Рішення

від 09.01.2020 по справі 910/10865/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

09.01.2020Справа № 910/10865/19

Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді Нечая О.В., при секретарі судового засідання Грузькому Ю.О., розглянувши у загальному позовному провадженні справу № 910/10865/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Інвестиційно-консалтинговий центр Трансстрой

(01001, м. Київ, вул. Михайлівська, буд. 18, літ. В; ідентифікаційний код: 22927619)

до Київської міської ради

(01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд 36; ідентифікаційний код: 22883141)

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)

(01601, м. Київ, вул. Хрещатик, буд. 36; ідентифікаційний код: 26199097)

про розірвання договору оренди,

Представники учасників судового процесу:

від позивача: Іванов О.А., довіреність б/н від 15.07.2019;

від відповідача: Ільчик М.О., довіреність № 225-КМГ-74 від 09.01.2020;

від третьої особи: Аблішев В.А., довіреність № 057032-16419 від 03.09.19.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Інвестиційно-консалтинговий центр "Трансстрой" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовною заявою до Київської міської ради про розірвання договору оренди.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що починаючи з 12.03.2011 позивач не проводить забудову земельної ділянки, площею 0,1464 га за кадастровим номером 8000000000:75:214:0029, та не використовує її через завершення будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом, який розташований за адресою: вул. І. Крамського, 9 у Святошинському районі міста Києва. Вказана земельна ділянка була передана позивачу в оренду за Договором оренди земельної ділянки, укладеного між позивачем та відповідачем 22.11.2002, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрованого в реєстрі за номером 2283, який позивач просить суд розірвати.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.08.2019 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі, вирішено справу розглядати за правилами спрощеного позовного провадження з викликом сторін, залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Департамент земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), судове засідання призначено на 18.09.2019 та, серед іншого, встановлено відповідачу строк - протягом п`яти днів з дня вручення цієї ухвали для подання заяви з запереченням проти розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження.

У встановлений судом строк до суду від відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

09.09.2019 до суду від відповідача надійшов відзив на позовну заяву.

12.09.2019 до суду від позивача надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.09.2019 клопотання Київської міської ради про розгляд справи за правилами загального позовного провадження задоволено, розгляд справи № 910/10865/19 вирішено здійснювати за правилами загального позовного провадження, замінено судове засідання, призначене на 18.09.2019, для розгляду справи по суті підготовчим засіданням.

У підготовче засідання 18.09.2019 з`явились представники учасників справи.

Представником третьої особи в підготовчому засіданні 18.09.2019 подано письмові пояснення щодо позову.

У підготовчому засіданні 18.09.2019 судом було оголошено перерву до 16.10.2019.

19.09.2019 до суду від відповідача надійшло заперечення щодо відповіді на відзив.

У підготовче засідання 16.10.2019 з`явились представники сторін, представник третьої особи не з`явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином.

У підготовчому засіданні 16.10.2019 судом було оголошено перерву до 13.11.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2019 третю особу в порядку, визначеному статтями 120 - 121 ГПК України, було викликано в підготовче засідання на 13.11.2019.

У підготовче засідання 13.11.2019 з`явились представники учасників справи.

У підготовчому судовому засіданні 13.11.2019 присутніми представниками учасників справи надано усні пояснення щодо можливості закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті.

Відповідно до ч. 2 ст. 177 Господарського процесуального кодексу України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.

Згідно з п. 3 ч. 2 ст. 185 Господарського процесуального кодексу України за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.

Враховуючи, що судом здійснено усі необхідні та достатні дії для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд закрив підготовче провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 11.12.2019.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.12.2019 учасників справи було повідомлено про те, що судове засідання, призначене на 11.12.2019 не відбулось у зв`язку із перебуванням судді Нечая О.В. на лікарняному, наступне судове засідання призначено на 09.01.2020.

У судове засідання 09.01.2020 представник позивача з`явився, надав суду усні пояснення по суті спору, позовні вимоги підтримав в повному обсязі.

Представник відповідача у судове засідання 09.01.2020 з`явився, надав усні пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечував.

У судове засідання 09.01.2020 з`явився представник третьої особи, надав усні пояснення по суті спору, проти задоволення позову заперечував.

Дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши надані суду докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, заслухавши пояснення представників учасників справи, суд,

ВСТАНОВИВ:

31.10.2002 року на підставі рішення Київської міської ради №119/119 від 11.07.2002 між Товариством з обмеженою відповідальністю Інвестиційно-консалтинговий центр Трансстрой (далі - позивач, орендар) та Київською міською радою (далі - відповідач, орендодавець) було укладено Договір оренди земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрований в реєстрі за № 2283 та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис у книзі записів державної реєстрації договорів 22.11.2002 № 75-6-00036 (далі - Договір оренди), за умовами якого відповідач передає, а позивач приймає в довгострокову оренду строком на 25 років земельну ділянку з наступними характеристиками:?

- місцерозташування - вулиця Івана Крамського, 9 у Святошинському районі м. Києва;

- розмір - 0,1464 га;

- цільове призначення - для експлуатації та обслуговування житлового будинку;

- кадастровий номер - 8000000000:75:214:0029 для експлуатації та обслуговування житлового будинку у межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід`ємною частиною цього договору.

Пунктом 13 Договору оренди передбачено, що Договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у випадку неналежного виконання іншою стороною умов цього договору та з інших підстав, визначених законодавством.

Позивач зазначає суду про те, що на момент подання позову земельна ділянка з кадастровим номером 8000000000:75:214:0029 давно забудована житловим будинком на підставі проектної документації, що була розроблена та затверджена у передбачений законодавством спосіб, будинок переданий на баланс та обслуговування експлуатуючій організації та не використовується і не може бути використана позивачем згідно існуючого цільового призначення, а відтак, просить суд розірвати Договір оренди.

Відповідач у своєму письмовому відзиві проти задоволення позову заперечує, зазначаючи суду про те, що позивачем не було надано суду доказів того, що відповідачем, як колективним органом місцевого самоврядування, було надано дозвіл на зведення будівлі на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:214:0029. Крім того, відповідач зазначає суду про те, що передача об`єкту нерухомості, розміщеного на вказаній вище земельній ділянці, на баланс іншій юридичній особі не свідчить про припинення позивачем на користування земельною ділянкою.

Відповідач також зазначає про те, що позивачем невірно обрано спосіб захисту порушеного права та про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із даним позовом.

З письмових пояснень третьої особи вбачається, що позовні вимоги Департаментом земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) не підтримуються, оскільки наданих позивачем доказів на підтвердження переходу будівлі на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:214:0029 на баланс від позивача до іншої особи не достатньо для встановлення такого факту.

Оцінюючи подані учасниками справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку про наступне.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України).

Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 Цивільного кодексу України).

З аналізу змісту та правової природи Договору оренди вбачається, що вказаний договір є договором оренди землі, відносини за яким регулюються Земельним кодексом України, Цивільним кодексом України, Законом України "Про оренду землі", законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.

Відповідно до ст. 1 Закону України Про оренду землі оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Строк дії договору оренди землі визначається за згодою сторін, але не може перевищувати 50 років (стаття 13, частина перша статті 19 Закону України Про оренду землі ).

Як вже зазначалось судом вище, за умовами Договору оренди відповідач передав, а позивач прийняв в довгострокову оренду строком на 25 років земельну ділянку з наступними характеристиками:?

- місцерозташування - вулиця Івана Крамського, 9 у Святошинському районі м. Києва;

- розмір - 0,1464 га;

- цільове призначення - для експлуатації та обслуговування житлового будинку;

- кадастровий номер - 8000000000:75:214:0029 для експлуатації та обслуговування житлового будинку у межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід`ємною частиною цього договору.

В подальшому, 11.02.2011 було складено та підписано Акт готовності об`єкта до експлуатації. Під об`єктом слід розуміти житловий будинок з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом за адресою: вул. Крамського, 9 у Святошинському районі міста Києва.

12.03.2011, на підставі підписаного Акта готовності об`єкта до експлуатації від 11.02.2011, Інспекцією державного архітектурно-будівельного контролю у м. Києві було видано Сертифікат відповідності № КВ 000741, яким було засвідчено відповідність закінченого будівництвом об`єкта: будівництва житлового будинку з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом за адресою: вул. Крамського, 9 у Святошинському районі міста Києва, проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил, та підтверджує його готовність до експлуатації.

10.05.2011 між позивачем та Товариством з обмеженою відповідальністю Столичний комфорт було укладено Договір на утримання та технічне експлуатаційне обслуговування житлово-офісного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. І. Крамського, 9 у Святошинському районі міста Києва № 02/20110510/Кр (далі - Договір № 02/20110510/Кр), за умовами якого замовник (позивач) передає, а виконавець (Товариство з обмеженою відповідальністю Столичний комфорт ) приймає безоплатно на баланс в повне господарче відання, для утримання та експлуатаційного обслуговування житловий та нежитловий фонд і прибудинкову територію з підземним паркінгом з усіма внутрішньобудинковими мережами (в т. ч. електропостачання, водопостачання, каналізації, центрального опалення, тепло-, газопостачання тощо) у складі житлово-офісного комплексу з вбудовано-прибудованими приміщеннями та підземним паркінгом по вул. І. Крамського, 9, у Святошинському районі міста Києва (далі - житловий комплекс).

27.05.2011 між сторонами Договору № 02/20110510/Кр було складено та підписано Акт приймання-передачі житлового будинку за адресою: м. Київ, І. Крамського, 9 з балансу на баланс для обслуговування та експлуатації.

17.07.2019 позивач звернувся до відповідача із заявою № 17-07/19-1 про дострокове припинення договору оренди, в якій зазначив про те, що після закінчення будівництва та прийняття об`єкта нерухомості в експлуатацію виникає право на дострокове припинення дії договору.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 651 Цивільного кодексу України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.

Положеннями ч. 1 ст. 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених Земельним кодексом України та іншими законами України.

Таким чином, припинення земельних орендних правовідносин може відбуватися як у добровільному порядку за згодою сторін, за їх волевиявленням, так і у встановлених законодавством випадках на вимогу однієї з сторін за рішенням суду незалежно від волевиявлення іншої сторони, в тому числі й органу місцевого самоврядування, як органу розпорядження землею комунальної власності.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 19 Закону України "Про оренду землі" після завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію добросовісний орендар земельної ділянки, наданої для потреб будівництва та обслуговування відповідного об`єкта, має право на першочергове укладення договору оренди землі на строк до 50 років або припинення дії договору оренди землі.

Таким чином, після завершення будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію в орендаря, на підставі ч. 2 ст. 19 Закону України "Про оренду землі", виникає право на дострокове припинення дії договору оренди. В свою чергу, осмислюючи теоретичні положення законодавства, суд здійснює їх тлумачення крізь призму їх реального застосування. Отже, у даному випадку, завершення будівництва має розглядатися в контексті припинення орендарем користування наданою йому для будівництва земельною ділянкою.

В той же час, сам факт завершення будівництва не свідчить про факт припинення користування орендарем наданою йому для будівництва земельною ділянкою, що є підставою для розірвання договору оренди землі на підставі закону та ці події, як правило, не співпадають в часі. Факт припинення користування земельною ділянкою може бути підтверджений, зокрема, доказами передачі права власності на новозбудований об`єкт нерухомості іншій особі, передачі новозбудованого багатоквартирного будинку на баланс ОСББ чи іншої експлуатуючої організації , оформлення права власності, оренди чи постійного користування на земельну ділянку в порядку, встановленому статтями 41, 42 Земельного Кодексу України.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 925/315/18.

Таким чином, право позивача, як добросовісного орендаря, на дострокове припинення дії договору оренди землі у зв`язку із завершенням будівництва та прийняття об`єкта в експлуатацію, на підставі частини 2 статті 19 Закону України "Про оренду землі" способом його розірвання диспозитивно унормовано законом.

Також відповідно до пункту а) частини 1 статті 141 Земельного кодексу України однією з підстав припинення права користування земельною ділянкою визначено добровільну відмову від такого права.

На підтвердження передачі об`єкту нерухомості, розміщеного на земельній ділянці, кадастровий номер - 8000000000:75:214:0029, з балансу на баланс для обслуговування та експлуатації, позивачем надано суду Акт готовності об`єкта до експлуатації від 11.02.2011, Сертифікат відповідності № КВ 000741 від 12.03.2011, Договір № 02/20110510/Кр від 10.05.2011 та Акт приймання-передачі житлового будинку за адресою: м. Київ, І. Крамського, 9 з балансу на баланс для обслуговування та експлуатації .

Аналіз наведених норм дає підстави для висновку про те, що завершення будівництва та прийняття до експлуатації об`єкта будівництва є підставою для припинення на вимогу орендаря договору оренди земельної ділянки, на якій здійснювалось будівництво, що може бути вчинено також шляхом розірвання договору оренди в судовому порядку, у тому числі і в разі відсутності згоди на припинення договору з боку орендодавця.

Будівництво на орендованій згідно з Договором оренди земельній ділянці є завершеним, об`єкт будівництва прийнятий до експлуатації, багатоповерховий житловий будинок переданий на баланс для обслуговування експлуатуючій організації, що підтверджується відповідним актами приймання-передачі.

За наведених обставин суд вважає обґрунтованими доводи позивача про припинення ним використання орендованої земельної ділянки для експлуатації та обслуговування комплексу житлового будинку та неможливість використання її позивачем, у зв`язку з чим Договір оренди підлягає розірванню.

Крім того, суд критично ставиться до посилань відповідача на положення статей 31, 120 Земельного кодексу України, з огляду на таке.

У частинах першій та другій статті 120 Земельного кодексу України встановлено, що у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

При цьому, суд звертає увагу, що стаття 120 вказаного Кодексу не врегульовує питання переходу права власності на багатоквартирний будинок. Правове регулювання даної статті стосується жилого будинку, будівлі або споруди. Багатоквартирний будинок є специфічним об`єктом права власності, визначення якого наведено в статті 1 Закону України "Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку" - багатоквартирний будинок - житловий будинок, в якому розташовано три чи більше квартири. Крім того, за змістом частини 6 статті 120 Земельного кодексу України у разі набуття права власності на жилий будинок (крім багатоквартирного), який розташований на землях державної або комунальної власності, що перебувають у користуванні іншої особи, та необхідності поділу земельної ділянки площа земельної ділянки, що формується, не може бути меншою, ніж максимальний розмір земельних ділянок відповідного цільового призначення, визначених статтею 121 цього Кодексу (крім випадків, коли формування земельної ділянки в такому розмірі є неможливим).

Тобто, стаття 120 Земельного кодексу України у частині 6 містить виключення щодо багатоквартирних будинків.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 06 червня 2018 у справі № 910/17652/17.

Щодо доводів відповідача про те, що позивачем було невірно обрано спосіб захисту порушеного права, суд зазначає наступне.

Так, згідно із статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Завданням суду при здійсненні правосуддя в силу положень статті 2 Закону України "Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів юридичних осіб.

Статтею 16 Цивільного кодексу України, положення якої кореспондуються з положеннями статті 20 Господарського кодексу України, встановлено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Наведеними положеннями визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Тобто, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

У той же час, надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

У рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Тобто, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Відтак, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права, а таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту, що й унормовано в положеннях статей 4, 5 ГПК України.

Отже, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

При цьому, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою - посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту.

Частиною першою та пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що цивільні права й обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Згідно з частиною 1 статті 15, частиною 1 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Аналіз наведених норм свідчить про те, що порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту. При цьому застосування певного способу судового захисту вимагає доведеності належними доказами сукупності в тому числі належності обраного способу судового захисту (адекватність наявному порушенню та придатність до застосування як передбаченого законодавством).

Під захистом цивільних прав розуміється передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права.

Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а відповідно до статті 13 зазначеної Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правовідношення.

Водночас засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).

Враховуючи те, що позивач звернувся до відповідача із заявою про розірвання Договору оренди, так як таке право надано йому ч. 2 ст. 19 Закону України "Про оренду землі", а відповідачем не було вчинено жодних дій щодо даної заяви, право позивача є таким, що порушено бездіяльністю відповідача, що спонукало позивача до звернення із відповідним позовом до суду.

Крім того, відповідач зазначає суду про те, що позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду із позовом про розірвання Договору оренди, оскільки позивач не використовував земельну ділянку з 2011 року, проте за захистом своїх порушених прав звернувся до суду лише 12.08.2019.

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частинами 1 та 5 статті 261 Цивільного кодексу України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

За змістом частини 3 статті 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що "позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасниць Конвенції, виконує кілька завдань, в тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу" (пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою N 14902/04 у справі відкрите акціонерне товариство "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами N 22083/93, N 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду від 24.01.2018 у справі № 908/799/17.

Пунктом 2.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів визначено, що перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд має з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушено право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропуску.

Аналогічна правова позиція міститься у Постанові Верховного Суду від 25.01.2018 у справі № 910/7394/17.

Суд звертає увагу, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила та за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Відтак, суд дійшов висновку про те, що у 2011 році, у зв`язку із фактичною передачею з балансу на баланс для обслуговування та експлуатації об`єкту нерухомості за Актом приймання-передачі житлового будинку за адресою: м. Київ, І. Крамського, 9, у позивача виникло право на дострокове розірвання Договору оренди, що встановлено судом вище.

Проте, в даному випадку слід розмежовувати поняття виникнення у позивача права на розірвання Договору оренди, яке дійсно виникло в 2011 році у зв`язку із фактичною передачею з балансу на баланс для обслуговування та експлуатації вищевказаного будинку, та порушення права позивача бездіяльністю відповідача, яке виникло у зв`язку з ненаданням відповідачем жодної відповіді на заяву позивача про дострокове розірвання Договору оренди № 17-07/19-1 від 17.07.2019.

Відтак, враховуючи положення статті 257 Цивільного кодексу України та те, що позивач звернувся до Господарського суду міста Києва із позовом до Київської міської ради про розірвання Договору оренди 12.08.2019, позивачем очевидно не було пропущено строк позовної давності.

Доводи відповідача про те, що позивачем не надано суду доказів того, що Київською міською радою, як колективним органом місцевого самоврядування, було надано дозвіл на зведення будівлі на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:75:214:0029, суд відхиляє, як такі, що не стосуються правомірності розірвання Договору оренди з підстав, заявлених у позові, а вказана обставина не може бути підставою для відмови позивачу у реалізації його законного права на дострокове розірвання цього Договору оренди.

Приписами статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно із статтями 78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Одночасно, надаючи оцінку доводам учасників справи судом враховано, що згідно ч. з 4 ст. 11 Господарського процесуального України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Положення означеної статті повністю узгоджуються з приписами ст. 17 ЗУ "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини".

Згідно з ст. 6 Конвенції з прав людини та основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), N 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Враховуючи наведене, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами доведено обставини, покладені в основу позову, а тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Судовий збір в розмірі 1 921,00 грн, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається на відповідача, оскільки позов підлягає задоволенню.

Керуючись cтаттями 129, 236, 237, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити.

2. Розірвати Договір оренди земельної ділянки, укладений між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю Інвестиційно-консалтинговий центр Трансстрой , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З., зареєстрований в реєстрі за номером 2283 від 31.10.2002 та зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів Київської міської державної адміністрації, про що зроблено запис від 22.11.2002 за номером 75-6-00036 у книзі записів державної реєстрації договорів.

3. Стягнути з Київської міської ради (01044, м. Київ, вул. Хрещатик, буд 36; ідентифікаційний код: 22883141) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Інвестиційно-консалтинговий центр Трансстрой (01001, м. Київ, вул. Михайлівська, буд. 18, літ. В; ідентифікаційний код: 22927619) витрати по сплаті судового збору в розмірі 1 921 (одна тисяча дев`ятсот двадцять одна) грн 00 коп.

4. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Згідно з пунктом 17.5 розділу ХІ "Перехідні положення" Господарського процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03.10.2017 №2147-VIII до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційна скарга на рішення суду подається до апеляційного господарського суду через відповідний місцевий господарський суд за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Повне рішення складено 20.01.2020.

Суддя О.В. Нечай