Рішення

від 23.12.2019 по справі 640/13597/19

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 грудня 2019 року м. Київ № 640/13597/19

Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючого судді Патратій О.В., розглянувши в спрощеному позовному провадженні без повідомлення учасників справи адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва

Головного територіального управління юстиції у м. Києві

про визнання протиправними дій, зобов`язати вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ :

Позивач - ОСОБА_1 звернувся до суду з адміністративним позовом до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві (далі - Відповідач), в якому просить суд:

1) визнати неправомірною бездіяльність відповідача, щодо не скасування постанов про відкриття виконавчих проваджень №54840385 від 06 жовтня 2017 року, №56339354 від 07 травня 2018 року та №58808879 від 08 квітня 2019 року;

2) зобов`язати відповідача скасувати постанови про відкриття виконавчих проваджень №54840385 від 06 жовтня 2017 року, №56339354 від 07 травня 2018 року та №58808879 від 08 квітня 2019 року.

Ухвалою суду від 30.10.2019р. відкрито провадження по справі та призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що виконавчі провадження № 58808879, № 54840385 та № 56338354 відкрито з порушенням положень ч. 1 та 2 ст. 12 Закону України "Про виконавче провадження", а саме з пропуском трьохмісячного строку пред`явлення виконавчого листа до виконання.

Крім того, як зазначає позивач, вказані виконавчі провадження було відкрито на підставі заяв представника Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві та Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві, в той час, як у відповідному виконавчому листі Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.06.2017 року № 826/11632/15 стягувачем є Управління Пенсійного фонду України в Шевченківському районі м. Києва.

Відповідач у визначений судом строк відзив на позовну заяву не надав, заява про визнання позову також суду не надходила, що не перешкоджає розгляду справи по суті враховуючи скорочені строки розгляду справ даної категорії передбачені ст. 287 КАС України. Однак, на виконання вимог ухвали суду від 30.10.2019р. відповідачем на адресу суду були надіслані матеріали виконавчого провадження ВП №58808879.

Згідно з частиною четвертою статті 159 Кодексу адміністративного судочинства України подання заяв по суті справи є правом учасників справи. Неподання суб`єктом владних повноважень відзиву на позов без поважних причин може бути кваліфіковано судом як визнання позову.

Дослідивши обставини справи та оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає наступне.

Як вбачається з матеріалів справи, 27 червня 2017 року Окружним адміністративним судом міста Києва було видано виконавчий лист по справі № 826/11632/15 (а.с. 155), за яким зобов`язано стягнути з Малого приватного підприємства "Бонка" (код ЄДРПОУ 20576713) суму заборгованості (недоїмки) по сплаті внесків на загальнообов`язкове державне пенсійне страхування у розмірі в розмірі 496,24 грн. на користь управління Пенсійного фонду в Шевченківському районі міста Києва (код ЄДРПОУ 26087323).

05 жовтня 2017 року Центральне об`єднане управління Пенсійного фонду України в м. Києві звернулося до відповідача з відповідною заявою № 55974/16 (а.с. 200) щодо виконання рішення суду на підставі вказаного вище виконавчого листа по справі № 826/11632/15.

За результатами такої заяви, 06 жовтня 2017 року постановою старшого державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва Головного територіального управління юстиції у м. Києві Полісмака О.О. відкрито виконавче провадження № 54840385 (а.с. 202).

Відповідно до матеріалів виконавчого провадження ВП №58808879, що були надіслані відповідачем за запит суду, 28 грудня 2017 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" державним виконавцем у виконавчому провадженні № 54840385 прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу (а.с. 205).

Окрім цього, 07 травня 2018 року за заявою Центрального об`єднаного управління Пенсійного фонду України в м. Києві № 18625/16 (а.с. 178) щодо примусового виконання рішення суду на підставі вказаного вище виконавчого листа від 27.06.2017 року № 826/11632/15 відкрито виконавче провадження № 56338354 (а.с. 181).

Проте 26 червня 2018 року на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" державним виконавцем у виконавчому провадженні № 56338354 прийнято постанову про повернення виконавчого документу стягувачу (а.с. 186).

Також судом встановлено, що 04 квітня 2019 року відповідачем за заявою Головного управління Пенсійного фонду України в місті Києві (а.с. 154) щодо примусового виконання рішення суду на підставі вказаного вище виконавчого листа від 27.06.2017 року № 826/11632/15 було відкрито виконавче провадження № 58808879 (а.с. 172).

На даний час вказане виконавче провадження не завершено та у ньому здійснюються виконавчі дії по виконанню рішення суду на підставі виконавчого листа від 27.06.2017 року № 826/11632/15.

Вважаючи, що вказані вище виконавчі провадження відкрито за заявою неналежної сторони та з порушенням трьохмісячного строку пред`явлення виконавчого листа до виконання, позивач звернувся до суду про визнання неправомірною бездіяльності відповідача щодо не скасування постанов про відкриття виконавчих проваджень №54840385 від 06 жовтня 2017 року, №56339354 від 07 травня 2018 року та №58808879 від 08 квітня 2019 року.

Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" від 02 червня 2016 року № 1404-VIII (далі - Закон № 1404-VIII) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) (далі - рішення) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Як передбачено частиною 1 статті 14 Закону № 1404-VIII учасниками виконавчого провадження є виконавець, сторони, представники сторін, прокурор, експерт, спеціаліст, перекладач, суб`єкт оціночної діяльності - суб`єкт господарювання, особи, права інтелектуальної власності яких порушені, - за виконавчими документами про конфіскацію та знищення майна на підставі статей 176, 177 і 229 Кримінального кодексу України, статті 51 2 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

У відповідності до статті 15 Закону № 1404-VIII сторонами виконавчого провадження є стягувач і боржник.

Стягувачем є фізична або юридична особа чи держава, на користь чи в інтересах яких видано виконавчий документ.

Боржником є визначена виконавчим документом фізична або юридична особа , держава, на яких покладається обов`язок щодо виконання рішення.

Відповідно до ч. 2 ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.

Статтею 2 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

У п.8 ч.1 ст.4 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що позивач - це особа, на захист прав, свобод та інтересів якої подано позов до адміністративного суду, а також суб`єкт владних повноважень, на виконання повноважень якого подано позов до адміністративного суду.

Відповідно до ч.1 ст.5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Аналіз наведених вище норм свідчить про те, що завдання адміністративного судочинства полягає у захисті саме порушених прав особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізує владні управлінські функції стосовно заявника.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень ч.1 ст.4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01.12.2004 №18-рп/2004 дав визначення поняттю охоронюваний законом інтерес , який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям право (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом.

Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним. Поняття охоронюваний законом інтерес у всіх випадках вживання його у законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям право має один і той же зміст.

Таким чином, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Отже, право на судовий захист не є абсолютним. Звертаючись до суду з позовом щодо законності правового акта суб`єкта владних повноважень індивідуального характеру та дій, спрямованих на прийняття такого акта, позивач також повинен пояснити, які правові наслідки безпосередньо для нього породжує оскаржене рішення суб`єкта владних повноважень та дії/бездіяльність, які передують його прийняттю. Захисту у порядку адміністративного судочинства підлягають порушені права особи у публічно-правових відносинах, у яких відповідач реалізовує владні управлінські функції стосовно заявника.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом, предметом спору у даній справі є вимога про визнання неправомірною бездіяльності Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Києва щодо не скасування постанов про відкриття виконавчих проваджень №54840385 від 06 жовтня 2017 року, №56339354 від 07 травня 2018 року та №58808879 від 08 квітня 2019 року та зобов`язання відповідача скасувати зазначені постанови про відкриття виконавчих проваджень.

Сторонами вказаних виконавчих проваджень відповідний орган Пенсійного фонду України в м. Києві (стягувач) та приватне підприємство Бонка (боржник).

З даним позовом до суду звернувся громадянин ОСОБА_1 , мотивуючи тим, що він є ліквідатором ПП Бонка .

Згідно відкритих відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців ПП Бонка з 31.05.1994 зареєстровано як юридична особа, має ідентифікаційний код 20576713, з 20.09.2018 - перебуває в стані припинення, ліквідатор -ОСОБА_1.

Отже, ПП Бонка є окремою юридичною особою, що з моменту державної реєстрації наділена адміністративною правоздатністю, а тому має право самостійно звернутися з адміністративним позовом, якщо вважає, що порушено його права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин.

Відповідно до ч.1 ст.104 Цивільного кодексу України, юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов`язки переходять до правонаступників.

Нормами ч.3 та ч.4 ст.105 Цивільного кодексу України встановлено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

До комісії з припинення юридичної особи (комісії з реорганізації, ліквідаційної комісії) або ліквідатора з моменту призначення переходять повноваження щодо управління справами юридичної особи. Голова комісії, її члени або ліквідатор юридичної особи представляють її у відносинах з третіми особами та виступають у суді від імені юридичної особи , яка припиняється.

Таким чином, повноваження щодо управління справами ПП Бонка , а також щодо представництва його інтересів у відносинах з третіми особами та звернення в суд від її імені перейшли до комісії з припинення вказаної юридичної особи (ліквідатора).

Отже, представляючи інтереси юридичної особи, що перебуває в стані припинення, її ліквідатор має діяти від імені юридичної особи, яка, в свою чергу, має виступати стороною у справі.

У той же час, як вбачається з матеріалів справи, позовна заява подана особисто ОСОБА_1 , як фізичною особою, а не приватним підприємством Бонка в особі його ліквідатора.

З огляду на наведене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено факту порушення його охоронюваних законом прав, свобод чи інтересів у сфері публічно-правових відносин оскаржуваною відмовою.

При вирішенні справи судом враховуються відповідна позиція Верховного Суду, викладена у постанові від 25 липня 2018 року по справі №296/7776/16-а.

Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, відповідно до положень статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для їх розподілу, у зв`язку з відмовою у задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 77, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили в строк і порядку, передбачені статтею 255 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду може бути оскаржено за правилами, встановленими ст. ст. 293, 295 - 297 КАС України.

Суддя О.В. Патратій