Постанова

від 27.11.2019 по справі 724/645/19

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 листопада 2019 року м. Чернівці

справа № 724/645/19

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Половінкіна Н. Ю.

суддів: Кулянди М.І., Перепелюк І.Б.

секретаря Ковальчук Н.О.

за участю представника позивача ОСОБА_1 , відповідача ОСОБА_2 , представника відповідача ОСОБА_3

учасники справи

позивач ОСОБА_4

відповідач ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, служба у справах дітей Хотинської районної державної адміністрації

за апеляційною скаргою ОСОБА_4 на рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 вересня 2019 року, головуючий у першій інстанції Гураль Л.Л.

встановила:

ОСОБА_4 у квітні 2019 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення.

Зазначав про набуття права власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі договору між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 дарування житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом Хотинської державної нотаріальної контори Чернівецької області Мартинюк Є.Р. 28 квітня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за номером 494 .

Справа №724/654/19 Головуючий у 1 інстанції Гураль Л.Л.

Провадження №22-ц/822/1017/19 Доповідач Половінкіна Н.Ю.

Посилався на те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з ОСОБА_7 вселилися до будинку АДРЕСА_1 без його згоди, чим чинять перешкоди у здійсненні права власності.

Вказував на те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 з ОСОБА_7 не є членами сім`ї власника.

Договір найму з ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 не укладався, відсутня реєстрація проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у будинку АДРЕСА_1 .

ОСОБА_4 , посилаючись на відмову ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 звільнити будинок АДРЕСА_1 , просив усунути йому перешкоди у здійсненні права користування та розпорядження майном шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, службу у справах дітей Хотинської районної державної адміністрації Чернівецької області ухвалою Хотинського районного суду Чернівецької області від 21 травня 2019 року.

Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 вересня 2019 року у позові відмовлено.

ОСОБА_4 в апеляційній скарзі просить рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 вересня 2019 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення задовольнити.

Посилається на неправильне застосування положень ст.391 ЦК України.

Вважає, що висновки суду першої інстанції про право ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 користування будинком АДРЕСА_1 , відсутність підстав для виселення не відповідають обставинам справи.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 просять апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Колегія суддів вважає, що апеляційна скарга ОСОБА_4 підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у позові ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 та в інтересах ОСОБА_7 про усунення перешкод у користуванні та розпорядженні власністю шляхом виселення, суд першої інстанції керувався положеннями ст.41 Конституції України, ч.1 ст.317, ч.2, 5, 7 ст.319, ч.1 ст.321, ч.1 ст.383, ч.1 ст.391 ЦК України, ч.1 ст.29 ЖК України, ст.8 Конвенції з прав людини та вважав, що право власності ОСОБА_4 не підлягає захисту у обраний ним спосіб шляхом усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном, виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

На обґрунтування таких висновків суд першої інстанції послався на те, що виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення становитиме втручання у право на повагу до житла, не відповідає нагальній суспільній необхідності та не переслідує легітимну мету.

Водночас судом першої інстанції зазначено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 вселилися до будинку АДРЕСА_1 з дозволу колишнього власника, вкладали фізичну працю та власні кошти у поліпшення будинку, ОСОБА_2 та ОСОБА_5 не забезпечені іншим житлом за відсутності реєстрації речового права на нерухоме майно, ОСОБА_6 набуто право власності на будинок АДРЕСА_1 , який знаходиться у занедбаному стані і непридатний для життя.

При цьому суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_4 приймаючи у дар будинок АДРЕСА_1 був обізнаний про проживання ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 у будинку АДРЕСА_1 , тому міг передбачити про наявний ризик, а також надмірний тягар щодо виселення останніх.

ОСОБА_4 не доведено нагальної необхідності виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 , оскільки ОСОБА_4 у спірному будинку не проживає,постійно проживає у Автономній Республіці Крим.

Разом з тим судом першої інстанції не застосовано строки позовної давності за недоведеністю порушення права ОСОБА_4 , за захистом якого останній звернувся до суду.

Відповідно до частин 1, 2, 5 ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення наведеним нормам не відповідає.

З матеріалів справи вбачається, що ОСОБА_4 набуто право власності на будинок АДРЕСА_1 на підставі договору між ОСОБА_8 та ОСОБА_4 дарування житлового будинку, посвідченого державним нотаріусом Хотинської державної нотаріальної контори Чернівецької області Мартинюк Є.Р. 28 квітня 2011 року, зареєстрований в реєстрі за номером 494.

Судом першої інстанції встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 вселилися у будинок АДРЕСА_1 зі згоди попереднього власника ОСОБА_8 .

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право власності є непорушним.

Відповідно до ч.1 ст.319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

На підставі ч.1 ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати,

дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати,

укладати інші не заборонені законом угоди.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (ч.1 ст. 391 ЦК України).

Визначальним для захисту права на підставі цієї норми права є наявність у позивача права власності та встановлення судом наявності перешкод у користуванні власником своєю власністю. При цьому не має значення ким саме спричинено порушене право та з яких підстав.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім`ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час.

Вказана правова позиція висловлена Верховним Судом України у постанові від 15 травня 2017 року у справі № 6-2931цс16.

У п.33 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав судам роз`яснено, що відповідно до положень ст.ст.391 , 396 ЦК України позов про усунення порушень прав, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Згідно зі статтею 109 ЖК УРСР виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Громадянам, яких виселяють з жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частини перша, друга цієї статті).

Частиною третьою статті 116 ЖК УРСР передбачено, що осіб, які самоправно зайняли жиле приміщення, виселяють без надання їм іншого жилого приміщення.

Такими, що самоправно зайняли жиле приміщення, вважаються особи, які вселилися до нього самовільно без будь-яких підстав, а саме без відповідного рішення про надання їм цього приміщення та відповідно ордера на житлове приміщення. Виселення цих осіб пов`язане з відсутністю у них будь-яких підстав для зайняття жилої площі.

Згідно із частиною першою статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

На підставі ч.1 ст.150 ЖК України громадяни, які мають у приватній власності будинок (частину будинку), квартиру, користуються ним (нею) для особистого проживання і проживання членів їх сімей і мають право розпоряджатися цією власністю на свій розсуд: продавати,

дарувати, заповідати, здавати в оренду, обмінювати, закладати,

укладати інші не заборонені законом угоди.

За змістом ч.1 ст.156 ЖК України члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Відповідно до ч. 4 ст. 156 ЖК Української РСР до членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Також у п.15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 року № 9 Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя роз`яснено, що при розгляді спорів про право користування жилим приміщенням необхідно брати до уваги, що ст. 33 Конституції України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування та вільний вибір місця проживання. Це означає, що наявність чи відсутність прописки самі по собі не можуть бути підставою для визнання права користування жилим приміщенням за особою, яка там проживала чи вселилась туди як член сім`ї наймача (власника) приміщення, або ж для відмови їй у цьому.

Таким чином, права члена сім`ї власника жилого приміщення є похідними від прав власника.

Законом не передбачено перехід прав та обов`язків попереднього власника до нового власника в частині збереження права користування житлом (житлового сервітуту) членів сім`ї колишнього власника у випадку зміни власника будинку (квартири).

Отже, права ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 на користування будинком АДРЕСА_1 є похідними від права власності колишнього власника ОСОБА_8 , з припиненням права власності на майно, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 втрачають право користування будинком АДРЕСА_1

Ураховуючи наведене зміна власника будинку АДРЕСА_1 є юридичним фактом, що тягне втрату ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 права користування зазначеним жилим приміщенням.

З огляду на наведене підлягає захисту право власності ОСОБА_4 шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 .

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі Садов`як проти України зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене згідно із законом , не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається необхідним у демократичному суспільстві . Вислів згідно із законом не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу Кривіцька та Кривіцький проти України (№ 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі Спорронґ і Льоннрот проти Швеції будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися згідно із законом , воно повинне мати легітимну мету та бути необхідним у демократичному суспільстві . Якраз необхідність у демократичному суспільстві і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути відповідними і достатніми ; для такого втручання має бути нагальна суспільна потреба , а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання справедливого балансу між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Велика Палата Верховного Суду у своєму правовому висновку, викладеному у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц вказала, що не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ. Велика Палата Верховного Суду вважає, що права членів сім`ї власника житла також підлягають захисту і позбавлення права на житло не лише має ґрунтуватися на вимогах закону, але таке втручання повинно бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та не покладати надмірний тягар на відповідача. Отже, сам факт переходу права власності на квартиру до іншої особи не є безумовною підставою для виселення членів сім`ї власника цього нерухомого майна, у тому числі і колишніх. Законність виселення, яке по факту є втручанням у право на житло та право на повагу до приватного життя у розумінні статті 8 Конвенції, має бути оцінено на предмет пропорційності такого втручання.

Рішенням апеляційного суду Чернівецької області від 12 січня 2012 року за позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 про виселення встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не були членами сім`ї колишнього власника будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_8 , між сторонами відсутні відносини за договором найму.

ОСОБА_2 під час апеляційного розгляду вказувала, що колишнім власником будинку АДРЕСА_1 ОСОБА_8 при вселенні ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 було визначено користування будинком АДРЕСА_1 без здійснення реєстрації.

Отже, ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не набуто право користування будинком АДРЕСА_1 відповідно до положень частини 1, 4 ст.156 ЖК України.

Відповідно довідки виконавчого комітету Малинецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 12 квітня 2019 року №448 ОСОБА_5 зареєстрований у будинку АДРЕСА_1 (а.с.23).

За довідкою виконавчого комітету Малинецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 12 квітня 2019 року №447 ОСОБА_2 зареєстрована у будинку АДРЕСА_2 (а.с.24).

З огляду на наведене за ОСОБА_5 зберігається право користування будинком АДРЕСА_1 , за ОСОБА_2 - право користування будинком АДРЕСА_2 .

Водночас згідно довідки виконавчого комітету Шиловецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 11 квітня 2019 року №483, довідки виконавчого комітету Шиловецької сільської ради Хотинського району Чернівецької області від 11 квітня 2019 року №484 ОСОБА_6 , ОСОБА_7 зареєстровані у будинку АДРЕСА_1 , який належить ОСОБА_6 (а.с.26-27).

Само по собі набуття ОСОБА_6 права власності на будинок АДРЕСА_1 , який знаходиться у занедбаному стані, не дає підстав для висновку про те, що власник з членом сім`ї стануть безхатченками.

Рішенням Хотинського районного суду Чернівецької області від 9 квітня 2013 року у справі за позовом ОСОБА_2 , ОСОБА_5 до ОСОБА_4 , ОСОБА_8 про визнання договору, свідоцтва про право власності недійсними, визнання права власності встановлено, що ОСОБА_2 , ОСОБА_5 вклали фізичну працю, спрямовану на утримання та поліпшення будинку АДРЕСА_1 , відмовлено у визнанні права власності ОСОБА_2 , ОСОБА_5 на житловий будинок з господарськими будівлями та спорудами.

За таких обставин висновки суду першої інстанції про те, що виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 як втручання у право на житло, буде неспівмірним із переслідуваною метою, не відповідають обставинам справи.

Натомість, достатні підстави для виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 , оскільки їхнє право на проживання у будинку АДРЕСА_1 втрачено у зв`язку зі зміною власника, виселення не покладе на останніх надмірний тягар, не порушить баланс інтересів сторін, оскільки ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 мають право користування іншим житлом, тому право власності ОСОБА_4 на будинок АДРЕСА_1 може бути захищено шляхом виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 .

Відповідно до п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Ураховуючи викладене рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 вересня 2019 року підлягає скасуванню з підстав, передбачених п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України.

Разом з тим ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 не є таким, що самоправно вселився до жилого приміщення, тому підстави, передбачені у тому числі й статтею 116 ЖК УРСР, для їх виселення відсутні.

Крім того відсутні підстави для застосування позовної давності.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред`явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав ).

Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

Керуючись, п.4 ч.1 ст.376 ЦПК України колегія суддів

постановила:

Апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнити .

Рішення Хотинського районного суду Чернівецької області від 11 вересня 2019 року скасувати.

Позов ОСОБА_4 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 та в інтересах ОСОБА_7 про усунення перешкод у здійсненні права користування власністю шляхом виселення без надання іншого жилого приміщення задовольнити.

Усунути ОСОБА_4 перешкоди у здійсненні права користування власністю та виселити ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_11 , ОСОБА_7 з будинку АДРЕСА_1 без надання іншого жилого приміщення.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, але може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення 5 грудня 2019 року.

Головуючий Н.Ю. Половінкіна

Судді М.І. Кулянда

І.Б. Перепелюк