Постанова

від 25.05.2020 по справі 759/9617/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

25 травня 2020 року

м. Київ

справа № 759/9617/17

провадження № 61-4639св19

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Жданової В. С., Ігнатенка В.М.,

учасники справи:

позивач за первісним позовом (відповідач за зустрічним позовом) - заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах держави в особі Київської міської ради,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

треті особи: Київська міська рада, приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Стельченко Олена Володимирівна,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року у складі суддів: Болотова Є. В., Лапчевської О. Ф., Музичко С. Г.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2017 року заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 звернувся до суду з позовом в інтересах держави в особі Київської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки.

На обґрунтування позовних вимог зазначав, що на підставі рішення Київської міської ради № 846/1902 від 09 липня 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ЯЖ № 912777 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8 000 000 000:75:670:0291 площею 0, 1 га, що розташована по АДРЕСА_1 , яку останній в подальшому згідно з актом прийому-передачі від 29 грудня 2016 року передав до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю Артонус Сістем (далі - ТОВ Артонус Сістем ), яке в свою чергу за договором купівлі-продажу від 01 лютого 2017 року відчужило вказану земельну ділянку на користь відповідача ОСОБА_1 .

Посилаючись на те, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника поза його волею, оскільки рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради № 846/1902 від 09 липня 2009 року, визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 912777 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8 000 000 000:75:670:0291 площею 0, 1 га виданий на ім`я ОСОБА_3 та зобов`язано ОСОБА_3 повернути вказану земельну ділянку на користь Київської міської ради, заступник керівника Київської місцевої прокуратури № 8 просив витребувати таку земельну ділянку у відповідача ОСОБА_1 на користь Київської міської ради, як розпорядника майна територіальної громади міста Києва, яка є дійсним власником спірної земельної ділянки.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_1 у квітні 2018 року подала зустрічну позовну заяву про визнання права власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0291, що розташована по АДРЕСА_1 .

Позов мотивовано тим, що вона є добросовісним набувачем спірної земельної ділянки, яку вона придбала законним шляхом у законного власника ТОВ Артонус Сістем шляхом укладення договору купівлі-продажу, який не оскаржений в судовому порядку та не визнаний недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2018 року у складі головуючого судді Величко Т.О. у задоволенні позову заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах держави в особі Київської міської ради відмовлено, зустрічний позов задоволено.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0291, що розташована по АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що спірна земельна ділянка вибула з володіння власника за його згодою та волею, оскільки Київська міська рада не вчиняла жодних дій щодо виконання судового рішення від 03 грудня 2014 року, вимог про визнання недійсним акта прийму-передачі від 29 грудня 2016 року, на підставі якого ТОВ Артонус Сістем набуло право власності на таку земельну ділянку не заявляла, а відтак останнє мало право на відчуження спірної земельної ділянки на користь відповідача ОСОБА_1 , яка є її добросовісним набувачем.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року апеляційну скаргу заступника прокурора міста Києва задоволено.

Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 03 жовтня 2018 року скасовано.

Позов заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 8 в інтересах держави в особі Київської міської ради задоволено.

Витребувано у ОСОБА_1 на користь Київської міської ради земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0291, що розташована по АДРЕСА_1 .

У задоволенні зустрічних позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постанова апеляційного суду мотивована наявністю правових підстав для витребування спірної земельної ділянки із незаконного користування відповідача на підставі статей 387, 388 ЦК України, оскільки вона вибула з володіння власника поза його волею, з урахуванням чого відсутні правові підстави для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання права власності на земельну ділянку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнення її доводів

У березні 2019 року ОСОБА_1 через свого представника ОСОБА_2 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить постанову суду апеляційної інстанції скасувати і залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно скасував законне і обґрунтоване рішення суду першої інстанції, не перевіривши повноваження прокурора щодо представлення інтересів держави та не вирішивши наскільки участь прокурора відповідає рівноправності сторін. Також судом взагалі не враховано позицію Київської міської ради, інтереси якої представляє прокурор, й яка взагалі не цікавиться спірною земельною ділянкою. Поза увагою апеляційного суду залишилося те, що всі надані позивачем докази не відповідають вимогам статей 77, 78, 79, 80 ЦПК України, у розумінні належності, допустимості, достовірності та достатності, а за відсутності цілого ряду визначених статтею 388 ЦК України підстав, позивач позбавлений права відібрати земельну ділянку у добросовісного набувача, яким є відповідач ОСОБА_1 , питання законності її права власності на дану земельну ділянку апеляційним судом належним чином не обґрунтовано. Докази надані стороною відповідача, що стосуються фактичних обставин справи, судом апеляційної інстанції не досліджувалися, унаслідок чого законні права відповідача на спірну земельну ділянку, які гарантуються Конституцією України не захищені.

Ухвалою Верховного Суду від 12 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.

Інші учасники справи не скористались своїм правом на надання відзиву на касаційну скаргу.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ .

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 , поданої представником ОСОБА_2 , здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII , що діяла до 08 лютого 2020 року.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Фактичні обставини справи

Встановлено, що рішенням Київської міської ради № 846/1902 від 09 липня 2009 року ОСОБА_3 передано у приватну власність земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0291, що розташована по АДРЕСА_1 .

На підставі вказаного рішення Київської міської ради ОСОБА_3 видано державний акт серії ЯЖ № 912777 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8 000 000 000:75:670:0291 площею 0, 1 га, що розташована по АДРЕСА_1 .

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 03 грудня 2014 року (яке набрало законної сили 15 грудня 2014 року) визнано незаконним та скасовано рішення Київської міської ради від 09 липня 2009 року № 846/1902, визнано недійсним державний акт серії ЯЖ № 912777 на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 8 000 000 000:75:670:0291 площею 0,1 га, виданий на ім`я ОСОБА_3 та зобов`язано ОСОБА_3 повернути вказану земельну ділянку на користь Київської міської ради.

Натомість відповідно до протоколу від 28 грудня 2016 року № 2 та акта прийому-передачі від 29 грудня 2016 року ОСОБА_3 став учасником ТОВ Артонус Сістем та передав до статутного капіталу товариства земельну ділянку площею 0, 1 га, кадастровий номер 8 000 000 000:75:670:0291, що розташована по АДРЕСА_1 .

01 лютого 2017 року між ТОВ Артонус Сістем та ОСОБА_1 був укладений договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки.

Мотиви з яких виходить Верховний Суд та застосовані норми права

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Отже, стаття 15 ЦК України визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Стаття 14 Конституції України встановлює, що земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Частиною четвертою цієї статті передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

За правилами статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Відповідно до статті 330 ЦК України, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо згідно зі статтею 388 цього Кодексу майно не може бути витребувано у нього.

Згідно з положеннями статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Отже, за положеннями зазначених вище норм права власник майна може витребувати належне йому майно від будь-якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужено попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод спірного майна недійсними.

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статями 387 та 388 ЦК України.

Розглядаючи спори про витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

У разі встановлення, що відповідач є добросовісним набувачем суд повинен установити, чи вибуло майно з володіння власника поза його волею або було продане в порядку виконання судових рішень (постанова Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14).

Відповідно до статті 327 ЦК України у комунальній власності є майно, яке належить територіальній громаді. Управління майном, що є у комунальній власності, здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Згідно з частиною першою статті 10 Закону України Про місцеве самоврядування міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

При цьому, частиною другою статті 19 Конституції України визначено, що органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, територіальна громада міста, як власник спірних земельних ділянок, делегує міській раді повноваження щодо здійснення права власності від її (громади) імені та в її інтересах, виключно у спосіб та в межах повноважень передбачених законодавством.

Тобто, воля територіальної громади, як власника, може виражатись лише у таких діях органу місцевого самоврядування, які відповідають вимогам законодавства та інтересам територіальної громади.

Крім цього, Верховний Суд України у своїй практиці, зокрема в постанові від 16 грудня 2015 року в справі № 6-251цс15 (та інших) дійшов висновку про те, що при доведеності порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод , питання компенсації добросовісному набувачу має вирішуватися за заявою такої особи у контексті статті 661 ЦК України з вимогою до продавця товару, а не до держави, яка має право витребування земельної ділянки, і зазначене відповідає критерію законності у зв`язку з порушенням органом влади чи місцевого самоврядування вимог чинного законодавства.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18).

Як вбачається з матеріалів справи відповідач ОСОБА_1 не порушувала питання компенсації добросовісному набувачу.

Ураховуючи наведені норми матеріального права та обставини даної справи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про неправомірне набуття відповідачем у власність спірної земельної ділянки, оскільки незаконне вибуття такої ділянки з державної власності на підставі скасованого у судовому порядку рішення органу місцевого самоврядування не може свідчити про наявність волі власника, у розумінні статті 388 ЦК України, на розпорядження спірним майном.

Тому колегія суддів погоджується з висновками апеляційного суду про наявність правових підстав для задоволення позову прокурора, а саме - витребування спірної земельної ділянки з незаконного володіння відповідача на підставі статей 387, 388 ЦК України, й відповідно відсутності підстав для задоволення зустрічних позовних вимог про визнання права власності на таку земельну ділянку за добросовісним набувачем.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів.

Предметом безпосереднього регулювання статті 1 Першого протоколу Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном, зокрема, й позбавлення особи власності на майно шляхом його витребування на користь держави.

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три критерії, що їх слід оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання у право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу Конвенції, а саме: втручання має бути законним, відповідати суспільним інтересам та бути пропорційним переслідуваним цілям.

Прийняття рішення про передачу у приватну власність фізичній особі фактично позбавляє державу можливості володіти, користуватися та розпоряджатися об`єктом власності, позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже, звернення заступника керівника Київської місцевої прокуратури № 8 до суду в інтересах держави в особі Київської міської ради з вимогою про витребування земельної ділянки із чужого незаконного володіння є задоволення насамперед суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - безоплатної передачі у власність громадянам земельних ділянок із державної або комунальної власності, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.

Необґрунтованими також є доводи касаційної скарга про пропуск позивачем позовної давності, адже як обґрунтовано зауважив апеляційний суд, право на позов виникло у Київської міської ради після скасування в судовому порядку рішення цієї ради про надання спірної земельної ділянки у власність (рішення набрало законної сили 15 грудня 2014 року). Позовна давність не пропущена, оскільки позов пред`явлений 26 червня 2017 року, тобто в межах трирічного строку, встановленого статтею 257 ЦК України.

З урахуванням викладеного не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги щодо відсутності у прокурора права представляти в суді інтереси держави.

Інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування постанови апеляційного суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні відповідачем норм матеріального та процесуального права і зводяться до переоцінки встановлених судом обставин, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Постанова Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржуване рішення апеляційного суду - без змін.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до підпункту в пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 23 січня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов В.С. Жданова В.М. Ігнатенко