Постанова

від 27.11.2019 по справі 910/774/18

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 листопада 2019 року

м. Київ

Справа № 910/774/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Кушніра І.В., Краснова Є.В.

секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 .0 2.2019 (колегія суддів у складі: головуючий суддя Дідиченко М .А., судді Разіна Т.І., Власов Ю .Л.)

за позовом заступника прокурора міста Києва в інтересах держави в особі Національної академії наук України

до Приватного підприємства "ГК Феофанія"

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача Фонд державного майна України

про витребування майна

позивача: Подлящук О.П. (адвокат),

відповідача: Марків Н.В. (адвокат),

третьої особи: Бєльський-Панасюк О.О. (довіреність)

прокурора: Томчук М.О. (посвідчення),

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Заступник прокурора міста Києва (далі-прокурор) звернувшись у суд з даним позовом в інтересах держави в особі Національної академії наук України (далі-позивач) до Приватного підприємства "ГК Феофанія" (далі-відповідач), просив витребувати у відповідача нерухоме майно - готель "Феофанія" та ресторан готелю "Феофанія", загальною площею 6620,7 кв.м, яке розташоване по вул.Метрологічній, будинок 14-Б у місті Києві, на користь позивача.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що спірне нерухоме майно незаконно вибуло з власності держави і володіння позивача та перебуває у власності відповідача, у зв`язку з чим воно підлягає витребуванню із чужого незаконного володіння на підставі статей 387, 388 ЦК України.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду міста Києва від 19 .0 4.2018 (суддя Смирнова Ю.М.) , позов задоволено.

2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що відповідач безпідставно набув право власності на спірне майно, тому підстави для володіння цим майном у нього відсутні, у зв`язку з чим воно підлягає витребуванню.

2.3. Оскарженою постановою Північного апеляційного господарського суду від 27.02.2019, вказане рішення суду першої інстанції скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

2.4. Апеляційний суд свою постанову мотивував тим, що на момент виникнення і розгляду спору між сторонами існували договірні відносини з приводу оренди нерухомого майна, про витребування якого подано позов, такий договір не є припиненим та недійсним не визнавався. Також суд апеляційної інстанції свою постанову мотивував тим, що право власності держави не порушене, оскільки спірне майно не вибувало з власності держави і зміна форми власності цього майна не відбувалась. Таким чином суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що правові підстави для задоволення позову відсутні.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги

3.1. У касаційній скарзі прокурор просить скасувати вказану постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги прокурор посилався на те, що оскаржувана постанова апеляційного суду прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права та порушенням норм процесуального права. Заявник касаційної скарги вважає, що відповідач без відповідних на те правових підстав незаконно зареєстрував за собою право власності на спірне майно, чим порушив права та інтереси держави. Прокурор вказує, що підставою для реєстрації відповідачем права власності на спірне майно стало рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03.03.2004 у справі № 2-952/2004, яке на момент реєстрації вже було скасовано рішенням Апеляційного суду міста Києва від 15.11.2011. Крім того, прокурор зазначає, що апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду відзив відповідача на позов та поновив процесуальний строк відповідачу на оскарження рішення суду першої інстанції.

4. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

4.1. Відповідач у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на правильне застосування судом апеляційної інстанції норм чинного законодавства, зазначив про безпідставність доводів та вимог викладених у касаційній скарзі, у зв`язку з чим просив залишити оскаржувану постанову суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

4.2. Поданий позивачем відзив на касаційну скаргу не може бути прийнятий до розгляду разом із касаційною скаргою виходячи із наступного.

4.3. У відзиві на касаційну скаргу позивач просить касаційну скаргу прокурора задовольнити, оскаржену постанову суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Доводи, викладені у відзиві позивача, стосуються незаконності оскарженої постанови, та зводяться до необхідності її скасування.

4.4. Відповідно до приписів частини 2 статті 295 Господарського процесуального кодексу України відзив на касаційну скаргу має містити, зокрема, обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги.

Згідно статті 297 цього Кодексу учасники справи мають право приєднатися до касаційної скарги, поданої особою, на стороні якої вони виступали. До касаційної скарги мають право приєднатися також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов`язки (ч.1). До заяви про приєднання до касаційної скарги додається документ про сплату судового збору та докази направлення заяви іншим учасникам справи (ч.3).

4.5. Отже оскільки поданий позивачем відзив не містить обґрунтування заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, а за своєю суттю є приєднанням до касаційної скарги, однак позивачем не додано документу про сплату судового збору, а Господарський процесуальний кодекс України не містить положень щодо надання строку для усунення недоліків стосовно приєднання до касаційної скарги, поданий відзив залишається без розгляду.

5. Фактичні обставини справи, встановлені судами

5.1. Суди встановили, що розпорядженням Ради Міністрів Української РСР від 30.06.1967 №742-р дозволено Академії наук Української РСР спорудження у місті Києві /Феофанія/ готельного комплексу в складі гуртожитку на 105 місць, жилого будинку на 56 квартир та 6 котеджів з метою створення необхідних умов роботи в Інституті теоретичної фізики.

5.2. Розпорядженням Академії наук Української РСР від 31.08.1967 №1035 затверджено проектне завдання на будівництво зазначеного готельного комплексу.

5.3. Розпорядженням Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 30.06.1970 №592 надано дозвіл на здачу в експлуатацію гуртожитку на 105 місць Інституту теоретичної фізики Академії наук УРСР по вулиці Метрологічній.

5.4. Рішенням Виконавчого комітету Київської міської Ради депутатів трудящих від 30.06.1970 №1140 "Про введення в експлуатацію жилих та інших будинків громадського призначення за ІІ-й квартал 1970 року" затверджено акти Державної приймальної комісії про введення в експлуатацію жилих та громадських будинків згідно з додатками №1 та 2 до цього рішення і дозволено експлуатацію цих будинків за призначенням; зобов`язано управління капітального будівництва та інших забудовників передати, а організаціям, на які покладається експлуатація будинків - прийняти на баланс житлові та інші будинки громадського призначення згідно з додатками №1 та 2 до цього рішення.

5.5. Згідно з переліком, наведеним у додатку №1 до цього рішення, в експлуатацію прийнято гуртожиток № 2 по вул. Метрологічній в Феофанії на 105 місць корисною площею 4208 кв.м , з вбудованим рестораном корисною площею 482 кв. м.

5.6. Розпорядженням Президії Академії наук Української РСР від 15.01.1971 №63 перезатверджено скореговані зведені витрати та зведені кошториси на будівництво готельного комплексу для Академії наук УРСР і позаплощадкових інженерних мереж до цього комплексу, виділено додаткові кошти на добудову та оздоблення.

5.7. Постановою Президії Верховної Ради Української РСР від 17.01.1991 "Про статус Академії наук Української РСР" закріплено за Академією наук УРСР всі основні фонди та інше державне майно, що знаходилося на той час у користуванні її установ та організацій дослідно-виробничої бази.

5.8. Пунктом 3 вказаної Постанови визначено, що до прийняття законів Української РСР про власність, про роздержавлення майна, а також законодавчих актів, що регулюватимуть відносини в сфері науки, порядок володіння, користування та розпорядження всім майном, закріпленим за Академією наук Української РСР, визначається виключно Президією Академії наук Української РСР.

5.9. Указом Президента України "Про забезпечення діяльності та розвитку Академії наук України" від 20.01.1992 передано Академії наук України у безстрокове користування будинки, устаткування та інше закріплене за нею державне майно на підставі Постанови Президії Верховної Ради УРСР від 17 січня 1991 року "Про статус Академії наук Української РСР".

5.10. Пунктом 2 вказаного Указу установлено, що Академія наук України використовує передане їй майно за своїм розсудом у межах, визначених її Статутом, без зміни форми його власності.

5.11. Постановою Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 №226 "Про перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук" затверджено перелік об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук, згідно з додатком.

5.12. Згідно з Додатком до постанови Кабінету Міністрів України від 19.02.1999 №226 до переліку об`єктів державної власності, що входять до майнового комплексу Національної академії наук, включено, зокрема, Державне заповідне господарство "Феофанія", Лікувально-профілактичний комплекс "Феофанія" та Готельний комплекс "Феофанія".

5.13. Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 03.03.2004 у справі №2-952/2004 (далі-Рішення), визнано право власності відповідача на Готель "Феофанія", який знаходиться у місті Києві по вул. Метрологічній, 14-Б, та ресторан Готелю "Феофанія", який знаходиться у місті Києві по вул. Метрологічній, 14-Б в приміщенні Готелю "Феофанія".

5.14. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 15.11.2011, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 26.09.2013, Рішення скасовано та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

5.15. Згідно Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 09.01.2018 № 110151806, відповідач 01.04.2013 здійснив у відповідного нотаріуса державну реєстрацію права власності на спірне нерухоме майно на підставі Рішення суду.

5.16. Згідно Витягу з Єдиного реєстру об`єктів державної власності від 12.07.2017, наданого до справи Фондом державного майна України, готель "Феофанія" та ресторан Готелю "Феофанія", загальною площею 6620,7 кв.м по вул. Метрологічній, буд. 14-Б у м. Києві належить до державної власності з суб`єктом управління - позивач.

5.17. 29.08.1997 Радянським районним судом міста Києва винесено рішення за позовом Національної Академії Наук України до ОСОБА_1 , ПП ГК Феофанія , 3-я особа ОСОБА_2 , Московська районна державна адміністрації м. Києва про скасування державної реєстрації Приватного підприємства. Судом визнано угоди оренди ГК Феофанія укладені 23.03.1994, 05.01.1995 та 06.03.1995 недійсними, приведено сторони у первісний стан. Визнано недійсними установчі документи ПП ГК Феофанія та скасовано його державну реєстрацію.

В подальшому, ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 04.03.2003 рішення Радянського районного суду міста Києва від 29.08.1997 скасовано в зв`язку нововиявленими обставинами.

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 26.06.2003 в позові НАН України, яке залишено без змін ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 16.12.2003, про визнання недійсними договорів оренди та недійсними установчих документів ПП ГК Феофанія ,відмовлено.

Ухвалою Верховного Суду України від 05.05.2004 в задоволені касаційної скарги НАН України було відмовлено.

5.18. Апеляційним судом встановлено, що між позивачем та відповідачем на підставі відповідних договорів виникли орендні правовідносини щодо спірного майна. Договір оренди спірного майна, який укладено між сторонами зі справи, не припинений та недійсним в судовому порядку не визнавався.

6. Позиція Верховного Суду

6.1. Відповідно до частин 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

6.2. Переглянувши судові рішення у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи, враховуючи визначені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

6.3. Згідно статті 170 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через органи державної влади у межах їхньої компетенції, встановленої законом.

6.4. Відповідно до статті 182 наведеного Кодексу право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації (ч.1). Державна реєстрація прав на нерухомість є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов`язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом (ч.2).

6.5. Частиною першою статті 321 вказаного Кодексу визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

6.6. Згідно статті 326 зазначеного Кодексу у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна (ч.1). Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади (ч.2). Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами (ч.3).

6.7. Статтею 328 наведеного Кодексу визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч.1). Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (ч.2).

6.8. Частиною четвертою статті 334 ЦК України передбачено, що права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону.

6.9. Відповідно до статті 387 вказаного Кодексу власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

6.10. Згідно частини першої статті 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

6.11. Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17.12.2014 у справі № 6-140цс14, власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.

Подібна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 522/2201/15-ц, відступати від якої колегія суддів підстав не вбачає.

6.12. Положеннями пункту 4 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України визначено, що щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов`язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Із положень статті 785 ЦК України вбачається, що обов`язок щодо повернення речі у наймача виникає у разі припинення договору найму.

Згідно статті 3 цього Кодексу серед загальних засад цивільного законодавства визначено судовий захист цивільного права та інтересу (пункт 5).

Положеннями статті 11 вказаного Кодексу визначено підстави виникнення цивільних прав та обов`язків, до таких віднесено договори та інші правочини (ч.2 п.1).

Відповідно до статті 14 ЦК України особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов`язковим для неї (ч.2).

Статтею 629 цього Кодексу визначено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Разом з тим із положень чинного законодавства не вбачається, що за наявності договірних відносин їх учасник, чи інша особа, як то прокурор, можуть припиняти їх поза передбаченою законодавством процедурою.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття майно у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Зокрема у справі "Пайн Велі Девелопмент ЛТД" та інші проти Ірландії" ЄСПЛ постановив, що статтю 1 Першого протоколу Конвенції можна застосувати до захисту "правомірних очікувань" щодо певного стану речей (у майбутньому), оскільки їх можна вважати складовою частиною власності.

Крім того, у статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

Аналогічну правову позицію викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 зі справи №916/5073/15 і суд касаційної інстанції у даній справі не вбачає підстав відступати від неї.

Зважаючи на викладені обставини апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що оскільки відповідач користується спірним нерухомим майном на підставі відповідного договору оренди, який є чинним, та матеріали справи не містять доказів приватизації чи викупу відповідачем спірного майна, то ці обставини виключають правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень статей 387, 388 ЦК України щодо витребування у відповідача такого нерухомого майна.

6.13. При цьому, апеляційний суд обґрунтовано вказав на те, що реєстраційні дії щодо спірного майна, які були здійснені на підставі судового рішення, яке було скасовано, згідно яких за відповідачем зареєстровано право власності на спірне майно, можуть бути оскаржені у судовому порядку шляхом подачі відповідного позову.

6.14. Доводи прокурора, які викладені у касаційній скарзі, фактично зводяться до незаконності реєстраційних дій щодо оформлення права власності за відповідачем відносно спірного майна, тому вони є безпідставними, оскільки наявність між позивачем та відповідачем договірних орендних відносин унеможливлює витребування спірного майна від відповідача, який користується ним на підставі договору оренди, який є чинним.

6.15. Відповідно до положень статті 312 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Посилання прокурора на те, що апеляційний суд безпідставно прийняв до розгляду відзив відповідача на позов та поновив процесуальний строк відповідачу на оскарження рішення суду першої інстанції, відхиляються, оскільки вони, за вказаних обставин, не є підставою для скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

7. Висновки Верховного Суду

7.1. Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Росії") щодо реалізації права на справедливий суд (пункту 1 статті 6 Конвенції): "одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов`язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру".

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, позиція суду касаційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У справі, що розглядається, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку, що скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсі, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не дають правових підстав для скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Європейський суд з прав людини в рішеннях Sutyazhnik v. Russia від 29.07.2009, Esertas v. Lithuania від 31.05.2012 зазначав, що у справах можуть бути обставини, які свідчать про відсутність соціальної потреби чи нагальної суспільної необхідності, які б виправдовували відхилення від принципу правової визначеності. Тобто, не потрібно скасовувати правильне по суті рішення суду лише заради правового пуризму.

Отже, вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

7.2. Згідно статті 309 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

7.3. Наведеним спростовуються доводи, викладені у касаційній скарзі, щодо незаконності оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, а доводи викладені у відзиві, дають правові підстави для визнання оскарженого судового рішення таким, що не підлягає скасуванню.

7.4. За вказаних обставин оскільки фундаментальних порушень не встановлено, підстав для скасування оскаржуваної постанови суду та задоволення касаційної скарги немає.

8. Розподіл судових витрат

8.1. Відповідно до приписів статті 129 частини 4, статті 315 частини першої пункту 4 підпункту "в" Господарського процесуального кодексу України, судові витрати за розгляд касаційної скарги у справі належить покласти на заявника касаційної скарги.

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317, 332 Господарського процесуального кодексу України,

Керуючись статтями 301, 308, 309, 315, 317, 332 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора міста Києва залишити без задоволення, постанову Північного апеляційного господарського суду від 27 .0 2.2019 у справі Господарського суду міста Києва № 910/774/18, залишити без змін.

Поновити виконання постанови Північного апеляційного господарського суду від 27 .0 2.2019 у справі Господарського суду міста Києва № 910/774/18.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді І.В. Кушнір

Є.В. Краснов