Постанова

від 26.05.2020 по справі 922/2805/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 травня 2020 року

м. Київ

Справа № 922/2805/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Волковицької Н. О. - головуючого, Могила С. К., Случа О. В.,

секретар судового засідання - Мельникова Л. В.,

за участю представників:

позивача - не з'явилися,

відповідача - не з'явилися,

третьої особи 1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з'явилися,

третьої особи 2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з'явилися,

третьої особи 3, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - не з'явилися,

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Харківської міської ради

на рішення Господарського суду Харківської області від 21.11.2019 (суддя Лавренюк Т. В.) і постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 (Барбашова С. В. - головуючий, судді Істоміна О. А., Пелипенко Н. М.) у справі

за позовом Харківської міської ради

до Торговельної фірми "Спортивний одяг" Товариства з обмеженою відповідальністю,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача:

1) Департамент реєстрації Харківської міської ради,

2) Комунальне підприємство "Харківське міське бюро технічної інвентаризації",

3) Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області,

про скасування державної реєстрації права власності.

1. Короткий зміст позовних вимог і заперечень

1.1. У серпні 2019 року Харківська міська рада (далі - міськрада) звернулася до Господарського суду Харківської області із позовом до Торговельної фірми "Спортивний одяг" Товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТФ "Спортивний одяг" ТОВ) про визнання недійсною реєстрації права власності на нерухоме майно - будівлю літ. "А-1" павільйону-магазину, розташованого на майдані Повстання, 1 у м. Харкові, зареєстрованого за ТФ "Спортивний одяг" ТОВ 17.01.1996 номер запису 973.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовано посиланням на відсутність під час реєстрації правовстановлюючих документів на об'єкт нерухомості, доказів сплати вартості переданого за договором купівлі-продажу майна, акта приймання-передачі майна і відповідного висновку Комунального підприємства "Харківське міське бюро технічної інвентаризації" (далі - КП "Харківське МБТІ"), у зв'язку з чим, на думку міськради, реєстрація КП "Харківське МБТІ" права власності на нерухоме майно за зазначеною адресою була проведена із порушенням чинного на той час законодавства, а саме Інструкції про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української РСР 30.01.1966 (далі - Інструкція), здійснена незаконно і безпідставно. Крім того, позивач звертає увагу, що за договором купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335, на підставі якого 19.12.1995 видано свідоцтво про право власності за реєст. № 367, а 17.01.1996 проведено спірну державну реєстрацію (номер запису 973), ТФ "Спортивний одяг" ТОВ (відповідачеві) не було передано нерухоме майно, а саме: будівля (літ. "А") павільйону-магазину, розташованого на майдані Повстання, 1 у м. Харкові, нежитлове приміщення магазину літ. "А-1" № 2/52, розташоване за адресою: м. Харків, майдан Постання, 1 (Кінний ринок), і нежитлова будівля літ. "А" - магазин № 39, розташована на майдані Повстання, 1 у м. Харкові.

1.3. Ухвалою Господарського суду Харківської області від 29.08.2019 до участі у справі № 922/2805/19 як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача залучено - Департамент реєстрації міськради; КП "Харківське МБТІ" та Регіональне відділення Фонду державного майна України по Харківській області (далі - РВ ФДМУ по Харківській області).

1.4. РВ ФДМУ по Харківській області у письмових поясненнях на позов зауважило, що ТФ "Спортивний одяг" ТОВ у встановленому законом порядку набула право власності на частку державної власності у майні ТФ "Спортивний одяг" ТОВ, пропорційну 8,30 % статутного фонду товариства на підставі договору від 24.10.1995 № 335. Отже, міськрада не довела факту наявності порушення ТФ "Спортивний одяг" ТОВ права позивача шляхом реєстрації свого права власності, набутого на підставі чинного договору купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335, а також не надала жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх доказів на підтвердження факту невизнання або оспорювання відповідачем права або охоронюваного законом інтересу позивача.

1.5. КП "Харківське МБТІ" у письмових пояснення на позов наголосило на відсутності матеріалів архівної справи щодо реєстрації права власності та технічної інвентаризації літ. "А-1" (магазин № 39) за адресою: м. Харків, пл. Повстання, 1, у зв'язку з чим КП "Харківське МБТІ" не має фактичної можливості надати належні пояснення стосовно позову міськради.

1.6. Департамент реєстрації та цифрового розвитку міськради надав письмові пояснення на позов, в яких зазначив про відсутність у позовній заяві технічних характеристик стосовно спірного об'єкта нерухомості, а саме: літерації, площі, поверховості, що не дає змоги підтвердити або спростувати факт реєстрації речових прав на будівлю (літ. "А") павільйону-магазину, розташованого за адресою: м. Харків, майдан Повстання, 1.

1.7. 01.11.2019 на адресу місцевого господарського суду надійшов відзив на позовну заяву відповідача - ТФ "Спортивний одяг" ТОВ, згідно з протокольною ухвалою Господарського суду Харківської області від 07.11.2019 залишений судом без розгляду з підстав його подання після закінчення строку, встановленого в ухвалі Господарського суду Харківської області від 29.08.2019 у цій справі.

Водночас у судовому засіданні представник відповідача - ТФ "Спортивний одяг" ТОВ проти позову заперечив, просив суд у задоволенні заявлених вимог відмовити, акцентуючи, що об'єкт нерухомості, а саме будівля павільйону-магазину, розташованого за адресою: майдан Повстання, 1 у м. Харкові, який у зв'язку із незаконним рішенням позивача був втрачений, належав відповідачеві на праві власності. Цей факт підтверджено судовими рішеннями у справах, розглянутих у порядку адміністративного та господарського судочинства у 2014- 2019 роках. Заперечуючи проти позову, відповідач також наголосив, що вимоги позивача є надуманими і спрямованими на уникнення відповідальності за ухвалення протиправного рішення, через виконання якого відповідач втратив об'єкт нерухомості, належний йому на праві власності. Такі судові рішення, набрали законної сили і мають преюдиційне значення.

Відповідач також просив суд застосувати позовну давність, зазначаючи, що про реєстрацію за відповідачем права власності міськраді було відомо ще у 2015 році.

2. Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.11.2019 у справі № 922/2805/19 відмовлено у задоволенні позову повністю.

2.2. Рішення місцевого господарського суду арґументовано тим, що доводи, викладені міськрадою у позовній заяві, повністю спростовуються матеріалами справи, а докази, надані учасниками справи, дають суду підстави вважати, що міськрада, звертаючись до суду з відповідним позовом, фактично намагається переглянути судове рішення, згідно з яким з неї на користь відповідача було стягнуто спричинену ТФ "Спортивний одяг" ТОВ матеріальну шкоду за протиправне знищення позивачем нерухомого майна, яке належало відповідачеві на праві приватної власності. Поряд із цим суд в обґрунтування рішення зазначив, що фактичні обставини, встановлені у межах адміністративної справи № 641/13662/14-а і господарської справи № 922/1899/16, свідчать про законність реєстрації в установленому законом порядку приватної власності на нерухоме майно відповідача, мають преюдиційний характер і спростовують доводи позивача про зворотне.

2.3. Постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 рішення Господарського суду Харківської області від 21.11.2019 у справі № 922/2805/19 залишено без змін, із мотивів викладених у постанові суду апеляційної інстанції.

2.4. Апеляційний господарський суд погодився із доводами міськради про те, що суди у справах № 641/13662/14-а (про визнання незаконними акта та дій органу місцевого самоврядування) та № 922/1899/16 (про стягнення матеріальної шкоди) не досліджували питання законності реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем, тому висновки місцевого господарського суду про преюдиційне значення цих рішень для вирішення справи № 922/2805/19, яку розглядає Верховний Суд, є помилковими. Водночас суд апеляційної інстанції акцентував, що зазначене не вплинуло на правильність прийняття місцевим господарським судом рішення по суті спору, оскільки з огляду на презумпцію законного набуття відповідачем права власності на майно, а також ураховуючи, що позивач не надав суду допустимих і належних доказів, що підтверджували би обставини, на які міськрада посилається як на підставу своїх позовних вимог, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що заявлений міськрадою позов є безпідставним, необґрунтованим і не може бути задоволений.

Апеляційний господарський суд наголосив, що міськрада не надала суду як першої, так і апеляційної інстанцій жодних належних, допустимих, достовірних і достатніх, у розумінні положень статей 76- 79 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), доказів на підтвердження факту невизнання або оспорювання відповідачем права або охоронюваного законом інтересу міськради, у зв'язку з чим висновки суду першої інстанції про відмову в задоволенні заявленого позову суд апеляційної інстанції визнав правильними.

3. Короткий зміст касаційної скарги і заперечення на неї

3.1. Не погоджуючись із рішенням Господарського суду Харківської області від 21.11.2019 і постановою Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 у справі № 922/2805/19, міськрада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення і постанову та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

3.2. За змістом касаційної скарги її поданоя на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК України, оскільки відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права про скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно у подібних правовідносинах.

3.3. В обґрунтування доводів, викладених у касаційній скарзі, позивач зазначає, що оскільки суди у судових справах № 641/13662/14-а та №922/1899/16 не досліджували питання законності реєстрації права власності, висновки суду першої інстанції про преюдиційне значення цих рішень для вирішення справи № 922/2805/19 є безпідставними.

3.4. На думку скаржника, висновки апеляційного господарського суду про недоведеність міськрадою порушення її прав внаслідок спірної реєстрації є помилковими, адже цю реєстрацію було проведено із порушенням положень законодавства, зокрема Інструкції. Оскільки реєстрацію об'єкта нерухомості проведено незаконно, стягнення з міськради шкоди на підставі рішення Господарського суду Харківської області у іншій справі № 922/1899/16, яке набрало законної сили, призвело до порушення права власності територіальної громади міста Харкова на доходи місцевого бюджету, що забезпечують фінансування програм стабілізації, соціально економічного розвитку територіальної громади та інших пріоритетних галузей, які забезпечують життєдіяльність територіальної громади міста.

3.5. Заявник касаційної скарги наголошує, що як визначено в Указі Президента України від 03.10.1992 № 493/92 "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної влади", із 01.01.1993 нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації та набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності. На думку скаржника, оскільки наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству (далі - Держжитлокомунгосп України) від 13.12.1995 № 56 "Про затвердження Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб", на підставі якого втратила чинність Інструкція, зареєстрований в Міністерстві юстиції України лише 19.01.1996 за № 31/1056, то набув чинності 29.01.1996, тобто через 10 днів після реєстрації зазначеного наказу. При цьому спірна реєстрація проведена 17.01.1996, тобто у період дії Інструкції. Проте суд апеляційної інстанції безпідставно не дослідив дотримання положень зазначеної Інструкції під час спірної реєстрації і помилково зазначив про втрату цим документом чинності на час здійснення спірної реєстрації.

Міськрада акцентує, що:

- станом на час проведення спірної реєстрації (17.01.1996) всупереч вимогам пункту 21 Інструкції, у матеріалах інвентаризаційної справи № 75697 не було відповідного письмового висновку бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ), який складається на підставі правовстановлюючих документів із зазначенням адреси будинку, площі земельної ділянки і кількості основних будівель, даних про власників (для установ, підприємств і організацій - повного їх найменування), детального переліку поданих документів, що встановлюють право теперішніх власників, виду власності (державна, кооперативна, громадська, особиста), тощо;

- спірну реєстрацію було проведено із порушенням пункту 23 Інструкції, згідно з яким БТІ на підставі перевірених документів і свого висновку вносить відомості про право власності на будинок (домоволодіння) до реєстрової книги цього населеного пункту і проставляє на документі власника реєстраційний напис за встановленою формою. Скаржник зауважує, що на дату спірної реєстрації у БТІ не було заяви ТВ "Спортивний одяг" ТОВ щодо реєстрації права власності на об'єкт нерухомості, правовстановлюючих документів на об'єкт нерухомості, доказів сплати вартості переданого за договором купівлі-продажу майна, акта приймання-передачі майна за договором купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335, що посвідчує факт передачі-прийняття переліку майна, а також відповідний висновок КП "Харківське МБТІ";

- всупереч вимогам пункту 21 Інструкції, згідно з якою БТІ зобов'язане ознайомитись з документами, поданими установами, підприємствами, організаціями та окремими громадянами на підтвердження їх права власності на будинок (домоволодіння), а також з'ясовувати підстави виникнення і порядок переходу до установи, підприємства, організації чи громадянина права власності, правильність оформлення документів, тощо, договір купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335 і свідоцтво про право власності від 19.12.1995 з'явилися в інвентаризаційній справі набагато пізніше, ніж була проведена реєстрація майна, а саме після 2010 року.

3.6. Крім цього скаржник наголошує, що ні у договорі купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335, ні у свідоцтві про право власності від 19.12.1995 не зазначено, що до ТФ "Спортивний одяг" ТОВ перейшло у власність будь-яке нерухоме майно, проте суди першої інстанції безпідставно зазначив, що свідоцтво про право власності від 19.12.1995 № 367 є належним документом, який підтверджує право власності на спірне нерухоме майно, та засвідчує законність його реєстрації.

3.7. У відзиві на касаційну скаргу ТФ "Спортивний одяг" ТОВ просить відмовити у її задоволенні, рішення і постанову залишити без змін, оскільки оскаржувані судові рішення є законними, повністю обґрунтованими і прийнятими із дотриманням норм матеріального та процесуального права.

4. Розгляд касаційної скарги і позиція Верховного Суду

4.1. Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі та запереченнях на неї, перевіривши матеріали справи щодо правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що касаційна скарга не може бути задоволена з таких підстав.

4.2. Як свідчать матеріали справи та встановили суди попередніх інстанцій, 24.10.1995 між РВ ФДМУ по Харківській області (продавець) і ТФ "Спортивний одяг" ТОВ (покупець) укладено договір купівлі-продажу № 335, зареєстрований Виконавчим комітетом Харківської міської ради народних депутатів Харківської області 04.11.1995 за № 1560.

Відповідно до пункту 1.1 договору купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335 продавець продав, а покупець придбав частку державної власності у майні ТФ "Спортивний одяг" ТОВ, пропорційну 8,30% статутного фонду товариства.

Цей договір посвідчений державним нотаріусом Другої Харківської державної нотаріальної контори Мороз Г. І. 31.10.1995 і зареєстрований у реєстрі за № 2-13300.

У пункті 1.4 договору купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335 передбачено, що право власності на об'єкт приватизації переходить до покупця з моменту повної оплати його вартості.

На виконання умов договору купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335 04.12.1995 між РВ ФДМУ по Харківській області та ТФ "Спортивний одяг" ТОВ складено акт передачі державного майна, за змістом якого РВ ФДМУ по Харківській області передало, а ТФ "Спортивний одяг" ТОВ прийняло продане 24.10.1995 майно шляхом викупу долі державної власності у майні ТФ "Спортивний одяг" ТОВ вартістю 13238300,00 карбованців. Відповідно до пункту 2 цього договору склад і перелік майна наведені в інвентаризаційних описах та відомостях, відображених у протоколі № 1 засідання інвентаризаційної комісії від 11.05.1994 станом на 01.05.1994.

У пункті 4 зазначеного акта сторони засвідчили, що ТФ "Спортивний одяг" ТОВ сплатило, а РВ ФДМУ по Харківській області отримало повну вартість об'єкта приватизації.

У свою чергу, 19.12.1995 РВ ФДМУ по Харківській області видано свідоцтво про право власності (реєстраційний номер 367), за яким ТФ "Спортивний одяг" ТОВ є власником цілісного майнового комплексу , набутого покупцем на підставі договору купівлі-продажу від 31.10.1995 № 334, посвідченого Другою Харківською державною нотаріальною конторою, за № 2-13300 .

На зазначеному свідоцтві є відмітка про реєстрацію права власності у Харківському МБТІ від 17.01.1996 № 973.

Відповідно до технічного паспорта інвентарний від 23.03.1994 № 75697, на будинок № 1 по м-ну Повстання в м. Харкові, власником зазначеної будівлі є ДП ТФ "Спортивний одяг".

На запит директора ТФ "Спортивний одяг" ТОВ РВ ФДМУ по Харківській області разом із листом-відповіддю від 10.09.1999 № 08-3644 РВ ФДМУ по Харківській області надавало перелік нерухомого майна, приватизованого у складі частки державної власності в майні ТФ "Спортивний одяг" ТОВ, пропорційній 8,3 % статутного фонду товариства. За змістом цього переліку, згідно з договором купівлі-продажу від 24.10.1995 № 335, посвідченим державним нотаріусом Другої Харківської державної нотаріальної контори Мороз Г. І. 31.10.1995 за № 2-13300, РВ ФДМУ по Харківській області передало покупцю - товариству покупців членів трудового колективу ТФ "Спортивний одяг" ТОВ об'єкт нерухомості - павільйон (інвентарний номер 10011) за адресою м. Харків-1, пл. Повстання, 1 .

Відповідно до витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 27.09.2019 № 1005792508, зареєстрованим місцезнаходженням юридичної особи - ТФ "Спортивний одяг" ТОВ (код ЄДРПОУ 14065121) є 61001, місто Харків, майдан Повстання, будинок 1; керівник Павлова І. О.

Звертаючись до суду із позовом у цій справі, міськрада зазначила, що реєстрація КП "Харківське МБТІ" права власності на нерухоме майно - будівлю (літ. "А") павільйону-магазину, розташованого на майдані Повстання, 1 у м. Харкові, за відповідачем (номер запису 973 від 17.01.1996) проведена із порушенням порядку, встановленого згідно з чинним на той час законодавством, зокрема пунктів 7, 21, 22, 23 Інструкції, тому є правові підстави для визнання цієї реєстрації недійсною.

4.3. За змістом статті 2 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом у цій справі) завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Зазначений захист має бути ефективним, тобто повинен здійснюватися з використанням такого способу захисту, який може відновити, наскільки це можливо, відповідні права, свободи й інтереси позивача.

Право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням (частини 1, 2 статті 4 ГПК України у редакції, чинній на час звернення з позовом у цій справі).

У статті 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно зі статтею 16 цього Кодексу, положення якої кореспондують із положеннями статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом у цій справі), кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У зазначених нормами права визначено способи захисту прав та інтересів, і цей перелік не є вичерпним. Отже, суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Як порушення необхідно розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Отже, у розумінні положень закону суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи скористатися заходами правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. При цьому позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві, у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і залежно від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Наведена позиція ґрунтується на тому, що як захист права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, суди мають зважати і на його ефективність з точки зору положень статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголосив, що зазначена норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, передбачених Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені у правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги забезпечити людині таку міру правового захисту на національному рівні, що дасть змогу компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції та надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ акцентував, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть бути забезпечені всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається згідно із цією статтею, має бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема його застосування не повинно бути ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005).

Отже, оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом. У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" ЄСПЛ зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права. Отже, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Водночас, як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 року у справі № 925/1265/16 (провадження № 12-158 гс18).

Отже, суд вправі застосовувати способи захисту цивільних прав, які випливають із характеру правопорушень, визначених спеціальними нормами права, а також повинен враховувати критерії "ефективності" таких засобів захисту та вимоги частин 2- 5 статті 13 ЦК України щодо недопущення зловживання свободою при здійсненні цивільних прав особою.

Установивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Суд касаційної інстанції враховує, що спір у справі № 922/2805/19 виник на підставі твердження міськради про порушення вимог Інструкції під час здійснення спірної реєстрації (17.01.1996) та, як наслідок, про незаконність і безпідставність цієї реєстрації.

Варто зауважити, що за результатами розгляду спору у цій справі про скасування державної реєстрації права власності суд повинен дослідити та встановити по-перше чи було порушено цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушено та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося та по-друге вирішити питання про спростування (або підтвердження) презумпції правомірності вчинення спірної реєстрації.

Разом із тим, як установив апеляційний господарський суд і свідчать матеріали справи, у ній не немає належних доказів на підтвердження порушення відповідачем прав і законних інтересів міськради, доказів порушення прав міськради шляхом здійснення спірної реєстрації, як і підтвердження факту невизнання або оспорювання відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів міськради.

Отже, колегія суддів погоджується із висновком апеляційного господарського суду про відсутність підстав для задоволення позовних вимог, оскільки позивач не довів наявності порушеного або оспорюваного права міськради.

При цьому варто зауважити, що у справі № 922/2805/19 отримала підтвердження підстава для касаційного оскарження передбачена згідно з пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК України (у редакції, чинній з 08.02.2020), стосовно відсутності висновку Верховного Суду щодо строку чинності Інструкції, у зв'язку з чим Верховний Суд зазначає про таке.

Відповідно до Положення про Державний комітет України по житлово-комунальному господарству, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1995 № 266, Державний комітет України по житлово-комунальному господарству (Держжитлокомунгосп України) є центральним органом державної влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України.

Згідно з наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995 № 56 "Про затвердження Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб", зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 19.01.1996 за № 31/1056, Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженої заступником Міністра комунального господарства Української СРС від 30.01.1966 за погодженням з Верховним Судом УРСР від 15.01.1996, вважається такою, що втратила чинність.

Як визначено в Указі Президента України "Про державну реєстрацію нормативних актів міністерств та інших органів державної виконавчої влади" від 03.10.1992 № 493/92, із 01.01.1993 нормативно-правові акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та контролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають державній реєстрації та набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізнішого строку надання їм чинності.

Отже, оскільки наказ Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 13.12.1995 року № 56 "Про затвердження Правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, що знаходяться у власності юридичних та фізичних осіб", на підставі якого втратила чинність Інструкція, зареєстрований у Міністерстві юстиції України лише 19.01.1996 за № 31/1056, то він набув чинності 29.01.1996, тобто через 10 днів після реєстрації цього наказу.

За таких підстав помилковими є висновки суду апеляційної інстанції про те, що на час вчинення спірної реєстрації Інструкція втратила чинність.

Проте такі помилкові висновки не є такими, що мають значення для правильного вирішення справи № 922/2805/19, не призвели до прийняття неправильного по суті судового рішення, тому не можуть бути достатньою підставою для скасування оскаржуваної постанови, оскільки згідно з частиною 2 статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Отже, доводи, викладені у касаційній скарзі, про порушення і неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваної постанови, не отримали підтвердження, не спростовують обставин, про які зазначив апеляційний господарський суд, ґрунтуються на переоцінці доказів, зібраних у справі, що за змістом статті 300 ГПК України не належить до повноважень суду касаційної інстанції, у зв'язку з чим немає підстав для зміни чи скасування постанови суду апеляційної інстанції.

Крім цього, доводи скаржника про непреюдиційність значення судових рішень у справах № 641/13662/14-а та №922/1899/16 суд апеляційної інстанції дослідив, а за результатами такого дослідження правомірно зазначив, що суди у справах № 641/13662/14-а (про визнання незаконними акта та дій органу місцевого самоврядування) та № 922/1899/16 (про стягнення матеріальної шкоди) не досліджували питання законності реєстрації права власності на нерухоме майно за відповідачем, тому висновки місцевого господарського суду про преюдиційне значення цих рішень для вирішення спору у справі № 922/2805/19, яку розглядає Верховний Суд, є помилковими.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

5.1. Відповідно до статті 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

5.2. Згідно зі статтею 300 цього Кодексу, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

5.3. За змістом пункту 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

5.4. Відповідно до частини 1 статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

5.5. З урахуванням меж перегляду справи в касаційній інстанції колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції у цій справі ухвалена із додержанням норм матеріального і процесуального права, тому підстав для її скасування немає.

6. Розподіл судових витрат

6.1. Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України необхідно покласти на скаржника.

Ураховуючи наведене та керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Харківської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 13.02.2020 у справі № 922/2805/19 залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Н. О. Волковицька

Судді С. К. Могил

О. В. Случ