Постанова

від 18.05.2020 по справі 127/31708/19

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 127/31708/19

Провадження № 22-ц/801/1033/2020

Категорія: 77

Головуючий у суді 1-ї інстанції Федчишен С. А.

Доповідач:Сало Т. Б.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 травня 2020 рокуСправа № 127/31708/19м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів: головуючого суддіСала Т.Б., суддів Ковальчука О.В., Якименко М.М., секретар Кирилюк Л.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 березня 2020 року, ухвалене суддею Федчишеним С.А. в м.Вінниці, повне рішення складено 16 березня 2020 року, в цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний лікар Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5» Роман Наталія Іванівна, тимчасово виконуюча обов`язки директора Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5» Познякова Алла Арнольдівна, про скасування наказу про звільнення, про поновлення на роботі та про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу,

встановив:

У листопаді 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду із вказаним позовом, в якому просила: - скасувати наказ № 36-к від 15 березня 2017 року про звільнення її із займаної посади; - поновити її на посаді сестри медичної загальної практики сімейної медицини АЗПСП №7 КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5»; - стягнути з КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» на її користь середню заробітну плату за час вимушеного прогулу з 15 березня 2017 року по день поновлення на посаді.

Позов мотивовано тим, що з 2 вересня 2013 року позивач працювала в Центрі первинної медико-санітарної допомоги №5 сестрою медичною загальної практики сімейної медицини АЗПСП №7. 9 березня 2017 року за №6/385 Вінницький обласний військовий комісаріат видав їй припис, згідно якого вона повинна 16 березня 2017 року прибути до військової частини для укладання контракту. У зв`язку з цим вона покинула місце роботи в Центрі первинної медико-санітарної допомоги №5 та 16 березня 2017 року уклала контракт на проходження військової служби в Збройних Силах України. 15 жовтня 2019 року вона звільнена зі служби в Збройних Силах України.

Зазначає, що після цього повернулася до Центру первинної медико-санітарної допомоги №5, де їй повідомили, що вона звільнена ще у 2017 році. 5 листопада 2019 року їй видали трудову книжку із записом про звільнення з займаної посади з 15 березня 2017 року у зв`язку з вступом на контракт у службу в Збройних Силах України. Вважає наказ про її звільнення з посади незаконним та таким, що не відповідає вимогам п. 3 ст. 36 КЗпП України. Про факт звільнення дізналася після звільнення зі Збройних Сил України.

Рішенням Вінницького міського суду Вінницької області від 11 березня 2020 року відмовлено у задоволенні позову.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь КНП «Центра первинної медико-санітарної допомоги №5» 8000 гривень у відшкодування витрат на правову допомогу.

Не погодившись із вказаним рішенням, ОСОБА_1 подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Скарга мотивована тим, що помилковим є висновок суду першої інстанції про застосування наслідків спливу строків позовної давності; висновок суду про правомірність застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 36 КЗпП України при звільненні не ґрунтується на вимогах закону; судом помилково застосовано постанову ВСУ від 22.05.2013 №6-34цс13, оскільки вона стосується ст. 38 КЗпП України щодо звільнення за власним бажанням; судом безпідставно не застосовано висновки Верховного Суду з аналогічних правовідносин; підстави для стягнення з неї витрат на правничу допомогу на користь відповідача відсутні.

У поданому на апеляційну скаргу відзиві КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» просить залишити рішення суду першої інстанції без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Від інших учасників справи відзиву на апеляційну скаргу не надійшло.

Апеляційний суд, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги дійшов до висновку, що апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції, керуючись ст.267 ЦПК України (сплив позовної давності) прийшов до висновку, що ОСОБА_1 пропущено строк звернення до суду, оскільки про існування оспорюваного наказу їй було відомо в день звільнення. Також суд першої інстанції прийшов до висновку, що у відповідача були відсутні підстави для застосування положень ст. 119 КЗпП України, а при звільненні Коцюруби відповідачем правомірно застосовано положення п. 3 ч. 1ст. 36 КЗпП України.

Колегія суддів не погоджується із вказаним висновком суду першої інстанції.

Встановлено, що згідно копії трудової книжки серії НОМЕР_1 , заповненої 02.09.2013, ОСОБА_1 з 02.09.2013 прийнята на посаду сестри медичної ЗПСМ відділення №5 на час соціальної відпустки, з 04.07.2016 переведена на посаду сестри медичної загальної практики сімейної медицини АЗПСМ №7 (а.с.6).

На підставі наказу Центру первинної медико-санітарної допомоги №5 від 01.10.2014 №188-к ОСОБА_1 надано відпустку по догляду за дитиною до трьох років, а саме з 13.10.2014 по 14.08.2017 (а.с.32).

Наказом головного лікаря Центру первинної медико-санітарної допомоги №5 Роман Н.І. від 15.03.2017 №36-к ОСОБА_1 сестру медичну АЗПСМ №7 звільнено із займаної посади на підставі її заяви у зв`язку зі вступом на контрактну службу у ЗС України відповідно до п. 3 ст. 36 КЗпП України. Підставою для видачі даного наказу про звільнення стали заява ОСОБА_1 про звільнення та припис ІНФОРМАЦІЯ_1 №6/385 від 09.03.2017 (а.с.31).

На підставі припису ІНФОРМАЦІЯ_1 №6/385 від 09.03.2017 ОСОБА_1 запропоновано 16.03.2017 вибути до військової частини для укладення контракту (а.с.8).

16.03.2017 між ОСОБА_2 та командиром військової частини пп НОМЕР_2 укладено контракт про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України на посадах осіб рядового складу, строком на три роки (а.с.9-10).

Згідно військового квитка серії НОМЕР_3 ОСОБА_1 15.10.2019 на підставі наказу командира в/ч НОМЕР_4 від 04.10.2019 №26-рс звільнена в запас за п. «г» (в/сл жінки, які мають дітей віком до 18 років) (а.с.11-12).

Відповідно до п. 3 ч. 1ст. 36 КЗпП України, підставою припинення трудового договору є призов або вступ працівника або власника - фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно дочастин третьої та четвертоїстатті 119 цього Кодексу.

Згідно положеньст. 17 Конституції України,оборона України, захист її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності покладаються на Збройні Сили України. Забезпечення державної безпеки і захист державного кордону України покладаються на відповідні військові формування та правоохоронні органи держави, організація і порядок діяльності яких визначаються законом. Збройні Сили України та інші військові формування ніким не можуть бути використані для обмеження прав і свобод громадян або з метою повалення конституційного ладу, усунення органів влади чи перешкоджання їх діяльності. Держава забезпечує соціальний захист громадян України, які перебувають на службі у Збройних Силах України та в інших військових формуваннях, а також членів їхніх сімей.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаютьсяЗаконами України «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов`язок та військову службу», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента Українита іншими підзаконними актами.

Крім того, мають бути враховані рішення Ради національної безпеки і оборони України, яка відповідно до ст. 7 Закону України «Про оборону України», наділена повноваженнями з координації та контролю органів виконавчої влади з питань оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зокрема, Рада національної безпеки, згідно зі ст. 3 Закону України «Про Раду національної безпеки і оборони України» від 05 березня 1998року № 183/98-ВРвносить пропозиції Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; виконує функції координації та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України, а також, у відповідності до ст. 4 цього Закону приймає рішення щодо невідкладних заходів із розв`язання кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Зазначені рішення згідно зі ст.10 вищезазначеного Закону вводяться в дію Указами Президента України та є обов`язковими до виконання.

Відповідно до ч. 3ст.119КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин)за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що роботодавець має право звільнити працівника у зв`язку з його призовом на військову службу, крім випадку призову під час мобілізації та на особливий період, коли за таким працівником зберігається місце роботи, посада, компенсується середній заробіток на підприємстві, в якому він працював на час призову.

Застереження, закріплене у п. 3 ч. 1ст. 36 КЗпП Українита у ч. 3ст. 119 КЗпП Українищодо неможливості звільнення працівника, призваного під час мобілізації, на особливий період, не залежить від того, на строкову чи на інший вид військової служби (у тому числі служба за контрактом) призваний працівник.

Частиною другоюст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу»визначено, що громадяни України, призвані на військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими ч.ч. 3,4ст. 119 КЗпП України.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Особливий період в Україні діє з моменту оприлюдненняУказу Президента від 17 березня 2014 року №30-3/2014 «Про часткову мобілізацію»та буде закінченим з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно з роз`ясненнями Міністерства оборони України, викладеними у листах № 322/2/8417 від 01 жовтня 2015 року, № 316/1/906 від 20 жовтня 2016 року «Щодо дії особливого періоду», скасування особливого періоду буде здійснено окремим Указом Президента України «Про демобілізацію» після стабілізації обстановки на сході України. З огляду на зміст заходів мобілізації та демобілізації, визначенихЗаконом України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», закінчення заходів мобілізації, без прийняття рішення щодо проведення демобілізації, не припиняє особливий період.

На час звільнення позивача та розгляду справи Президент України рішення про переведення державних інституцій на функціонування в умовах мирного часу та про демобілізацію не приймав.

Із зазначеного слідує, що укладення контракту на військову службу в особливий період є підставою для збереження робочого місця за військовослужбовцем, тому підстави для звільнення працівника з роботи у зв`язку зі вступом на військову службу відсутні.

Вказані висновки містяться в постановах Верховного Суду від 04.02.2019 у справі №426/11214/17 та від 12.09.2019 у справі №537/430/18.

Оскільки на час укладення контракту з позивачем про проходження військової служби діяв особливий період діяльності усіх інституцій України, який не закінчився на час розгляду судового спору, то на нього поширюються гарантії, визначені ч. 3ст. 119 КЗпП України.

Суд першої інстанції залишив поза увагою згадані норми КЗпП України, Закону України «Про військовий обов`язок та військову службу», Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», відомчі роз`ясненні міністерств та відомств і безпідставно не застосував позиції Верховного Суду, викладені у справах №426/11214/17 та №537/430/18.

Та обставина, що ОСОБА_1 написала заяву про звільнення її з займаної посади у зв`язку із зарахуванням на контрактну службу не має правового значення, оскільки з моменту прийняття на військову службу за строковим контрактом закон гарантує їй збереження місця роботи, посади і середнього заробітку за місцем роботи до закінчення особливого періоду або до дня фактичної демобілізації, відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України. Крім того, ОСОБА_1 звернулася до відповідача із заявою про звільнення не за власним бажанням, а саме у зв`язку із зарахуванням на військову службу (а.с.30).

Помилковим є висновок суду першої інстанції щодо того, що станом на 15.03.2017 відповідача були відсутні підстави для застосування положеньст.119 КЗпП України, так як ОСОБА_1 ще не була прийнята на військову службу за контрактом, оскільки в оскаржуваному наказі про звільнення визначено, що вона підлягає звільненню саме у зв`язку зі вступом на контрактну службу, а підставою для видачі вказаного наказу був припис Вінницького ОВК від 09.03.2017.

Колегія суддів не погоджується також із висновком суду першої інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду із даним позовом (ст.267 ЦПК України) тому, що про існування оспорюваного наказу позивачу було відомо в день її звільнення.

У даному випадку норми ст. 267 ЦПК України не підлягають до застосування, оскільки строки звернення до суду передбачені КЗпП України, норми якого є спеціальними.

У ч. 1 ст. 233 КЗпП України зазначено, що працівник може звернутися безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду у справах про звільнення - в місячнийстрок здня врученнякопії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Встановлені ст. 233 КЗпП України строки звернення до суду застосовуються незалежно від заяви сторін.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що про факт звільнення вона дізналася з часу звільнення зі служби у Збройних Силах України. На підтвердження вказаного подала заяву на ім`я головного лікаря КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5», в якій просила надати копію наказу про звільнення №36-к від 15.02.2017 (як зазначено в трудовій книжці). У вказаній заяві ОСОБА_1 зазначила, що трудову книжку із записом про звільнення їй видали 05.11.2019.

У відзиві на позовні заяву відповідач визнав ту обставину, що ОСОБА_1 05.11.2019 зверталася до відділу кадрів щодо отримання трудової книжки. Відомостей щодо видачі ОСОБА_1 копії наказу про звільнення від 15.03.2017 з моменту видачі такого наказу чи видачі трудової книжки до 05.11.2019 матеріали справи не містять та відповідачем таких відомостей не надано.

До суду ОСОБА_1 звернулася 22.11.2019, тобто протягом місяця з дня видачі їй трудової книжки.

Враховуючи викладене, колегія суддів вважає, що ОСОБА_1 не пропущено встановлених ст. 233 КЗпП України строків звернення до суду із позовом про поновлення на роботі, а звільнення працівника з підстав, не передбачених законом або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав позивача шляхом поновлення її на роботі на відповідній посаді.

Згідно з ч. 2 ст. 235 КЗпП України,при винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижче оплачуваної роботи, але небільш якза одинрік.

Враховуючи, що ОСОБА_1 лише 05.11.2019 отримала трудову книжку та після цього звернулася до суду із даним позовом, беручи до уваги положення ч. 2 ст. 235 КЗпП України щодо періоду, за який стягується середній заробіток за час вимушеного прогулу, колегія суддів прийшла до висновку, що з відповідача на користь позивача підлягає до стягнення середній заробіток за час вимушеного прогулу за період не більше як за один рік.

Визначаючи період, за який підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу, колегія суддів виходить із наступного.

Встановлено, що ОСОБА_1 звільнено з займаної посади 15.03.2017.

Згідно наказу центру первинної медико-санітарної допомоги №5 від 01.10.2014 №188-к, ОСОБА_1 надано відпустку по догляду за дитиною до трьох років з 13.10.2014 по 14.08.2017.

Оскільки під час перебування у декретній відпустці заробітна плата не нараховується, відсутні підстави говорити про вимушений прогул в цей період.

Початком відрахування періоду вимушеного прогулу для ОСОБА_1 в даному випадку слід вважати наступний день після запланованого виходу на роботу з декретної відпустки.

Враховуючи положення ст. 235 КЗпП України, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню середній заробіток за час вимушеного прогулу не більше як за один рік: з 15.08.2017 (день виходу позивача з декретної відпустки) по 15.08.2018.

Що стосується розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу, то колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно доабз.3,4п. 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою КМУвід 08.02.1995№100 (далі- Порядок №100), середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи. Якщо і протягом цих місяців працівник не відпрацював жодного робочого дня, середня заробітна плата обчислюється відповідно до останнього абзацу пункту 4 цього Порядку, у якому зазначено, що в інших випадках, коли нарахування проводяться виходячи із середньої заробітної плати, працівник не мав заробітку, не з вини працівника, розрахунки проводяться виходячи з установлених йому в трудовому договорі тарифної ставки, посадового (місячного) окладу.

Із вищевказаного слідує, що протягом двох останніх місяців, які передували звільненню, а також протягом попередніх двох місяців ОСОБА_1 не працювала, так як перебувала у відпустці по догляду за дитиною до трьох років. Тому під час розрахунку середньої заробітної плати слід виходити із встановлених ОСОБА_1 тарифної ставки або посадового окладу.

У матеріалах справи міститься довідка про доходи №5, видана відповідачем 22.01.2020 про отримання Коцюрубою А.С. заробітної плати за березень-квітень 2014 року, однак, зазначена довідка не береться колегією суддів до уваги, оскільки видана з порушенням Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженогопостановою КМУ від 08.02.1995року №100.

Згідно довідки КНП «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» №01-09/559 від 06.05.2020, яка надійшла на запит апеляційного суду, посадовий (місячний) оклад згідно штатного розпису станом на день звільнення ОСОБА_1 становив 2464 грн.

Згідно п. 8 Порядку №100, нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.)

При обчисленні середньої заробітної плати у розрахунок слід включати посадовий (місячний) оклад за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю у якому позивачку звільнено, тобто за січень та лютий 2017 року.

У січні та лютому місяцях 2017 року було 40 робочих днів.

Середньоденна заробітна плата складає 123,20 грн (2464х2):40).

За період з 15.08.2017 до 15.08.2018 кількість робочих днів - 251.

Сума, яка підлягає стягненню як середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 15.08.2017 по 15.08.2018 становить 30923,20 грн (123,20 грн х 251 робочий день).

У пункті 6 постанови Пленуму ВСУ «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24 грудня 1999 року № 3 зазначено, що задовольняючи вимоги про оплату праці, суд має навести в рішенні розрахунки, з яких він виходив при визначенні сум, що підлягають стягненню; оскільки справляння і сплата прибуткового податку з громадян є відповідно обов`язком роботодавця та працівника, суд визначає зазначену суму без утримання цього податку й інших обов`язкових платежів, про що зазначає в резолютивній частині рішення.

Враховуючи викладене, беручи до уваги, що судом першої інстанції застосовано норму закону, яка не підлягала до застосування (ст.267 КЗпП України), а також не застосовано норму закону, яка підлягала до застосування (ст. 119 КЗпП України), рішення суду першої інстанції на підставі п. 4 ч. 1 ст.376 ЦПК України підлягає скасуванню із ухваленням нового рішення про часткове задоволення позову.

Оскільки середній заробіток за час вимушеного прогулу стягується за рік, а не з моменту звільнення та по день ухвалення рішення у справі, про що просила позивач у позові, апеляційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Відповідно до п.п. 2, 4 ч. 1 ст. 430 ЦПК України, суд допускаєнегайне виконаннярішень усправах про присудженняпрацівникові виплатизаробітної плати,але небільше ніжза одинмісяць та про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог, а інші судові витрати у разі відмові в позові на відповідача.

Враховуючи положення ч. 1 ст. 141 ЦПК України, беручи до уваги, що ОСОБА_1 відповідно до п.п. 1, 13 ч. 1ст.5ЗаконуУкраїни«Про судовийзбір» звільнена від сплати судового збору, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір за подання позовної заяви у розмірі 1536,80 грн (768,40 грн за позовну вимогу немайнового характеру та 768,40 грн за позовну вимогу майнового характеру) та за подання апеляційної скарги в розмірі 2305,20 грн.

Керуючись ст.ст. 141, 367, 374, 376, 382-384, 389, 430 ЦПК України,

постановив:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 11 березня 2020 року скасувати, ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5», за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: головний лікар Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5» Роман Наталія Іванівна, тимчасово виконуюча обов`язки директора Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико санітарної допомоги №5» Познякова Алла Арнольдівна, про скасування наказу про звільнення, про поновлення на роботі та про стягнення середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу задовольнити частково.

Скасувати наказ головного лікаря Центру первинної медико-санітарної допомоги №5 Роман Н.І. від 15 березня 2017 року № 36-к про звільнення ОСОБА_1 з посади сестри медичної АЗПСМ №7 у зв`язку зі вступом на контрактну службу у Збройних Силах України на підставі п.3ст.36 КЗпП України.

Поновити ОСОБА_1 на посаді сестри медичної АЗПСП №7 Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» з 16 березня 2017 року.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» (код ЄДРПОУ 05484362) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_5 ) 30923(тридцятьтисячдев`ятсотдвадцять три)гривні20копійок (сума визначена без утримання податку з доходів фізичних осіб та інших обов`язкових платежів) середнього заробітку за час вимушеного прогулу, але не більше як за один рік, з 15 серпня 2017 року по 15 серпня 2018 року.

Стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги №5» (код ЄДРПОУ 05484362) на користь держави судовий збір за подання позовної заяви в розмірі 1 536 (одна тисяча п`ятсот тридцять шість) гривень 80 копійок та за подання апеляційної скарги в розмірі 2 305 (дві тисячі триста п`ять) гривень 20 копійок.

Постанову апеляційного суду в частині поновлення на роботі та в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу в межах суми платежу за один місяць допустити до негайного виконання.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складено 21 травня 2020 року.

Головуючий Т.Б. Сало

Судді О.В. Ковальчук

М.М. Якименко