Постанова

від 28.05.2020 по справі 367/3554/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 травня 2020 року

місто Київ

справа № 367/3554/17

провадження № 61-45250св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Погрібного С. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України,

відповідач - ОСОБА_1 ,

треті особи: Міністерство екології та природних ресурсів України, Національний природний парк Голосіївський ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 березня 2018 року у складі судді Оладько С. І. та постанову Апеляційного суду Київської області від 11 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Сліпченка О. І., Гуля В. В., Іванової І. В.,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

Перший заступник прокурора Київської області в інтересах Кабінету Міністрів України у травні 2017 року звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Позивач обґрунтовував заявлені вимоги тим, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2043/25-5 Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_1 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки, площею 0, 15 га, для зазначених цілей.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт, серії ЯЖ № 903295, на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:040:0030, площею 0, 15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

У подальшому, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 квітня 2009 року зазначену земельну ділянку придбала ОСОБА_3 , про що на державному акті, серії ЯЖ № 903295, зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_3 . Надалі, згідно з договором купівлі-продажу від 09 березня 2011 року спірну земельну ділянку придбав ОСОБА_1 , про що на державному акті, серії ЯЖ № 903295, зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року залишено без змін рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 червня 2013 року у справі № 367/4042/13-ц, яким визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2043/25-5 та державний акт, серії ЯЖ № 903295.

Зазначеним рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику, межі смт Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому спірне рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.

Зважаючи на наведене, позивач вважав, що для цієї справи є преюдиціальним той факт, що, ухвалюючи рішення про передачу земельної ділянки першому набувачу у власність, Коцюбинська селищна рада перевищила свої повноваження та розпорядилася землею, яка не знаходилася у віданні цього органу місцевого самоврядування, тобто, першому власнику земельна ділянка передана у власність неуповноваженим органом.

За інформацією Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області від 10 грудня 2014 року № 01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку Голосіївський спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, спірна земельна ділянка з кадастровим номером 3210946200:01:040:0030 відповідно до картосхеми, території перспективної для створення Святошинського-Біличанської філії Національного природного парку Голосіївський попереднього функціонального зонування розташована у 24 кварталі.

Таким чином, на момент пред`явлення позову спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду Національного природного парку Голосіївський .

Враховуючи, що спірна земельна ділянка перебуває у власності ОСОБА_1 , витребувати її в порядку статті 388 ЦК України можливо лише за позовом розпорядника цієї земельної ділянки, яким є Кабінет Міністрів України.

Позивач зазначив, що до прийняття Коцюбинською селищною радою надалі скасованого рішення про надання у власність першому набувачу спірної земельної ділянки, остання належала до земель державної власності.

Спірна земельна ділянка знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відносилася до земель лісогосподарського призначення.

Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання Укрдержліспроект від 08 жовтня 2014 року спірна територія була зайнята лісами з часів існування СРСР. На підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке увійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га. Згідно з розпорядженням Київської міської державної адміністрації від 17 грудня 2001 року № 2715 на виконання рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2001 року № 59/1493 перейменовано: Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва Київзеленбуд - на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій Київзеленбуд ; Державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство - на Комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство . Лісовпорядні роботи проводилися в 1945-1946, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.

З урахуванням інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання Укрдержліспроект та наведених законодавчих положень, спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення.

З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться за межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), остання і після прийняття ЗК України 2001 року продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатися.

Оскільки спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, розпорядником її є Кабінет Міністрів України.

Враховуючи, що спірна земельна ділянка вибула з власності держави поза волею належного розпорядника землі, що встановлено іншим судовим рішенням, яке набрало законної сили, а тому існують всі правові підстави для витребування її з незаконного володіння ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

У зв`язку з наведеним позивач просив витребувати з незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0, 15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:040:0030, вартістю 45 165, 00 грн. Судові витрати по справі покласти на відповідача.

Стислий виклад заперечень відповідачів

Відповідач просив відмовити у задоволенні позову, застосувати до спірних правовідносин правила про позовну давність.

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 06 березня 2018 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Київської області від 11 вересня 2018 року, позов задоволено. Витребувано із незаконного володіння ОСОБА_1 на користь держави в особі Кабінету Міністрів України земельну ділянку, площею 0, 15 га, з кадастровим номером 3210946200:01:040:0030.

Рішення суду першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, обґрунтовувалося тим, що позивачем надано належні та допустимі докази на підтвердження вимог про витребування майна з чужого незаконного володіння в порядку статті 388 ЦК України. Також суди дійшли висновку, що до спірних правовідносин позовна давність не застосовується.

ІІ. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій засобами поштового зв`язку до Верховного Суду у жовтні 2018 року, ОСОБА_1 просить скасувати рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 11 вересня 2018 року, провадження у справі закрити.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтовується неправильним застосуванням судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права й порушенням норм процесуального права.

Заявник зазначає, що:

- без встановлення недійсності правочину (договору купівлі-продажу від 09 березня 2011 року) як правової підстави придбання земельної ділянки, неможливо її витребувати у законного власника, який отримав її на підставі цього правочину, а тому віндикаційний позов пред`явлено передчасно;

- судами не враховано, що ОСОБА_1 є добросовісним набувачем;

- помилково не застосовано до спірних правовідносин положення статті 1 Першого Протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула його у власність;

- судами не враховано, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісогосподарського призначення;

- до спірних правовідносин підлягає застосуванню позовна давність, яка на момент подання позову спливла.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

Перший заступник прокурора Прокуратури Київської області просить відмовити у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_1 та залишити в силі оскаржувані судові рішення. Зазначає, що спірна земельна ділянка вибула із власності держави поза волею, а тому існують правові підстави для застосування правил статті 388 ЦК України до спірних правовідносин.

ІІІ. ВІДОМОСТІ ПРО РУХ СПРАВИ У СУДІ КАСАЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЇ ТА МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ СУДОМ

Ухвалою Верховного Суду від 13 листопада 2018 року у справі відкрито касаційне провадження.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX

(далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Враховуючи, що касаційна скарга у справі, що переглядається, подана у жовтні 2018 року, вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності Законом № 460-IX.

За частиною першою статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи проводиться колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

З метою визначення меж розгляду справи Верховним Судом застосовані правила статті 400 ЦПК України, відповідно до яких під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Критерії оцінки правомірності оскаржуваних судових рішень визначені в статті 263 ЦПК України, відповідно до яких судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

ІV. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд перевірив правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та дотримання норм процесуального права, за наслідками чого зробив такі висновки.

Обставини, встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій

Судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що рішенням Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2043/25-5

Про затвердження проекту землеустрою та передачу у приватну власність земельної ділянки для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд по АДРЕСА_1 ОСОБА_2 затверджено проект землеустрою щодо відведення та передачі у приватну власність земельної ділянки, площею 0, 15 га, для зазначених цілей.

На підставі зазначеного рішення ОСОБА_2 видано державний акт, серії ЯЖ № 903295, на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 3210946200:01:040:0030, площею 0, 15 га, для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.

На підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 24 квітня 2009 року зазначену земельну ділянку придбала ОСОБА_3 , про що на державному акті, серії ЯЖ № 903295, зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_3 .

Згідно з договором купівлі-продажу від 09 березня 2011 року спірну земельну ділянку придбав ОСОБА_1 , про що на державному акті, серії ЯЖ № 903295, зроблено відмітку про перехід права власності до ОСОБА_1 .

Постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року залишено без змін рішення Ірпінського міського суду Київської області від 27 червня 2013 року у справі №367/6636/13-ц, яким визнано недійсним рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2043/25-5 та державний акт, ЯЖ № 903295.

Цим рішенням суду встановлено, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, оскільки на момент прийняття рішення Коцюбинською селищною радою про надання у власність земельної ділянки першому власнику, межі смт Коцюбинське у встановленому законом порядку не були визначені та не встановлені, а тому оспорюване рішення Коцюбинської селищної ради не відповідає вимогам земельного законодавства.

Указом Президента України від 01 травня 2014 року № 446/2014 межі парку Голосіївський розширено на 6 462, 62 га за рахунок земель Київського комунального об`єднання Київзеленбуд .

Згідно з інформацією Комунального підприємства Святошинське лісопаркове господарство від 14 липня 2014 року № 472 спірна земельна ділянка увійшла до території Національного природного парку Голосіївський .

За інформацією Управління Держземагентства у м. Ірпені Київської області від 10 грудня 2014 року № 01-04/2215 щодо нанесення на картографічні матеріали Національного природного парку Голосіївський спірних земельних ділянок, виділених Коцюбинською селищною радою, спірна земельна ділянка, з кадастровим номером 3210946200:01:040:0030, відповідно до картосхеми, території перспективної для створення Святошинського-Біличанської філії Національного природного парку Голосіївський попереднього функціонального зонування розташована в 24 кварталі.

Таким чином, суди встановили, що на момент розгляду справи спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду, а саме Національного природного парку Голосіївський . Ця ділянка знаходиться на землях Святошинського лісопаркового господарства, тобто відноситься до земель лісогосподарського призначення.

Згідно з інформацією Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО Укрдержліспроект від 08 жовтня 2014 року спірна територія була лісами часів існування колишнього СРСР. На підставі Постанови ЦК КПУ і Ради Міністрів УРСР від 20 червня 1956 року № 673 та рішення виконкому Київської міської ради від 07 серпня 1956 року № 1186 створено Святошинське лісопаркове господарство, яке ввійшло до складу управління земельної зони м. Києва. Загальна площа Святошинського лісопаркового господарства на момент створення становила 14 167 га.

Відповідно до розпорядження Київської міської державної адміністрації від 17 грудня 2001 року № 2715 на виконання рішення Київської міської ради від 02 жовтня 2001 року № 59/1493 перейменовано Київське державне комунальне об`єднання зеленого будівництва Київзеленбуд на Київське комунальне об`єднання зеленого будівництва та експлуатацій Київзеленбуд ; Державне комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство - на Комунальне підприємство Святошинське лісопаркове господарство . Лісовпорядні роботи проводилися в 1945-1946, 1952-1959, 1969, 1979, 1989, 1999, 2009 роках.

З урахуванням інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО Укрдержліспроект суди дійшли висновків, що спірна територія була і залишається землями лісогосподарського призначення.

З урахуванням того, що спірна земельна ділянка знаходиться поза межами смт Коцюбинське, враховуючи вимоги пункту 12 Перехідних положень Земельного кодексу України (в редакції станом на момент прийняття спірних рішень Коцюбинської селищної ради), суди дійшли висновків, що ця ділянка і після прийняття нового Земельного кодексу України продовжувала перебувати у державній власності, а отже селищна рада не мала права нею розпоряджатися.

З огляду на те, що на спірна земельна ділянка відноситься до лісових земель та розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду, її розпорядником є Кабінет Міністрів України.

Оцінка аргументів, викладених у касаційній скарзі

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд врахував, що прокурор, звертаючись до суду із вимогами про витребування спірної земельної ділянки із чужого незаконного володіння, посилався на те, що така земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, розташована на території об`єкту природно-заповідного фонду - Національного природного парку Голосіївський та незаконно вибула із власності держави в особі Кабінету Міністрів України.

Заперечуючи проти позову, заявник зазначив, що є добросовісним набувачем, правочин, на підставі якого він набув право власності, не визнаний недійсним, а також, що відсутні правові підстави вважати, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісового фонду чи є такою, що розташована на землях природно-заповідного фонду.

В оцінці наведеного Верховний Суд врахував таке.

Ліси та землі лісового фонду України є об`єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Частиною другою статті 1 ЛК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцем розташування виконують водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Згідно з частиною другою статті 3 ЗК України земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів регулюються ЗК України, а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому кодексу.

Відповідно до статті 19 ЗК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі землі лісогосподарського призначення.

Статтею 63 ЛК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин) передбачено, що ведення лісового господарства полягає у здійсненні комплексу заходів з охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів.

До земель державної власності, які не можуть передаватися у приватну власність, належать, зокрема, землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом (пункт ґ частини четвертої статті 84 ЗК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства. Віднесення земельних ділянок до складу земель лісогосподарського призначення здійснюється відповідно до земельного законодавства (статті 5 ЛК України (у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин)).

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Отже, оскільки відповідно до інформації Українського державного проектного лісовпорядного виробничого об`єднання ВО Укрдержліспроект від 08 жовтня 2014 року КП Святошинське лісопаркове господарство спірна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення, тобто є землею державної власності, тому розпорядником її є Кабінет Міністрів України, який відповідно до статей 13, 149 ЗК України наділений повноваженнями щодо розпорядженнями такою ділянкою. Будь-яких розпоряджень щодо надання спірної ділянки у приватну власність Кабінет Міністрів України не видавав, що свідчить про те, що вона вибула із володіння не з його волі іншим шляхом. Крім того, про те, що спірна земельна ділянка відноситься до земель лісогосподарського призначення свідчить включення її до складу земель природно-заповідного фонду на підставі Указу Президента України від 01 травня 2014 року № 446/2014 Про зміну меж національного природного парку Голосіївський .

Судом враховано, що обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені невірно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень.

Частиною першою статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав та свобод людини (далі - Конвенція) та практику суду як джерело права. У преамбулі та статті 6 параграфу 1 Конвенції, рішенні Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі за заявою № 48553/99 Совтрансавто-Холдінг проти України , а також рішенні Європейського суду з прав людини від 28 жовтня 1999 року у справі за заявою № 28342/95 Брумареску проти Румунії встановлено, що існує усталена судова практика конвенційних органів щодо визначення основним елементом верховенства права принципу правової певності, який передбачає серед іншого і те, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.

Рішенням Ірпінського міського суду Київської області у справі

№ 367/4042/13-ц встановлено факт відсутності на час прийняття Коцюбинською селищною радою рішення про надання першому набувачу земельної ділянки - ОСОБА_2 - будь-якої містобудівної чи іншої, передбаченої законом, документації, яка б встановлювала межі смт Коцюбинське Київської області, а отже й факт перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які знаходяться за межами населеного пункту.

Таким чином, для справи, що переглядається в касаційному порядку, преюдиційними є встановлені зазначеним судовим рішенням обставини перевищення Коцюбинською селищною радою повноважень при прийнятті рішення щодо передачі у власність земельної ділянки ОСОБА_2 , що не перебувала у віданні цього органу місцевого самоврядування, а отже незаконності набуття її у власність ОСОБА_2 та вибуття її із володіння власника - держави, поза його волею.

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною другою статті 152 ЗК України передбачено, що власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані із позбавленням права володіння земельною ділянкою. Захист прав на земельні ділянки здійснюється у передбачений законом спосіб.

Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває прав власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього кодексу майно не може бути витребуване у нього (стаття 330 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна від добросовісного набувача.

Положення статті 388 ЦК України застосовуються як підстава позову про витребування майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Встановивши, що спірна земельна ділянка вибула із володіння її власника поза його волею на підставі рішення органу місцевого самоврядування, прийнятого поза межами його компетенції, яке визнано судовим рішенням недійсним, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача, відповідача, на підставі статті 388 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження

№ 14-144цс18).

Відповідно до висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Верховний Суд погоджується з цим висновком Верховного Суду України, оскільки задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (близький за змістом підхід сформулював Верховний Суд України у висновку, викладеному у постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14). Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Установивши, що спірна земельна ділянка вибула із володіння поза волею власника на підставі рішення органу місцевого самоврядування, яке прийнято поза межами його компетенції і яке у подальшому було визнано недійсним на підставі рішення суду, що набрало законної сили, Верховний Суд дійшов висновку про те, що позивач має право витребувати спірну земельну ділянку від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України.

Правовідносини, пов`язані із вибуттям земель із державної власності, становлять суспільний інтерес, а протиправність дій органу місцевого самоврядування, спрямована на вибуття земельної ділянки із володіння держави, такому інтересу не відповідає. Враховуючи встановлену судовим рішенням у справі № 367/4042/13-ц незаконність вибуття земельної ділянки з володіння держави, витребування цієї земельної ділянки у добросовісного набувача у порядку, передбаченому ЦК України, є пропорційним заходом.

Крім того, Верховний Суд враховує, що в силу об`єктивних, видимих природних властивостей земельної ділянки, заявник,проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ця ділянка належить до земель лісогосподарського призначення (аналогічні правові висновки, висловлені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2018 року у справі № 372/2180/15-ц, провадження № 14-76цс18, від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, провадження № 14-95цс18 і від 30 травня 2018 року у справі № 469/1393/16-ц, провадження № 14-71цс18).

Твердження заявника про те, що спірна земельна ділянка не відноситься до земель лісового фонду, чи є такою, що розташована на землях природно-заповідного фонду, є безпідставними, оскільки такі доводи спростовуються встановленими фактичними обставинами справи та зводяться до переоцінки зібраних у справі доказів, що виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, оскільки спірна земельна ділянка належить до земель державної власності, тому першому набувачу ОСОБА_2 ця ділянка передана неуповноваженим на те органом - Коцюбинською селищною радою Київської області, а отже, наявні всі правові підстави, встановлені статтею 388 ЦК України, для витребування цього майна у ОСОБА_1 .

При цьому посилання заявника на те, що за змістом статті 1 Першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та рішення Європейського суду з прав людини у справі Стретч проти Сполученого Королівства від 24 червня 2003 року самі по собі допущені органами влади порушення при передачі майна у власність особи не можуть бути безумовною підставою для повернення цього майна державі, якщо вони не допущені внаслідок винної, протиправної поведінки самого набувача майна, є безпідставними, з огляду на те, що фактично звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання про витребування земельної ділянки, яка є територією Національного природного парку Голосіївський і відноситься до земель природно-заповідного фонду та повернення її державі, яка вибула з її власності незаконно.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної особи Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес (§ 54 рішення).

Отже, обставини справи Стретч проти Сполученого Королівства та справи, яка переглядається, істотно різняться, а тому висновки щодо справедливої рівноваги між інтересами суспільства і особи в кожній з цих справ не можуть бути тотожними, а висновок Європейського суду з прав людини про порушення прав заявника у справі Стретч проти Сполученого Королівства не може бути безумовним прецедентом при розгляді справи, яка переглядається.

Верховний Суд погоджується із тим, що прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави. За обставинами спору Верховний Суд визнає, що участь прокурора у цій справі є виправданою, відповідає інтересам держави, спрямована на захист майнових інтересів держави, не порушує принцип рівності сторін.

Щодо заяви ОСОБА_1 про застосування судом позовної давності

Під час розгляду справи у суді першої інстанції ОСОБА_1 подав заяву про застосування позовної давності, яку обґрунтовував тим, що позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду із цим позовом, оскільки Прокуратурі Київської області ще з 2009 року було відомо про наявність фактів можливого порушення Коцюбинською селищною радою чинного на той час законодавства під час передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Отже, позовна давність є строком для подання позову як безпосередньо суб`єктом, право якого порушене (зокрема і державою, що наділила для виконання відповідних функцій у спірних правовідносинах певний орган державної влади, який може звернутися до суду), так і прокурором, уповноваженим законом звертатися до суду з позовом в інтересах держави як носія порушеного права, від імені якої здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах може певний її орган.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

У цивільному законодавстві закріплені об`єктивні межі застосування позовної давності. Вони встановлюються (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 серпня 2018 року у справі № 641/76/17): (а) прямо (стаття 268 ЦК України); (б) опосередковано, тобто з урахуванням сутності заявленої позовної вимоги (див. пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц).

Статті 387 і 388 ЦК України не вказують на те, що приписи про позовну давність не застосовуються до правовідносин, врегульованих приписами зазначених статей, а стаття 268 цього Кодексу не передбачає, що вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння належить до вимог, на які позовна давність не поширюється. Крім того, сутність вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння не виключає застосування до неї позовної давності.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 18 березня 2008 року в справі Dacia S.R.L. проти Молдови (Dacia S.R.L. v. Moldova, заява № 3052/04) встановив, що припис Цивільного кодексу Молдови, згідно з яким позовна давність не поширювалася на позови державних організацій про повернення державного майна з незаконного володіння інших організацій чи громадян, сам по собі суперечить статті 6 Конвенції, оскільки у справі не було надано жодних аргументів на обґрунтування того, чому державні організації у цих випадках мають бути звільнені від обов`язку додержувати установлених строків давності, котрі б в аналогічних ситуаціях перешкодили розгляду позовів, поданих приватними особами чи компаніями. Це, на думку ЄСПЛ, потенційно може призводити до руйнування багатьох усталених правовідносин і надає дискримінаційну перевагу державі без будь-якої переконливої підстави. ЄСПЛ констатував, що зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовну давність було застосовано без дискримінації на користь держави, є несумісним із принципом правової визначеності (§ 77).

На віндикаційні позови держави та територіальних громад (в особі органів державної влади та місцевого самоврядування відповідно) поширюється загальна позовна давність. Для уникнення дискримінаційної переваги цих суб`єктів порівняно з іншими суб`єктами права вони мають нести ризик застосування наслідків спливу позовної давності для оскарження виданих ними правових актів.

Зміна правовідносин, які стали остаточними внаслідок спливу позовної давності або мали би стати остаточними, якби позовна давність була застосована без дискримінації на користь держави, є несумісною з принципом правової визначеності.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача (абзац 2 частини другої статті 45 ЦПК України у редакції, чинній до 15 грудня 2017 року). Аналогічний припис закріплений у частині четвертій статті 56 ЦПК України, чинного з 15 грудня 2017 року.

Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу (абзац 1 частини третьої статті 23 Закону України

Про прокуратуру ).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (частина перша статті 261 ЦК України).

І в разі подання позову суб`єктом, право якого порушене, і в разі подання позову в інтересах держави прокурором, перебіг позовної давності за загальним правилом починається від дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися суб`єкт, право якого порушене, зокрема, держава в особі органу, уповноваженого нею виконувати відповідні функції у спірних правовідносинах. Перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган (пункти 46, 48, 65-66 постанови Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17, провадження № 14-183цс18).

У постанові від 20 червня 2018 року у справі № 697/2751/14-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що для вирішення питання про дотримання строку звернення до суду за захистом прав, суду необхідно встановити, коли прокурор дізнався чи міг дізнатися про порушення інтересів держави.

Зазначений висновок Велика Палата Верховного Суду конкретизувала: позовна давність починає обчислюватися з дня, коли про порушення права або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, у таких випадках: 1) прокурор, який звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, довідався чи мав об`єктивну можливість довідатися (під час кримінального провадження, прокурорської перевірки тощо) про порушення або загрозу порушення таких інтересів чи про особу, яка їх порушила або може порушити, раніше, ніж орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) прокурор звертається до суду у разі порушення або загрози порушення інтересів держави за відсутності відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту таких інтересів.

У постанові від 25 вересня 2019 року у справі № 654/3558/16 (провадження

№ 61-43839св18) Верховний Суд дійшов висновку, що перебіг позовної давності починається з моменту визнання недійсним правочину, який став підставою для вибуття поза волею власника його майна.

В оцінці перебігу позовної давності Верховний Суд врахував встановлені судами обставини справи, зокрема, що незаконність рішення Коцюбинської селищної ради від 25 грудня 2008 року № 2043/25-5 встановлена рішенням Ірпінського міського суду Київської області від 27 червня 2013 року, яке набрало законної сили 16 вересня 2015 року, а з позовом до суду про витребування майна прокурор звернувся 30 травня 2017 року, тобто у межах позовної давності, а тому помилкове посилання судів на те, що позовна давність не застосовується до вимог про витребування майна у порядку передбаченому статтею 388 ЦК України не вплинуло на правильність вирішення справи по суті та ухвалення законного й справедливого рішення.

Прокурор, звертаючись до суду із цим позовом, визначив інші підстави для витребування земельної ділянки, а саме, що спірна земельна ділянка розташована на землях природно-заповідного фонду - Національного природного парку Голосіївський , тоді як у цивільній справі № 367/4042/13-ц встановлено, що рішення про передачу земельної ділянки ОСОБА_2 прийнято Коцюбинською селищною радою з порушенням вимог пункту 12 Перехідних положень ЗК України 2001 року, оскільки Коцюбинська селищна рада розпорядилася земельною ділянкою, яка розташована за межами смт Коцюбинське, тобто у цій справі відмінні підстави для витребування земельної ділянки.

Отже, Кабінет Міністрів України згідно з частиною третьою статті 388 ЦК України має право на витребування від ОСОБА_1 земельної ділянки, яка вибула з володіння держави поза її волею та набута від Коцюбинської селищної ради, що не мала права відчужувати цю ділянку.

Повернення у державну власність земельної ділянки, незаконно відчуженої фізичній особі органом місцевого самоврядування, переслідує легітимну мету контролю за використанням майна відповідно до загальних інтересів у тому, щоби таке використання відбувалося за цільовим призначенням.

З урахуванням наведеного, загальний інтерес у контролі за використанням земельної ділянки за цільовим призначенням для гарантування безпечності довкілля та непогіршення екологічної ситуації у цій справі, Верховний Суд приходить переконання про обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо витребування земельної ділянки у ОСОБА_1 , оскільки це не порушуватиме принцип пропорційності втручання у право мирного володіння майном.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, суди першої та апеляційної інстанцій, встановивши, що позивач довів належними доказами порушення його прав, правильно визначилися із характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які містять висновки щодо результатів оцінки зібраних у справі доказів та відповідають вимогам щодо законності й обґрунтованості.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Таким чином, доводи касаційної скарги та зміст оскаржуваних судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Щодо клопотання заявника та заступника Генерального прокурора України про розгляд справи з викликом сторін

ОСОБА_1 та заступник Генерального прокурора України звернулися до суду із клопотаннями про розгляд справи з викликом сторін.

Як зазначено у частині тринадцятій статті 7 ЦПК України, розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Відповідно до статті 401 ЦПК України попередній розгляд справи має бути проведений протягом п`яти днів після складення доповіді суддею-доповідачем колегією у складі трьох суддів у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи. Суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Зважаючи на наведені правила та те, що процесуальним законом не передбачено можливість виклику сторін для участі у розгляді справи касаційним судом під час попереднього судового засідання, яке проводиться у порядку письмового провадження, Верховний Суд визнає клопотання такими, що не підлягають задоволенню.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ :

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ірпінського міського суду Київської області від 06 березня 2018 року та постанову Апеляційного суду Київської області від 11 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді С. О. Погрібний

А. С. Олійник

В. В. Яремко