України визначено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Табелів обліку робочого часу за 2011-2012 роки відповідач суду не надав, а отже суд презюмує, що позивач відпрацював ці роки повністю.

Отже, до компенсації позивачу належить виплата за 48 днів невикористаної щорічної відпустки за 2011-2012 роки (24 х 2).

Відповідно до пункту 7 Порядку обчислення середньої заробітної плати, який затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 р. N 100, нарахування виплат за час щорічної відпустки, додаткових відпусток у зв`язку з навчанням, творчої відпустки, додаткової відпустки працівникам, які мають дітей, або компенсації за невикористані відпустки, тривалість яких розраховується в календарних днях провадиться шляхом ділення сумарного заробітку за останні перед наданням відпустки 12 місяців або за менший фактично відпрацьований період на відповідну кількість календарних днів року чи меншого відпрацьованого періоду (за винятком святкових і неробочих днів, встановлених законодавством). Одержаний результат перемножується на число календарних днів відпустки.

Святкові та неробочі дні (стаття 73 Кодексу законів про працю України), які припадають на період відпустки, у розрахунок тривалості відпустки не включаються і не оплачуються.

Отже, при розрахунку суд бере до уваги сукупну суму заробітку за останні 12 місяців, що передували місяцю, у якому був звільнений позивач (грудень 2016 - листопад 2017).

З пояснень сторін слідує, що ОСОБА_2 був встановлений посадовий оклад у розмірі мінімальної заробітної плати, яка у грудні 2016 року становила 1 600,00 грн., а у період з січня по листопад 2017 року - 3 200,00 грн.

Отже, загальна сума заробітку позивача за період з грудня 2016 року по листопад 2017 року становить 36 800,00 грн. (1600 + (3 200 х 11)). Вказана сума ділиться на кількість календарних днів за виключенням святкових днів визначених у ст.73 КЗпП України (354 календарних днів), і в результаті сума середньоденного заробітку для обчислення компенсації за дні невикористаної відпустки становить 103,95 грн. (36800 / 355).

Таким чином, до стягнення з відповідача на користь позивача підлягає сума компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки за 2011-2012 роки у розмірі 4 989,60 ? грн. (48 х 103,95), і в цій частині суд позовні вимоги задовольняє. Проведений позивачем розрахунок є помилковим, оскільки суперечить п.7 вищенаведеного Порядку обчислення середньої заробітної плати.

Стосовно вимоги про стягнення утриманого ЄСВ, суд зазначає наступне.

Ця вимога по своїй суті є вимогою про стягнення частини компенсації за дні невикористаної щорічної відпустки, з якої, на думку позивача, не було необхідності отримувати єдиний соціальний внесок. Позивач вважає, що таким чином він був неправомірно позбавлений частини цієї компенсації, отже до цієї вимоги також не застосовується строк звернення до суду, як це передбачено ч.2 ст.233 КЗпП України.

Пунктом 1 частини першої статті 7 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування , єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату , інші заохочувальні та компенсаційні виплати , у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України "Про оплату праці", та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Як вже зауважував суд, відповідно до п.2.2.12 Інструкції № 114/8713, компенсація за дні невикористаної щорічної відпустки включається до фонду додаткової заробітної плати, а саме ця виплата за своєю суттю є також компенсаційною.

Отже, вищенаведена виплата підлягає до включенню у базу нарахування єдиного соціального внеску відповідно до п.1 ч.1 ст.7 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування , і відповідач цілком обґрунтовано утримав її з виплати позивачу. Тому суд відмовляє у задоволенні позовних вимог в цій частині.

Посилання позивач на лист ДФС України від 09 березня 2016 року №665/4/99-99-17-03-03-13 є помилковим, оскільки він стосується виплати середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позиція викладена у листах Пенсійного фонду України від 03 березня 2011 року №4149/05-10, від 18 жовтня 2011 року №22373/03-20 судом до уваги не береться, оскільки ці листи мають рекомендаційний характер та суперечать підходам до застосування положень Інструкції № 114/8713, які викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року №910/4518/16, щодо правильного визначення структури заробітної плати.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат суд зазначає наступне.

Відповідно до правової позиції, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року №910/4518/16, вимоги про стягнення середнього заробітку підлягають оплаті судовим збором у загальному порядку.

Позивач при зверненні до суду оплатив судовим збором лише одну вимогу немайнового характеру - про зобов`язання видати трудову книжку (704,80 грн.). Майнову вимогу про стягнення середнього заробітку позивач не оплатив судовим збором, а оскільки суд відмовляє у її задоволенні, судовий збір за цю вимогу у розмірі 704,80 грн. слід стягнути з відповідача на користь держави.

При цьому, відповідно до п.1 ч.1 ст.5 Закону України Про судовий збір , позивач був звільнений від сплати судового збору за решту вимог, оскільки вони є вимогами про стягнення додаткової заробітної плати - компенсації за невикористані дні щорічної відпустки.

Що стосується відповідача, то за правилами ст.141 ЦПК України суд стягує з нього на користь держави суму судового збору пропорційно до задоволених майнових позовних вимог, тобто 94,79 грн. (704,80 х (4 989,60 / (7 665,60 + 24 434,10 + 5 000,00))).

На підставі наведеного та керуючись ст. ст. 141, 265 ЦПК України, суд, -

В И Р І Ш И В :

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Приватного підприємства Західпласт про зобов`язання видати трудову книжку, стягнення середнього заробітку за час затримки виплати компенсації за невикористану відпустку - відмовити у зв`язку з пропуском строку звернення до суду для вирішення трудового спору.

Позовні вимоги ОСОБА_2 до Приватного підприємства Західпласт про стягнення компенсації за невикористану відпустку - задовольнити частково.

Стягнути з Приватного підприємства Західпласт на користь ОСОБА_2 4989,60 грн. (чотири тисячі дев`ятсот вісімдесят дев`ять грн.. 60 коп.) компенсації за невикористані 48 календарних днів щорічної основної відпустки за 2011 та 2012 роки.

У задоволенні решти позовних вимог про стягнення компенсації за невикористану відпустку, утриманого єдиного соціального внеску - відмовити за безпідставністю.

Стягнути з Приватного підприємства Західпласт на користь держави судовий збір у розмірі 94,79 грн. (дев`яносто чотири грн.. 79 коп.).

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір у розмірі 704,80 грн. (сімсот чотири гривні вісімдесят копійок).

Згідно зі статтями 273, 354, 355 ЦПК України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Волинського апеляційного суду через Луцький міськрайонний суд Волинської області.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Позивачем у справі є ОСОБА_2 , який проживає за адресою АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .

Відповідачем у справі є Приватне підприємство Західпласт , адреса місцезнаходження м. Луцьк, вул. Карбишева, 2, код ЄДРПОУ 36347562.

Повний текст судового рішення складений та підписаний 17 вересня 2019 року.

Суддя Луцького міськрайонного суду

Волинської області В.Ф. Кирилюк