Постанова

від 06.11.2019 по справі 921/278/19

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

79010, м.Львів, вул.Личаківська,81

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"06" листопада 2019 р. Справа №921/278/19

м. Львів

Західний апеляційний господарський суд в складі колегії:

Головуючий суддя: Бойко С.М.,

суддів: Бонк Т.Б.,

Хабіб М.І.,

секретар судового засідання Чудяк Х.В.

явка учасників справи:

від позивача: Кметик Я.С. ордер серія ТР № 052079 від 05.07.2019

від відповідача: Дейнюк М.П. ордер серія ТР № 013821 від 09.10.2019

розглянув апеляційні скарги селянського (фермерського) господарства «Галичина»

1) б/н від 09.07.2019 на рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.06.2019, суддя: Бурда Н.М., м. Тернопіль, повний текст рішення складено - 26.06.2019

2) б/н від 23.07.2019 на додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 05.07.2019, суддя: Андрусик Н.О., м. Тернопіль, повний текст рішення складено - 10.07.2019

за позовом селянського (фермерського) господарства «Галичина» , с. Озеряни, Борщівського району, Тернопільської області

до відповідача Озерянської сільської ради, с. Озеряни, Борщівського району, Тернопільської області

про визнання незаконними та скасування рішень Озерянської сільської ради №825 від 21.08.2018 та №838 від 02.10.2018,

визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 21,2 га для ведення селянського фермерського господарства на території Озерянської сільської ради у відповідності до державного акту на право постійного користування від 25.09.1992

В С Т А Н О В И В:

Короткий зміст позовних вимог .

У травні 2019 року селянське (фермерське) господарство Галичина (надалі - СФГ Галичина ) звернулось в Господарський суд Тернопільської області з позовом до Озерянської сільської ради про визнання незаконними та скасування рішень Озерянської сільської ради №825 від 21.08.2018 Про припинення права користування земельною ділянкою комунальної власності та про визнання недійсним державного акту на право постійного користування землею гр. ОСОБА_1 у зв`язку із його смертю та №838 від 02.10.2018 Про зміну цільового призначення земельної ділянки із ведення фермерського господарства на товарне сільськогосподарське виробництво , та визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 21,2 га для ведення селянського фермерського господарства на території Озерянської сільської ради у відповідності до державного акту на право постійного користування від 25.09.1992.

Позов мотивовано тим, що з моменту реєстрації СФГ Галичина несе обов`язки землекористувача земельної ділянки, а не фізична особа-засновник, на ім`я якої видано державний акт на право постійного користування землею.

Смерть фізичної особи-засновника СФГ Галичина не впливає на можливість СФГ Галичина користуватися такою земельною ділянкою та не припиняє права користування землею.

Тому оскаржувані рішення, які прийняті Озерянською сільською радою порушують права позивача на користування земельною ділянкою.

Правовою підставою позову позивач зазначає ст.ст. 1, 2, 3, 7, 12, 14, 32, 36 Закону України Про фермерське господарство , ст.ст. 25, 26, 33 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні та ст.ст. 12, 92, 141, 149, 152 Земельного кодексу України.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції .

Рішенням Господарського суду Тернопільської області від 14.06.2019 в задоволенні вищезазначеного позову відмовлено, оскільки СФГ Галичина не довело, що йому перейшло право постійного користування на земельну ділянку. Це право залишилося за його засновником і припинилося із смертю останнього.

Оскаржувані позивачем рішення не порушують прав та охоронюваних законом інтересів СФГ Галичина , оскільки в останнього як юридичної особи відсутні права на спірну земельну ділянку.

Відповідач приймаючи оскаржувані рішення діяв у спосіб та у межах повноважень, наданих відповідно до Закону України Про місцеве самоврядування в Україні , Земельного кодексу України, Закону України Про фермерське господарство .

Додатковим рішенням Господарського суду Тернопільської області від 05.07.2019 заяву Озерянської сільської ради про ухвалення додаткового рішення у справі №921/278/19 задоволено. Стягнуто з СФГ Галичина на користь Озерянської сільської ради - 7522,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу. Вказане рішення мотивоване тим, що в рішенні суду першої інстанції від 14.06.2019 не було вирішено питання щодо відшкодування відповідачу судових витрат, що складаються із витрат на професійну правничу допомогу в розмірі 7522,00 грн., які правомірно заявлені та документально підтверджені.

Короткий зміст вимог апеляційних скарг .

В апеляційній скарзі позивач просить скасувати зазначене рішення та прийняти нове рішення, яким позов задоволити, у зв`язку з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи, невідповідністю висновків, викладених в рішенні суду першої інстанції обставинам справи, порушення норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Також, позивач просить скасувати додаткове рішення та прийняти нове рішення, яким в заявлених вимогах Озерянської сільської ради про стягнення витрат на правничу допомогу в сумі 7 522,00 грн. відмовити, оскільки таке прийняте з порушенням норм процесуального права й неправильним застосуванням норм матеріального права.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційні скарги .

Суд першої інстанції не врахував доводів позивача про те, що з моменту реєстрації СФГ Галичина як юридичної особи, право постійного користування спірною земельною ділянкою має не ОСОБА_1 , а створене ним фермерське господарство.

Апелянт зазначає, що СФГ Галичина є належним землекористувачем спірної ділянки, оскільки є платником земельного податку.

Озерянська сільська рада в незаконний спосіб, шляхом прийняття оскаржуваних рішень від 21.08.2018 за №825 та від 02.10.2018 за №838, втрутилася в господарську діяльність позивача та фактично припинила її (діяльність), чим порушила законні права та свободи, як самого позивача так і членів фермерського господарства, які в свою чергу не припиняли діяльності в цьому господарстві.

Посилається на правову позицію викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 в справі № 317/2520/15-ц про те, що за змістом статей 1, 5, 7, 8, 12 Закону України Про фермерське господарство після отримання у постійне користування земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства, обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась.

Апелянт зазначає, що в порушення ч. 9 ст. 80 ГПК України він не отримував від відповідача заяву про стягнення витрат на правничу допомогу. А також вважає, що заявлена відповідачем до стягнення сума витрат на правничу допомогу в розмірі 7 522,00 грн. суперечить реальності адвокатських витрат та їх співмірності.

Узагальнені доводи та заперечення відповідача .

У відзиві на апеляційну скаргу відповідач погодився з висновками місцевого господарського суду та навів мотиви, аналогічні викладеним в рішенні суду першої інстанції, яке оскаржується, просив апеляційну скаргу залишити без задоволення, рішення місцевого господарського суду - без змін.

У судовому засіданні представник апелянта (позивача) підтримав доводи викладені в апеляційних скаргах, просив апеляційні скарги задоволити, а рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.06.2019 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 05.07.2019 скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задоволити та відмовити в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення щодо стягнення 7522,00 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

Представник відповідача підтримав доводи викладені у відзивах на апеляційні скарги та просив рішення та додаткове рішення місцевого господарського суду залишити без змін, а апеляційні скарги без задоволення.

Згідно з ст. 269 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення учасників справи, дослідивши наведені в апеляційній скарзі та відзиві доводи і заперечення, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судом першої інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно встановлених судом першої інстанції та неоспорених обставин, а також обставин, встановлених судом апеляційної інстанції, і визначених відповідно до них правовідносин вбачається, що Озерянською сільською радою прийнято рішення від 13.09.1992, згідно з яким громадянину ОСОБА_1 надано в постійне користування земельну ділянку площею 21,2 га для ведення селянського фермерського господарства на території Озерянської сільської ради Борщівського району Тернопільської області, про що йому видано державний акт на право постійного користування землею від 25.09.1992.

21.02.1994 у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань зареєстровано створення СФГ Галичина , засновником та керівником якого став Стокіпний В.О., що підтверджується довідкою Тернопільського обласного управління статистики за №22-242, розпорядженням Борщівської районної ради народних депутатів №24/1-6 від 21.02.1994.

ОСОБА_1 ., на ім`я якого було видано державний акт на право постійного користування землею, помер 31.07.2018, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 -ИД №241304.

Рішенням Озерянської сільської ради №825 від 21.08.2018 у зв`язку зі смертю ОСОБА_1 припинено право постійного користування земельною ділянкою комунальної власності площею 20,4813 га за кадастровим номером 6120885500:01:001:0700 для ведення селянського фермерського господарства та визнано недійним державний акт, який підтверджував це право.

Рішенням Озерянської сільської ради №838 від 02.10.2018 надано дозвіл на розробку проекту землеустрою шляхом зміни цільового призначення земельної ділянки із ведення фермерського господарства на товарне сільськогосподарське виробництво.

Позивач вважає, що після смерті засновника господарства, на чиє ім`я було видано державний акт на право постійного користування земельною ділянкою, таке право зберігається за господарством, оскільки саме воно є фактичним землекористувачем, а тому вважає вищезазначені рішення органу місцевого самоврядування такими, що порушують його право на землю та просить суд відновити це право.

Відповідно до частини 1 статті 50 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання Стокіпному ОСОБА_2 державного акта на землю) громадянам України, які виявили бажання вести селянське (фермерське) господарство, передаються за їх бажанням у власність або надаються в користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки, включаючи присадибний наділ.

За приписами частини 1 статті 2 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" N 2009-XII від 20.12.1991, в редакції від 21.02.1994, чинній на час реєстрації СФГ, як юридичної особи, селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником (абз.2 ч.2 цієї ж статті Закону).

За змістом статті 7 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання Стокіпному В ОСОБА_3 державного акта на землю) користування землею може бути постійним або тимчасовим. Постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку. У постійне користування земля надається Радами народних депутатів із земель, що перебувають у державній власності, зокрема, громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства, особистого підсобного господарства.

Частинами 1 і 3 статті 23 Земельного кодексу України (у редакції, чинній на час надання Стокіпному ОСОБА_2 державного акта) передбачено, що право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

За змістом частин 1 і 3 статті 9 Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (у редакції, чинній на час реєстрації ОСОБА_1 фермерського господарства 21.02.1994) після одержання державного акта на право приватної власності на землю, державного акта на право постійного користування землею або укладення договору на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди, селянське (фермерське) господарство підлягає у 30-денний термін державній реєстрації у Раді народних депутатів, що передала у власність чи надала у користування земельну ділянку. Сільська, селищна, міська Рада народних депутатів заносить до спеціальної погосподарської книги дані про склад господарства, передану у власність та надану у користування господарству земельну ділянку.

Із 01.08.2003 набрав чинності Закон України від 19.06.2003 № 973-ІV "Про фермерське господарство", за змістом статті 2 якого відносини, пов`язані із створенням, діяльністю та припиненням діяльності фермерських господарств, регулюються Конституцією України, Земельним кодексом України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами України.

Статтею 7 Закон від 19.06.2003 № 973-ІV передбачено, що надання земельних ділянок державної та комунальної власності у власність або користування для ведення фермерського господарства здійснюється в порядку, передбаченому Земельним кодексом України.

Згідно з пунктом "а" частини 3 статті 22 Земельного кодексу України (у редакції, яка діяла на час звернення позивача до суду - 02.05.2019) землі сільськогосподарського призначення передаються у власність та надаються у користування громадянам, зокрема, для ведення фермерського господарства.

За змістом статті 13 Конституції України кожний громадянин має право користуватися природними об`єктами права власності народу відповідно до закону. До таких об`єктів належать, зокрема, земельні ділянки.

Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону (частина 3 статті 41 Конституції України).

У Рішенні Конституційного Суду від 22.09.2005 № 5-рп/2005 у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 92, пункту 6 розділу Х "Перехідні положення" Земельного кодексу України (справа про постійне користування земельними ділянками) зазначено, що суб`єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Земельним кодексом України та іншими законами України, що регулюють земельні відносини.

Відповідно до статті 116 Земельного кодексу України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону (частина 1); набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування (частина 2).

Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем документа, що посвідчує право власності чи право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації (частина 1 статті 125 цього Кодексу).

У зазначеному Рішенні Конституційного Суду України також наголошено, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою суттєво відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди. Хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг:

-право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинено лише з підстав, передбачених законодавством;

-права та обов`язки постійних землекористувачів визначені чинним земельним законодавством і не підлягають договірному регулюванню (не можуть бути звужені);

-постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного законодавства, на відміну від договірного характеру орендної плати;

-земельні ділянки у постійне користування передаються у порядку відведення безоплатно з наступним посвідченням цього права шляхом видачі державного акта на право постійного користування земельною ділянкою; оплаті має підлягати лише виготовлення технічної документації на земельну ділянку, що здійснюється на договірних засадах із уповноваженою землевпорядною організацією.

Відповідно до статей 13, 14, пункту 7 частини 1 статті 92 Конституції України правовий режим власності та користування землею визначається законами України. Правовий режим власності означає врегулювання нормами закону земельних відносин, порядку та умов поділу земель на категорії, правове визначення форм власності на землю, порядку набуття і здійснення права власності, а також права постійного чи тимчасового землекористування щодо управління землями тощо, реалізацію та позбавлення цього права, функції, компетенцію органів державної влади і місцевого самоврядування.

Згідно з пунктом 14.1.73 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України землекористувачами є юридичні та фізичні особи (резиденти і нерезиденти), яким відповідно до закону надані у користування земельні ділянки державної та комунальної власності, у тому числі на умовах оренди.

Земельні ділянки, надані громадянам або юридичним особам у постійне користування, перебувають у власності держави або у власності територіальної громади до переоформлення у встановленому порядку та отримання у власність чи користування (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду України від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц).

Відповідно до частини 3 статті 407 Цивільного кодексу України право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу.

Право користування земельною ділянкою, що виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право і не входить до складу спадщини (аналогічну правову позицію Верховного Суду України, викладено у постановах від 23.11.2016 у справі № 657/731/14-ц і від 05.10.2016 у справі № 6-2329цс16).

Єдиним належним і допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документа.

Судами встановлено, СФГ "Галичина" не надано документів на підтвердження наявності у фермерського господарства оформленого права постійного користування спірною земельною ділянкою. Натомість належність ОСОБА_1 права постійного користування спірною земельною ділянкою підтверджено державним актом від 25.09.1992, яке припинено в зв`язку із фактом його смерті.

Таким чином, з моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства земельна ділянка автоматично не переходила в постійне користування селянського (фермерського) господарства, хоча господарство і отримувало право використовувати земельну ділянку, яка була передана її засновнику, на весь час поки він залишався членом селянського (фермерського) господарства та мав право постійного користування цією земельною ділянкою.

Наведена правова позиція узгоджується із правовою позицією, викладеною у постанові Верховного Суду у складі палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.03.2019 у справі № 922/3312/17.

Ураховуючи положення законодавства, яке регулює спірні правовідносини, а також на встановлені обставини, апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність порушеного права на землекористування позивача, оскільки у встановленому законом порядком таке право ним набуте не було.

Отже, безпідставними є доводи апелянта про те, що з моменту свого створення воно є постійним користувачем земельної ділянки визначеної в державному акті від 25.09.1992, а не фізична особа ОСОБА_1 , що створила це господарство та отримала вказаний державний акт на право постійного користування земельною ділянкою.

Доводи апелянта про сплату земельного податку за користування землею, не є підставою для визнання за ним права користування земельною ділянкою.

З огляду на викладене, за встановлених судами обставин, які не свідчать про отримання позивачем спірної земельної ділянки у постійне користування(чи користування на умовах оренди), місцевий господарський суд дійшов до правильного висновку що зі смертю ОСОБА_1 право постійного користування земельною ділянко для ведення селянського (фермерського) господарювання за державним актом на право користування землею від 25.09.1992, припинилось на підставі п. б ч. 1 ст. 140 Земельного Кодексу України.

Посилання позивача на правову позицію, викладену в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2018 в справі №317/2520/15-ц про те, що за змістом статей 1,5,7,8,12 Закону України Про фермерське господарство після отримання у постійне користування земельної ділянки для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства обов`язки орендаря цієї земельної ділянки виконує фермерське господарство, а не громадянин, якому вона надавалась, суд вважає безпідставними, оскільки ці справи є відмінними за фактичними обставинами та підставами позову, адже висновки Великої Палати Верховного Суду стосуються саме орендних правовідносин між власником земельної ділянки та фермерським господарством, а не права постійного користування землею.

За змістом статті 31 Земельного кодексу України землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди.

Аналогічні положення наведено у статті 12 Закону України "Про фермерське господарство".

Проте, як встановлено судами, у СФГ Галичина відсутнє право власності чи користування спірною земельною ділянкою(оренда) та відповідно і не зареєстровано.

Таким чином спростовуються доводи апеляційної скарги про те, що Озерянська сільська рада шляхом прийняття оскаржуваних рішень від 21.08.2018 за №825 та від 02.10.2018 за №838, втрутилася в господарську діяльність позивача та фактично припинила її (діяльність), чим порушила законні права та свободи, як самого позивача так і членів фермерського господарства.

За таких обставин, апеляційний господарський суд погоджується з висновком місцевого господарського суду про відмову в задоволенні позову в частині визнання незаконними та скасування рішень Озерянської сільської ради від 21.08.2018 за №825 та від 02.10.2018 за №838, оскільки оскаржувані рішення прийняті відповідачем з дотриманням вимог статті 19 Конституції України, Земельного кодексу України, в межах наданих повноважень і спосіб, передбачений чинним законодавством, а тому не порушує прав та інтересів СФГ Галичина в особі його членів, оскільки, жодних прав на спірну земельну ділянку набутих та оформлених у визначеному законом порядку та спосіб позивач, як юридична особа, не має.

Відтак суд першої інстанції обґрунтовано відмовив позивачеві в задоволенні похідної вимоги про поновлення права постійного користування земельною ділянкою, оскільки право останнього не порушене та не підлягає судовому захисту.

Покликання апелянта на те, що оскаржуваними рішенням припинено право постійного користування лише на частину земельної ділянки в розмірі 20,4813 га з 21,2 га не відповідають фактичним обставинам, оскільки судами встановлено, що різниця площі являється технічною неточністю, яка усунута під час присвоєння земельній ділянці кадастрового номеру.

Відповідно до частин 1, 2 статті 126 Господарського процесуального кодексу України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (частина 3 статті 126 цього Кодексу).

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі ст. 41 Конвенції. Зокрема, згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі « East/West Alliance Limited» проти України» , заява N 19336/04).

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

З врахуванням вищевикладеного, суд приходить до висновку, що заявлені відповідачем витрати у розмірі 7522,00 грн. є співрозмірними із складністю справи, наданим адвокатом обсягом послуг у суді першої інстанції, затраченим часом на надання таких послуг, відповідають критерію реальності таких витрат та розумності їхнього розміру.

Посилання апелянта на те, що заявлена відповідачем до стягнення сума витрат на правничу допомогу в розмірі 7 522,00 грн. суперечить реальності адвокатських витрат та їх співмірності, спростовується положеннями ч.ч. 5, 6 ст. 126 ГПК України, відповідно до яких обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, що підлягають розподілу між сторонами.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, та в силу ч. 4 ст. 236 ГПК України врахована апеляційним господарським судом.

Доводи апелянта про те, що в порушення ч. 9 ст. 80 ГПК України він не отримував від відповідача заяву про стягнення витрат на правничу допомогу спростовуються фіскальним чеком від 19.06.2019, накладною за № 4870202030768 від 19.06.2019 та описом вкладення в лист (т. 1 а.с. 190-192).

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги

З огляду на наведене, аргументи, викладені відповідачем у відзиві на апеляційну скаргу про заперечення доводів апеляційної скарги є такими, що відповідають встановленим обставинам по справі.

Апелянтом не спростовано наведених висновків суду першої інстанції, які тягли б за собою наслідки у вигляді скасування прийнятого судового рішення та додаткового рішення, а також не доведено неправильного застосування норм матеріального і процесуального права.

Доводи апеляційної скарги не спростовують встановлені місцевим господарським судом обставин по справі та його правильні висновки, а тому апеляційні скарги селянського (фермерського) господарства «Галичина» підлягають залишенню без задоволення, а рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.06.2019 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 05.07.2019 - без змін.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Якщо одна із сторін визнала пред`явлену до неї позовну вимогу під час судового розгляду повністю або частково, рішення щодо цієї сторони ухвалюється судом згідно з таким визнанням, якщо це не суперечить вимогам статті 191 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 1-3 статті 86 Господарського процесуального кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 129 ГПК України, у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи залишення апеляційних скарг без задоволення, апеляційний господарський суд дійшов до висновку про залишення за апелянтом судового збору в розмірі 10 565,50 грн. (8644,50 грн., який сплачений згідно з квитанцією за № ПН285960 від 09.07.2019 + 1921,00 грн., який сплачений згідно з квитанцією за № 0.0.1420675317.1 від 26.07.2019).

Керуючись ст. ст. 236, 269, 270, 275, 276, 281-284 ГПК України, Західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

апеляційні скарги селянського (фермерського) господарства «Галичина» б/н від 09.07.2019 та б/н від 23.07.2019 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Тернопільської області від 14.06.2019 та додаткове рішення Господарського суду Тернопільської області від 05.07.2019 в справі № 921/278/19 залишити без змін.

Судовий збір в розмірі 10 565,50 грн. залишити за апелянтом.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її проголошення згідно зі ст.ст. 286-289 ГПК України.

Справу скерувати на адресу місцевого господарського суду.

Головуючий-суддя: Бойко С.М.

Судді: Бонк Т.Б.

Хабіб М.І.

Повний текст постанови підписано 15.11.2019