Рішення

від 23.03.2020 по справі 920/1192/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

23.03.2020 Справа № 920/1192/19

Господарський суд Сумської області у складі судді Заєць С.В., при секретарі судового засідання Гордієнко Ж.М., розглянувши матеріали справи № 920/1192/19

за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю "ГЛАВСПЕЦСНАБ" (65031,

м. Одеса, вул. Хімічна, 1/27, ідентифікаційний код 41408553),

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "ХІММАШБУД" (40020,

м. Суми, вул. Машинобудівників, 2, ідентифікаційний код 31651570),

про стягнення 308660,87 грн заборгованості і штрафних санкцій та розірвання договору,

за участю представників сторін:

від позивача: Мельниченко Є.О.,

від відповідача: не з`явився,

Суть спору: Позивач у своїй позовній заяві просить суд стягнути з відповідача 380660,87 грн, з яких: 31657,49 грн перерахований авансовий платіж, 136010,00 грн вартість сировини, 135305,15 грн штрафні санкції, 1683,00 грн 3 % річних, 4005,23 грн інфляційні втрати за неналежне виконання договору надання послуг по виготовленню готової продукції № ГСС/01 від 01.08.2017; розірвати договір надання послуг по виготовленню готової продукції № ГСС/01 від 01.08.2017, укладений між сторонами; а також стягнути з відповідача витрати на правову допомогу та судовий збір.

Правовими підставами позову вказано ст.ст. 525, 526, 530, 629 Цивільного кодексу України, а в якості обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги зазначено про порушення відповідачем договірних зобов`язань за укладеним між сторонами договором від 01.08.2017 № ГСС/01 про надання послуг по виготовленню готової продукції, а саме про невиконання відповідачем замовлення за договором у зазначені в ньому строки та виникнення, у зв`язку з цим у позивача, в силу закону та договору, права на розірвання договору в судовому порядку та стягнення з відповідача коштів авансового платежу за договором.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.12.2019 у справі № 920/1192/19 позовна заява залишена без руху, позивачу наданий строк для усунення недоліків позовної заяви протягом 10 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Разом з позовною заявою позивачем було подано до суду заяву про забезпечення позову (вх. № 3691к від 02.12.2019) шляхом накладення арешту на грошові кошти, що належать Товариству з обмеженою відповідальністю "ХІММАШБУД" в розмірі ціни позову у сумі 271315,15 грн та знаходяться на рахунку у банку АБ "Укргазбанк" та інших фінансових установах, а також інших рахунків у банках та інших фінансових установах, які будуть виявлені під час виконання ухвали.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.12.2019 у справі № 920/1192/19 постановлено у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "ГЛАВСПЕЦСНАБ" (вх. № 3691к від 02.12.2019) про забезпечення у позову у справі № 920/1192/19 відмовити.

16.12.2019 до суду надійшла заява позивача (вх. № 10363 від 16.12.2019) про усунення недоліків позовної заяви шляхом подання Заява про уточнення позовних вимог.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 17.12.2019 відкрито провадження у справі № 920/1192/19 та призначено підготовче засідання на 10.01.2020, 11:20, а ухвалою від 10.01.2020 у цій справі постановлено задовольнити клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи та відкласти підготовче засідання на 23.01.2020, 11:40.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 23.01.2020 у справі № 920/1192/19 постановлено клопотання представника позивача про відкладення розгляду справи залишити без розгляду та відкласти підготовче засідання на 04.02.2020, 11:30.

Ухвалою господарського суду Сумської області від 04.02.2020 постановлено закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті на 25.02.2020, 12:00.

В судовому засіданні 25.02.2020 судом розпочато розгляд справи по суті.

Ухвалою суду від 25.02.2020 відкладено розгляд справи по суті на 17.03.2020.

Ухвалою суду від 17.03.2020 відкладено розгляд справи по суті на 23.03.2020, 09:30.

20.03.2020 позивачем надано до суду пояснення щодо позовних вимог (вх. № 2562/20 від 20.03.2020. Позивачем в поданих поясненнях обґрунтовуються додатково підстави позовних вимог та зазначається період та сума штрафний санкцій.

Суд, не приймає до розгляду подані позивачем пояснення, як такі, що подані з пропуском строку для подання доказів, встановленого ГПК України.

Представник позивача в судовому засіданні 23.03.2020 надав усні пояснення в обґрунтування позовних вимог та просив суд позов задовольнити в повному обсязі.

Представник відповідача в судове засідання 23.03.3030 не прибув, про час і місце розгляду справи повідомлений належним чином.

За змістом статті 9 Конституції України передбачено, що чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. На розширення цього положення Основного Закону в статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини зазначено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до частини четвертої статті 11 Господарського процесуального кодексу України, суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

В силу вимог частини першої статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен при вирішенні судом питання щодо його цивільних прав та обов`язків має право на судовий розгляд упродовж розумного строку.

Розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Суду у справах Савенкова проти України, no. 4469/07, від 02.05.2013, Папазова та інші проти України, no. 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07, від 15.03.2012).

Враховуючи достатність часу, наданого учасникам справи для підготовки та подання витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивної господарського процесу, закріплені пунктом 4 частини третьої статті 129 Конституції України, статтями 13, 14, 74 Господарського процесуального кодексу України, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих йому повноважень, сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи по суті за наявними у ній матеріалами.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, господарським судом встановлені наступні обставини:

01.08.2017 між товариством з обмеженою відповідальністю Главспецснаб , (Позивач, Замовник) та товариством з обмеженою відповідальністю Хіммашбуд (Відповідач, Виконавець) було укладено Договір про надання послуг по виготовленню готової продукції № ГСС/01 (надалі - Договір).

Відповідно до п. 1.1. Договору Предметом Договору є надання Виконавцем по завданню Замовника за плату послуг по виготовленню готової продукції з сировини Замовника, протягом терміну дії цього Договору.

Відповідно до п. 1.2 цього Договору Виконавець бере на себе зобов`язання виготовити по завданню Замовника готову продукцію на власних виробничих потужностях, залучаючи до цього власних фахівців. Крім того, Виконавець, зобов`язується зберігати до запитання, у власних спеціалізованих складських приміщеннях необхідну сировину для виготовлення готової продукції та готову продукцію.

Відповідно до п. 1.3 цього Договору Замовник бере на себе зобов`язання по поставці необхідної сировини для виготовлення готової продукції.

Згідно з розділом 7 Договору п. 7.1 Умови оплати (аванс або відстрочка платежу - з обов`язковим зазначенням періоду відстрочки) за виконані роботи вказуються Замовником у замовленні.

Відповідно до п. 7.2. Договору Авансовий платіж здійснюється Замовником згідно акцептованого Виконавцем замовлення. Строк виникання зобов`язань Замовника по авансовим внескам наступає: 7.2.1. З моменту отримання Замовником підтвердження від Виконавця про прийняття замовлення.

Відповідно до п. 14.1. Договору сторонами визначений термін дії договору: початок- з моменту підписання обома сторонами, закінчення - 31 грудня 2018 року. У випадку коли не пізніше ніж за 10 робочих днів до закінчення терміну дії цього договору жодна із сторін не заявила про його припинення, цей договір вважається подовженим на другий термін.

З матеріалів справи (а.с. 36-38) вбачається, що на виконання умов договору між сторонами узгоджені наряди- замовлення, зокрема:

- Наряд-замовлення № 2 від 10.10.2017, з терміном здачі 23.10.2017 (41 од.), 30.10.2017 (62 од.), 06.11.2017 (53од.), термін здачі залишкової продукції -01.12.2017;

- Наряд-замовлення № 3 від 17.10.2017 - термін здачи 27.10.2017;

- Наряд-завдання № 4 від 17.08.2017 термін здачи 30.10.2017

В обґрунтування позовних вимог, позивач зазначає, що зі своєї сторони зобов`язання виконав належним чином, надав Відповідачу необхідну сировину для виготовлення, узгодженої в нарядах-замовленнях, кількості продукції, що підтверджується видатковими накладними (у переробку) № 1 від 31.08.2017, № 2 від 21.09.2017, № 3 від 05.10.2017, № 4 від 31.10.2017, № 5 від 10.11.2017, №6 від 01.12.2017, №7 від 15.12.2017, № 9 від 18.12.2017 ( а.с. 25-32). Всього на загальну суму 191469 грн 79 коп.

Окрім цього, Позивач сплатив авансові платежі на виготовлення продукції, що підтверджується платіжними дорученнями №31 від 04.09.2017, №41 від 13.09.2017 та № 55 від 29.09.2017, всього на загальну суму 50721 грн.

Також, позивач в позовній заяві зазначає, що наряд-завдання № 1 від 28.08.2017 був виконаний, сторонами був підписаний акт № 1 виконаних робіт від 20.12.2017 на партію зимового спецодягу.

Як зазначає позивач, з урахуванням заплаченого авансу та прострочених строків поставки готової продукції за Нарядом - завданням № 2 від 10.10.2017 Позивачем було надіслано Листа від 15.11.2017 з корегуванням кількості замовлення у меншу сторону для погашення боргу перед Замовником ( а.с. 47-48).

Відповідач відправив Позивачу партію товару перевізником ТОВ Нова Пошта за рахунок Замовника, але товар, що надійшов у відділення був неякісним (внутрішні шви були майже не оброблені, в деякий місцях на одязі були дірки, кольори ниток та одягу не співпадали та кидалися в очі), про що одразу ж було складено Акт, щодо повернення неякісного товару № 3012 від 30.12.2017, яку разом з партією товару було надіслано тим самим перевізником Відповідачу (Одяг ЕН № 59000309245573) за рахунок Замовника, з метою усунення недоліків, щодо якості надісланої продукції.

Позивач стверджує, що відповідач, зобов`язання не виконав, знову відправив ту саму партію одягу на склад Позивача, де оглянувши товар, Позивач відмовивсь від прийому неякісного товару вдруге. На місці було складено Акт, щодо повернення неякісного товару вдруге та вкладено у посилку.

Відповідно до п 14.6.1. Договору Сировина Замовника, яка знаходиться на складах Виконавця, а також інші матеріальні цінності Замовника, які поступили на місце призначення на момент розірвання цього Договору повинні бути оплачені Виконавцем або повернуті Замовником

З метою врегулювання спору мирним шляхом Позивач неодноразово надсилав Претензії до Відповідача (Претензія від 06.03.2018 і Претензія від 12.03.2018), відповідно до умов яких просив повернути сплачену пероплату в сумі 31657 грн 49 коп. та поврнути не використану сировину, а також зазначав про дострокове розірвання договору з 06.03.2018.

Відповіді на зазначені претензії в матеріалах справи відсутні.

Обґрунтовуючи позов позивач зазначає, що відповідач неналежним чином виконав умови укладеного договору, в зв`язку з чим має заборгованість по неповернутій передоплаті в сумі 31657 грн та вартості неповернутої сировини в сумі 136010 грн.

При вирішенні спору у даній справі суд керується наступним:

Відповідно до ст.173 Господарського кодексу України господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

Згідно з ст.174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов`язання є господарський договір.

Відповідно до ч.1 ст.193 Господарського кодексу України зобов`язання повинні виконуватися належним чином відповідно до закону та договору. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених Господарським кодексом України.

Згідно з ч. 2 ст. 193 Господарського кодексу України кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов`язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу.

Згідно з ч.7 ст.193 Господарського кодексу України одностороння відмова від виконання умов договору не допускається.

Відповідно до ч.1 ст. 203 Господарського кодексу України господарське зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Відповідно до ст.837 Цивільного кодексу України за договором підряду одна сторона (підрядник) зобов`язується на свій ризик виконати певну роботу за завданням другої сторони (замовника), а замовник зобов`язується прийняти та оплатити виконану роботу. Договір підряду може укладатися, зокрема, на виготовлення речі або на виконання іншої роботи з переданням її результатів замовникові.

Відповідно до ч.1 та ч.3 ст.843 Цивільного кодексу України у договорі підряду визначається ціна роботи або способи її визначення, при цьому, ціна роботи у договорі підряду включає відшкодування витрат підрядника та плату за виконану ним роботу.

Відповідно до ст.846 Цивільного кодексу України строки виконання роботи або її окремих етапів встановлюються у договорі підряду.

Відповідно до ст. 570 Цивільного кодексу України якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних з боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом (зобов`язання).

Відповідно ч.1 ст.612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Враховуючи вищезазначене, приймаючи до уваги наявність в матеріалах справи вимоги про повернення залишку суми передоплати та сировини та в свою чергу відсутність доказів виконання відповідачем умов договору чи доказів повернення залишку передоплати та залишку сировини, суд приходить до висновку про задоволення позовних вимог в частині повернення сплаченої суми авансового платежу у розмірі 31657 грн 49 коп. та вартості неповернутої сировини в розмірі 136010 грн 00 коп.

Частиною 2 статті 218 Господарського кодексу України передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання.

У відповідності до ст. 610 Цивільного кодексу України, порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання). Боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом (ст. 612 Цивільного кодексу України).

Відповідно до ст. 629 Цивільного кодексу України, договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Статтею 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Згідно з ч. 2 ст. 218 ГК України, учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання. У разі, якщо інше не передбачено законом або договором, суб`єкт господарювання за порушення господарського зобов`язання несе господарсько-правову відповідальність.

Відповідно до ч. 1. ст. 216 Господарського кодексу України, учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.

Відповідно до ч.1 ст. 199 Господарського кодексу України до відносин щодо забезпечення виконання зобов`язань учасників господарських відносин застосовуються положення Цивільного кодексу України, насамперед, загальні положення про забезпечення виконання зобов`язання, встановлені його статтями 546-548. Проте, норми Цивільного кодексу України не повністю поширюються на господарсько-правові штрафні санкції.

За правилами Цивільного кодексу України пеня обчислюється - у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

Сторони під час укладання договору, зокрема п.п. 6.2-6.2.3. передбачили, що при порушенні термінів платежів (термінів надання послуг) винна сторона сплачує такі штрафні санкції:

- Пеня у розмірі 0,1 відсотка від належних до сплати сум (вартості послуг) за кожен день затримки протягом перших дев`ять днів

- починаючи з 10(десятого) дня затримки - пеня у розмірі 0,3 відсотка відл належних до сплати сум (вартості послуг) за кожен день затримки протягом з десятого до дев`ятнадцятого дня.

- починаючи з 20 (двадцятого) дня затримки - пеня у розмірі 0,5 відсотка від належних до сплати сум (вартості послуг) за кожен день затримки.

Господарським кодексом України закріплено право сторін на власний розсуд формулювати умову договору про штрафні санкції (з дотриманням правил ч.1 ст. 231), їх розмір, спосіб обчислення, підстави застосування, співвідношення із збитками.

Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України, неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Проте, не може бути підставою відмови у задоволенні вимоги про сплату неустойки те, що вона встановлена за неналежне виконання не грошового зобов`язання, та що така неустойка не підпадає під визначення пені, яке наводиться в ч. 3 ст. 549 ЦК України. Коли обов`язок боржника сплатити грошову суму чи передати майно кредиторові у зв`язку з порушенням зобов`язання не підпадає під визначення штрафу чи пені, слід керуватися визначенням неустойки, що наводиться у ч. 1 ст. 549 ЦК України, оскільки штраф та пеня є різновидом неустойки, що не вичерпують всього змісту поняття неустойки.

Як вже зазначено вище, підставою, яка породжує обов`язок сплатити неустойку, є порушення боржником зобов`язання, яке визначається ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з ч. 6 ст. 231 Господарського кодексу України, штрафні санкції за порушення грошових зобов`язань встановлюються у відсотках, розмір яких визначається обліковою ставкою Національного банку України, за увесь час користування чужими коштами, якщо інший розмір відсотків не передбачено законом або договором.

Відповідно до ст. 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань № 2921-ІІІ від 10.01.2002р., розмір пені обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період за який сплачується пеня.

Частиною шостою статті 232 Господарського кодексу України, визначено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

За неналежне виконання зобов`язань позивачем згідно поданого розрахунку нараховано пеню в сумі 135305 грн 15 коп. за період з 09.02.2018 по 09.08.2018.

Суд, перевіривши правильність здійсненого позивачем нарахування пені, приходить до висновку, що позивачем під час здійсненого розрахунку не прийнято до уваги положення ст. 3 Закону України Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань .

Судом здійснено перерахунок пені, при цьому не виходячи за межі визначеного позивачем періоду. Відповідно до здійсненого судом перерахунку сума пені становить 5354 грн. 80 коп.

Розрахунок здійснений судом за допомогою програми ЛІГА:ЗАКОН ЕЛІТ 9.1.3 Інформаційно-аналітичний центр ЛІГА , ТОВ ЛІГА: ЗАКОН , 2020.

Розрахунки суду долучені до матеріалів справи.

З огляду на викладене, оскільки право позивача щодо стягнення пені передбачене положеннями договору та чинним законодавством України, позовні вимоги в частині стягнення пені в сумі 5354 грн. 80 коп. є правомірними та обґрунтованими.

В інший частині позовних вимог, щодо стягнення пені в сумі 129950 грн 35 коп. суд відмовляє за необґрунтованістю.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Виходячи із положень ст. 625 Цивільного кодексу України, наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді інфляційного нарахування на суму боргу та трьох процентів річних виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті.

Інфляція - це знецінення грошей, зниження їхньої купівельної спроможності, дисбаланс попиту і пропозиції.

Встановлення законодавцем права кредитора на одержання коштів з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення зумовлене специфічним видом такого як грошові кошти, якому незалежно від факторів природного середовища (форс-мажорним обставинам) притаманна властивість знецінюватись в більшій мірі ніж всім іншим видам майна (нерухомості, дорогоцінним металам, автомобілям тощо).

А тому, норми ст. 625 Цивільного кодексу України спрямовані в першу чергу на те, щоб внаслідок неправомірних дій боржника (прострочення) право власності кредитора не було порушене, оскільки внаслідок знецінення національної грошової одиниці купівельна спроможність коштів, які б кредитор міг одержати за належного виконання боржником своїх грошових зобов`язань, буде значно меншим, що має відповідно наслідком зменшення майнового блага кредитора.

Як зазначив Верховний Суд України у постанові від 09.11.2016 у справі №9/5014/969/2012(5/65/2011) за змістом ч.2 ст. 625 Цивільного кодексу України нарахування інфляційних витрат на суму боргу та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат (збитків) кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Згідно з розрахунком позивача відповідачу нараховано 4005 грн. 23 коп. - інфляційний нарахувань та 1683 грн. 00 коп .- 3% річних.

Відповідач контррозрахунку здійснених нарахувань суду не надав.

Суд, перевіривши правильність нарахування інфляційних нарахувань та 3% річних, прийшов до висновку, що обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню є сума інфляційних нарахувань в розмірі 4005 грн. 23 коп. та сума 3% річних в розмірі 1683 грн. 00 коп.

Щодо позовних вимог в частині розірвання договору, суд зазначає наступне.

Згідно п. 1 ч. 1 ст. 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема розірвання договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 651 Цивільного кодексу України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно ст. ст. 598, 599 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом; припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом; зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Статтею 631 Цивільного кодексу України та частиною 7 ст. 180 Господарського кодексу України передбачено, що строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов`язання сторін, що виникли на основі цього договору. Закінчення строку дії господарського договору не звільняє сторони від відповідальності за його порушення, що мало місце під час дії договору.

Аналіз наведених правових норм свідчить про те, що строк дії договору не є терміном дії зобов`язання. Закінчення строку дії договору не є підставою для припинення визначених ним зобов`язань, оскільки згідно зі ст. 599 Цивільного кодексу України, ч. 1 ст. 202 Господарського кодексу України такою умовою є виконання, проведене належним чином.

Так, строк договору є однією із складових його змісту. Строком є термін дії певного договору. Строк дії договору визначається сторонами на їх власний розсуд.

Згідно зі ст. 252 Цивільного кодексу України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення можуть визначатися вказівкою на календарну дату або на подію, що має неминуче настати.

Таким чином, у випадку настання календарної дати або відповідної події, визначених договором, дія останнього припиняється. При цьому слід розрізняти припинення безпосередньо дії договору та припинення зобов`язань, визначених ним.

Як вже встановлено судом вище, відповідно до п. 14.1. договору сторонами визначений термін дії цього Договору: початок - з моменту його підписання обома сторонами, закінчення - 31 грудня 2018 року. Путнктом 14.2 Договору сторони також обумовили, що у випадку коли не пізніше ніж за 10 (десять) робочих днів до закінчення терміну дії цього Договору жодна із сторін не заявила про його припинення, цей договір вважається продовжений на другий термін.

З матеріалів справи вбачається, що в претензії від 06.03.2018 № 3 позивач зазначає З огляду на вищевикладене я в односторонньому порядку розриваю договір № ГСС/01. 01.08.2017 року . В претензії від 12.03.2018 № 5, позивачем підтверджується своє бажання щодо припинення договірних відносин.

Суд зазначає, що свобода договору є багатоаспектним поняттям, яке включає в себе різні прояви: прийняття власного рішення про вступ у договірні відносини, самостійний вибір того, з ким буде вступати у правовідносини, визначення умов договору тощо. Одним і проявів свободи договору є не лише вільне укладення договору, а й розірвання та зміна його умов за їх згодою.

Отже, розірвання договору є правом сторони, яке є елементом прояву свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства.

Враховуючи вищезазначене, суд приходить до висновку, що позивачем відповідно до п. 14.2. було висловлено волевиявлення щодо дострокового припинення договірних відносин та не бажання продовжувати спірний договір на інший строк.

За загальним правилом, визначеним у частині 1 статті 651 Цивільного кодексу України, зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Суд приходить до висновку, що строк дії спірного договору припинився 31 грудня 2018 року.

Разом з тим, позивач із даним позовом до суду звернувся у 02 грудня 2019 року, тобто після закінчення строку дії цього договору.

За змістом приписів статті 188 ГК України, статті 651 ЦК України розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

Відповідний висновок також викладено в постанові Верховного Суду від 07.08.2018 зі справи № 910/7981/17.

Таким чином, з огляду на те, що розірвати можливо лише діючий договір (строк/термін дії якого не закінчився), вимога позивача про розірвання договору про надання послуг на виготовлення готової продукції № ГСС/01 від 01.08.2017 є необґрунтованою та такою, що не підлягає задоволенню.

Разом з тим, суд вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Практикою Європейського суду з прав людини передбачено, що п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення.

Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч. 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

За приписами частин 1, 3 статті 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з частиною 1 статті 14 Господарського процесуального кодексу України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною 2, 3 ст. 80 ГПК України передбачено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Вирішуючи питання розподілу судових витрат, суд керується наступним:

Згідно з ч.ч. 1, 4, 9 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Враховуючи, що судом позовні вимоги задоволено частково суд покладає на сторони наступний обов`язок сплати судових витрат:

- в частині стягнення майнових вимог задоволено частково, суд в цій частині покладає на відповідача витрати по сплаті судового збору в сумі 2680 грн. 25 коп., на позивача в сумі 1949 грн 66 коп.;

- в частині позовних вимог немайнового характеру, у зв`язку з відмовою у їх задоволенні судовий збір в сумі 1921 грн 00 коп покладається на позивача;

- за подання заяви про забезпечення позову судовий збір в сумі 960 грн 50 коп. покладається на позивача

Керуючись ст. ст. 42, 46, 73, 74, 76-80, 91, 123, 129, 233, 236, 238, 240, 241, Господарського процесуального кодексу України, суд,

ВИРІШИВ:

1. Позов задовольнити частково.

2. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю ХІММАШБУД (40020, м. Суми, вул. Машинобудівників, 2, ідентифікаційний код 31651570) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю ГЛАВСПЕЦСНАБ (65031, м. Одеса, вул. Хімічна, 1/27, ідентифікаційний код 41408553) 31657 грн 49 коп. авансового платежу, 136010 грн 00 вартість сировини, 1683 грн 3% річних, 4005 грн 23 коп інфляційні нарахування, 5354 грн 80 коп пені, 2680 грн 25 коп. в рахунок відшкодування витрат по сплаті судового збору.

3. В інший частині позову відмовити.

4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

5. Згідно зі ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

6. Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 23.03.2020.

Суддя С.В. Заєць