Постанова

від 10.03.2020 по справі 922/2776/19

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

СХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

проспект Незалежності, 13, місто Харків, 61058

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" березня 2020 р. Справа № 922/2776/19

Колегія суддів у складі: головуючий суддя Шевель О.В. , суддя Білоусова Я.О. , суддя Пуль О.А.,

за участю секретаря судового засідання Курченко В.А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" (вх.№252 Х/2) на рішення господарського суду Харківської області від 02.12.2019, ухвалене суддею Жиляєвим Є.М. у приміщенні господарського суду Харківської області 02.12.2019 о 12:22 годині (повний текст складено 10.12.2019) у справі № 922/2776/19

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр технічної фізики", м. Вишгород Київської області,

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування", м. Харків,

про розірвання договору та стягнення 79838,06 грн.

ВСТАНОВИЛА:

ТОВ "Центр технічної фізики" подало до господарського суду позов до ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування", в якому просило суд: розірвати договір №32 від 14.11.2017, укладений між ТОВ "Центр технічної фізики" та ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" та стягнути з відповідача на користь позивача 40800,00 грн. попередньої оплати; 29080,90 грн. пені; 2062,36 грн. 3 % річних та 7894,80 грн. інфляційних втрат.

Рішенням господарського суду Харківської області від 02.12.2019 позов задоволено частково. Розірвано договір №32 від 14.11.2017, укладений між ТОВ "Центр технічної фізики" та ТОВ "Науково виробничий центр європейські технології машинобудування", стягнуто з ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" на користь ТОВ "Центр технічної фізики" - 40800,00 грн. суми попередньої оплати; 29080,90 грн. пені; витрати зі сплати судового збору у розмірі 3602,41 грн. та 18194,98 грн. витрат на професійну правничу допомогу. В решті позову відмовлено.

Суд першої інстанції зазначив, що позивачем на виконання умов договору № 32 від 14.11.2017 було перераховано відповідачу попередню оплату (т.с. І а.с. 22), однак відповідач в порушення умов договору не виготовив і не поставив позивачу продукцію на протязі 20 календарних днів з моменту зарахування на поточний рахунок виконавця передоплати; зобов`язання з постачання продукції повинні були виконані постачальником не пізніше 14.12.2017 - протягом 20 календарних днів з моменту попередньої оплати (22.11.2017), у зв`язку з вищенаведеними положеннями Договору та враховуючи невиконання зобов`язання по поставці продукції, відповідачу заявлено до стягнення пеню у розмірі 29080,90 грн. Задовольняючи вимогу про розірвання договору, місцевий господарський суд вказав, що відповідачем не спростовано факт порушення умов договору №32 від 14.11.2017, невиконання зобов`язань щодо своєчасного виготовлення та постачання продукції, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що неотримання позивачем очікуваного при укладенні договору у вигляді виготовлення і постачання продукції підтверджує істотність порушення відповідачем умов договору. Відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат, місцевий господарський суд зазначив, що оскільки стягнення суми попередньої оплати, перерахованої за договором, не вважається грошовим зобов`язанням у розумінні статті 625 Цивільного кодексу України, то застосування позивачем частини другої статті 625 Цивільного кодексу України щодо нарахування до стягнення з відповідача суми інфляційних втрат та трьох процентів річних є помилковим. Витрати зі сплати судового збору, а також витрати на професійну правничу допомогу покладено судом на сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Відповідач звернувся з апеляційною скаргою, в якій просить оскаржуване рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову в повному обсязі.

Апелянт зазначає, що спірний договір не може бути розірвано, оскільки строк його дії закінчився; при пред`явленні вимоги про розірвання договору позивач не може вимагати стягнення виконаного ним за даним договором, а може заявляти вимогу про стягнення збитків; позивачем не надано суду належних доказів перерахування відповідачеві грошових коштів; боржник не міг виконати свій обов`язок, оскільки мало місце прострочення кредитора (представники позивача не з`являлися для отримання виготовленої відповідачем продукції). Також апелянт заперечує проти заявлених вимог про стягнення витрат на професійну правову допомогу, зазначаючи, що неможливо достовірно встановити факт складання позовної заяви саме адвокатом Купчиком О.В., також не підтверджено факт отримання адвокатом коштів в оплату вартості наданих ним послуг.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 20.01.2020 відкрито апеляційне провадження за вказаною скаргою, призначено її розгляд на 18.02.2020, встановлено строк до 11.02.2020 для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також для подання учасниками справи заяв, клопотань тощо.

07.02.2020, тобто в межах встановленого судом строку, позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому зазначає, що відповідач у суді першої інстанції не надав будь-яких доказів належного виконання умов договору в частині постачання товару, не зазначив, коли та яким чином було повідомлено позивача про готовність продукції, що є обов`язковим за умовами договору; вже під час судового розгляду, у судовому засіданні 02.12.2019, відповідач передав представнику позивача повідомлення про прогнозовану дату поставки обладнання, яке повинен був виготовити ще у грудні 2017 року; заперечення апелянта щодо розміру витрат на правничу допомогу позивач вважає безпідставними, оскільки всупереч вимогам ст.126 ГПК України відповідач не подав до суду першої інстанції клопотання щодо зменшення розміру таких витрат; відповідач не спростовує факту здійснення позивачем попередньої оплати за договором та факту зарахування коштів на його рахунок. На думку позивача, існують дві самостійні, передбачені чинним законодавством умови для примусового стягнення з відповідача суми попередньої оплати - у відповідності до ч.2 ст.693, 670 ЦК України та згідно зі ст.1212 ЦК України. Позивач також не погоджується із запереченнями апелянта стосовно розірвання договору, термін дії якого закінчився, оскільки вважає, що відповідач своїми діями (зокрема, наданням 02.12.2019 позивачеві повідомлення про прогнозовану дату поставки обладнання) підтвердив, що спірний договір, зобов`язання за яким не виконано, фактично продовжує діяти. Позивач просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги та залишити оскаржуване рішення без змін.

14.02.2020 відповідач надав відповідь на відзив на апеляційну скаргу, у якій зазначає, що ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" не мало змоги здійснити поставку товару через прострочення кредитора, зокрема, враховуючи довірчі та партнерські відносини, що попередньо виникли між сторонами, ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" очікувало, що ТОВ "Центр технічної фізики" виконає взятий на себе обов`язок щодо надання труби 4*0,5 з неіржавіючої сталі 316L в кількості 20 шт., яка повинна мати унікальні елементи з`єднання. Також відповідач зазначає, що позивачем не доведено факт перерахування попередньої оплати, оскільки, на думку позивача, належним доказом відповідного факту має бути лише платіжне доручення, а не довідка або банківська виписка; позивачем у відзиві на апеляційну скаргу наведено посилання на ст.670, 693, 1212 ЦК України, якими не було обґрунтовано позовні вимоги - тобто позивач в апеляційній інстанції змінив підстави позову.

У судовому засіданні 18.02.2020, в якому представники сторін підтримали викладену ними письмово правову позицію, було оголошено перерву до 27.02.2020.

26.02.2020 відповідач надав письмові пояснення, в яких зазначає, що спірний договір є договором підряду, отже, до спірних правовідносин щодо повернення попередньої оплати можуть бути застосовані виключно спеціальні норми ст.849 ЦК України, зі змісту яких вбачається, що замовник не може вимагати повернення передоплати без однозначної односторонньої відмови від договору (за твердженням відповідача, такої відмови ним не було отримано від позивача). Також, зазначаючи про те, що сума передоплати з припиненням дії договору втрачає ознаки авансу та стає майном (грошовими коштами), набутим підрядником без достатньої правової підстави, яке може бути повернута згідно зі ст.1212 ЦК України, однак позивач обрав неналежний спосіб захисту, заявивши вимогу про стягнення коштів у відповідності до інших норм ЦК України. Із посиланням на постанову Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №922/2982/18 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17 відповідач стверджує, що суд не вправі за власною ініціативою вжити інших способів захисту, оскільки це матиме наслідком втручання суду в предмет та підстави позову. Окрім того, із посиланням на постанову Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №908/1661/17 відповідач зазначає про неможливість стягнення неустойки після закінчення строку дії договору, враховуючи недобросовісну, на думку відповідача, поведінку позивача, який не вчинив жодних дій стосовно виконання відповідачем умов договору і заявив вимогу про стягнення пені вже після спливу тривалого проміжку часу. Відповідач наполягає на задоволенні вимог своєї апеляційної скарги.

Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 27.02.2020 в судовому засіданні було оголошено перерву до 10.03.2020.

04.03.2020 позивач надав письмові заперечення щодо пояснень відповідача від 26.02.2020, в яких зазначає, що вказані пояснення фактично є доповненням до апеляційної скарги, мстять нові підстави та аргументи. Позивач вважає, що відповідач намагається доповнити та змінити апеляційну скаргу вже після з`ясування обставин під час апеляційного провадження, що є порушенням вимог ГПК України. Щодо суті додаткових пояснень відповідача - позивач заперечує проти тверджень про те, що спірний договір є договором підряду, оскільки і в самому договорі, і в супутніх документах вказано, що сторонами є покупець та постачальник. Позивач просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги в повному обсязі.

10.03.2020 відповідач надав додаткові пояснення, в яких стверджує, що місцевим господарським судом неправильно застосовано норми матеріального права, про що вже зазначалося відповідачем у поясненнях від 26.02.2020.

Присутній в судовому засіданні 10.03.2020 представник відповідача підтримав викладену ним письмово правову позицію.

Позивач, повідомлений належним чином про час та місце судового засідання, не направив свого представника для участі у вказаному засіданні, про причини неявки суд не повідомив.

Відповідно до ч.1 ст.269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. За приписами ч.2 цієї норми, суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. В ході розгляду даної справи судом апеляційної інстанції було в повному обсязі досліджено письмові докази у справі у відповідності до приписів ч.1 ст.210 ГПК України.

Присутній в судовому засіданні представник відповідача погодився з тим, що судом досліджено всі докази, які надано до справи у відповідності до ст.74 ГПК України та які стосуються меж апеляційного розгляду справи.

За таких обставин колегія суддів, дослідивши матеріали справи та заслухавши представника відповідача, дійшла висновку про закінчення розгляду апеляційної скарги в даному судовому засіданні.

У відповідності до вимог ст.282 ГПК України, колегія суддів апеляційного господарського суду зазначає, що встановлені судом першої інстанції та неоспорені обставини даної справи є наступними.

14.11.2017 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Центр технічної фізики" (покупець) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр Європейські Технології Машинобудування" (постачальник) було укладено Договір №32 (т.1, а.с. 15-18), предметом якого було зобов`язання з виготовлення на замовлення позивача теплообмінника однотрубного у кількості 20 штук загальною вартістю 81600,00 грн.

Пунктом 5.1 договору встановлено, що строки поставки продукції визначаються у специфікації.

У відповідності до вказаної норми, у специфікації, що є додатком № 1 до договору, а саме у пункті 3, сторонами було погоджено, що строк виготовлення постачання продукції складає 20 календарних днів з моменту зарахування на поточний рахунок виконавця (відповідача) передоплати у розмірі 40800,00 грн. з ПДВ (т.1, а.с. 19).

Технічні характеристики продукції (креслення) узгоджені сторонами в Додатку №2 до Договору (т.1,а.с. 20).

Згідно з п. 6.4 договору, у випадку порушення строків поставки продукції, постачальник сплачує покупцеві пеню, розраховану виходячи з подвійної облікової ставки НБУ, що діяла у період нарахування пені, від вартості не поставленої в строк продукції за кожен день прострочення постачання. За умовами п.6.5 договору, неустойка (штраф, пеня), штрафні санкції за договором нараховуються протягом усього періоду порушення.

Сторони також узгодили, що договір набуває чинності з моменту його підписання і діє до 31.12.2018; закінчення строку дії договору не звільняє сторони від відповідальності за порушення зобов`язань (у тому числі гарантійних) за договором (п.9.1, 9.2 договору).

Відповідачем було виставлено рахунок на оплату №1115001 від 15.11.2017 на суму 81600,00 грн. (т.1, а.с. 21).

Із наявної у матеріалах справи поточної виписки по особовому рахунку позивача вбачається, що 22.11.2017 позивачем було перераховано на рахунок відповідача № НОМЕР_1 в АТ "ОТП Банк" (який було вказано у рахунку на оплату №1115001 від 15.11.2017) грошові кошти у розмірі 40800,00 грн. із призначенням платежу: передплата за виготовл. продукції зг. рах. 1115001 від 15.11.2017 по дог. 32 від 14.11.2017 у т.ч. ПДВ 20 % - 6800,00 грн. (т.1, а.с. 22).

У матеріалах справи також міститься копія довідки банку платника від 22.10.2019 (т.1, а.с.107), в якій зазначається про перерахування позивачем на рахунок відповідача № НОМЕР_1 в АТ "ОТП Банк" грошових коштів у розмірі 40800,00 грн. У цій довідці також зазначено, що кошти платникові не повертались.

Як встановлено місцевим господарським судом та не спростовано учасниками справи в ході апеляційного провадження, відповідачем, всупереч умовам договору №32 від 14.11.2017 продукція не виготовлена та про причини затримки у її виготовленні позивачу не повідомлено.

21.06.2019 позивач надіслав відповідачеві лист, в якому просив розірвати договір №32 від 14.11.2017 та повернути в строк до 27.06.2019 суму передоплати в розмірі 40800,00 грн., оплачену на рахунок ТОВ "Науково-виробничий центр Європейські Технології Машинобудування" 22.11.2017 (т.1 а.с. 23-24).

Однак відповіді на вказаний лист відповідач не надав, суму попередньої оплати позивачеві не повернув, у зв`язку з чим ТОВ "Центр технічної фізики", вважаючи свої права порушеними, 21.08.2019 подало до господарського суду позов у даній справі (позовна заява надійшла до суду поштою 27.08.2019).

Місцевий господарський суд задовольнив позов частково - з наведених вище підстав.

Колегія суддів зазначає, що, як було встановлено вище, відповідач в апеляційній скарзі не погоджується з рішенням у частині задоволення позовних вимог. В частині відмови в задоволенні позовних вимог про стягнення 3% річних та інфляційних втрат рішення сторонами не оскаржено.

Отже, предметом апеляційного перегляду в даному апеляційному провадженні є задоволені місцевим господарським судом позовні вимоги - про розірвання договору №32 від 14.11.2017, стягнення з відповідача 40800,00 грн. суми попередньої оплати; 29080,90 грн. пені - в яких відповідач (апелянт) просить відмовити.

Надаючи оцінку аргументам місцевого господарського суду згідно з підпунктом б) пункту 3 частини 1 статті 282 ГПК України, з урахуванням меж апеляційного перегляду у відповідності до вищенаведених приписів ст.269 ГПК України, колегія суддів зазначає наступне.

Місцевим господарським судом на підставі наявних у справі доказів встановлено, що позивачем 22.11.2017 на виконання умов договору перераховано відповідачу попередню оплату в обумовленому договором розмірі - 40800,00 грн., згідно з виставленим рахунком на оплату №1115001 від 15.11.2017.

Колегія суддів зазначає, що відповідне підтверджується поточною випискою по особовому рахунку позивача (т.1, а.с. 22), а також банківською довідкою (т.1, а.с.107). Згідно з даними доказами, відповідна сума коштів була перерахована одержувачу та не поверталася платникові.

В апеляційній скарзі відповідач із посиланням на Інструкцію про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті, затверджену Постановою Правління Національного банку України №22 від 21.01.2004, зазначає, що надання виписки по особовому рахунку не є належним доказом перерахування грошових коштів на рахунок відповідача. На думку заявника скарги, таким доказом може бути виключно платіжне доручення, однак позивачем не надано до суду відповідного платіжного документа.

Стосовно вказаних тверджень колегія суддів зазначає, що із пунктів Інструкції, які наводить апелянт і які стосуються порядку оформлення платіжного доручення, не вбачається, що виключно цим документом має підтверджуватися факт перерахування грошових коштів.

Натомість надані позивачем докази - виписка по особовому рахунку позивача та банківська довідка - на думку суду апеляційної інстанції, відповідають вимогам щодо належності та допустимості доказів (ст. 76, 77 ГПК України), оскільки належним чином підтверджують факт перерахування коштів у відповідній сумі. Відповідачем не наведено посилань на жодну норму чинного законодавства, яка б визначала, що доказом перерахування коштів може бути виключно платіжне доручення.

Суд апеляційної інстанції також враховує, що апелянт ні у скарзі, ні в усних та письмових поясненнях в ході апеляційного провадження, не зазначав про те, що ТОВ "Науково-виробничий центр Європейські Технології Машинобудування" не отримано кошти у відповідній сумі, а лише на підставі довільного тлумачення змісту нормативно-правових актів (зокрема, Інструкції про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті) стверджував про неналежність наданих позивачем доказів перерахування коштів.

За таких обставин, колегія суддів не визнає вищенаведені заперечення відповідача належними аргументами та зазначає, що факт виконання позивачем своїх договірних зобов`язань шляхом перерахування відповідачеві 22.11.2017 попередньої оплати в сумі 40800,00 грн. підтверджується матеріалами справи.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Аналогічний припис встановлено ч. 1 ст. 193 ГК України.

Однак всупереч приписам вказаних норм та умовам договору, відповідач своїх зобов`язань з поставки продукції не виконав.

В ході апеляційного провадження ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" вказану обставину не спростовувало, але водночас зазначало, що підприємство не мало змоги здійснити поставку товару через прострочення кредитора, зокрема, враховуючи довірчі та партнерські відносини, які попередньо виникли між сторонами, ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" очікувало, що ТОВ "Центр технічної фізики" виконає взятий на себе обов`язок щодо надання труби 4*0,5 з неіржавіючої сталі 316L в кількості 20 шт., яка повинна мати унікальні елементи з`єднання.

Разом з тим, ні положеннями договору, ні будь-якими іншими наявними у справі доказами, не підтверджується існування такої додаткової умови для виконання відповідачем своїх зобов`язань як надання позивачем вищевказаної труби. Представником відповідача в ході апеляційного провадження визнано, що відповідна домовленість не була документально зафіксована і мала усний характер.

Отже, колегія суддів зазначає, що обставини стосовно наявності прострочення кредитора, на які посилався відповідач, не доведено ним в порядку ст.74 ГПК України. Будь-яких інших підстав для звільнення ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" від відповідальності за невиконання його договірних зобов`язань як постачальника продукції даним учасником справи також не наведено.

Натомість, відповідно до узгоджених обома сторонами умов (п. 5.1 договору та п.3 специфікації), зобов`язання з постачання продукції повинні були виконані постачальником протягом 20 календарних днів з моменту зарахування на поточний рахунок виконавця (відповідача) передоплати, тобто не пізніше 12.12.2017 (враховуючи, що попередню оплату здійснено 22.11.2017). Таким чином, період прострочення починається з 13.12.2017.

Відповідно до ч.6 ст.232 ГК України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Як вбачається з договору, укладеного між сторонами в даній справі, ним встановлено інший строк нарахування, а саме, згідно з п. 6.5 договору, неустойка (штраф, пеня), штрафні санкції за договором нараховуються протягом усього періоду порушення.

У зв`язку з вищенаведеними положеннями договору та враховуючи невиконання зобов`язання з поставки продукції, позивачем нараховано до стягнення з відповідача пеню у розмірі 29080,90 грн. за період з 14.12.2017 по 20.08.2019 (т.1, а.с. 30).

Перевіривши вказаний розрахунок, колегія суддів зазначає, що він є арифметично та методологічно правильним, узгоджується з вищенаведеними умовами договору та приписами ст. 549 ЦК України, ст. 231 ГК України, на які обґрунтовано послався місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні.

В ході апеляційного провадження відповідач стверджував, що позивачем необґрунтовано заявлено вказані вимоги після закінчення дії договору (тобто після 31.12.2018). В обґрунтування вказаної правової позиції ТОВ "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" посилався на постанову Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №908/1661/17, в якій суд касаційної інстанції зазначив, що позивач хоч і звернувся до суду в межах строку позовної давності, однак, аналіз умов договору в частині відповідальності сторін, а також фактична дата звернення до суду свідчать про невідповідність поведінки позивача критеріям добросовісності та справедливості.

Стосовно даних аргументів колегія суддів зазначає, що, як вбачається з обставин вищевказаної справи №908/1661/17, строк дії договору, укладеного між сторонами, закінчився 31.12.2014, тоді як позивач звернувся з позовом до суду у серпні 2017 року - тобто більше ніж через два з половиною роки - і нарахував санкції за договором (неустойку, штраф та пеню) та відсотки за користування коштами за період по 01.08.2017, при цьому сума зазначених нарахувань (270503,15 грн.) значно перевищує вартість робіт за договором (73230,00 грн.). Саме вказані обставини, а не лише той факт, що нарахування здійснено поза межами строку дії договору, стали підставою для висновку судів першої та апеляційної інстанцій у справі №908/1661/17, з якими погодився Верховний Суд, про недобросовісність дій позивача та необґрунтованість його вимог у вказаній частині.

Натомість, як вбачається з матеріалів даної справи №922/2776/19, позивач звернувся до суду менше ніж через 8 місяців після закінчення строку дії договору, розмір нарахованої ним пені (29080,90 грн.) є значно меншим за вартість непоставленого товару (81600,00 грн.).

Отже, колегія суддів не визнає переконливими посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 09.11.2018 у справі №908/1661/17, оскільки обставини вказаної справи не є подібними до тих, що встановлені в даній справі №922/2776/19.

Натомість, у справі №904/889/18, в якій позивачем, так само як і в даній справі №922/2776/19, було нараховано пеню за період поза межами строку дії договору, у постанові від 22.01.2019 (тобто прийнятій пізніше за постанову від 09.11.2018 у справі №908/1661/17) Верховний Суд погодився з висновками судів першої та апеляційної інстанцій про обґрунтованість такого нарахування, зазначивши, що зобов`язання припиняється його виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 Цивільного кодексу України ); належним є виконання зобов`язання, яке прийняте кредитором і в результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання; за загальним правилом зобов`язання припиняється на підставах, встановлених договором або законом (стаття 598 Цивільного кодексу України , стаття 202 Господарського кодексу України ). Виходячи з переліку підстав, наведених у статтях 599-601 , 604-609 Цивільного кодексу України , закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору; системний аналіз зазначених норм дає змогу дійти висновку, що закон не передбачає такої підстави для припинення зобов`язання, яке лишилося невиконаним, як закінчення строку дії договору; окрім того, згідно з частиною 4 статті 631 Цивільного кодексу України закінчення строку договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, яке мало місце під час дії договору; отже, сам факт закінчення строку дії двостороннього правочину, виконання якого здійснено тільки однією стороною, не припиняє зобов`язальних правовідносин сторін цього правочину та не звільняє другу сторону такого правочину від відповідальності за невиконання нею свого обов`язку.

Аналогічну правову позицію викладено Верховним Судом у постанові від 04.05.2018 у справі №927/333/17, в якій зазначено, що строк нарахування штрафних санкцій жодною нормою ЦК та ГК України не обмежується терміном дії договору.

Враховуючи вищенаведені висновки в порядку ч.4 ст. 236 ГПК України, з огляду на те, що як було встановлено вище, згідно з умовами договору, закінчення строку його дії не звільняє сторони від відповідальності за порушення зобов`язань (у тому числі гарантійних) за договором (п.9.1, 9.2 договору), колегія суддів зазначає, що місцевим господарським судом правомірно задоволено позов у частині стягнення пені в розмірі 29080,90 грн. за період з 14.12.2017 по 20.08.2019 за порушення строків поставки продукції.

Щодо позовної вимоги про розірвання договору, яку було задоволено місцевим господарським судом із посиланням на наявність підстав, передбачених ст.651 ЦК України, колегія суддів зазначає, що необхідною передумовою для застосування вказаної норми є встановлення обставин щодо дії спірного договору на момент подання відповідного позову, оскільки за змістом приписів статті 188 ГК України , статті 651 ЦК України розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

Вказаний висновок відповідає правовій позиції, викладеній у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 у справі №910/16750/18, від 11.02.2020 у справі №916/612/19 тощо.

Як уже зазначалося, сторонами в даній справі було встановлено строк дії договору - до 31.12.2018, при цьому, як вбачається з матеріалів справи та пояснень представників сторін, вказаний строк не продовжувався.

Тобто на момент подання ТОВ "Центр технічної фізики" позовної заяви в даній справі (21.08.2019) та, відповідно на дату ухвалення оскаржуваного рішення (02.12.2019) строк дії спірного договору закінчився.

Задовольняючи позовну вимогу про розірвання договору, місцевий господарський суд залишив поза увагою вказані обставини та, відповідно, неправильно застосував ст.651, 653 ЦК України, ст.188 ГК України, якими визначено підстави та порядок розірвання договору - про що обґрунтовано зазначає апелянт.

За таких обставин, колегія суддів дійшла висновку, що в даній частині апеляційна скарга підлягає задоволенню і що в частині розірвання договору в позові має бути відмовлено.

Стосовно стягнення з відповідача на користь позивача 40800,00 грн. попередньої оплати - як вбачається з позовної заяви, ТОВ "Центр технічної фізики" просило суд стягнути вказану суму як збитки, завдані зміною або розірванням договору, в порядку ст.653 ЦК України.

Відповідно до оскаржуваного рішення, суд першої інстанції погодився з правовим обґрунтуванням позову в цій частині та стягнув з відповідача на користь позивача 40800,00 грн. попередньої оплати, застосовуючи вищевказані правові наслідки розірвання договору.

Відповідач наполягав на відмові у стягненні з нього 40800,00 грн. попередньої оплати в порядку ст.653 ЦК України, посилаючись на те, що позивач не довів, а суд першої інстанції не встановив наявності збитків.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, колегія суддів погоджується з тим, що суму попередньої оплати за договором у даному випадку дійсно не може бути визнано збитками, завданими розірванням договору, оскільки, як уже зазначалося, вимога про розірвання договору задоволенню не підлягає.

Отже, для надання відповідної оцінки обґрунтованості позовних вимог судом має бути визначено природу правовідносин між сторонами.

Позивач в ході апеляційного провадження зазначав, що існують дві самостійні, передбачені чинним законодавством умови для примусового стягнення з відповідача суми попередньої оплати - у відповідності до ч.2 ст.693, 670 ЦК України та згідно зі ст.1212 ЦК України.

Відповідач вказував на те, що позивач в апеляційній інстанції змінив підстави позову, оскільки ним наведено норми ЦК України, якими не було обґрунтовано позовні вимоги.

Із посиланням на постанову Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №922/2982/18 та постанову Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17 відповідач стверджує, що суд не вправі за власною ініціативою вжити інших способів захисту, оскільки це матиме наслідком втручання суду в предмет та підстави позову.

Щодо вищенаведених аргументів відповідача колегія суддів зазначає наступне.

Як вбачається з постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.06.2019 у справі №916/3156/17, у вказаній справі судом викладено правову позицію щодо підстав застосування ст. 5 ГПК України, а саме, визначення судом у своєму рішенні способу захисту, який не встановлений законом.

Проте в ході розгляду судами даної справи №922/2776/19 позивач наводить способи захисту, що передбачені чинним законодавством (зокрема, ст. 693, 670, 1212 ЦК України). Отже, правовідносини у справах №916/3156/17 та №922/2776/19 не є подібними.

Відповідно до змісту постанови Верховного Суду від 20.06.2019 у справі №922/2982/18, на яку посилається відповідач, суд касаційної інстанції зазначає про неможливість застосування до договору підряду аналогії права з договором купівлі-продажу згідно статті 693 ЦК України, яка дозволяє такий спосіб захисту майнових прав покупця, як повернення авансу у випадку відмови від договору купівлі-продажу (постачання), оскільки в даному випадку законодавцем чітко визначено правові наслідки порушення сторонами зобов`язань за договором підряду відповідно до статті 849 ЦК України, а інших способів захисту прав замовника договором підряду не передбачено.

В ході апеляційного розгляду даної справи №922/2776/19 відповідач наполягав на тому, що спірний договір, укладений між сторонами, є саме договором підряду, посилаючись на те, що згідно з ч.2 ст.837 ЦК України, договір підряду може укладатися на виготовлення, обробку, переробку, ремонт речі або на виконання іншої роботи з переданням її результату замовникові.

За твердженням відповідача, умови договору щодо передання (поставки) предмету договору, є похідними від основної умови - виготовлення відповідної речі.

Стосовно вказаних аргументів колегія суддів зазначає, що виготовлення (створення) певної речі може бути умовою договору не лише підряду, але і купівлі-продажу та, відповідно, договору поставки, до якого згідно з приписами ч.2 ст.712 ЦК України застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Так, згідно з ч.1 ст.656 ЦК України, предметом договору купівлі-продажу може бути товар, який є у продавця на момент укладення договору або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому.

Зі змісту укладеного між сторонами договору №32 від 14.11.2017 (т.1, а.с.15) вбачається, що сторонами визначено їх права і обов`язки саме як продавця і покупця (постачальника). Зокрема, згідно з п.1.1 договору, покупець зобов`язується прийняти та оплатити товар, виготовлений за його документацією. Вжита в договорі термінологія (зокрема, стосовно визначення предмета договору саме як товару, а не лише як певної речі, найменування сторін - продавець , покупець , та дії з передачі товару - поставка ), на думку колегії суддів, більшою мірою відповідає положенням ч.1 ст.656 ЦК України, ніж ч.2 ст.837 ЦК України.

Окрім того, як вбачається з матеріалів справи, спір між сторонами виник саме стосовно виконання тих пунктів договору, які регулюють правовідносини щодо строків поставки продукції та відповідальності постачальника за їх порушення (зокрема, п.5.1, п.6.4, 6.5 договору).

З огляду на викладене, колегія суддів не вбачає підстав для застосування до спірних правовідносин спеціальних положень ст.849 ЦК України щодо договору підряду.

Отже, правовідносини в даній справі №922/2776/19 не є подібними до правовідносин у справі №922/2982/18 (на постанову Верховного Суду в якій посилається відповідач), де між сторонами було укладено саме договір підряду, тоді як у даній справі №922/2776/19 спірні правовідносини регулюються положеннями законодавства, що стосуються поставки (купівлі-продажу).

Відповідно до п.84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, суд згідно з принципом jura novit curia (суд знає закони) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін. При цьому суди, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини (аналогічну правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 924/1473/15 (провадження № 12-15гс19)). Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору (аналогічну правову позицію викладено у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 761/6144/15-ц (провадження № 61-18064св18)).

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. На відміну від викладеного, правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги. При цьому, незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові. Самостійне застосування судом для прийняття рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту (п.7.5 постанови Верховного Суду від 04.03.2020 у справі № 917/32/17.

За таких обставин, колегія суддів зазначає, що посилання апелянта на неможливість застосування судом до спірних правовідносин інших норм матеріального права, ніж ті, якими обґрунтовано позов, не узгоджуються з вищенаведеними висновками суду касаційної інстанції та приписами ч.4 ст.236 ГПК України, якою встановлено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, на думку колегії суддів, та обставина, що позовну вимогу про стягнення 40800,00 грн. обґрунтовано посиланням на ст.653 ЦК України (яка не підлягає застосуванню до спірних правовідносин), не є підставою для відмови в позові, натомість, судом має бути визначено норми права, що підлягають застосуванню.

Колегія суддів зазначає, що стаття 1212 ЦК України, на яку посилався позивач в ході апеляційного провадження, також не може бути застосована в даному випадку, оскільки спір виник саме з договірних відносин, тому сума сплаченої позивачем відповідачеві попередньої оплати не може бути визнана безпідставно набутими коштами.

Натомість, з огляду на правову природу укладеного між сторонами договору, колегія суддів вважає, що спірна сума попередньої оплати підлягає стягненню в порядку ч.2 ст.693 ЦК України, згідно з якою, якщо продавець, який одержав суму попередньої оплати товару, не передав товар у встановлений строк, покупець має право вимагати передання оплаченого товару або повернення суми попередньої оплати.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сума попередньої оплати 40800,00 грн. підлягає стягненню з відповідача на користь позивача, хоча і з інших підстав, ніж ті, що вказані місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні, а саме - в порядку ч.2 ст.693 ЦК України, а не як наслідок розірвання договору.

В апеляційній скарзі заявник також заперечує проти стягнення з нього витрат на професійну правничу допомогу, посилаючись на те, що неможливо достовірно встановити факт складання позовної заяви саме адвокатом Купчиком О.В., також не підтверджено факт отримання адвокатом коштів в оплату вартості наданих ним послуг.

Стосовно вказаних тверджень колегія суддів зазначає наступне.

У ч. 4 ст. 126 ГПК України визначено, що розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 ст. 126 ГПК України).

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 6 ст. 126 ГПК України).

У застосуванні критерію співмірності витрат на оплату послуг адвоката суд користується досить широким розсудом, який, тим не менш, повинен ґрунтуватися на критеріях, визначених у частині четвертій статті 126 ГПК України. Ці критерії суд застосовує за наявності наданих стороною, - яка вказує на неспівмірність витрат, - доказів та обґрунтування невідповідності заявлених витрат цим критеріям. Відповідне узгоджується з правовою позицією, викладеною в додатковій постанові Верховного Суду від 05.03.2020 у справі № 911/471/19.

Проте, як вбачається з матеріалів справи та не спростовано відповідачем в ході апеляційного провадження, ним не заявлялося в суді першої інстанції клопотання про зменшення відповідних витрат. Викладення у відзиві на позовну заяву заперечень проти вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу (т. 1 а.с. 57), на думку колегії суддів, таким клопотанням не є.

За таких обставин, виходячи з розміру задоволених позовних вимог, у відповідності до ст.126, 129 ГПК України, колегія суддів зазначає, що за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають пропорційному розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами, зокрема, витратами зі сплати судового збору.

Керуючись статтями 273, п.2 ч.1 статті 275, п.4 ч.1 статті 277, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" задовольнити частково.

Рішення господарського суду Харківської області від 02.12.2019 у справі №922/2776/19 змінити, виклавши резолютивну частину рішення в наступній редакції:

"1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" (61017, м. Харків, Велика Панасівська, 101, корпус В-2, кімната 1-2, п/р НОМЕР_1 в АТ "ОТП Банк", м. Київ, МФО 300528, код ЄДРПОУ 35586777) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр технічної фізики" (07300, Київська обл., м. Вишгород, вул. Шолуденка, 19-Д, корп. 34, код ЄДРПОУ 40695654, п/р № НОМЕР_2 в АТ "Альфа-Банк" у м. Києві, МФО 300346) - 40800,00 грн. суми попередньої оплати; 29080,90 грн. пені; витрати зі сплати судового збору у розмірі 1681,41 грн. та 7416,03 грн. витрат на професійну правничу допомогу.

В частині вимог про розірвання договору №32 від 14.11.2017, укладеного між ТОВ "Центр технічної фізики" та ТОВ "Науково виробничий центр європейські технології машинобудування", та про стягнення 2062,36 грн. 3 % річних і 7894,80 грн. інфляційних втрат - у позові відмовити".

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Центр технічної фізики" (07300, Київська обл., м. Вишгород, вул. Шолуденка, 19-Д, корп. 34, код ЄДРПОУ 40695654, п/р № НОМЕР_2 в АТ "Альфа-Банк" у м. Києві, МФО 300346) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Науково-виробничий центр європейські технології машинобудування" 2881,50 грн. витрат зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити господарському суду Харківської області видати відповідні накази.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок і строки оскарження передбачено ст. 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 16.03.2020

Головуючий суддя О.В. Шевель

Суддя Я.О. Білоусова

Суддя О.А. Пуль