Ухвала

від 07.10.2019 по справі 199/5543/18

КАСАЦІЙНИЙ КРИМІНАЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

Іменем України

07 жовтня 2019 року

м. Київ

Справа № 199/5543/18

Провадження № 51-10619 км 18

Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:

Головуючого ОСОБА_1 ,

суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

розглянувши касаційну скаргу директора ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2019 року

встановив:

Вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року затверджено угоду про визнання винуватості, укладену 08 серпня 2018 року між прокурором другого відділу процесуального керівництва управління процесуального керівництва у кримінальних провадженнях слідчих регіональної прокуратури Дніпропетровської області ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , якого визнано винним за ч. 1 ст. 205 КК України та призначено йому узгоджене сторонами покарання у виді штрафу в розмірі 500 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 8500 грн.

Не погоджуючись з вироком Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 09 серпня 2018 року директор ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 оскаржив його в апеляційному порядку.

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2019 рокуповернуто апеляційну скаргу директора ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 на вказаний вирок, як особі, яка не має права подавати апеляційну скаргу на підставі п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України.

У касаційній скарзі директор ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 не погоджуючись із підставами для повернення апеляційної скарги, зазначеними в оскаржуваній ухвалі вказує, що вирок суду першої інстанції безпосередньо стосується прав, свобод та інтересів ТОВ «Ласунка», оскільки вироком фактично встановлено преюдиційні факти того, що вказане товариство незаконно сформувало податковий кредит. Вважає, що дана ухвала є незаконною та постановлена з грубим порушенням вимог кримінального процесуального закону. Зокрема, нею обмежено доступ ТОВ «Ласунка» до правосуддя, в частині права на оскарження судових рішень гарантованих ч. 1 ст. 55, п.8 ч. 2 ст. 129 Конституції України, п. п .1,2, 10, 17 ст. 7, ч. 6 ст. 9, ч.ч. 1, 2 ст. 24, 394 КПК України, ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Стверджує, що апеляційний суд, повертаючи апеляційну скаргу на вирок щодо ОСОБА_6 безпідставно не врахував правових висновків Верховного Суду України (№5-347кс15) та позиції касаційного кримінального у складі Верховного Суду в постановах від 27.02.2018 року (справа №761/42344/16-к) та 27 червня 2019 року (справа №161/13574/18) щодо застосування норми права у подібних правовідносинах. А тому просить скасувати ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2019 року, яка не відповідає ст. 370 КК України і призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Перевіривши доводи, наведені у касаційній скарзі, та надану до неї копію судового рішення, колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження необхідно відмовити з огляду на таке.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК суд касаційної інстанції постановляє ухвалу про відмову у відкритті касаційного провадження, якщо з касаційної скарги, наданих до неї судових рішень та інших документів вбачається, що підстав для задоволення скарги немає.

Частиною 4 ст. 475 КПК України передбачено, що вирок на підставі угоди може бути оскаржено у порядку, передбаченому цим Кодексом, на підставах, передбачених ст. 394 цього Кодексу.

Згідно з ч. 4 ст. 394 КПК України вирок суду першої інстанції на підставі угоди між прокурором та підозрюваним, обвинуваченим про визнання винуватості може бути оскаржено:

1) обвинуваченим, його захисником, законним представником виключно на підставах: призначення судом покарання, суворішого, ніж узгоджене сторонами угоди; ухвалення вироку без його згоди на призначення покарання; невиконання судом вимог, установлених частинами 4, 6, 7 ст. 474 цього Кодексу, в тому числі не роз`яснення йому наслідків укладання угоди;

2) прокурором виключно на підставах: призначення судом покарання, менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди у провадженні, в якому згідно з ч. 4 ст. 469 цього Кодексу угоди не може бути укладено.

Тобто, положеннями вказаної норми процесуального закону встановлено вичерпний перелік осіб, які можуть оскаржити в апеляційному порядку вирок суду на підставі угоди про визнання винуватості.

Відповідно до вимог п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України апеляційна скарга повертається, якщо її подала особа, яка не має права подавати апеляційну скаргу.

З матеріалів кримінального провадження вбачається, що апеляційний суд, перевіривши апеляційну скаргу ОСОБА_4 встановив, що скарга на вирок місцевого суду, ухваленого на підставі угоди про визнання винуватості, подано всупереч положенням п. 2 ч. 3 ст. 399 КПК України, а тому дійшов висновку про необхідність повернення апеляційної скарги.

Такий висновок узгоджується із зазначеними вимогами кримінального процесуального закону, а посилання ОСОБА_4 на те, що хоча ТОВ «Ласунка», і не є учасником процесу в цьому кримінальному провадженні, однак є особою, яка може оскаржити зазначений вище вирок, є безпідставними.

Положення п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначають одну з основних засад судочинства забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 КПК України кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Частиною 2 вказаної норми процесуального закону гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому КПК України, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 393 цього Кодексу апеляційну скаргу мають право подати інші особи у випадках, передбачених КПК України.

Право особи на апеляційне оскарження спрямовано насамперед на реалізацію гарантованого ст. 6 Конвенції права на справедливий суд. Забезпечення такого права є однією з важливих гарантій ухвалення правосудного рішення укримінальному провадженні.

Разом із тим, у своїй практиці Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував на тому, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може бути піддано допустимим обмеженням, оскільки вимагає за своєю природою державного регулювання. Держави-учасниці користуються у цьому питанні певною свободою розсуду. Однак Суд повинен прийняти в останній інстанції рішення щодо дотримання вимог Конвенції; він повинен переконатись у тому, що право доступу до суду не обмежується таким чином чи такою мірою, що саму суть права буде зведено нанівець.

Крім того, подібне обмеження не буде відповідати ст. 6 Конвенції, якщо воно не переслідує легітимної мети та якщо не існує розумної пропорційності між використаними засобами та поставленою метою (див. рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини»).

Відповідно до правового висновку Верховного Суду України, викладеного у його постанові від 03 березня 2016 року (справа №5-347кс15), конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження; і при цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб`єктів оскарження, передбаченому ст. 394 КПК України, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, і не є перешкодою в доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК України.

Крім того, Верховний Суд України у згаданій вище постанові наголосив на тому, що при вирішенні питання, чи є підстави для оскарження рішення суду першої інстанції до суду вищого рівня певною особою, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді, ключовим є з`ясування, чи насправді це рішення стосується інтересів конкретної особи.

Натомість вирок місцевого суду на підставі угоди про визнання винуватості щодо ОСОБА_6 попри те, що містить згадування назви ТОВ «Ласунка», з огляду на формулювання обвинувачення, визнаного судом доведеним, стосується виключно обвинувачення ОСОБА_6 , який уклав угоду про визнання винуватості.

Дослідження та оцінки правомірності дій інших осіб, зокрема щодо вказаного підприємства, яке такої угоди не укладало, суд не здійснював, а отже, не вирішував наперед питання про його права, свободи чи інтереси, і не встановлював преюдиційних фактів щодо нього.

Таким чином, у касаційній скарзі директор ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 не навів переконливих, об`єктивно спроможних доводів, що вирок щодо ОСОБА_6 стосується прав, свобод та інтересів ТОВ «Ласунка» у розумінні правового висновку, викладеного у вищевказаній постанові Верховного Суду України від 03 березня 2016 року, а тому права на оскарження цього вироку на підставі ч. 2 ст. 24, п. 10 ч. 1 ст. 393 КПК України вказане підприємство не має.

Крім того, не заслуговують на увагу й посилання директора ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 на постанови Верховного Суду від 27 лютого 2018 року (справа №761/42344/16-к) та від 27 червня 2019 року (справа №161/13574/18), оскільки в них міститься правова позиція про незаконність рішень апеляційних судів щодо повернення апеляційних скарг особам, які мали право оскаржити вирок місцевого суду на підставі угоди про визнання винуватості між прокурором та обвинуваченими, зурахуванням того, що цей вирок стосувався їхніх особистих прав свобод та інтересів, як фізичних осіб.

Отже, з касаційної скарги та доданих до неї копій судових рішень не вбачається допущення судом апеляційної інстанції порушень вимог кримінального процесуального закону, які б перешкодили чи могли перешкодити йому постановити законне та обґрунтоване рішення, або які слід віднести до безумовних підстав для його скасування чи зміни.

Наведені обставини свідчать про те, що суд апеляційної інстанції, повертаючи апеляційну скаргу, діяв у відповідності із вимогами кримінального процесуального закону. Ухвала Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2019 року відповідає вимогам ст. ст. 370, 419 КПК України, є законною, обґрунтованою та вмотивованою, підстави для задоволення касаційної скарги директора ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 відсутні, а тому колегія суддів дійшла висновку, що у відкритті касаційного провадження висновку на підставі п. 2 ч. 2 ст. 428 КПК Українислід відмовити.

Керуючись п. 2 ч. 2 ст. 428, ст. 441 КПК України, Суд

постановив:

У відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою директора ТОВ «Ласунка» - ОСОБА_4 на ухвалу Дніпровського апеляційного суду від 16 серпня 2019 року відмовити.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:

ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3