Постанова

від 03.06.2020 по справі 757/63654/18-ц

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/6165/2020

Справа 757/63654/18-ц

П О С Т А Н О В А

Іменем України

03 червня 2020 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді Кашперської Т.Ц.,

суддів Фінагеєва В.О., Яворського М.А.,

за участю секретаря Богдан І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні Київського апеляційного суду справу за апеляційною скаргою Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" на рішення Печерського районного суду м. Києва, ухвалене у складі судді Матійчук Г.О. в м. Київ 29 жовтня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Розвиток", третя особа Державне підприємство Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати та відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні,

заслухавши доповідь судді, перевіривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, -

в с т а н о в и в :

В грудні 2018 року позивач ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати та відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Позов мотивовано тим, що у період з 20 квітня 2015 року по 20 липня 2015 року ним здійснювалась трудова діяльність в ДП МВС України "Київщина-Інформ-Ресурси", підставою для переривання трудової діяльності стала реорганізація підприємства і подальше переведення його на інше підприємство - ДП "Розвиток", 21 липня 2015 року відповідач прийняв його на роботу на посаду електромонтера 5 розряду на підставі наказу ДП МВС України "Київщина-Інформ-Ресурси" № 21-к від 20 липня 2015 року.

23 червня 2017 року ним на адресу відповідача направлено заяву про звільнення за власним бажанням з 30 червня 2017 року, однак в день звільнення розрахунок з виплати заробітної плати з ним проведено не було, трудову книжку із відповідним записом про звільнення не видано, він був змушений звертатися з відповідними заявами до компетентних органів. Втім, йому вдалось повернути належним чином заповнену трудову книжку, також йому було надано розрахунковий листок за червень 2017 року. З означеного розрахункового листа вбачається, що на день звільнення у відповідача невиплачена заборгованість перед позивачем на загальну суму 29930,36 грн.

На підставі вищевикладеного просив стягнути з відповідача на свою користь грошові кошти у розмірі 198259,24 грн., з яких 29930,36 грн. - борг з невиплаченої заробітної плати станом на день звільнення, 4392,98 грн. компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати, 163935,90 грн. компенсація середньої заробітної плати за час затримки розрахунку при звільненні, з урахуванням податків.

Рішенням Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2019 року позов ОСОБА_1 частково задоволено, стягнуто з ДП МВС "Розвиток" на користь позивача заборгованість по заробітній платі в розмірі 29930,36 грн., середній заробіток за весь час затримки розрахунку в розмірі 160391,34 грн., компенсацію за несвоєчасну виплату заробітної плати (втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати) в сумі 4392,98 грн., судовий збір 1947,15 грн.

Третя особа ДП МВС України "Інформ-Ресурси", не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, подала апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права, просила скасувати рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2019 року, яким позовні вимоги задоволені частково, та ухвалити нове рішення, яким відмовити в позові.

Обґрунтовуючи апеляційну скаргу, посилалася на те, що третя особа не могла подати пояснення щодо відповіді на відзив у зв`язку з відсутністю можливості отримання позовної заяви та ухвали про відкриття провадження по справі з невідомих причин.

Вказувала, що письмові докази, надані позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог, які мають дату, пізнішу за дату припинення відповідача, тобто підписані після 29 березня 2017 року, не мають юридичної сили, та, відповідно, не можуть призводити до юридичних наслідків у вигляді матеріальної відповідальності відповідача відповідно до ст. 117 КЗпП.

Не погоджувалася із вимогою позивача щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку в розмірі 160391,34 грн. та компенсації в сумі 4392,98 грн., оскільки позовну заяву подано без додержання вимог ст. 177 ЦПК України, а також ч. 1 ст. 233 КЗпП України,відповідно до якої працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору до суду в трьохмісячний строк, відколи він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Як зазначав сам позивач, він дізнався про затримку з виплати заробітної плати 30 червня 2017 року, це ж встановлено судом в оскаржуваному судовому рішенні, а отже останнім днем подачі позову до суду про сплату середнього заробітку за час затримки з виплати заробітної плати у позивача є 30 вересня 2017 року, а не в грудні 2018 року, коли подано позов. Наводила аналогічну правову позицію Великої Палати Верховного Суду.

Зазначала, що позивачем при подачі позову не дотримано вимог Закону України "Про судовий збір", оскільки частина вимог підлягала оплаті судовим збором, а отже, суд першої інстанції мав залишити позовну заяву без руху.

Від позивача ОСОБА_1 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач також просив продовжити йому строк для подачі відзиву на апеляційну скаргу, виходячи із того, що органами державної влади припинено перевезення пасажирів в транспорті міського і міжміського сполучення, що обмежило можливості доставки документів, які знаходились в м. Києві, необхідних для підготовки відзиву, до місця його проживання, і в термін, встановлений судом, було фізично неможливо встигнути підготувати відзив та надіслати копії учасникам справи.

Оскільки причини пропуску позивачем встановленого судом строку для подання відзиву на апеляційного скаргу є поважними, а сам строк пропущено лише на один день, виходячи із дати направлення відзиву засобами поштового зв`язку, апеляційний суд приходить до висновку про продовження позивачу строку для подачі відзиву на апеляційну скаргу, задовольнивши клопотання.

У відзиві позивач просив відмовити у задоволенні вимог апеляційної скарги, посилаючись на те, що апелянт взагалі ніяким чином не причетний безпосередньо до спору, оскільки предметом спору є трудові відносини та порушення прав працівника, а також наводив власні спростування всіх доводів апеляційної скарги.

Заслухавши доповідь судді апеляційного суду, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Рішення суду першої інстанції відповідає вказаним вимогам закону.

Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 про стягнення невиплаченої заробітної плати, компенсації за несвоєчасну виплату заробітної плати та відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, суд першої інстанції виходив із того, що позивач перебував у трудових правовідносинах із відповідачем, станом на день звільнення та на день звернення з позовом до суду остаточного розрахунку проведено не було, відтак невиплачена заробітна плата, компенсація за несвоєчасну виплату заробітної плати та відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні підлягають стягненню із відповідача на користь позивача.

Апеляційний суд погоджується із вказаними висновками суду першої інстанції, так як вони є обґрунтованими, відповідають обставинам справи і вимогам закону.

Із матеріалів справи апеляційний суд вбачає, що позивач ОСОБА_1 із 20 липня 2015 року прийнятий у ДП "Розвиток" (в подальшому перейменоване в ДП МВС України "Розвиток") на посаду електромонтера 5 розряду за переведенням з ДП МВС України "Київщина-Інформ-Ресурси" на підставі наказу № 75-к від 20 липня 2015 року (а. с. 9).

30 червня 2017 року ОСОБА_1 звільнений за ст. 38 КЗпП України за власним бажанням на підставі наказу № 43-к від 30 червня 2017 року.

На а. с. 11 - 16 знаходяться копії заяв ОСОБА_1 на ім`я Генерального прокурора України, Прем`єр-Міністра України, Міністра внутрішніх справ України, Територіальної інспекції з питань праці у м. Києві, начальника Головного управління Держпраці у Київській області з приводу невиплати йому заробітної плати в день звільнення та невидачі трудової книжки.

На а. с. 17 знаходиться копія розрахункового листка ОСОБА_1 за червень 2017 року, згідно якого борг за підприємством ДП МВС України "Розвиток" на кінець місяця складає 29930,36 грн.

ДП МВС України "Розвиток" із 29 березня 2017 року перебуває в стані припинення, згідно даних Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України (а. с. 21).

На а. с. 57 - 69 знаходиться копія статуту ДП МВС України "Інформ-Ресурси", згідно п. 1.4 якого підприємство є правонаступником зокрема ДП МВС України "Розвиток".

Вказані обставини підтверджуються наявними у справі доказами.

Згідно ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ст. 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів .

Оцінюючи висновки суду першої інстанції по суті позовних вимог та доводи апеляційної скарги, апеляційний суд виходить із наступного.

Згідно ст. 43 Конституції України право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст. 115 КЗпП України заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

Відповідно до ч. 1 ст. 47 КЗпП України власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Згідно зі ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

Встановивши, що згідно розрахункового листка ДП МВС України Розвиток про заробітну плату (дохід) позивача за червень 2017 р. з зазначенням суми боргу підприємства на дату звільнення відповідач затримав виплату заробітної плати позивачу в розмірі 29930,36 грн., суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову в цій частині, стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість по заробітній платі у вказаному розмірі.

Не можна погодитись із доводами апеляційної скарги, що докази, надані позивачем в обґрунтування своїх позовних вимог, які мають дату, пізнішу за дату припинення відповідача, тобто підписані після 29 березня 2017 року, не мають юридичної сили та не можуть призводити до юридичних наслідків у вигляді матеріальної відповідальності відповідача.

Так, судом першої інстанції надано вірне визначення, що припинення (ліквідація) юридичної особи - це процедура, результатом якої є повне припинення юридичної особи шляхом внесення запису про це в Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, після чого така юридична особа припиняє своє існування.

Відповідно до ч. 4 ст. 91, ч. 5 ст. 104 ЦК України цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення. Юридична особа є такою, що припинилася, з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Оскільки третьою особою не надано доказів внесення до єдиного державного реєстру запису про припинення ДП МВС України "Розвиток", яке лише перебуває в стані припинення із 29 березня 2017 року, доводи апеляційної скарги в цій частині не ґрунтуються на вимогах закону та відхиляються апеляційним судом.

Апеляційний суд враховує, що під час розгляду справи по суті в суді першої інстанції як відповідачем, так і третьою особою не було надано доказів повного розрахунку з ОСОБА_1 на день його звільнення та не спростовано розмір заборгованості підприємства, зазначений у розрахунковому листі.

До апеляційної скарги ДП МВС України "Інформ-Ресурси" надано копії довідок про відсутність заборгованості, які не приймаються апеляційним судом в силу вимог ч. 3 ст. 367 ЦПК України, оскільки скаржник не надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Позивач також просив стягнути з відповідача втрату частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Відповідно до ст. 1, ч. 1 ст. 2, ст. 3 Закону України Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати підприємства, установи і організації всіх форм власності та господарювання здійснюють компенсацію громадянам втрати частини доходів у випадку порушення встановлених строків їх виплати, у тому числі з вини власника або уповноваженого ним органу (особи).

Компенсація громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати провадиться у разі затримки на один і більше календарних місяців виплати доходів, нарахованих громадянам за період починаючи з дня набрання чинності цим Законом.

Сума компенсації обчислюється шляхом множення суми нарахованого, але не виплаченого громадянину доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) на індекс інфляції в період невиплати доходу (інфляція місяця, за який виплачується дохід, до уваги не береться).

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2001 року № 159 затверджений Порядок проведення компенсації громадянам втрати частини грошових доходів у зв`язку з порушенням термінів їх виплати.

Згідно з п. 4 цього Порядку сума компенсації обчислюється як добуток нарахованого, але невиплаченого грошового доходу за відповідний місяць (після утримання податків і обов`язкових платежів) і приросту індексу споживчих цін (індексу інфляції) у відсотках для визначення суми компенсації, поділений на 100.

Індекс споживчих цін для визначення суми компенсації обчислюється шляхом множення місячних індексів споживчих цін за період невиплати грошового доходу. При цьому індекс споживчих цін у місяці, за який виплачується дохід, до розрахунку не включається. Щомісячні індекси споживчих цін публікуються Держкомстатом.

З урахуванням вищевикладеного, суд першої інстанції правомірно стягнув з відповідача на користь позивача 4392,98 грн. втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати.

Третя особа, заперечуючи в апеляційній скарзі проти стягнення вказаної компенсації, посилалася на недотримання позивачем ч. 5 ст. 177 ЦПК України, відповідно до якої позивач зобов`язаний додати до позовної заяви всі наявні в нього докази, що підтверджують обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги (якщо подаються письмові чи електронні докази позивач може додати до позовної заяви копії відповідних доказів).

Разом із тим апеляційним судом не виявлено недотримання позивачем наведених вимог закону, оскільки до позовної заяви позивачем було додано копію розрахункового листка за червень 2017 року, а також зведену таблицю індексів споживчих цін, на підставі яких ним у позовній заяві здійснено розрахунок втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати, відтак доводи апеляційної скарги в цій частині є необґрунтованими та відхиляються судом.

Апеляційний суд приймає до уваги, що третя особа в апеляційній скарзі не спростувала розмір втрати частини доходів, власного розрахунку не надала.

Відповідальність за затримку розрахунку при звільненні встановлено статтею 117 Кодексу законів про працю України, згідно з приписами якої в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Отже, стягнення з роботодавця (власника або уповноваженого ним органу підприємства, установи, організації) середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні (в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, за весь час затримки по день фактичного розрахунку) за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, який нараховується у розмірі середнього заробітку і спрямований на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій).

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційного скарги щодо пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду із позовом про стягнення середнього заробітку, із посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 та Верховного суду у справі № 607/14495/16-ц , з огляду на наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 30 січня 2019 року у справі № 910/4518/16 дійшла правового висновку, що за змістом приписів статей 94, 116, 117 Кодексу законів про працю України та статей 1, 2 Закону України від 24 березня 1995 року Про оплату праці середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Правова природа строку звернення до суду дозволяє констатувати, що запровадження строку, у межах якого особа може звернутися до суду з позовом, обумовлена передусім необхідністю дотримання принципу правової визначеності, що є невід`ємною складовою верховенства права.

Забезпечення дотримання принципу правової визначеності потребує чіткого виконання сторонами та іншими учасниками справи вимог щодо строків звернення до суду, а від судів вимагається дотримуватися встановлених законом правил при прийнятті процесуальних рішень.

Конституційний Суд України у рішенні від 15 жовтня 2013 року № 8-рп/2013 у аспекті надання офіційного тлумачення положенням частини другої статті 233 КЗпП України у системному зв`язку із статтями 1, 12 Закону України Про оплату праці зазначив, що у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, яка йому належить, тобто усіх виплат, на які працівник має право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством, зокрема й за час простою, який мав місце не з вини працівника, незалежно від того, чи було здійснене роботодавцем нарахування таких виплат.

У рішенні від 15 жовтня 2013 року № 9-рп/2013 Конституційним Судом України роз`яснено, що працівник у разі порушення законодавства про оплату праці має право звернутися до суду з позовом про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати у зв`язку з порушенням строків її виплати як складових належної працівнику заробітної плати без обмеження будь-яким строком незалежно від того, чи були такі суми нараховані роботодавцем.

Аналіз наведених норм та рішення Конституційного Суду України свідчить про те, що невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку.

Для встановлення початку перебігу строку звернення працівника до суду з вимогою про стягнення середнього заробітку за весь час затримки розрахунку при звільненні визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт проведення з ним остаточного розрахунку.

З огляду на зазначене, доводи апеляційної скарги про пропущення позивачем строку звернення до суду за вирішенням трудового спору є безпідставними, оскільки на час звернення позивача до суду розрахунок із ним не проведено, а тому суд першої інстанції, обґрунтовано задовольнив позовні вимоги частково, стягнувши з відповідача на користь позивача 160391,34 грн. в частині стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку за 362 дні (443,07 грн. х 362 дні).

Наведене узгоджується із правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постанові від 25 березня 2020 року у справі № 682/845/16-ц.

У постанові Верховного Суду від 24 квітня 2019 року у справі № 607/14495/16-ц також вказано, що: непроведення розрахунку з працівником у день звільнення або, якщо в цей день він не був на роботі, наступного дня після його звернення з вимогою про розрахунок є підставою для застосування відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП. У цьому разі перебіг тримісячного строку звернення до суду починається з наступного дня після проведення зазначених виплат незалежно від тривалості затримки розрахунку. Невиплата звільненому працівникові всіх сум, що належать йому від власника або уповноваженого ним органу, є триваючим правопорушенням, а отже, працівник може визначити остаточний обсяг своїх вимог лише на момент припинення такого правопорушення, яким є день фактичного розрахунку. Закон пов`язує початок перебігу тримісячного строку звернення із заявою про стягнення середнього заробітку саме з наступного дня після виплати всіх належних позивачеві при звільненні сум.

Оскільки позивачу не було виплачено всіх належних при звільненні сум на час звернення до суду, ним не пропущено строк, визначений ст. 233 КЗпП України для звернення до суду із даними вимогами .

Отже, доводи апеляційної скарги щодо пропуску позивачем тримісячного строку звернення до суду із позовом про стягнення середнього заробітку, із посиланням на правові висновки Великої Палати Верховного Суду у справі № 910/4518/16 та Верховного суду у справі № 607/14495/16-ц є помилковими, з огляду на проаналізований зміст постанов.

Доводи апеляційної скарги, що третя особа не мала можливості отримати позов та ухвалу про відкриття провадження по справі з невідомих причин, спростовуються доказами, наявними в матеріалах справи, зокрема судовою повісткою про виклик в судове засідання, додатком до якої є копія ухвали про відкриття провадження та копія позовної заяви з додатками відповідачу та третій особі, а також рекомендованим повідомленням про вручення поштового відправлення, із якого вбачається, що вищевказані документи, направлені судом, були вчасно отримані третьою особою ДП МВС України "Інформ-Ресурси" 15 січня 2019 року (а. с. 37, 40).

Апеляційний суд відхиляє доводи апеляційної скарги щодо недотримання позивачем вимог Закону України "Про судовий збір" при поданні позовної заяви, зокрема несплату судового збору в частині вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку, оскільки зазначені обставини не є підставою для скасування правильного по суті рішення, передбаченою ст. 376 ЦПК України.

Інші доводи апеляційної скарги не ґрунтуються на доказах та законі і не спростовують висновків суду першої інстанції.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин апеляційний суд приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Керуючись ст. ст. 367, 375, 376, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу Державного підприємства Міністерства внутрішніх справ України "Інформ-Ресурси" залишити без задоволення.

Рішення Печерського районного суду м. Києва від 29 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Головуючий: Кашперська Т.Ц.

Судді: Фінагеєв В.О.

Яворський М.А.