Ухвала

від 01.04.2020 по справі 918/287/20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД РІВНЕНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

33013 , м. Рівне, вул. Набережна, 26А

УХВАЛА

"01" квітня 2020 р. м. Рівне Справа № 918/287/20

Господарський суд Рівненської області у складі судді О. Андрійчук, розглянувши матеріали справи

за позовом Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", від імені якого діє відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція",

до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАМІ"

про стягнення в сумі 37 799,62 грн ,

УСТАНОВИВ:

31.03.2020 року Державне підприємство "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", від імені якого діє відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція" (м. Вараш, Рівненська область) звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАМІ" (м. Дніпро) про стягнення в сумі 37 799,62 грн.

Як вбачається з позовної заяви, остання обґрунтована тим, що відповідач умов договору поставки щодо поставки продукції на загальну суму 148 817,40 грн не виконав, продукції належної якості в обумовлений строк не поставив, у зв`язку з чим позивач здійснив нарахування пені в розмірі 0,1% та штрафу в розмірі 7% від суми непоставленої продукції, які просить стягнути в судовому порядку.

В обґрунтування підсудності вказаного спору Господарському суд Рівненської області позивач посилається на п. 3.1. договору, за яким продукція поставляється на умовах DDP Інкотермс-2010, місце поставки та вантажоотримувач: 34400, м. Вараш, склад Рівненського відділення ВП "Складське господарство" ДП "НАЕК "Енергоатом", відтак, на думку останнього, сторонами договору визначене конкретне місце його виконання, а тому за правилами ст. 29 ГПК України право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу.

Суд, вирішуючи питання про територіальну юрисдикцію (підсудність) вказаної справи, вважає за необхідне зазначити таке.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (ч. 1 ст. 16 ЦК України).

У силу вимог ч. 1 ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридично обґрунтоване розмежування повноважень кожної ланки судової системи, а також однойменних судів однієї ланки щодо розгляду і вирішення господарських справ гарантує безпомилковість діяльності всієї судової системи, здійснення покладених на неї завдань та є однією з юридичних гарантій належного та справедливого здійснення судочинства.

Під територіальною підсудністю розуміється властивість певної справи належати до відання одного з однорідних судів в залежності від просторових меж його юрисдикції, або, простіше, - просторова компетенція однорідних судів.

Отже, територіальна підсудність господарських справ фактично зумовлює відмежування компетенції із розгляду цих справ однорідними судами за просторовою характеристикою, тобто залежно від території, на яку поширюється їх юрисдикція.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 27 ГПК України позов пред`являється до господарського суду за місцезнаходженням чи місцем проживання відповідача, якщо інше не встановлено цим Кодексом. Для цілей визначення підсудності відповідно до цього Кодексу місцезнаходження юридичної особи та фізичної особи-підприємця визначається згідно з Єдиним державним реєстром юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань.

Як установлено судом, відповідно до інформації з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань місцезнаходженням Товариства з обмеженою відповідальністю "ЛАМІ" є адреса: 49064, м. Дніпро, Новокодацький район, вул. Мічуріна, буд. 4, відтак за загальним правилом вказаний позов підлягає пред`явленню до Господарського суду Дніпропетровської області.

Водночас за умовами ч. 1 ст. 29 ГПК України право вибору між господарськими судами, яким відповідно до цієї статті підсудна справа, належить позивачу, за винятком виключної підсудності, встановленої ст. 30 цього Кодексу.

У всіх передбачених приписами ст. 29 ГПК України випадках альтернатива загальному правилу підсудності для позивача є факультативною, оскільки позивач самостійно та на власний розсуд може обирати між використанням як загального правила підсудності, так і застосуванням передбаченого законом альтернативного (одного або декількох).

Зокрема, позови у спорах, що виникають з договорів, в яких визначено місце виконання або виконувати які через їх особливість можна тільки в певному місці, можуть пред`являтися також за місцем виконання цих договорів (ч. 5 ст. 29 ГПК України).

Аналіз зазначеного положення процесуального закону свідчить про те, що останнім передбачено дві окремі підстави для застосування правил альтернативної територіальної підсудності, а саме: якщо спір виник з договору, в якому визначено місце виконання, або якщо спір виник з договору, в якому не визначено місце його виконання, проте, з огляду на специфіку регламентованих ним договірних правовідносин, виконувати такий договір можливо лише в певному місці.

Щодо місця виконання зобов`язання, то за визначеннями, наведеними у ч. 1 ст. 509, ч. 1 ст. 173 ГК України, господарським визнається зобов`язання, що виникає між суб`єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб`єкт (зобов`язана сторона, у тому числі боржник) зобов`язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб`єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб`єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов`язаної сторони виконання її обов`язку.

За ч.ч. 1, 3 ст. 510 ЦК України сторонами у зобов`язанні є боржник і кредитор. Якщо кожна із сторін у зобов`язанні має одночасно і права, і обов`язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов`язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї.

Переважна більшість договірних зобов`язань в цивільному праві має двосторонній характер, що означає, що кожна із його сторін одночасно має права та обов`язки щодо іншої сторони (наприклад, в договорі поставки продавець несе обов`язок передати річ покупцеві та має право вимагати сплати грошей). У такому випадку кожна із сторін такого зобов`язання одночасно є боржником іншої сторони щодо тих дій, які вона має вчинити на її користь та кредитором щодо тих прав вимоги, які вона має щодо іншої сторони.

Як вбачається із позовної заяви, предметом позову у цій справі є матеріально-правова вимога про стягнення з відповідача штрафних санкції - пені та штрафу. Підставою позову позивач визначив неналежне виконання відповідачем зобов`язань за договором щодо поставки продукції, тобто предметом спору є вимога про стягнення коштів, а не спір про поставку продукції за певною адресою, яка встановлена у п. 3.1. договору,

Окрім того, у п. 3.1. договору, на який посилається позивач в обґрунтування наявності підстав для визначення підсудності за правилами ст. 29 ГПК України, визначено місце виконання зобов`язання відповідача лише в частині поставки продукції, а не договору в цілому.

Отже, предметом спору у цій справі є стягнення штрафних санкцій, яке безпосередньо не пов`язане з місцем виконання договору в частині поставки продукції, при цьому умовами договору не визначено конкретного місяця виконання зобов`язання відповідача по оплаті штрафних санкцій за порушення строків виконання зобов`язання щодо поставки товару, а тому вказане зобов`язання не є таким, яке належить через його особливість виконувати тільки в певному місці.

Приписами ч. 1 ст. 197 ГК України унормовано, що господарське зобов`язання підлягає виконанню за місцем, визначеним законом, господарським договором або місцем, яке визначено змістом зобов`язання.

Правила визначення місця виконання зобов`язання передбачено ст. 532 ЦК України, відповідно до яких місце виконання зобов`язання встановлюється у договорі.

Зокрема, якщо місце виконання зобов`язання не встановлено у договорі, виконання за грошовим зобов`язанням провадиться за місцем проживання кредитора, а якщо кредитором є юридична особа, - за її місцезнаходженням на момент виникнення зобов`язання. Якщо кредитор на момент виконання зобов`язання змінив місце проживання (місцезнаходження) і сповістив про це боржника, зобов`язання виконується за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора з віднесенням на кредитора всіх витрат, пов`язаних із зміною місця виконання.

При цьому слід зазначити, що грошові кошти є універсальним платіжним засобом, за загальним правилом між собою юридичні особи здійснюють безготівкові розрахунки (ч. 2 ст. 1087 ЦК України). Безготівкові розрахунки проводяться через банки, в яких відкрито відповідні рахунки, якщо інше не обумовлено видом безготівкових розрахунків (ч. 3 ст. 1088 ЦК України). У такому випадку місцем виконання грошового зобов`язання буде банк, в якому відкрито рахунок отримувача коштів.

Отже, правила ст. 532 ЦК України, ст. 197 ГК України застосовуються до зобов`язань, виконання яких з урахуванням їх особливостей можливе лише у певному місці. У разі якщо така особливість не визначена (п. 4 ч. 1 ст. 532 ЦК України, ч. 2 ст. 197 ГК України) і не вбачається зі специфіки спірних відносин, то підсудність справи визначається за загальними правилами підсудності.

За таких обставин місце поставки продукції за договором поставки не є у даному випадку місцем виконання зобов`язань відповідача по сплаті штрафних санкцій за змістом положень ч. 5 ст. 29 ГПК України, на яку посилається позивач.

Відтак, спірні правовідносини не мають особливостей щодо виконання зобов`язань в чітко визначеному місці, а умови укладеного між сторонами договору поставки не містять жодних вимог щодо місця виконання відповідачем своїх зобов`язань по сплаті штрафних санкцій.

З урахуванням визначеного позивачем предмету та підстав позову, підсудність вказаної справи повинна визначатись з урахуванням ч.ч. 1, 2 ст. 27 ГПК України, тобто за місцезнаходженням відповідача, яким, як зазначалося, є м. Дніпро.

Окрім того, за ст. 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Пунктом 1 ст. 6 Конвенції гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Європейський суд з прав людини у справі "Устименко проти України" констатував, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване п. 1 ст. 6 Конвенції, повинно тлумачитися у світлі Преамбули Конвенції, відповідна частина якої проголошує верховенство права спільною спадщиною Високих Договірних Сторін.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі "Сокуренко і Стригун проти України" зазначив, що фраза "встановленого законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. У рішенні у справі "Zand v. Austria", висловлено думку, що термін "судом, встановленим законом" у частині 1 статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з [...] питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів [...]".

Отже, складова верховенства права, закріплена у п. 1 ст. 6 Конвенції, передбачає, зокрема, розгляд справи належним судом, в даному випадку - судом, до територіальної юрисдикції якого відноситься поданий господарський позов.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини право доступу до суду є невід`ємною складовою права на суд, гарантованого п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення у справі "Ґолдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. theUnitedKingdom)). "Право на суд" не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за його природою потребує регулювання з боку держави. Гарантуючи сторонам право доступу до суду для визначення їхніх цивільних прав та обов`язків , п. 1 ст. 6 Конвенції залишає державі вільний вибір засобів, що використовуватимуться для досягнення цієї мети (рішення у справі "Креуз проти Польщі" (Kreuz v. Poland)).

Застосовані державою обмеження права на доступ до суду не можуть бути такими, що порушують саму сутність права. Більше того, обмеження не входить у сферу застосування п. 1 ст. 6 Конвенції, якщо не переслідує легітимну мету, і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між використаними засобами та переслідуваною метою (рішення у справі "Ашинґдейн проти Сполученого Королівства" (Ashingdane v. the United Kingdom); рішення у справі "Файєд проти Сполученого Королівства" (Fayed v. the United Kingdom)).

Господарський суд звертає увагу на те, що ст. 279 ГПК України передбачено скасування судового рішення, яким закінчено розгляд справи у випадку прийняття такого рішення з порушенням правил територіальної юрисдикції.

Враховуючи викладене, передання справи за належною територіальною юрисдикцією не призводить до порушення прав позивача на доступ до суду та справедливий судовий розгляд, а є гарантією того, що рішення у справі буде ухвалене належним судом, законне та обґрунтоване рішення не буде в подальшому скасоване судом вищої інстанції лише з підстав недотримання процесуальних норм щодо територіальної юрисдикції.

У силу вимог п. 1 ч. 1 ст. 31 ГПК України суд передає справу на розгляд іншому суду, якщо справа належить до територіальної юрисдикції (підсудності) іншого суду.

Частинами 3, 6, 7 ст. 31 ГПК України унормовано, що передача справи на розгляд іншого суду за встановленою цим Кодексом підсудністю з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої цієї статті, здійснюється на підставі ухвали суду не пізніше п`яти днів після закінчення строку на її оскарження, а в разі подання скарги - не пізніше п`яти днів після залишення її без задоволення. Спори між судами щодо підсудності не допускаються. Справа, передана з одного суду до іншого в порядку, встановленому цією статтею, повинна бути прийнята до провадження судом, якому вона надіслана.

За таких обставин, керуючись ст.ст. 27, 31, 234, 235 ГПК України, суд

УХВАЛИВ :

Позовну заяву Державного підприємства "Національна атомна енергогенеруюча компанія "Енергоатом", від імені якого діє відокремлений підрозділ "Рівненська атомна електрична станція", з доданими до неї матеріалами передати за територіальною підсудністю до Господарського суду Дніпропетровської області.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена у порядку та строки, передбачені ст.ст. 255-257 ГПК України.

Інформацію по справі, що розглядається, можна отримати на сторінці суду на офіційному веб-порталі судової влади України в мережі Інтернет за веб-адресою: http://rv.arbitr.gov.ua/sud5019/.

Ухвала підписана 01.04.2020 року.

Суддя О. Андрійчук