Ухвала

від 11.06.2020 по справі 302/830/18

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Ухвала

11 червня 2020 року

місто Київ

справа № 302/830/18

провадження № 61-8708ск20

Верховний Суд у складі судді Касаційного цивільного суду Погрібного С. О. розглянув касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2

на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 23 травня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2020 року

у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

третя особа - Синевирсько-Полянська сільська рада Міжгірського району Закарпатської області,

про встановлення сервітуту,

ВСТАНОВИВ:

І. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Стислий виклад позиції позивача

У липні 2018 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом про встановлення постійного безоплатного сервітуту у виді права проїзду шириною 1 м від дороги загального користування по всій довжині на транспортному засобі до земельних ділянок в с. Свобода Міжгірського району Закарпатської області, кадастровий номер 2122487200:04:002:0010, власником якої є ОСОБА_1 , кадастровий номер 2122487200:04:002:0008, власником якої є ОСОБА_2 , за рахунок земельних ділянок, кадастрові номери: 212487200:04:002:0009; 2122487200:04:002:0014; 2122487200:04:002:0015, власником яких є ОСОБА_3 , і земельних ділянок, кадастрові номери: 212487200:04:002:0013; 2122487200:04:002:0011; 2122487200:04:002:0012, власником яких є ОСОБА_4 .

Стислий виклад змісту рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Міжгірського районного суду Закарпатської області від 23 травня 2019 року, залишеним без змін постановою Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2020 року, у задоволенні позову відмолено.

Суд першої інстанції встановив, що земельні ділянки, належні ОСОБА_1 , і земельні ділянки, належні ОСОБА_2 , розмежовує дорога, а земельні ділянки, належні ОСОБА_4 і ОСОБА_3 - пішохідна дорога (прохід) з центральної дороги (вулиці) вздовж меж земельних ділянок відповідачів до дороги, що розмежовує земельні ділянки позивачів. Сторони не дійшли добровільної згоди (домовленості) щодо встановлення земельного сервітуту для проїзної дороги відповідної ширини проїзду (2, 5-3, 5 м) за рахунок розширення існуючого пішохідного переходу і земельних ділянок, які належать на праві власності відповідачам. Сільська рада не вирішила спір між сторонами щодо під`їзної дороги до земельних ділянок позивачів, не ухвалила відповідне рішення на засіданні сесії ради.

Суд першої інстанції зробив висновок, що позивачі не надали суду докази на підтвердження неможливості користування земельними ділянками у зв`язку з відсутністю у них доступу до цих земельних ділянок будь-яким іншим способом.

Суд апеляційної інстанції встановив відсутність у справі доказів щодо неможливості задоволення потреб позивачів іншим, ніж тим, яким вони вимагають, способом. Підстави для встановлення сервітуту, якими обґрунтовувався позов, не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом, надані позивачами докази не можуть слугувати підставами для задоволення позову, їхня правова позиція ґрунтується на недопустимих у доказуванні припущеннях, а формулювання позовних вимог не відповідає принципу правової визначеності.

Висновок експертного дослідження від 17 листопада 2017 року № 298/11-17, на який посилаються позивачі на обґрунтування позовних вимог, суд апеляційної інстанції відхилив як неналежний доказ, оскільки на вирішення експерта не ставилися питання щодо можливості встановлення сервітут через інші суміжні земельні ділянки.

Суд апеляційної інстанції зробив висновок, що позивачі не обґрунтували та не довели наявності підстав для встановлення безоплатного сервітуту, наявності підстав для покладення на сторону відповідачів відповідного майнового тягаря.

Також суд апеляційної інстанції визнав, що позовні вимоги чітко не сформульовані щодо встановлення конкретно визначених сервітутів щодо кожної із земельних ділянок відповідачів.

За наведених обставин суд апеляційної інстанції зробив висновок, що суд першої інстанції не мав правових підстав для задоволення позову, обмеження земельних прав відповідачів.

ІІ. ВИМОГИ ТА АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 04 червня 2020 року звернулися до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просять скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій, ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Підставами касаційного оскарження зазначених судових рішень заявники визначили:

- неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

ІІІ. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Верховний Суд вивчив касаційну скаргу та додані до неї матеріали, зробив висновок про наявність підстав для повернення касаційної скарги заявникам, яку подано без додержання вимог процесуального закону, чинного на момент звернення зі скаргою.

Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи (частина третя статті 3 ЦПК України).

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Пунктами 1-4 частини другої статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно із частиною першою статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо: справу розглянуто і вирішено неповноважним складом суду; в ухваленні судового рішення брав участь суддя, якому було заявлено відвід, і судом касаційної інстанції визнано підстави про відвід обґрунтованими, якщо касаційну скаргу обґрунтовано такою підставою; судове рішення не підписано будь-яким із суддів або підписано не тими суддями, що зазначені в судовому рішенні; судове рішення ухвалено суддями, які не входили до складу колегії, що розглянула справу; справу розглянуто за відсутності будь-кого з учасників справи, належним чином не повідомлених про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою касаційну скаргу такою підставою; судове рішення ухвалено судом з порушенням правил інстанційної або територіальної юрисдикції; суд прийняв рішення про права, свободи, інтереси та (або) обов`язки осіб, що не були залучені до участі у справі.

Відповідно до частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

У поданій касаційній скарзі заявники, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, не наводять передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави касаційного оскарження судових рішень. Виключно посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права без зазначення на обґрунтування наявності випадків, визначених у пунктах 1, 2, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України, не є виконанням вимог процесуального закону (пункт 5 частини другої статті 392 ЦПК України) щодо обов`язкового зазначення у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження.

Таким чином, Верховний Суд констатує, що подана заявниками касаційна скарга не містить належного викладу підстав для оскарження судових рішень в касаційному порядку.

Доводи про здійснення оцінки доказів, досліджених судами першої та апеляційної інстанцій, виходять за межі повноважень суду касаційної інстанції, що визначенні статтею 400 ЦПК України.

Відповідно до пункту 4 частини четвертої статті 393 ЦПК України касаційна скарга не приймається до розгляду і повертається судом також, якщо у касаційній скарзі не викладені передбачені цим Кодексом підстави для оскарження судового рішення в касаційному порядку.

Згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини ), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: Levages Prestations Services v. France від 23 жовтня 1996 року, Reports 1996-V, p. 1544, § 45; Brualla Gomez de la Torre v. Spain від 19 грудня 1997 року).

Враховуючи те, що заявники не виконали вимог процесуального закону під час подання касаційної скарги щодо наведення визначених процесуальним законом підстав касаційного оскарження судових рішень, така скарга підлягає поверненню заявникам.

Повернення скарги не перешкоджає повторному зверненню, якщо перестануть існувати обставини, що стали підставою для її повернення.

Керуючись статтями 389, 393, 411 ЦПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , ОСОБА_2 на рішення Міжгірського районного суду Закарпатської області від 23 травня 2019 року та постанову Закарпатського апеляційного суду від 11 березня 2020 року у справі за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , третя особа - Синевирсько-Полянська сільська рада Міжгірського району Закарпатської області, про встановлення сервітуту, не прийняти до розгляду та повернути заявникам .

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити заявникам.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та оскарженню не підлягає.

Суддя С. О. Погрібний