Постанова

від 02.06.2020 по справі 159/1367/19

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 159/1367/19 Головуючий у 1 інстанції: Логвинюк І. М. Провадження № 22-ц/802/514/20 Категорія: 39 Доповідач: Данилюк В. А.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

02 червня 2020 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Данилюк В. А.,

суддів Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

з участю:

секретаря судового засідання Вергуна Т. С.,

відповідача ОСОБА_1 ,

представника відповідача адвоката Прадищук Л. М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом Приватного підприємства Ковест до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, зустрічним позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства Ковест про визнання договору позики недійсним за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_1 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2020 року,

В С Т А Н О В И В:

Позивач Приватне підприємство Ковест звернулось в суд з позовом до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики. Позовні вимоги мотивовано тим, що 24.01.2019 між сторонами було укладено договір позики грошових коштів (далі договір) на суму 55 000 грн, яку відповідач отримав у касі підприємства за касовим ордером № 16 від 24.01.2019 в сумі 45 000 грн та за касовим ордером № 17 від 25.01.2019 в сумі 10 000 грн. Відповідач надав позивачеві власноручно написану розписку про отримання такої суми грошових коштів. За договором та розпискою відповідач зобов`язувався повернути борг у касу підприємства до 26.02.2019, а по спливу цього строку впродовж 7 днів, тобто, до 05.03.2019. Станом на 15.03.2019 відповідач боргу не віддав у порушення свого зобов`язання. На звернення та прохання повернути гроші, відповідач не реагує. Покликаючись на ст. ст. 1046, 1047, 1049, 525, 526, 610, ч. 1 ст. 612, ст. 625, ч. 2 ст. 15 ЦК України, позивач просить позов задовольнити та стягнути з відповідача на користь позивача 55 000 грн боргу, 3% річних від простроченої суми боргу, що становить 76 грн 84 коп.; суму інфляційних втрат в розмірі 825 грн.

10.05.2019 до суду надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_1 до Приватного підприємства Ковест про визнання договору позики грошових коштів на суму 55 000 грн від 24.01.2019, укладеного між сторонами, недійсним. Зустрічна позовна заява обґрунтована тим, що з позивачем за первісним позовом він перебував у трудових відносинах згідно із наказом № 2-0000000018 від 31.05.2017 про прийняття на роботу на посаду водія експедитора. Між сторонами було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність водія експедитора з перевезення вантажів, а не грошей (готівки), що належить до перевезення інкасаторами. До цього він працював у позивача за первісним позовом на цій же посаді тривалий час без оформлення трудового договору. 24.01.2019 він виконував свою роботу, постачав товар у торгові об`єкти, де без будь-яких документів отримував готівкові кошти, які мав передати позивачеві. У другій половині дня він під`їхав до торгівельного об`єкту - супермаркета АБТ в м. Ковель Волинської області, вул. Незалежності, 83, де мав доставити вантаж (м`ясо), однак за 2-3 хвилини із його службового автомобіля невідомою особою було викрадено гроші в сумі 55 000 грн, про що він негайно повідомив посадових осіб позивача та ін. осіб. Він мав намір викликати поліцію, однак посадові особи позивача це заборонили, як він зрозумів, з метою приховання своїх неправомірних дій щодо операції з готівкою. Викрадення із його службового автомобіля коштів викликало у нього сильний нервовий стрес. Тим більше позивач покликався на його повну матеріальну відповідальність за договором. Він переважно утримує свою сім`ю, тому опинився у вкрай тяжких життєвих обставинах. Позивач запропонував йому викрадену у нього суму 55 000 грн відшкодувати шляхом написання фіктивної боргової розписки про те, що, ніби то ці кошти йому позичено у касі підприємства і він повинен повернути їх як борг. Категорично заперечує отримання жодних готівкових коштів в сумі 55 000 грн у касі підприємства у позику. Документи він підписував у стресовому стані і під тиском позивача, який погрожував звільненням з роботи. Позовні вимоги позивача за первісним позовом про стягнення з нього боргу в сумі 55 000 грн випливають із підроблених та сфальсифікованих документів. Про крадіжку він пізніше повідомив Ковельський ВП, де провадиться досудове розслідування. Із розписки від 24.01.2019 не вбачається, що він отримав кошти в сумі 55 000 грн, тому просить вважати такий доказ недопустимим. При неправомірному покладенні на нього обов`язків по перевезенню готівкових коштів позивач не створив умов, що забезпечували б схоронність матеріальних цінностей грошових коштів - у його службовому автомобілі. Покликаючись на ст. ст. 234, 1051, 203 ЦК України, судову практику, просить його зустрічний позов задовольнити, стягнути з відповідача за первісним позовом на його користь судові витрати у справі.

Ухвалою суду від 25.09.2019 зустрічна позовна заява була прийнята до спільного розгляду з первісним позовом та суд перейшов до розгляду справи за правилами загального позовного провадження.

Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2020 року первісний позов задоволено у повному обсязі. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Приватного підприємства Ковест , (код ЄДРПОУ 39283533) 55 000 (п`ятдесяь п`ять тисяч) грн боргу за договором позики від 24.01.2019, 825 (вісімсот двадцять п`ять) грн інфляційних втрат станом на 01.03.2019, 76 (сімдесят шість) грн 84 коп. суми 3 % річних, а всього 55 901 (п`ятдесят п`ять тисяч дев`ятсот одна) грн, 84 коп. боргу, а також 1 921 (одну тисячу дев`ятсот двадцять одну) грн судових витрат. У задоволенні зустрічного позову відмовлено у повному обсязі.

Не погоджуючись з даним рішенням суду, відповідач ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу в якій вказує, що позовні вимоги про стягнення з нього боргу в сумі 55 000 грн є безпідставними та такими, що випливають з підроблених та сфальсифікованих документів. Вважає, що докази, які свідчили б про передачу йому вказаних коштів, відсутні. Випадки крадіжки коштів у водіїв ПП Ковест непоодинокі, однак ПП Ковест не вживає ніяких заходів для їх усунення, не створює умов для забезпечення схоронності коштів, а продовжує перекладати відповідальність на водіїв. Вказує, що з розписки не убачається, що він отримав кошти, а тому вважає розписку недопустимим доказом.

Таким чином, покликаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, невідповідність висновків суду обставинам справи, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, відповідач просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні первісного позову, а зустрічний позов задовольнити.

Позивач ПП Ковест подав відзив на апеляційну скаргу в якому вказує, що доводи позивача про фактичне надання позики через касу підприємства відповідачеві останнім не спростовані, доводи про оформлення договором позики втрати відповідачем підзвітних коштів шляхом їх викрадення з автомобіля, є голослівними. Доводи відповідача про неотримання коштів за договором позики також є безпідставними, а тому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги відповідача.

Відповідач ОСОБА_1 , представник відповідача адвокат Прадищук Л. М. в суді апеляційної інстанції підтримали апеляційну скаргу відповідача з підстав, що в ній наведені.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явились, хоча належним чином були повідомлені судом про час та місце судового розгляду.

Суд апеляційної інстанції в складі колегії суддів, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, приходить до висновку, що апеляційну скаргу відповідача необхідно залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

Задовольняючи первісний позов та відмовляючи в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції виходив з того, що факт позики та сума заборгованості за договором позики позивачем підтверджена належними та допустимими доказами у справі, а тому сума боргу за договором позики підлягає стягненню з відповідача на користь позивача. Доводи позивача про фактичне надання суми позики через касу підприємства відповідачеві під підпис жодним чином відповідачем не спростовано, його доводи про оформлення договором позики обставин втрати ним підзвітних грошових коштів при вчиненні викрадення з автомобіля, нічим не підтверджені та не надають суду підстав для висновку про безпідставність вимог первісної позовної заяви та про підставність вимог зустрічної позовної заяви.

Так, судом першої інстанції встановлено, що відповідача було прийнято на роботу з 01.06.2017 на посаду водія-експедитора, що підтверджується копією наказу (розпорядження) позивача № 2-0000000018 від 31.05.2017 (а.с. 10).

24.01.2019 між сторонами було укладено договір позики грошових коштів в сумі 55 000 грн з терміном повернення відповідно до умов договору та не пізніше строку кредиту, вказаного у договорі. Сторонами обумовлено видачу грошових коштів як позики двома частинами: 24.01.2019 - 45 000 грн, 25.01.2019 - 10 000 грн з каси підприємства готівкою. Термін позики до 26.02.2019 - 1 міс. з дати укладення договору, але не пізніше дати можливого звільнення, чи протягом 7 днів після такого. Повернення позики передбачено готівкою до каси підприємства чи на його поточний рахунок. Сторони у договорі передбачили також відповідальність на випадок несвоєчасного повернення позики відповідно до ст. ст. 625, 1050 ЦК України - сплату заборгованості з урахуванням індексу інфляції за весь час прострочення, 3% річних від простроченої суми. Ця обставина стверджується копією договору (а.с. 11).

Обставини підписання вказаного вище договору відповідачем особисто, ні відповідач, ні його представник не оспорюють.

Як стверджується копією видаткового касового ордера від 24.01.2019, 24.01.2019 відповідачеві видано з каси позивача за договором позики 45 000 грн, а копією видаткового касового ордера від 25.01.2019, 25.01.2019 відповідачеві видано з каси позивача за договором позики 10 000 грн (а.с. 12).

Крім того, відповідачем 24.01.2019 було складено для позивача власноручну розписку про зобов`язання повернення грошових коштів до 26.02.2019 в сумі 55000 грн із зазначенням сплати пені в розмірі 3% річних від простроченої суми у разі недотримання зобов`язання (а.с. 13).

Тієї обставини, що у вказаних вище видаткових касових ордерах наявний підпис відповідача та розписка відповідачем написана особисто, ні відповідач, ні його представник адвокат не оспорюють.

Позивач пред`являв відповідачеві вимогу про повернення суми боргу, що підтверджується копією вимоги позивача про повернення суми боргу за договором в строк до 05.03.2019 та копією квитанції про відправку рекомендованої кореспонденції на ім`я відповідача від 01.03.2019, однак, вказана вимога залишилась без задоволення (а.с. 14, 15).

Доказів того, що між сторонами було укладено договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність відповідача як водія-експедитора перед позивачем, матеріали справи не містять.

Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно з ч. 1 ст. 530 ЦК України, якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Відповідно до ст. 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Частиною 1 ст. 611 ЦК України передбачено, що у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України в разі порушення грошового зобов`язання боржник, який прострочив його виконання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

За змістом цієї норми закону нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Подаючи 10.05.2019 зустрічну позовну заяву та 11.05.2019, відзив на первісну позовну заяву, відповідач згадував про наявність у Ковельському ВП кримінального провадження за фактом його заяви про викрадення 55000 грн та не повідомляв суду про неможливість подання витягу з ЄРДР щодо цього кримінального провадження, а тому суд першої інстанції підставно не прийняв до уваги такий доказ як підтвердження доводів відповідача.

За ст. 215 ЦК України , підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу . Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до ст. 234 ЦК України , фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Відповідач вказує на фіктивність договору позики та зазначає, що оспорюваний договір, він підписував під тиском позивача, однак, договір про позику не укладав та грошові кошти в сумі 55000 грн, в дійсності, у касі позивача не отримував. При цьому відповідач покликається на положення ст. 1051 ЦК України, за якою позичальник має право оспорити договір позики на тій підставі, що грошові кошти насправді не були одержані ним від позикодавця. Разом з тим, будь-яких доказів на підтвердження своїх доводів позивачем не надано. Витяг з державного реєстру досудових розслідувань (а.с. 43) свідчить лише про те, що відповідач ОСОБА_1 звернувся до Ковельського відділу поліції ГУНП у Волинській області щодо крадіжки грошових коштів 2 травня 2019 року, тобто після пред`явлення до нього даного позову, будь-яких обставин щодо тиску на ОСОБА_1 і спонукання до укладення договору не встановлено.

Крім того, для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. У разі, якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаним; вчиняючи фіктивний правочин, сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Фіктивним може бути визнаний будь-який правочин, якщо він не має на меті встановлення правових наслідків.

Ознака вчинення його лише для вигляду повинна бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не може бути фіктивним.

За своїми ознаками договір позики є реальним, оплатним або диспозитивно безоплатним, одностороннім, строковим або безстроковим.

Договір позики вважається укладеним в момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (пункт 2 частини першої статті 1046 ЦК України ).

Ця особливість реальних договорів зазначена в частині другій статті 640 ЦК України , за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, а й передачі грошової суми позичальнику.

Таким чином, установивши, що укладений сторонами письмовий договір позики є не лише фактом укладення договору, а й передачі позикодавцем грошової суми позичальнику, суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання цього правочину недійсним, оскільки на виконання цього правочину було передано кошти, тому такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний.

При цьому згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Крім того, обставини перебування сторін у трудових відносинах не спростовують факт укладення договору позики, реальність цього договору, оскільки в силу статті 204 ЦК України діє презумпція правомірності правочину

Позивач зі своєї каси видав відповідачеві під підпис грошову суму в розмірі 55000 грн саме на підставі договору позики, що, на думку суду, у сукупності з іншими доказами на обгрунтування первинного позову, свідчить про намір позивача досягнути правового результату, обумовленого саме оспорюваним договором повернення цієї грошової суми як виданої у позику до каси підприємства у строки, визначені договором

Таким чином, рішення суду першої інстанції є достатньо обґрунтованим та таким, що ґрунтується на нормах закону. Інші доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, на законність судового рішення не впливають, а зводяться до незгоди представника позивача із висновками суду, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Відповідно до ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право, зокрема, залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення (п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України).

Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 375 ЦПК України).

Зміст оскаржуваного судового рішення та доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а також про невідповідність висновків суду обставинам справи.

На підставі наведеного, враховуючи встановлені обставини справи, суд апеляційної інстанції вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову в задоволенні позову.

Керуючись ст. ст. 259, 268, 367, 368, 369, 371, 374, 375, 381, 382, 384 ЦПК України, апеляційний суд в складі колегії суддів

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 05 лютого 2020 року в даній справі залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 04 червня 2020 року.

Головуючий

Судді