Постанова

від 11.11.2019 по справі 908/2484/18

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11.11.2019 року м.Дніпро Справа № 908/2484/18

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Іванова О.Г. (доповідач),

суддів: Березкіної О.В., Дарміна М.О.

при секретарі судового засідання : Логвіненко І.Г.

представники сторін:

від позивача: Сосніна Л.І., ордер серія ЗП № 69814 від 19.06.2019 р., адвокат;

від прокуратури Дніпропетровської області: Спиридонова Є.О., посвідчення №036674 від 11.12.2015 р., прокурор;

представник відповідача в судове засідання не з`явився, про час та місце розгляду справи повідомлений належним чином;

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу заступника прокурора Прокуратури Запорізької області на рішення Господарського суду Запорізької області від 25.02.2019 , ухвалене суддею Дроздовою С.С., повний текст якого складений 07.03.2019, у справі №908/2484/18

за позовом Фермерського господарства "Надія", Запорізька область, Чернігівський район, смт. Чернігівка

до Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, смт. Чернігівка, Чернігівського району, Запорізької області

про визнання права користування на земельну ділянку,

ВСТАНОВИВ:

До Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява Фермерського господарства "Надія" до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області про визнання, що право постійного користування на земельну ділянку площею 50 га, розташовану на території Владівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, зазначену у Державному акті на право постійного користування землею серії ЗП 19-501509, виданого 05 квітня 1996 року на ім`я ОСОБА_1 , належить Фермерському господарству "Надія".

Ухвалою суду від 16.01.2019 на підставі клопотання позивача, згідно ст. 48 ГПК України, неналежного відповідача у справі № 908/2484/18 - Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області замінено на належного відповідача Чернігівську селищну раду Чернігівського району Запорізької області.

Ухвала мотивована тим, що земельна ділянка, яка перебуває у користуванні позивача, відноситься до комунальної власності, тому її розпорядником є Чернігівська селищна об`єднана територіальна громада, оскільки Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області на виконання розпорядження Кабінету Міністрів України від 31.01.2018 № 60-р "Питання передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної власності у комунальну власність об`єднаних територіальних громад" видано наказ від 21.12.2018 № 8-2314/15-18-СГ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність", яким Чернігівській селищній об`єднаній територіальній громаді Чернігівського району Запорізької області передано у комунальну власність земельні ділянки загальною площею 11094,9034 га, в тому числі спірна земельна ділянка 50 га кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, зазначена у Державному акті на право постійного користування землею серії ЗП 19-501509, виданого 05.04.1996 року на ім`я ОСОБА_1 .

Рішенням Господарського суду Запорізької області від 25.02.2019 у справі №908/2484/18 позовні вимоги задоволено повністю.

Визнано, що право постійного користування на земельну ділянку площею 50 га, розташовану на території Владівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, зазначену у Державному акті на право постійного користування землею серії ЗП 19-501509, виданого 05 квітня 1996 року на ім`я ОСОБА_1 , належить Фермерському господарству "Надія".

Стягнуто з Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області на користь Фермерського господарства "Надія" 1 762 грн. 00 коп. судового збору .

Не погодившись із зазначеним рішенням суду, до Центрального апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою звернувся заступник прокурора Прокуратури Запорізької області, в якій, посилаючись на порушення судом норм матеріального (ст.ст.13, 14 Конституції України, ст.ст.78, 81, 92, 116, 122, 125, 126 Земельного кодексу України, Закону України "Про фермерське господарство", ст.ст.15, 16 ЦК України) та процесуального права (ст.ст.4, 73, 74, 77, 86 ГПК України), неповне з`ясування обставин справи, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити повністю.

При цьому, скаржник в апеляційній скарзі посилається на те, що єдиним належним та допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документу. В той же час, матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували наявність у ФГ "Надія" права постійного користування на спірну земельну ділянку.

Зазначає, що право постійного користування земельною ділянкою нерозривно пов`язане з особою, котрій дано таке право згідно з державним актом на право користування земельною ділянкою, та не може бути передано або автоматично перейти до створених ним юридичних осіб. Таким чином, Фермерське господарство "Надія" не має права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 2325581900:03:024:0006, а тому місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

Вважає безпідставними висновки суду першої інстанції про наявність у Фермерського господарства "Надія" права постійного користування земельною ділянкою з посиланням на положення Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції чинній на момент створення цього господарства), оскільки з моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства земельна ділянка автоматично не переходить в постійне користування селянського (фермерського) господарства, як про це помилково зазначає позивач, хоча господарство і отримує право використовувати цю земельну ділянку, яка була передана її засновнику на весь час поки він залишався членом селянського (фермерського) господарства та мав право постійного користування цією земельною ділянкою.

Крім того, судом першої інстанції внаслідок порушення вимог ст. 124 Конституції України, ст. 4 ГПК України, ст. ст. 15, 16 ЦК України безпідставно зроблено висновок про наявність спору та належність відповідача, оскільки з аналізу вищезазначених правових норм вбачається, що для визнання у судовому порядку права постійного користування земельною ділянкою саме за позивачем, як за юридичною особою, необхідно щоб таке право передбачалось чинним на момент вирішення спору законодавством та щоб таке право було порушено або оспорювалось іншою особою - відповідачем у справі (наявність спору про право).

Через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України та порушення вимог ст. 86 ГПК України, Господарським судом Запорізької області задоволено позов, пред`явлений до неналежного відповідача.

Позивач, Фермерське господарство "Надія", у відзиві на апеляційну скаргу просить рішення залишити без змін, апеляційну скаргу залишити без задоволення. Зазначив, що поділ повноважень місцевих рад на власні та делеговані відсутній, і це дає підстави стверджувати, що місцеві ради не наділені делегованими повноваженнями органів виконавчої влади. Тому, виходячи з Рішення КСУ від 08.04.99 № 1-1/99, органи прокуратури не мають повноважень на представництво інтересів органів місцевого самоврядування.

Зауважив, що на момент ухвалення оскаржуваного рішення де-факто земля, в тому числі та, що перебувала у постійному користуванні ОСОБА_1 , вже була комунальною власністю територіальної громади, а не держави. Позивачу невідомо, з яких причин затягувалась процедура державної реєстрації, яка відбулась через 10 днів після ухвалення оскаржуваного судового рішення, але, вважає, це вже не має значення, оскільки, навіть в такому випадку, порушень інтересів держави немає.

У додаткових поясненнях до відзиву на апеляційну скаргу Позивач зазначив, що справа №587/430/16-ц, яка була розглянута Великою Палатою, до розгляду якої було зупинено апеляційне провадження, відрізняється від даної справи за складом сторін справи та обставинами. А саме, в справі №587/430/16-ц прокурор виступив на захист саме інтересів держави, яку у спірних правовідносинах повинен був представляти орган виконавчої влади - Головне управління Держгеокадастру у Сумській області, який на час виникнення спору мав повноваження по розпорядженню землями державної власності.

Оскільки відповідно до пункту 9 статті 18 Закону датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважаються дата і час реєстрації відповідної заяви в органі державної реєстрації прав, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав, то момент державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і момент державної реєстрації заяви про проведення такої реєстрації співпадають.

Як повідомила селищна рада, вона звернулась до державного реєстратора прав з заявою про проведення державної реєстрації 25.01.2019. Таким чином, на день прийняття судового рішення судом першої інстанції 25.02.2019 право комунальної власності на спірну земельну ділянку, яка була передана з державної власності до комунальної власності, вже було зареєстровано (повинно було бути зареєстрованим відповідно до вимог ст.ст.18,19 Закону).

Отже, твердження прокурора в апеляційній скарзі про те, що ці права були зареєстровані тільки 05 березня 2019 року - тобто, після прийняття оскаржуваного рішення, а тому підлягають захисту як порушені права держави, не відповідають дійсності.

Чернігівська селищна рада Чернігівського району Запорізької області відзив на апеляційну скаргу не надала.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 16.05.2019 (головуючий суддя Іванов О.Г.) апеляційну скаргу заступника прокурора Прокуратури Запорізької області залишено без руху з підстав відсутності доказів сплати судового збору у встановленому порядку та розмірі, з наданням скаржнику строку на усунення недоліків апеляційної скарги - сплати судового збору у розмірі 2643,00 грн.

Ухвалою суду апеляційної інстанції від 03.06.2019 (у складі колегії суддів: Іванов О.Г. - головуючий, доповідач, судді - Березкіна О.В., Дармін М.О.) прокурору відновлено строк на апеляційне оскарження рішення суду; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою заступника прокурора на рішення суду; судове засідання призначено на 19.06.2019; сторонам наданий час на подання відзивів, заяв, клопотань.

Ухвалою суду від 19.06.2019 провадження у цій справі (№908/2484/18) зупинено до розгляду Великою Палатою Верховного Суду справи № 587/430/16-ц щодо неоднакового застосування судами ст.23 Закону України "Про прокуратуру".

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.10.2019 поновлено провадження у цій справі, призначено судове засідання по розгляду питання щодо обґрунтованості подання заступником прокурора Прокуратури Запорізької області апеляційної скарги на рішення Господарського суду Запорізької області від 25.02.2019 року у цій справі на 04.11.2019.

04.11.2019 у судовому засіданні оголошено перерву до 11.11.2019.

В судовому засіданні 11.11.2019 Центральним апеляційним господарським судом оголошено вступну та резолютивну частини постанови у даній справі.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення прокурора, представника позивача, дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги та заперечень проти неї, перевіривши повноту встановлених місцевим господарським судом обставин справи та правильність їх юридичної оцінки, колегія суддів Центрального апеляційного господарського суду дійшла висновку про те, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до вимог частин 1, 2, 5 статті 269 Господарського процесуального кодексу України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції встановлені наступні неоспорені обставини справи.

Відповідно до Державного акту на право постійного користування землею серії ЗП 19-501509 від 05 квітня 1996 року, виданого на підставі розпорядження голови Чернігівської районної державної адміністрації Чернігівського району Запорізької області, про що в книзі записів державних актів на право постійного користування землею зроблено запис за №117, громадянину ОСОБА_1 надана у постійне користування земельна ділянка площею 50 га, розташована на території Владівської селищної ради Чернігівською району Запорізької області (а.с. 18, т.1).

Кадастровий номер земельної ділянки в Державному акті не зазначений, але, як зазначає позивач, в Державному земельному кадастрі зареєстроване право державної власності на земельну ділянку, якій присвоєно номер 2325581900:03:024:0006.

18.03.1997 громадянином Лобко ОСОБА_2 , якому раніше була передала земельна ділянка на праві постійного користування, засноване Фермерське господарство "Надія" (а.с. 19, т.1).

08 жовтня 2018 року Фермерське господарство звернулось до Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області з заявою про визнання права постійного користування земельною ділянкою площею 50 га, розташованою на території Владівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, зазначену у Державному акті на право постійною користування землею серії ЗП 19-501509, виданою 05 квітня 1996 року на ім`я ОСОБА_1 , за Фермерським господарством "Надія" та провести відповідні зміни в кадастровій документації. В цій заяві голова Фермерського господарства Лобко А.1. зазначив, що підписуючи цю заяву він свідомо відмовляється від права постійного користування на користь Фермерського господарства "Надія".

Листом від 18.10.2018 року № 27-8-0.22-6393/2-18 Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області надало відповідь, що на даний час на вказану земельну ділянку встановлена форма власності - державна, а 11.06.2018 за Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області проведена реєстрація речового права на нерухоме майно.

На думку позивача, з 18.03.1997 саме створене громадянином України ОСОБА_1 . Фермерське господарство "Надія" несе обов`язки землекористувача земельної ділянки площею 50 га, розташованої на території Владівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області, кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, тому право постійного користування на дану земельну ділянку, зазначену у Державному акті на право постійною користування землею серії ЗП 19-501509, виданого 05 квітня 1996 року на ім`я ОСОБА_1 , належить Фермерському господарству "Надія".

Задовольняючи позовні вимоги, господарський суд виходив з того, що з моменту передачі земельної ділянки до створеного фермером фермерського господарства, як юридичної особи, відбулась заміна землекористувача у відносинах, щодо яких виник спір, а саме, фізична особа - фермер, вибув зі спірних правовідносин землекористування, натомість, його місце у спірних правовідносинах землекористування в силу вимог Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" зайняло створене фермером Фермерське господарство, як землекористувач.

При цьому, засновник юридичної особи та сама юридична особа, тісно пов`язані між собою тим, що є зв`язок між правосуб`єктністю, як фізичної особи та її, як засновника, юридичної особи.

ФГ "Надія" створене 18.03.1997 громадянином України - ОСОБА_1 , таким чином, саме Господарство несе обов`язки землекористувача спірної земельної ділянки.

Право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає, тобто інші юридичні факти не можуть розглядатися як підстава припинення права користування зазначеною земельною ділянкою.

Оскільки дії ФГ "Надія" не підпадають під визначений ст. 141 ЗК України перелік, Господарство має законне право на постійне користування спірною земельною ділянкою.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних мотивів.

Згідно зі ст. 13 Конституції України земля є об`єктом права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановленого строку.

Відповідно до положень ст. ст. 22, 23 Земельного кодексу України від 18.12.1990 №561-XII (діючого на час видачі вказаного державного акту) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право . Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Так само, відповідно до положень діючих ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Таким чином, виходячи з викладеного , єдиним належним та допустимим доказом належності спірної земельної ділянки тій чи іншій особі є наявність правовстановлюючого документу .

В той же час, матеріали справи не містять доказів (правовстановлюючих документів), які б підтверджували наявність у ФГ "Надія" права постійного користування на спірну земельну ділянку.

Натомість, належність громадянину ОСОБА_1 права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 2325581900:03:024:0006 підтверджується державним актом серії ЗП 19-501509 від 05.04.1996, що у відповідності до положень ч. 5 ст. 116 Земельного кодексу України виключає можливість належності цієї ж земельної ділянки Фермерському господарству "Надія" на титулі постійного користування.

Судом також не враховано, що членом ФГ "Надія" є ОСОБА_1 , за згодою якого зазначене господарство і використовувало спірну земельну ділянку.

Крім того, відповідно до усталеної правової позиції Верховного Суду України, викладеної у постановах від 05.10.2016 № 6-2329цс16, від 23.11.2016 і № 657/731/14-ц, право користування земельною ділянкою, що виникло в особи на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою для ведення фермерського господарства без укладання договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, належить такій особі та припиняється зі смертю такої особи.

Таким чином, право постійного користування земельною ділянкою нерозривно пов`язане з особою, котрій дано таке право згідно з державним актом на право користування земельною ділянкою, та не може бути передано або автоматично перейти до створених ним юридичних осіб.

На підставі викладеного, колегія суддів погоджується з доводами заявника апеляційної скарги про те, що Фермерське господарство "Надія" не має права постійного користування земельною ділянкою з кадастровим номером 2325581900:03:024:0006, а тому місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про задоволення позовних вимог.

На час видачі ОСОБА_1 державного акту серії ЗП 19-501509 та створення ним 18.03.1997 Фермерського господарства "Надія" були чинними такі законодавчі акти: Закон України "Про селянське (фермерське) господарство" (далі - Закон № 2009-ХІІ) та Земельний кодекс України від 18.12.1990 № 561-XII (далі - Земельний кодекс від 18.12.1990).

Відповідно до ч. 1-2, 5 ст. 2 Закону № 2009-ХІІ селянське (фермерське) господарство є формою підприємництва громадян України, які виявили бажання виробляти товарну сільськогосподарську продукцію, займатися її переробкою та реалізацією. Селянське (фермерське) господарство може бути створено однією особою. Головою селянського (фермерського) господарства є його засновник або особа, яка є його правонаступником. На ім`я голови селянського (фермерського) господарства видається відповідно Державний акт на право приватної власності на землю, Державний акт на право постійного користування землею. З ним укладається договір на тимчасове користування землею, в тому числі на умовах оренди. Складаються також інші документи відповідно до законодавства України.

Частиною 2 ст. 4 Закону № 2009-ХІІ визначено, що земельні ділянки громадянам України для ведення селянського (фермерського) господарства передаються у приватну власність і надаються в користування, в тому числі на умовах оренди.

Згідно з ч. 4 ст. 7, ч. 1 ст. 50 Земельного кодексу від 18.12.1990 земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства надаються громадянам України.

Виходячи з викладених норм як загального, так і спеціального законодавства, право отримати у постійне користування земельну ділянку для ведення селянського фермерського господарства було надано виключно фізичній особі - громадянину України, на ім`я якого і видавався відповідний державний акт.

У подальшому, 29.07.2003 набрав чинності новий Закон України "Про фермерське господарство", у статті 12 якого закріплено, що землі фермерського господарства можуть складатися із: а) земельної ділянки, що належить на праві власності фермерському господарству як юридичній особі; б) земельних ділянок, що належать громадянам - членам фермерського господарства на праві приватної власності; в) земельної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Права володіння та користування земельними ділянками, які знаходяться у власності членів фермерського господарства, здійснює фермерське господарство.

Крім того, 01.01.2002 набрав чинності Земельний кодекс України (надалі - Земельний кодекс від 25.10.2001 № 2768-111), ч. 1-2 ст. 92 якого було визначено право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Право постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають: а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності; б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об`єднання), установи та організації; в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності; г) публічне акціонерне товариство залізничного транспорту загального користування, утворене відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування".

Таким чином, як за чинним на час створення Фермерського господарства "Надія", так і за діючим законодавством України, фермерські господарства не мають права постійного користування земельною ділянкою.

Поряд з цим, діючим законодавством України і фізичні особи - громадяни України, у тому числі і засновники фермерських господарств, не наділені правом отримувати у постійне користування земельні ділянки.

У той же час, пунктом 6 Розділу X Перехідних положень Закону від 25.10.2001 № 2768-111 закріплено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за цим Кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Положення наведеного пункту щодо зобов`язання переоформити право постійного користування земельною ділянкою на право власності або право оренди було визнано рішенням Конституційного Суду України від 22.09.2005 № 5-рп/2005 неконституційним.

Верховний Суд України в постанові від 26.09.2011 у справі № 6-14цс11 вказав, що п. 2 постанови Кабінету Міністрів України від 02.04.2002 № 449 "Про затвердження форми державного акта на право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною ділянкою" встановлює, що раніше видані державні акти на право приватної власності на землю, державні акти на право власності на землю, державні акти на право власності на земельну ділянку та державні акти на право постійного користування землею залишаються чинними і підлягають заміні у разі добровільного звернення громадян або юридичних осіб. Отже, право постійного користування земельною ділянкою, набуте в установленому законом порядку, не втрачається, а зберігається до його належного переоформлення.

З огляду на викладене, вбачається, що постійним користувачем земельної ділянки, яка надана для ведення фермерського господарства за відсутності добровільного звернення для переоформлення (заміни) раніше виданих державних актів, є саме фізична особа - засновник фермерського господарства, на ім`я якого такий акт і видавався.

Таким чином, висновки суду першої інстанції про наявність у Фермерського господарства "Надія" права постійного користування земельною ділянкою з посиланням на положення та норми Закону України "Про селянське (фермерське) господарство" (в редакції чинній на момент створення цього господарства) є безпідставними, оскільки з моменту реєстрації селянського (фермерського) господарства земельна ділянка автоматично не переходить в постійне користування селянського (фермерського) господарства, як про це помилково зазначив господарський суд, хоча господарство і отримує право використовувати цю земельну ділянку, яка була передана її засновнику на весь час поки він залишається членом селянського (фермерського) господарства та має право постійного користування цією земельною ділянкою.

Як свідчать матеріали справи, Фермерським господарством "Надія" не було вчинено необхідних дій, спрямованих на оформлення свого права користування земельною ділянкою, що виключає можливість задоволення позовних вимог про визнання права постійного користування земельною ділянкою.

Право власності та користування на землю набувається та реалізується в порядку та на підставах, визначених Конституцією України (ст. ст. 13, 14), Земельного кодексу України (ст. 78, 81, 116, 122, 125, 126), а також інших законів, що видаються відповідно до них (Цивільного кодексу України, тощо).

При цьому, нормами чинного земельного законодавства не передбачено автоматичного переходу прав на земельні ділянки, а вимагається оформлення прав на них за певною процедурою.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 18.03.2019 по справі №922/3312/17.

Вказані обставини залишились поза увагою місцевого господарського суду, що свідчить про неповне з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та призвело до винесення неправильного по суті рішення.

Крім того, для визнання у судовому порядку права постійного користування земельною ділянкою саме за позивачем як за юридичною особою, необхідно щоб таке право передбачалось чинним на момент вирішення спору законодавством та щоб таке право було порушенню або оспорювалось іншою особою відповідачем у справі (наявність спору про право).

В той же час, як було зазначено вище, право Фермерського господарства "Надія" на постійне користування земельною ділянкою не передбачено чинним на момент вирішення спору законодавством.

Більш того, ухвалою суду від 16.01.2019 задоволено клопотання позивача в порядку ст. 48 ГПК України, замінено неналежного відповідача Головне управління Держгеокадастру у Запорізькій області на належного відповідача Чернігівську селищну раду Чернігівського району Запорізької області.

Ухвала суду від 16.01.2019 мотивована передачею Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області спірної земельної ділянки площею 50 га кадастровий номер 2325581900:03:024:0006, Чернігівській селищній об`єднаній територіальній громаді у комунальну власність на підставі наказу від 21.12.2018.

В той же час, відповідно до положень ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав .

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень".

Відповідно до ст. 2 ЗУ "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень" державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обмежень, що супроводжується внесенням даних до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Відповідно до ч. 2 ст. даного Закону речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації .

З Реєстру речових прав на нерухоме майно вбачається, що право власності на земельну ділянку з кадастровим номером 2325581900:03:024:0006 площею 50 га, зареєстровано за Чернігівською селищною об`єднаною територіальною громадою 05.03.2019, тобто після винесення оскаржуваного рішення.

Таким чином, на час винесення Господарським судом Запорізької області рішення від 25.02.2019 власником спірної земельної ділянки в силу ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України була держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, а не Чернігівська селищна об`єднана територіальна громада.

Вищенаведеним спростовуються доводи позивача, викладені у відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до яких на момент ухвалення оскаржуваного рішення де-факто земля, в тому числі та, що перебувала у постійному користуванні ОСОБА_1 , вже була комунальною власністю територіальної громади, а не держави.

Колегія суддів не погоджується з доводами Позивача, викладеними у відзиві на апеляційну скаргу, про те, що оскільки датою і часом державної реєстрації прав та їх обтяжень вважаються дата і час реєстрації відповідної заяви в органі державної реєстрації прав, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав, то момент державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень співпадає з датою звернення селищної ради (25.01.2019) до державного реєстратора прав із заявою про проведення державної реєстрації, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 12 ст. 18 ЗУ "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень" дійсно датою і часом державної реєстрації прав вважається дата і час реєстрації відповідної заяви, за результатом розгляду якої державним реєстратором прийнято рішення про державну реєстрацію прав.

В той же час, статтею 18 ЗУ "Про державну реєстрацію прав на нерухоме майно та їх обмежень", на яку послався Позивач, встановлений певний порядок проведення державної реєстрації прав, який розпочинається з прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, формування та реєстрації заяви в базі даних заяв (п.п. 1 ч. 1 ст. 18 Закону).

Відповідно до п. 1 ч. 4 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 26 жовтня 2011 № 1141 (в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 6 червня 2018 № 484) ведення Державного реєстру прав передбачає, перш за все, формування та реєстрацію заяв у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень у базі даних заяв.

Реєстраційний номер, дата і час реєстрації заяви (судового рішення) є ідентифікатором відповідної заяви (судового рішення) у Державному реєстрі прав.

Отже, формуванню та реєстрації заяви в базі даних заяв передує прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав.

Таким чином, дата звернення селищної ради до державного реєстратора прав із заявою про проведення державної реєстрації (25.01.2019) співпадає із датою прийняття/отримання документів для державної реєстрації прав, однак не є тотожною даті та часу реєстрації відповідної заяви у базі даних заяв.

Позивачем не надано жодних доказів на підтвердження реєстрації заяви Чернігівської селищної ради до державного реєстратора прав у базі даних заяв до винесення оскаржуваного судового рішення (25.02.2019).

Більш того, лист Чернігівської селищної ради про те, що звернення селищної ради до державного реєстратора прав з заявою про проведення державної реєстрації датується 25.01.2019 (т. 1 а.с. 213), не є достатнім доказом прийняття/отримання документів для державної реєстрації саме у цю дату, оскільки Позивачем не надано безпосередньо заяви селищної ради із відміткою державного реєстратора про реєстрацію вхідної кореспонденції або доказів здачі відповідних документів до установи поштового зв`язку.

Відповідно до статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до вимог ст. ст. 73, 77 ГПК України, доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому досліджені наявних у справі доказів.

Таким чином, через неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, неправильне застосування ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України та порушення вимог ст. 86 ГПК України, Господарським судом Запорізької області задоволено позов пред`явлений до неналежного відповідача.

Щодо наявності підстав для представництва органом прокуратури інтересів Держави в особі Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області у цій справі, колегія суддів зазначає наступне.

Стаття 23 Закону України "Про прокуратуру", ст. 53 ГПК України встановлюють підстави та порядок представництва прокурором інтересів Держави в суді.

Відповідно до ст. ст. 13, 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

Земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

Таким чином, у цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні.

Отже, правовідносини, що пов`язані з позбавленням Держави правомочності володільця та розпорядника землі, становлять "суспільний", "публічний" інтерес.

Відповідно до ч. 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Зі змісту ч. 3 ст. 23 названого Закону, вбачається, що виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів.

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

На підставі аналізу наведених норм Верховний Суд у постановах від 21.12.2018 у справі № 922/901/17 та від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 зробив висновок, що "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.

Порушення встановленого законом порядку володіння, користування і розпорядження землями, що перебувають у державній та комунальній власності, спричиняють шкоду державі, адже основою будь-якої держави є нормативно-правові акти, які є обов`язковими до виконання.

Як вбачається з оскаржуваного рішення суду, Головним управлінням Держгеокадастру у Запорізькій області спірну земельну ділянку передано у комунальну власність Чернігівській селищній об`єднаній територіальній громаді та зареєстровано за останньою.

Згідно відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на дату подачі апеляційної скарги, Чернігівська селищна об`єднана територіальна громада не значиться як юридична особа, не є органом місцевого самоврядування, отже, не може бути стороною у справі відповідно до ст. ст. 4, 45 ГПК України.

Згідно норм Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами. Обласні та районні ради є органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією України, цим та іншими законами, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами.

Відповідно до ч. 1 ст. 83 Земельного кодексу України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст є комунальною власністю.

У пункті "б" ч. 1 ст. 80 Земельного кодексу України визначено, що суб`єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування.

Особливості реалізації прав територіальної громади через органи місцевого самоврядування визначено у Рішенні Конституційного Суду України від 16.04.2009 у справі № 1-9/2009.

Так, відповідно до Конституції України народ здійснює владу безпосередньо і через органи Державної влади та органи місцевого самоврядування (частина друга статті 5). Виходячи з цих конституційних положень у системному зв`язку з положеннями статті 6 Конституції України про те, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, Конституційний Суд України визначив політико-правову природу органів місцевого самоврядування, які не є органами державної влади, а є представницькими органами, через які здійснюється право територіальної громади самостійно вирішувати не будь-які питання суспільного життя, а питання саме місцевого значення, перелік яких визначено у Конституції і законах України.

Гарантоване державою місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи і передбачає правову, організаційну та матеріально-фінансову самостійність, яка має певні конституційно-правові межі, встановлені, зокрема, приписами статей 19, 140, 143, 144, 146 Основного Закону України.

З аналізу вказаних конституційних положень вбачається, що органи місцевого самоврядування, здійснюючи владу і самостійно вирішуючи питання місцевого значення, віднесені законом до їх компетенції, та приймаючи рішення, зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Звернення прокурора до суду з апеляційною скаргою у цій справі спрямовано саме на захист інтересів територіальної громади, як власника спірної земельної ділянки комунальної власності, права якої порушено, внаслідок винесення незаконного рішення суду.

Відповідно до ч. 4 ст. 8 Закону України "Про добровільне об`єднання територіальних громад" з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об`єднаною територіальною громадою, у порядку, визначеному цим Законом, здійснюється реорганізація відповідних юридичних осіб - сільських, селищних, міських рад, обраних територіальними громадами, що об`єдналися, та розміщених поза адміністративним центром об`єднаної територіальної громади, шляхом їх приєднання до юридичної особи - сільської, селищної, міської ради, розміщеної в адміністративному центрі об`єднаної територіальної громади. Після завершення реорганізації відповідні юридичні особи - сільські, селищні, міські ради припиняються у порядку, визначеному цим Законом.

Юридична особа - сільська, селищна, міська рада, розміщена в адміністративному центрі об`єднаної територіальної громади, є правонаступником прав та обов`язків всіх юридичних осіб - сільських, селищних, міських рад, обраних територіальними громадами, що об`єдналися, з дня набуття повноважень сільською, селищною, міською радою, обраною об`єднаною територіальною громадою.

Відповідно до ст. ст. 6, 10 Закону України "Про місцеве самоврядування" первинним суб`єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень є територіальна громада села, селища, міста. Сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Чернігівська селищна рада Чернігівського району Запорізької області на підставі рішення від 12.10.2016 № 1 "Про добровільне об`єднання територіальних громад" об`єдналася, зокрема, з територіальною громадою села Владівка Владівської сільської ради в Чернігівську селищну територіальну громаду (об`єднану) Чернігівського району Запорізької області з адміністративним центром у смт. Чернігівка.

Рішенням Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області від 25.05.2017 № 10 "Про реорганізацію шляхом приєднання до Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області Владівської сільської ради Чернігівського району Запорізької області" припинено юридичну особу - Владівську сільську раду Чернігівського району Запорізької області, шляхом реорганізації (приєднання) до Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області (код ЄДРПОУ 20509645). Останню визначено правонаступником активів та пасивів, всіх майнових прав та обов`язків Владівської сільської ради Чернігівського району Запорізької області.

Виходячи з викладеного, саме Чернігівська селищна рада Чернігівського району Запорізької області є юридичною особою та саме вона має діяти від імені Чернігівської селищної об`єднаної територіальної громади, а відтак є органом, уповноваженим здійснювати функції держави у спірних правовідносинах.

Однак, зазначений орган місцевого самоврядування, в порушення ст. 19 Конституції України, самостійно не вживає заходів спрямованих на відновлення порушених прав територіальної громади, що підтверджується листом Чернігівської селищної ради Чернігівського району Запорізької області від 09.04.2019 №02-26/0826.

Вказані обставини, в силу ст. 23 Закону України "Про прокуратуру", покладають обов`язок представництва інтересів держави в особі вказаної територіальної громади на прокурора.

Крім того, ухвалою Верховного Суду від 19.07.2018 у справі №822/1169/17 визначено, що відповідно до ч.3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках, а саме: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; 2) у разі відсутності такого органу.

Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб`єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести, а суд - перевірити причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб`єктом і які є підставами для звернення прокурора до суду. Таку правову позицію наведено в ухвалах Верховного Суду від 07.05.2018 у справі №910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постановах від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 13.06.2018 у справі №687/379/17-ц. Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 26.02.2019 по справі №905/803/18, нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересами за захистом до суду не звернувся.

Також Верховний Суд у постанові від 08.02.2019 по справі №915/20/18 дійшов висновку, що органи місцевого самоврядування є рівними за статусом носіями державної влади, як і державні органи, що беззаперечно свідчить про можливість представництва органами прокуратури в суді інтересів держави в особі органів місцевого самоврядування. До аналогічних правових висновків щодо наявності у прокурора повноважень представляти інтереси держави в особі органів місцевого самоврядування у земельних правовідносинах дійшов Верховний Суд при винесенні постанови від 25.04.2018 у справі №415/4214/15-ц, постанови від 13.02.2019 у справі №914/225/18.

Колегія суддів вказує, що у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 по справі №587/430/16-ц зауважено, що оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia ("суд знає закони") під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади, здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

Слід зазначити, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної в постанові від 15.10.2019 по справі № 903/129/18, визначено (п.6.41) про необхідність захисту інтересів держави прокурором, що полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (у цьому випадку - місцевої громади) й орендаря, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність (стаття 3). Органи місцевого самоврядування є відповідальними за свою діяльність перед юридичними і фізичними особами (стаття 74 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні").

Також Велика Палата Верховного Суду у цій постанові зазначає, що незалежно від того, чи відповідають дійсності доводи Городищенської сільської ради Луцького району Волинської області про неможливість самостійно звернутись до суду з позовом про повернення земельної ділянки через відсутність коштів для такого звернення, враховуючи нездійснення позивачем упродовж тривалого часу захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, не звернення до суду із відповідним позовом протягом тривалого часу після звернень до відповідача, у даному випадку прокурором обґрунтовано встановлена наявність підстав для звернення до суду з цим позовом в інтересах держави в особі Міської ради та Департаменту. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду у справі № 910/3486/18 від 16.04.2019 (п.6.1).

З урахуванням наведених правових висновків Верховного Суду про можливість представництва прокурором не тільки держави, а й органів місцевого самоврядування, як рівними за статусом носіями державної влади, враховуючи, що відповідач (Чернігівська селищна рада) рішення суду не оскаржував та взагалі не заперечував позов, що виключає взагалі наявність спору, за доводами апелянта, при цьому, одним із доводів апеляційної скарги прокурора є порушення судом норм процесуального права, оскільки згідно реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на спірну земельну ділянку (кадастровий номер 2325581900:03:024:0006), площею 50 га, зареєстровано за Чернігівською селищною об"єднанню територіальною громадою 05.03.2019, тобто на момент винесення рішення у цій справі (25.02.2019) власником та розпорядником землі в силу ст.ст.125, 126 Земельного кодексу України була держава в особі Головного управління Держгеокадастру у Запорізькій області, тобто заміну відповідача здійснено передчасно, при цьому у вказаного державного органу наявні повноваження здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах та жодних дій, в тому числі, й органом Держгеокадастру у цій справі по захисту інтересів держави здійснено не було, в силу передчасного вибуття вказаного органу із учасників провадження, отже, у прокурора є всі підстави здійснювати захист інтересів держави (органу місцевого самоврядування) у цій справі та є обґрунтованим подання ним апеляційної скарги.

На підставі викладеного колегія суддів погоджується з доводами апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права, нез`ясування обставин, що мають значення для справи. З урахуванням наведеного, апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду підлягає скасуванню у зв`язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, по справі необхідно прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Оскільки апеляційна скарга підлягає задоволенню, по справі приймається нове рішення, яким відмовляється у задоволенні позовних вимог, то судові витрати за подання позовної заяви та апеляційної скарги відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на Позивача.

Керуючись ст. ст. 269, 275, 277, 282, 283 ГПК України, суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Прокуратури Запорізької області на рішення Господарського суду Запорізької області від 25.02.2019 у справі №908/2484/18 - задовольнити.

Рішення Господарського суду Запорізької області від 25.02.2019 у справі №908/2484/18 - скасувати.

Прийняти нове рішення, яким в задоволенні позову відмовити.

Судові витрати за подання позовної заяви покласти на позивача.

Стягнути з Фермерського господарства "Надія", Запорізька область, Чернігівський район, смт. Чернігівка на користь Прокуратури Запорізької області 2643,00 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

Видачу відповідного наказу, з урахуванням необхідних реквізитів, доручити Господарському суду Запорізької області.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня її оголошення.

Повний текст постанови складений 21.11.2019

Головуючий суддя О.Г. Іванов

Суддя М.О. Дармін

Суддя О.В. Березкіна