Постанова

від 28.02.2020 по справі 617/274/15-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 617/274/15-ц

провадження № 61-4446св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - Селянське (фермерське) господарство Сова ,

відповідач - ОСОБА_1 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою Селянського (фермерського) господарства Сова на рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року у складі судді Нестайка Ю. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року у складі колегії суддів: Маміної О. В., Кругової С. С., Пилипчук Н. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У лютому 2015 року Селянське (фермерське) господарство Сова (далі - СФГ Сова ) звернулося до суду з позовом, який уточнило у процесі розгляду справи, до ОСОБА_1 про визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку та відновлення порушеного права, посилаючись на те, що на підставі договору оренди землі від 13 травня 2003 року, який 20 липня 2009 року переукладався, а 11 червня 2013 року до нього вносилися зміни, укладеного з Вовчанською районною державною адміністрацією Харківської області (далі - Вовчанська РДА), в нього в користуванні перебуває земельна ділянка загальною площею 20,5033 га для ведення сільськогосподарського виробництва, розташована на території Охрімівської сільської ради в селі Мала Вовча Вовчанського району Харківської області. У 2015 році йому стало відомо про те, що 09 вересня 2003 року ОСОБА_1 отримала державний акт серії ХР № 127465 на право власності на земельну ділянку площею 2 га в межах земельної ділянки, яка раніше була передана господарству в оренду. Вказаний державний акт було видано відповідачу на підставі лише одного розпорядження Вовчанської РДА про затвердження технічної документації на земельну ділянку. При цьому Вовчанська РДА чи Охрімівська сільська рада не приймали рішення про виділення земельної ділянки ОСОБА_1 та надання дозволу на виготовлення технічної документації, тому надання у власність земельної ділянки відповідачу вчинено з порушенням закону та без дотримання процедури виділення землі. Враховуючи викладене, СФГ Сова просило визнати недійсним державний акт серії ХР № 127465 на право власності на земельну ділянку площею 2 га, виданий 09 вересня 2003 року на ім`я ОСОБА_1 , та зобов`язати відповідача звільнити і повернути вказану земельну ділянку в користування господарству.

ОСОБА_1 проти позову заперечувала, посилаючись на те, що вона користується земельною ділянкою на законних підставах, так як має державний акт на право власності на земельну ділянку, виданий їй у 2003 році, який вона отримала в законний спосіб, її право на землю належним чином зареєстровано відповідно до законодавства України. У 2003 році Вовчанською РДА було видано розпорядження про надання їй у власність земельної ділянки площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, також було виготовлено технічну документацію на цю земельну ділянку. ОСОБА_2 (голова СФГ СОВА ), з яким вона на той час була у дружніх стосунках, все це знав і не заперечував, у 2003 році особисто підписав погодження меж земельних ділянок. З 2003 року вона постійно користується спірною земельною ділянкою, сплачує за неї податок.

Представник ОСОБА_1 - адвокат Гармаш О. О. подав клопотання про застосування позовної давності, в якому зазначив, що СФГ СОВА з 2003 року користувалося земельною ділянкою площею 13,5034 га та не вважало своє право порушеним. Голова фермерського господарства ОСОБА_2 21 липня 2003 року підписав акт встановлення та узгодження меж земельної ділянки, тому був належним чином обізнаний про те, що є суміжним землекористувачем із земельною ділянкою ОСОБА_1 площею 2 га.

Справа розглядалася судами неодноразово.

Останнім рішенням Великобурлуцького районного суду Харківської області від 21 грудня 2017 рокув задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що листом від 26 червня 2003 року Вовчанська РДА надала ОСОБА_1 дозвіл на розроблення проекту приватизації земельної ділянки. Вказаний дозвіл не викликав заперечень щодо своєї форми та змісту при розробленні та затвердженні технічної документації на земельну ділянку. Крім того, форма надання зазначеного дозволу, чи то лист за підписом голови державної адміністрації, чи то розпорядження, не має визначального значення при вирішенні цього спору і не змінює юридичних наслідків указаного рішення Вовчанської РДА. В матеріалах технічної документації на земельну ділянку міститься акт встановлення та узгодження меж землекористування від 21 липня 2003 року, який підписано головою СФГ Сова - ОСОБА_2 , що свідчить про надання ним згоди щодо суміжного землекористування із ОСОБА_1 . Державний акт на право власності на земельну ділянку серії ХР № 127465 було видано 09 вересня 2003 року на підставі розпорядження Вовчанської райдержадміністрації від 22 серпня 2003 року № 268 та зареєстровано в книзі записів реєстрації державних актів за № 250. Тому ОСОБА_1 набула право власності на спірну земельну ділянку у передбачений законом спосіб, протиправних дій, які б порушували права позивача, не вчиняла. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач користується спірною земельною ділянкою без достатніх правових підстав.

Постановою Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року апеляційну скаргу СФГ Сова залишено без задоволення. Рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

28 лютого 2019 року СФГ Сова подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року, скасувати розпорядження Вовчанської районної державної адміністрації Харківської області від 22 серпня 2003 року № 268 Про затвердження землевпорядної технічної документації та передачу в приватну власність земельної ділянки ОСОБА_1 з видачею державного акта , скасувати державний акт на землю ОСОБА_1 та відновити право СФГ Сова оренди земельної ділянки площею 20,5 га.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів, не звернули уваги на те, що єдиним рішенням, яке ухвалювалося Вовчанською РДА відносно спірної земельної ділянки, є розпорядження від 22 серпня 2003 року про затвердження землевпорядної документації та передачу її у власність ОСОБА_1 . При цьому суди не дали належної оцінки доводам позивача про те, що спірна земельна ділянка передана у власність ОСОБА_1 з порушенням вимог статей 116, 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), оскільки Вовчанська РДА не приймала рішення про відведення цієї ділянки у власність. Також суди не врахували, що розпорядженням Вовчанської РДА від 30 січня 2003 року № 56 в оренду СФГ Сова було надано земельну ділянку площею 20,5 га, однак договір оренди було укладено на земельну ділянку площею 13 га. Земельна ділянка у СФГ Сова фактично не вилучалася і в подальшому у зв`язку з виявленими розбіжностями в зазначенні площі земельної ділянки договір оренди землі було переукладено на земельну ділянку площею 20,5 га. Тому суди дійшли помилкового висновку про відмову в задоволенні позову. Крім того, при новому розгляді справи суди не врахували висновків і мотивів, з яких були скасовані раніше ухвалені в цій справі судові рішення і фактично ухилилися від вирішення справи по суті.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 березня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Великобурлуцького районного суду Харківської області.

03 квітня 2019 року справа № 617/274/15-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що розпорядженням Вовчанської РДА від 30 січня 2003 року № 56 СФГ СОВА було надано в оренду земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу сільськогосподарського призначення попередньою площею 20 га ріллі, яка розташована за межами населених пунктів на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області, строком на 49 років.

13 травня 2003 року між СФГ СОВА та Вовчанською РДА було укладено строком на 10 років договір оренди земельної ділянки площею 13 га, розташованої на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області, яка відноситься до земель ріллі Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області за межами населених пунктів.

21 травня 2003 року голова СФГ СОВА - ОСОБА_2 подав до Вовчанської РДА заяву, в якій просив внести зміни до розпорядження від 30 січня 2003 року № 56, так як фактично йому було передано в оренду земельну ділянку площею 13 га. При цьому зазначив, що він відмовляється від 7 га землі і претензій щодо цих 7 га не має.

20 липня 2009 року між Вовчанською РДА та СФГ СОВА було укладено договір оренди земельної ділянки площею 20,5033 га, розташованої на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області за межами населених пунктів. 10 березня 2011 року вказаний договір зареєстровано в Управлінні Держкомзему у Вовчанському районі Харківської області.

Згідно з довідкою Вовчанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області з 2002 року по 2005 рік СФГ Сова не подавало звітність по оренді землі, з 2006 року по 16 березня 2011 року подавало податкові декларації та відомості про наявність земельної ділянки площею 13,00 га, а з 16 березня 2011 року по 2015 рік - площею 20,5033 га.

Листом Вовчанської РДА від 26 червня 2003 року № 01-32/1263 ОСОБА_1 як працівнику соціальної сфери села було надано дозвіл на розробку проекта приватизації земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка розташована за межами населених пунктів на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області.

На замовлення ОСОБА_1 . Вовчанською районною філією Харківського регіонального центру державного земельного кадастру у 2003 році було розроблено технічну документацію з виділення земельних ділянок та оформлення права приватної власності на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства робітникам та пенсіонерам соціальної сфери із земель сільськогосподарського призначення на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області.

З технічної документації судами встановлено, що ОСОБА_1 та голова СФГ Сова ОСОБА_2 підписали акт встановлення та узгодження меж землекористування між суміжними землекористувачами від 21 липня 2003 року щодо земельної ділянки на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області.

Розпорядженням Вовчанської РДА від 22 серпня 2003 року № 268 було затверджено землевпорядну документацію, розроблену Вовчанською районною філією Харківського регіонального центру державного земельного кадастру, та передано ОСОБА_1 у приватну власність земельну ділянку, яка розташована за межами населених пунктів на території Охримівської сільської ради (поле № 3 першої полової сівозміни відповідно до плану користування колишнього КСП ім. Петровського) площею 2,0 га ріллі - для ведення особистого селянського господарства, з видачею ОСОБА_1 державного акту на право власності на землю.

На підставі зазначеного розпорядження Вовчанської РДА 09 вересня 2003 року ОСОБА_1 отримала державний акт серії ХР № 127465 на право власності на земельну ділянку площею 2 га для ведення особистого селянського господарства, яка розташована на території Охрімівської сільської ради Вовчанського району Харківської області.

У справі, яка переглядається, СФГ Сова просило визнати недійсним вказаний державний акт на право власності на земельну ділянку, посилаючись на те, що спірна ділянка передана ОСОБА_1 з порушенням норм земельного законодавства, оскільки вона не була вилучена з його користування і рішення органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування про це не приймалося.

Відповідно до статті 116 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом . Передача земельних ділянок безоплатно у власність громадян у межах норм, визначених цим Кодексом, провадиться один раз по кожному виду використання. Надання у користування земельної ділянки, що перебуває у власності або у користуванні, провадиться лише після вилучення (викупу) її в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Порядок безоплатної приватизації громадянами земельних ділянок визначений статтею 118 ЗК України.

Згідно з частинами шостою-одинадцятою статті 118 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянського господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка), індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фермерському господарству - також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на розробку проекту її відведення. Проект відведення земельної ділянки розробляється за замовленням громадян організаціями, які мають відповідні дозволи (ліцензії) на виконання цих видів робіт, у строки, що обумовлюються угодою сторін. Проект відведення земельної ділянки погоджується з органом по земельних ресурсах, природоохоронним і санітарно-епідеміологічним органами, органом архітектури та подається на розгляд відповідної місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

Статтею 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України (частина перша статті 126 ЗК України).

Відповідно до пунктом 1.4 Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою та договорів оренди землі, затвердженої наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 04 травня 1999 року № 43, в редакції, чинній на час видачі оскаржуваного державного акту, державний акт на право постійного користування земельною ділянкою видається на підставі рішення Верховної Ради України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських, міської, селищної, сільської ради, а на право власності на земельну ділянку - на підставі рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, районної, Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій, міської, селищної, сільської ради.

Згідно з абзацом першим пункту 12 розділу Х Перехідні положення ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, до розмежування земель державної і комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями в межах населених пунктів, крім земель, переданих у приватну власність, здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.

Відповідно до пунктів а , б , в , г статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить: розпорядження землями територіальних громад; передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу; надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу; вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності відповідно до цього Кодексу.

Частиною першою статті 1 Закону України Про місцеві державні адміністрації в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації.

Судами встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами населеного пункту, тому на неї не поширюються визначені у статті 12 ЗК України повноваження селищної ради.

У разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним (частина перша статті 155 ЗК України).

Згідно з частиною третьою статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Таким чином, державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. У спорах, пов`язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Викладене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду України, наведеним у постановах від 26 вересня 2012 року у справі № 6-103цс12, від 23 жовтня 2013 року у справі № 6-93цс13, від 04 червня 2014 року у справі № 6-46цс14.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що оспорюваний державний акт було видано на підставі розпорядження Вовчанської РДА, яка мала повноваження для розпорядження земельною ділянкою за межами населеного пункту, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про те, що відповідач набула право власності на спірну земельну ділянку в передбачений законом спосіб . При цьому суди правильно виходили з того, що за заявою ОСОБА_1 Вовчанська РДА надала дозвіл на розробку проекта приватизації земельної ділянки листом від 26 червня 2003 року № 01-32/1263. На підставі вказаного листа було розроблено технічну документацію на земельну ділянку і складено акт встановлення та узгодження меж землекористування від 21 липня 2003 року, який підписано головою СФГ Сова Сірим О . В., що свідчить про його згоду з межами земельної ділянки суміжного землекористувача ОСОБА_1 . Оскільки в подальшому розпорядженням Вовчанської РДА від 22 серпня 2003 року № 268 було затверджено землевпорядну документацію та передано земельну ділянку у приватну власність ОСОБА_1 , то суди обґрунтовано відхилили доводи позивача про те, що державний акт видано з порушенням вимог статей 116, 118 ЗК України.

Доводи касаційної скарги СФГ Сова про те, що внаслідок видачі державного акта ОСОБА_1 порушується його право користування земельною ділянкою, оскільки розпорядженням Вовчанської РДА від 30 січня 2003 року № 56 в оренду СФГ Сова було надано земельну ділянку площею 20,5 га, є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до статті 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Земельна ділянка може передаватись у найм разом з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, які знаходяться на ній, або без них. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування шляхом укладення договору оренди земельної ділянки (частина перша статті 124 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Згідно з частиною першою статті 16 Закону України Про оренду землі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, договір оренди земельної ділянки набирає чинності після досягнення домовленості з усіх істотних умов, підписання його сторонами і державної реєстрації.

Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації. Приступати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у натурі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації забороняється (частини друга, третя статті 125 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин ).

Відповідно до пункту а) частини першої статті 141 ЗК України підставами припинення права користування земельною ділянкою є добровільна відмова від права користування земельною ділянкою.

Під час розгляду цієї справи судами встановлено, що право СФГ Сова на користування земельною ділянкою загальною площею 20,5033 га виникло лише після укладення договору оренди від 20 липня 2009 року строком на 49 років, який був зареєстрований 10 березня 2011 року. До цього в оренду СФГ Сова було передано лише 13 га земельної ділянки, що підтверджується копією нотаріально посвідченого договору оренди від 13 травня 2003 року та довідкою Вовчанської об`єднаної державної податкової інспекції Головного управління Міндоходів у Харківській області .

Крім того, за змістом касаційної скарги, СФГ Сова в суді першої та апеляційної інстанцій не заперечувало, що договір оренди від 13 травня 2003 року ним було укладено на земельну ділянку площею 13 га, оскільки голова СФГ СОВА ОСОБА_2 подав до Вовчанської РДА заяву про відмову від 7 га землі, однак вважало, що захищає у судовому порядку своє право на одержання в користування земельної ділянки.

Враховуючи викладене, правильними є висновки суду першої інстанції, з якими погодився апеляційний суд, про недоведеність вимог СФГ Сова та відсутність у нього порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції містить три окремі норми: перша, що виражається в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), § 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:

Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів.

Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах Рисовський проти України від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), Кривенький проти України від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення місцевого суду, та статтями 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди ухилилися від вирішення справи по суті та не врахували висновків і мотивів, з яких були скасовані раніше ухвалені в цій справі судові рішення, не заслуговують на увагу, оскільки при новому розгляді справи судом першої інстанції було встановлено, що голова СФГ СОВА 21 травня 2003 року добровільно відмовився від 7 га землі, за рахунок якої пізніше було надано земельну ділянку ОСОБА_1 . Також судом встановлено, що Вовчанською РДА 26 червня 2003 року було надано дозвіл ОСОБА_1 на розробку проекта відведення земельної ділянки.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Селянського (фермерського) господарства Сова залишити без задоволення.

Рішення Великобурлуцького районного суду Харківської області від 21 грудня 2017 року та постанову Харківського апеляційного суду від 05 лютого 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов