Постанова

від 04.03.2020 по справі 923/1044/18

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 березня 2020 року м. ОдесаСправа № 923/1044/18 Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Лавриненко Л.В., Філінюка І.Г.

секретар судового засідання Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

від ТОВ "Екобіотек-Україна" - адвокат Прокопенко Я.Ю.

від Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства - Галькевич О.І.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства

на ухвалу Господарського суду Херсонської області від 27.12.2019

у справі №923/1044/18

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Екобіотек-Україна"

до Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Південно-Українська гідрологічна експедиція Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - Державна фіскальна служба України

про стягнення 155745,80 грн.

ВСТАНОВИВ

Рішенням Господарського суду Херсонської області від 18.10.2019 у задоволенні позову відмовлено повністю.

Постановою Південно-Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2019 позов ТОВ "Екобіотек-Україна" задоволено в повному обсязі, стягнуто з Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства на користь ТОВ "Екобіотек-Україна" збитки в сумі 155745,80 грн. та судові витрати в сумі 5840,47 грн.

На виконання постанови Південно-Західного апеляційного господарського суду від 24.10.2019 по справі №923/1044/18, 06 листопада 2019 року Господарським судом Херсонської області був виданий відповідний наказ.

21.11.2019 державним виконавцем відкрито виконавче провадження з виконання наказу Господарського суду Херсонської області №923/1044/18 від 24.10.2019.

У грудні 2019 відповідач звернувся до суду першої інстанції зі скаргою на постанову про відкриття виконавчого провадження та бездіяльність старшого державного виконавця щодо не повернення виконавчого документу стягувачу, в якій просив визнати неправомірною постанову про відкриття виконавчого провадження від 21.11.2019, визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотаря Олександра Віталійовича за виконавчим провадженням № 60663800 щодо не повернення стягувачу: наказу №923/1044/18 від 24.10.2019 та зобов`язати старшого державного виконавця другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотаря Олександра Віталійовича за виконавчим провадженням №60663800 усунути порушення: винести постанову про повернення стягувачу наказу № 923/1044/18, який видано 24.10.2019 Господарським судом Херсонської області.

Ухвалою Господарського суду Херсонської області від 27.12.2019 відмовлено відповідачеві у задоволенні скарги на дії/бездіяльність старшого державного виконавця другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області.

В мотивах оскаржуваної ухвали суд першої інстанції пославшись на приписи Закону України "Про виконавче провадження", ГПК України, Конституцію України, Закон України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та рішення Європейського суду з прав людини зазначив, що невиконання державою винесеного на користь підприємства-заявника рішення становить порушення п. 1 ст. 6, ст. 13 та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини.

Суд першої інстанції також зазначив, що у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства, не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Отже, за висновком суду, оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадженням від 21.11.2019, винесена старшим державним виконавцем другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотарем Олександром Віталійовичем - є правомірною.

Місцевим господарським судом також відзначено, що скаржником в розумінні положень ст.ст. 73, 74 ГПК України не надано до суду доказів на підтвердження порушення старшим державним виконавцем другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотарем Олександром Віталійовичем пункту 3 розділу ІІІ Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" та п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" щодо прийняття рішення шляхом винесення постанови про відкриття виконавчого провадження.

Не погодившись із вказаною ухвалою до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати повністю ухвалу Господарського суду Херсонської області від 27.12.2019 р. у справі №923/1044/18 та ухвалити нове рішення, яким визнати неправомірною постанову про відкриття виконавчого провадження від 21.11.2019 р. старшого державного виконавця Другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотаря Олександра Віталійовича, визнати неправомірною бездіяльність старшого державного виконавця Другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотаря Олександра Віталійовича за виконавчим провадженням №60663800 щодо не повернення стягувачу наказу №923/1044/18, який видано 24.10.2019 р. Господарським судом Херсонської області та зобов`язати старшого державного виконавця Другого Київського відділу державної виконавчої служби у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції Золотаря Олександра Віталійовича за виконавчим провадженням № 60663800 усунути порушення, винести постанову про повернення стягувачу наказу № 923/1044/18, який видано 24.10.2019 р. Господарським судом Херсонської області.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що господарський суд Херсонської області під час прийняття оскаржуваної ухвали суду не повно з`ясував обставини, що мають значення для справи, не застосував закон, який підлягав застосуванню, що призвело до постановлення незаконної ухвали.

Так апелянт зазначає, що згідно з п. 3 розділу ІІІ Перехідних та прикінцевих положень Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" (надалі - п. 3 Перехідних положень), забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

Як стверджує апелянт, на день набрання чинності даного закону скаржник був включений до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", отже стосовно скаржника забороняється вчиняти виконавчі дії до 20.10.2022 включно.

Скаржник вважає, що всупереч приписам п.9 ч.1 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження старший державний виконавець виніс постанову про відкриття виконавчого провадження і до теперішнього часу виконавчий документ стягувачу не повернув.

На думку апелянта, суд першої інстанції однобічно тлумачить діюче законодавство, посилаючись в мотивах оскаржуваної ухвали на обов`язковість виконання судового рішення, без урахування деяких обмежень щодо такого виконання у часі, а не взагалі обмеження чи заборон, тобто встановленої заборони визначеної у п. 3 Перехідних положень.

Щодо посилання суду першої інстанції на ненадання відповідачем доказів на підтвердження порушення державним виконавцем п. 3 Перехідних положень, скаржник зазначає, що таким доказом є факт неповернення стягувачу (не винесення постави про повернення стягувачу виконавчого документу) наказу, що є порушення наведених законодавчих приписів.

13.01.2020 судом апеляційної інстанції отримано доповнення до апеляційної скарги в яких скаржник зазначає, що у рішеннях Європейського суду з прав людини від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України" та від 30.05.2013 у справі "Наталія Михайленко проти України" зазначено, що право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою, регулювання може змінюватися у часі та місці відповідно до потреб та ресурсів суспільства та окремих осіб. Скаржник зазначає, що обмеження, накладене законом на доступ до суду, не буде несумісним із пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо воно переслідує законної мети або коли існує розумна пропорційності між застосованими засобами та законністю цілі, якої прагнуть досягти. При цьому, скаржник в якості "законної мети" зазначає не абсолютне обмеження у доступі до суду, а обмеження лише протягом трьох років, а саме до 2022 р.

Крім того, апелянт зазначає, що повернення виконавчого документу стягувачу у зв`язку із забороною вчиняти виконавчі дії не буде порушенням прав стягувача та порушенням принципу обов`язковості судових рішень, оскільки вказане може призвести лише до закінчення терміну пред`явлення наказу до виконання, що в подальшому буде поважною причиною для його поновлення на підставі ст. 329 ГПК України.

Скаржник також відзначає, що винесення старшим державним виконавцем постанови від 21.11.2019 р. є виконавчою дією, стосовно якої Законом України Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" - встановлена на певний час заборона.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 08.08.2019 відкрито апеляційне провадження у справі №923/1044/18 та призначено справу до розгляду на 04.03.2020.

20.02.2020 до суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу від ТОВ "Екобіотек-Україна" в якому позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.

В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що державний виконавець приймаючи рішення про відкриття виконавчого провадження шляхом винесення відповідної постанови фізично не міг порушити вимоги ст. 37 Закону України Про виконавче провадження , оскільки дана норма та інші нормативно-правові акти не містить і не передбачають заборони на відкриття виконавчого провадження взагалі і в тому числі з підстав, зазначених у скарзі відповідача. Позивач зазначає, що у відповідності до приписів Закону України Про виконавче провадження виконавець має право повернути виконавчий документ стягувачу та не відкрити виконавче провадження виключно у відповідності до ст. 4 цього Закону. Проте, в переліку підстав для повернення виконавчого документу стягувачу без відкриття виконавчого провадження, який визначений ч. 4 ст. 4 Закону України Про виконавче провадження відсутня підстава, яка зазначена у скарзі відповідача.

Отже, на думку позивача, у старшого державного виконавця були відсутні підстави згідно вимог Закону України Про виконавче провадження повернути виконавчий документ стягувачу, а тому оскаржувана постанова про відкриття виконавчого провадження від 21.11.2019 є законною і не підлягає скасуванню.

Позивач також вважає, що пряма заборона щодо примусового виконання рішення суду, яка передбачена в п. 3 Перехідних положень суперечить вимогам частини другої статті 6 та 129-1 Конституції України та інших законів України. Крім того, ч. 4 та 6 ст. 11 ГПК України встановлено, якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Посилаючись на приписи ч. 1 ст. 18 та ст. 326 ГПК України, яким визначено обов`язковість судових рішень, позивач зазначає, що вони є мають вищу юридичну силу, ніж Закон України "Про визнання таким, що втратив чинність Закону України Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації .

ТОВ "Екобіотек-Україна" зазначає, що постанова про відкриття виконавчого провадження є рішенням державного виконавця, а не виконавчою дією, а тому боржник за виконавчим провадженням помилково прийшов до висновку, що оскаржувана постанова старшого державного виконавця неправомірна, яка порушує права скаржника, посилаючись на порушення державним виконавцем п. 3 Перехідних положень.

Посилаючись на висновки викладені у постанові Верховного Суду від 19.03.2019 у справі № 13/156-10 позивач зазначає, що державний виконавець не тільки був зобов`язаний відкрити виконавче провадження у відповідності до вимог Закону України Про виконавче провадження , але й в подальшому зобов`язаний виконати протягом шести місяців з дати відкриття виконавчого провадження відповідні дії у межах Конституції України та Закону України Про гарантії держави щодо виконання судових рішень .

Ухвалою від 21.02.2020 задоволено клопотання ТОВ "Екобіотек-Україна" та доручено Господарському суду Херсонської області забезпечити проведення судового засідання у справі №923/1044/18, в режимі відеоконференції.

03.03.2020 судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу від Південно-Української гідрологічної експедиції Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства в якому третя особам підтримала апеляційну скаргу та наполягає на її задоволенні.

Третя особа вважає, що судом першої інстанції під час прийняття оскаржуваної ухвали не було враховано заборону вчинення виконавчих дій щодо відповідача згідно з п. 3 Перехідних положень, а також проігноровано приписи ч. 9 ст. 37 Закону України Про виконавче провадження , яка передбачає повернення державним виконавцем виконавчого документа у разі наявності встановленої законом заборони щодо проведення виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

На думку третьої особи, TOB Екобіотек-Україна не позбавлено права отримати кошти за рішенням суду, а також, відповідно до діючих законодавчих актів, має право після 20.10.2022 р. пред`явити до примусового виконання наказ №923/1044/18, виданий 24.10.2019 р. Господарським судом Херсонської області.

Під час судового засідання від 04.03.2020 представник апелянта підтримав вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Представник TOB Екобіотек-Україна надав пояснення відповідно до яких не погоджується із доводами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржувану ухвалу без змін.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Херсонської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За приписами ст. 339 ГПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, постановою від 21.11.2019 старшим державним виконавцем Другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотарем Олександром Віталійовичем відкрито виконавче провадження з виконання наказу №923/1044/18 виданого 24.10.2019 Господарським судом Херсонської області про стягнення з Причорноморського державного регіонального геологічного підприємства коштів у розмірі 155745,80 грн. та судові витрати в сумі 5840,47 грн (т. 2, а.с. 146).

Не погодившись із прийняттям державним виконавцем даної постанови, відповідач звернувся до сулу першої інстанції із скаргою на неї та бездіяльність державного виконавця щодо не повернення виконавчого документа стягувачу.

В обґрунтування скарги відповідач зазначає, що постанова про відкриття виконавчого провадження вона винесена в порушення вимог п. 3 Перехідних положень, яким забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

Відповідач вважає, що в порушення п. 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" старший державний виконавець другого Київського відділу державної виконавчої служби міста Одеси Головного територіального управління юстиції в Одеській області Золотар Олександр Віталійович не повернув постанову про відкриття виконавчого провадження стягувачу, оскільки стосовно скаржника забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" протягом трьох років, тобто з 20.10.2019 р. по 20.10.2022 р. включно.

Приймаючи оскаржувану ухвалу суд першої інстанції дійшов висновку щодо необґрунтованості скарги відповідача та залишив її без задоволення.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з таким висновком місцевого господарського суду з наступних підстав.

Пунктом 9 частини першої статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавчий документ повертається стягувачу, якщо законом встановлено заборону щодо звернення стягнення на майно чи кошти боржника, якщо в нього відсутнє інше майно чи кошти, на які можливо звернути стягнення, а також щодо проведення інших виконавчих дій стосовно боржника, що виключає можливість виконання відповідного рішення.

Статтею 1 Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації" було затверджено перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані, згідно з додатком 2.

До переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані (додатку №2 до Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації"), увійшло, зокрема, Причорноморське державне регіональне геологічне підприємство.

Згідно з пунктом 3 Розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", який набрав чинності 20.10.2019, забороняється вчиняти виконавчі дії відповідно до Закону України "Про виконавче провадження" щодо об`єктів права державної власності, які на день набрання чинності цим Законом були включені до переліків, затверджених Законом України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, крім стягнення грошових коштів і товарів, що були передані в заставу за кредитними договорами.

Водночас Південно-західним апеляційним господарським судом враховується наступне.

Згідно з ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є обов`язковість рішень суду.

В силу статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

За приписами ч.ч. 2, 3, 4 суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

У відповідності до ч.ч.1, 2 ст.18 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Статтею 326 ГПК України визначено, що судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.

Частиною другою статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" унормовано, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України.

При цьому держава Україна на своїй території повинна забезпечити реалізацію всіх прав, що випливають з Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, у тому числі й права на справедливий суд.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що стадія виконання судового рішення є частиною правосуддя (рішення у справах "Півень проти України" від 29.06.2004 заява № 56849/00, "Горнсбі проти Греції" від 19.03.1997).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для "законного сподівання" на виплату такої заборгованості і становить "майно" цієї особи у зазначеній ст. 1 Першого протоколу (рішення Європейського суду з прав людини від 06.10.2011 у справі "Агрокомплекс проти України").

У рішенні від 15.10.2009 Європейський суд з прав людини у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України" вказав на те, що відсутність у заявника можливості домогтися виконання судового рішення, винесеного на його користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, як це передбачено першим реченням першого пункту ст. 1 Першого протоколу.

Виконання судового рішення є невід`ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави (рішення Конституційного Суду України №18-рп/2012 від 13.12.2012).

Відповідно до рішення Конституційного Суду України №11-рп/2012 від 25.04.2012 невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Приписами статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" унормовано, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело як джерело права.

За умовами пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, ратифікованої Законом України від 17.07.1997, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У рішення по справі "Деркач та Палек проти України" Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право порушити в суді чи трибуналі будь-який позов, який стосується його цивільних прав та обов`язків. Таким чином, даний пункт передбачає "право на суд", одним з аспектів якого є право доступу до суду, тобто право порушувати в судах позов для вирішення цивільного спору. Однак це право було б ілюзорним, якби національна правова система Високої Договірної Сторони дозволяла, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Важко уявити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції детально описував процедурні гарантії, які надано сторонам, - справедливість, відкритість і оперативність проваджень, - і не передбачав би гарантій виконання судових рішень. Тлумачення статті 6 Конвенції як положення, що лише гарантує право на звернення до суду та проведення судового розгляду, могло б призвести до ситуації, несумісної з принципом верховенства права, який Високі Договірні Сторони зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію. Отже, виконання судового рішення має розглядатися як невід`ємна частина "судового процесу" для цілей статті 6 (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Бурдов проти Росії").

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду включає право на виконання судового рішення без надмірних затримок. За певних обставин така затримка може бути виправданою, але вона не може бути такою, що спотворює сутність гарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції права (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Іммобільяре Саффі" проти Італії").

У рішенні Європейського суду з прав людини від 20 липня 2004 року по справі Шмалько проти України (заява № 60750/00) зазначено, що для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь - яким судом, має розцінюватися як невід`ємна частина судового розгляду .

Європейський суд з прав людини у рішенні від 17 травня 2005 року по справі Чіжов проти України (заява №6962/02) зазначив, що позитивним обов`язком держави є організація системи виконання рішень таким чином, щоб переконатися, що неналежне зволікання відсутнє та що система ефективна і законодавчо, і практично, а нездатність державних органів ужити необхідних заходів для виконання рішення позбавляє гарантії (параграф 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод).

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини у справі "Глоба проти України" пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia (серед іншого), захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати. Держава зобов`язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці. Також суд зазначає, що саме на державу покладається обов`язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції. Насамкінець, суд повторює, що сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності.

Статтею 1 Закону України "Про виконавче провадження" визначено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження і примусове виконання судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) - сукупність дій визначених у цьому Законі органів і осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень і проводяться на підставах, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону, а також рішеннями, які відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

За умовами статті 2 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження здійснюється з дотриманням таких засад: верховенства права; обов`язковості виконання рішень; законності; диспозитивності; справедливості, неупередженості та об`єктивності; гласності та відкритості виконавчого провадження; розумності строків виконавчого провадження; співмірності заходів примусового виконання рішень та обсягу вимог за рішеннями; забезпечення права на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державних виконавців, приватних виконавців.

В силу частини першої статті 11 ГПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

Принцип верховенства права вимагає дотримання вимог "якості" закону, яким передбачається втручання у права особи та в основоположні свободи.

В рішеннях у справах "Михайлюк та Петров проти України", "Полторацький проти України" Європейський суд з прав людини нагадує, що вираз "згідно із законом" насамперед вимагає, щоб оскаржуване втручання мало певну підставу в національному законодавстві, він також стосується якості відповідного законодавства і це законодавство повинно відповідати принципу верховенства права.

З урахуванням вищевикладеного колегія суддів вважає необґрунтованим посилання відповідача на те, що державний виконавець повинен був повернути виконавчий документ стягувачу з урахуванням приписів пункту 3 Розділу ІІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації", оскільки вчинення таких дій унеможливить своєчасне у розумінні приписів Закону України "Про виконавче провадження" виконання рішення судового рішення по даній справі, яке набрало законної сили, та знівелює фундаментальні принципи права (верховенство права, доступ до правосуддя, ефективність та реальність захисту порушеного права).

Згідно з ч.ч. 6, 7 статті 11 ГПК України якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує такий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії. У разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії (стаття 8 Конституції України).

Отже, у разі суперечності норм закону нормам Конституції України слід застосовувати норми Конституції України, оскільки вона має вищу юридичну силу.

За таких обставин, колегія суддів вважає, що під час вирішення даного спору мають бути застосовані приписи статей 129, 129-1 Конституції України, які є нормами прямої дії, та положення ГПК України, якими встановлено обов`язковість судових рішень (статті 18, 326 ГПК України), а також визначено, що правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах рівності всіх юридичних осіб незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших обставин (стаття 7 ГПК України).

За наведених обставин судова колегія не вбачає жодних неправомірних дій (бездіяльності) державного виконавця під час винесення постанови про відкриття виконавчого провадження з виконання наказу Господарського суду Херсонської області №923/1044/18 від 24.10.2019.

Не заслуговує на увагу твердження апелянта з приводу того, що встановлена п. 3 Перехідних положень заборона вчинення виконавчих дій відтерміновує виконання рішення суду, оскільки воно не відповідає практиці Європейського суду з прав людини, який неодноразово наголошував, що тривале невиконання рішення та відсутність засобів захисту прав стягувача на національному рівні спричиняє порушення параграфу 1 ст. 6 і 13 Конвенції та ст. 1 Протоколу №1, та меті відповідного національного законодавства.

Колегія суддів також наголошує, що особливості виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи встановлено ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень", за приписами п. 1 якої виконання рішень суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи здійснюється в порядку, визначеному Законом України "Про виконавче провадження", з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

У відповідності до ч. 2 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" у разі якщо рішення суду про стягнення коштів з державного підприємства або юридичної особи не виконано протягом шести місяців з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження, його виконання здійснюється за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

Частинами 3, 4 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" визначено, що в разі встановлення державним виконавцем факту наявності підстав для повернення виконавчого документа стягувачу, передбачених п.п. 2-4, 9 ч. 1 ст. 47 Закону України "Про виконавче провадження", крім випадків, коли стягувач перешкоджає провадженню виконавчих дій, керівник органу ДВС протягом десяти днів з дня встановлення такого факту, але не пізніше строку, встановленого ч. 2 цієї статті (тобто до, а не після, спливу шестимісячного строку з дня винесення постанови про відкриття виконавчого провадження) подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування стягувачу коштів.

Сукупний аналіз ч. ч. 2 та 3 ст. 4 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" в контексті визначеної в преамбулі мети його прийняття дає підстави для висновку про те, що не виконання в межах процедури примусового виконання згідно Закону України "Про виконавче провадження" рішення суду зумовлює його виконанню за рахунок коштів, передбачених відповідною бюджетною програмою у випадках:

- встановлення державним виконавцем підстав для повернення виконавчого документа стягувачу згідно п.п. 2-4, 9 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження", про що в частині випадків, передбачених п.п. 2-4 згідно ч. 2 ст. 37 цього Закону повинен бути складений відповідний акт протягом десяти днів з моменту встановлення таких, але не пізніше шести місяців з моменту відкриття виконавчого провадження;

- незалежно від наявності/відсутності підстав для повернення виконавчого документа процедура повинна бути ініційована державним виконавцем не пізніше шести місяців з моменту відкриття виконавчого провадження.

Аналогічної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 19.03.2019 по справі №13/156-10.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Колегія суддів зазначає, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент (рішення у справі "Серявін та інші проти України", пункт 58).

Інші доводи скаржника, що викладені в апеляційній скарзі, колегією суддів залишаються поза увагою.

Статтею 276 ГПК України визначено, що суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відтак, колегія суддів вважає, що ухвала Господарського суду Херсонської області від 27.12.2019 у даній справі прийнята з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а тому відсутні підстави для її скасування.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на скаржника.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Ухвалу Господарського суду Херсонської області від 27.12.2019 р. у справі №923/1044/18 залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 05.03.2020.

Головуючий суддя Аленін О.Ю.

Суддя Лавриненко Л.В.

Суддя Філінюк І.Г.