Постанова

від 28.05.2020 по справі 752/5212/16-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

28 травня 2020 року

м. Київ

справа № 752/5212/16-ц

провадження № 61-48101св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року у складі судді Волошина В. О. та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року у складі колегії суддів: Савченка С. І., Верланова С. М., Мережко М. В.

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У квітні 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що 01 квітня 2013 року між ним та відповідачем було укладено нотаріально посвідчений договір позики, за яким він нібито отримав 156 000 грн, що еквівалентно 19 300 доларів США, зі строком повернення до 01 квітня 2015 року. Зазначений договір не відповідав його внутрішній волі, був укладений під впливом психічного тиску та погроз з боку відповідача, тяжких для нього обставин та без фактичної передачі йому грошей. Крім того, цивільні відносини між ним та відповідачем виникли не з договору позики, а внаслідок їх діяльності як засновників Товариства з обмеженою відповідальністю РОМЕОС (далі - ТОВ РОМЕОС ) та інвестицій у спільний бізнес-проект - кафе Львівська майстерня шоколаду . З огляду на те, що цей проект не приносив їм як засновникам прибутку, виникло питання про закриття кафе і розрахунок між ними з урахуванням загальної суми інвестицій. Після продажу кафе він зобов`язувався повернути відповідачу суму перевищення його інвестицій в розмірі 19 300 доларів США, однак ОСОБА_2 наполягав на тому, щоб він написав нотаріально посвідчену розписку. Спочатку він відмовився, проте відповідач почав чинити на нього психічний тиск. На початку 2013 року в його мами було виявлено захворювання, тому він перебував у пригніченому стані, чим скористався відповідач і повідомив, що у випадку відмови підписати договір позики всі домовленості між ними щодо продажу кафе втрачають силу, а в разі підписання - він поверне йому певні документи і після продажу кафе розірве договір позики та віддасть йому 60 % від суми продажу. На цих домовленостях він і підписав договір позики. У зв`язку з протиправною поведінкою відповідача йому завдана моральна шкода, яка полягає в душевних стражданнях та переживаннях про можливу реалізацію договору позики. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір позики від 01 квітня 2013 року, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 427, а також стягнути з ОСОБА_2 на його користь 100 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним залишено без задоволення.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів застосування до нього зі сторони відповідача фізичного або психічного тиску з метою укласти оспорюваний правочин. На час укладання цього правочину між сторонами не існувало будь-яких фінансових зобов`язань і правовідносин, пов`язаних з діяльністю ТОВ РОМЕОС та кафе Львівська майстерня шоколаду . Доводи позивача про те, що договір позики було укладено ним під впливом тяжкої для нього обставини і на вкрай невигідних умовах, також є недоведеними. Підстави вважати, що укладений між сторонами договір позики є фіктивним чи удаваним відсутні. При цьому суд виходив з положень статей 627, 629, 638 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), а також того, що правові підстави позову, передбачені статтями 231, 233-235 ЦК України, на які посилався позивач, не можуть існувати одночасно і є взаємовиключними. Доводи позивача про безгрошовість оспорюваного правочину спростовуються пунктом 4 договору позики, в якому сторони зазначили, що грошові кошти були передані позичальнику до підписання цього договору. Оскільки відсутні правові підстави для визнання договору позики недійсним, то вимоги про відшкодування моральної шкоди також не підлягають задоволенню.

Постановою Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У грудні 2018 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили в повному обсязі доказів, не врахували показань свідків приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., а також ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які підтвердили, що договір позики було укладено проти його справжньої волі внаслідок застосування до нього психічного тиску з боку відповідача, що він перебував у пригніченому стані та між сторонами виникали суперечки, і щодо безгрошовості оспорюваного правочину. Апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 218 ЦК України, оскільки ця норма встановлює правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину. Посилаючись на пункт 4 договору позики, в якому зазначено про передачу грошових коштів позичальнику до підписання цього договору, суди не звернули уваги на те, що він оскаржує вказаний правочин повністю як такий, що вчинений під впливом насильства.

У січні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Кравченко Р. М. подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Шевченківського районного суду міста Києва.

28 січня 2019 року справа № 752/5212/16-ц надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина перша статті 263 ЦПК України).

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Частиною першою статті 626 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (стаття 1047 ЦК України).

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Частиною першою статті 1049 ЦК України передбачено, що позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред`явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред`явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.

Договір є обов`язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Судами встановлено, що 01 квітня 2013 року між сторонами було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., зареєстрований в реєстрі за № 427, за умовами якого ОСОБА_1 (позичальник), розуміючи значення своїх дій, без будь-якого примушення, як фізичного, так і морального, позичив у ОСОБА_2 (позикодавця) строком з 01 квітня 2013 року по 01 квітня 2015 року включно, без сплати відсотків за користування, грошові кошти в сумі 156 000 грн (пункт 2 договору позики).

Згідно з пунктом 3 договору позики сторони домовилися про те, що повернення боргу позичальником буде здійснено у місті Києві до строку, зазначеного в пункті 2 даного договору, та грошова сума, зазначена в пункті 2 цього договору, еквівалентна 19 300 доларів США станом на день повернення боргу.

Відповідно до пункту 4 договору позики грошові кошти, зазначені в пункті 2 даного договору, передані позичальнику до підписання даного договору і підписання даного договору сторонами підтверджує даний факт.

Факт підписання договору позики від 01 квітня 2013 року ОСОБА_1 не заперечував, однак посилався на те, що вказаний договір він уклав під впливом тяжких обставин, зумовлених захворюванням його мами, проти його справжньої волі, внаслідок психічного тиску та погроз з боку відповідача , без фактичної передачі грошей. Крім того, позивач зазначив, що оспорюваний договір було укладено з метою виконання домовленості між ним та відповідачем щодо повернення інвестицій від спільного бізнес-проекту та продажу кафе Львівська майстерня шоколаду .

Відповідно до частини першої статті 231 ЦК України правочин, вчинений особою проти її справжньої волі внаслідок застосування до неї фізичного чи психічного тиску з боку другої сторони або з боку іншої особи, визнається судом недійсним.

Правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину (частина перша статті 233 ЦК України).

Частиною першою статті 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Згідно з частиною першою статті 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.

Як роз`яснено у пунктах 21, 23-25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними , при вирішенні спорів про визнання недійсним правочину, вчиненого особою під впливом насильства (стаття 231 ЦК України), судам необхідно враховувати, що насильство має виражатися в незаконних, однак не обов`язково злочинних діях. Насильницькі дії можуть вчинятись як стороною правочину, так і іншою особою - як щодо іншої сторони правочину, так і щодо членів її сім`ї, родичів тощо або їх майна. Факт насильства не обов`язково має бути встановлений вироком суду, постановленим у кримінальній справі. Правочин може бути визнаний судом недійсним на підставі статті 233 ЦК України, якщо його вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, чим друга сторона правочину скористалася. Тяжкими обставинами можуть бути тяжка хвороба особи, членів її сім`ї чи родичів, смерть годувальника, загроза втратити житло чи загроза банкрутства та інші обставини, для усунення або зменшення яких необхідно укласти такий правочин. Особа (фізична чи юридична) має вчиняти такий правочин добровільно, без наявності насильства, обману чи помилки. Особа, яка оскаржує правочин, має довести, що за відсутності тяжкої обставини правочин не було б вчинено взагалі або вчинено не на таких умовах. Для визнання правочину фіктивним необхідно встановити наявність умислу всіх сторін правочину. Судам необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків. У разі якщо на виконання правочину було передано майно, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний. За удаваним правочином (стаття 235 ЦК України) сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Судами також встановлено, що 18 квітня 2012 року було зареєстровано ТОВ РОМЕОС , засновниками якого були: ОСОБА_2 з розміром внеску до статутного фонду - 120 000 грн., ОСОБА_5 з розміром внеску до статутного фонду - 27 000 грн, ОСОБА_1 з розміром внеску до статутного фонду - 153 000 грн. Статутний фонд ТОВ РОМЕОС становив 300 000 грн.

За договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 21 червня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В., зареєстрованим в реєстрі за № 6099, 6100, ОСОБА_1 відступив, а ОСОБА_2 набув право на частку в розмірі 30 % у статутному капіталі ТОВ РОМЕОС . Відступлення (відчуження) частки вчинено за 90 000 грн.

Крім цього, за договором купівлі-продажу частки у статутному капіталі від 21 червня 2012 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Каплуном Ю. В., зареєстрованим в реєстрі за № 6103, ОСОБА_1 відступив, а ОСОБА_6 набула право на частку в розмірі 21 % у статутному капіталі ТОВ РОМЕОС . Відступлення (відчуження) частки вчинено за 63 000 грн.

Таким чином, в червні 2012 року позивач вийшов з числа учасників ТОВ РОМЕОС у зв`язку з відчуженням ним своєї частки у статутному капіталі цього товариства.

Статтею 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Частиною другою статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частинами першою, шостою статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Реалізація принципу змагальності сторін в цивільному процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у статті 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і Протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і, відповідно, правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності в такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та з принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторін. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що ОСОБА_1 не довів наявність будь-яких обставин, які відповідно до статей 203, 215, 231, 233-235 ЦК України є підставами для визнання оспорюваного правочину недійсним, суд першої інстанції, з рішенням якого погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов`язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів належними і допустимими доказами факту застосування до нього психічного тиску з боку відповідача чи інших осіб, вчинення правочину проти справжньої волі, наявності тяжких для нього обставин і того, що договір укладено на вкрай невигідних для нього умовах .

Доводи касаційної скарги про те, що суди попередніх інстанцій не врахували показань свідків приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю., а також ОСОБА_4 , ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , є безпідставними та спростовуються змістом оскаржуваних судових рішень, в яких детально наведено їх показання та надана відповідна оцінка.

Посилання заявника на те, що він не отримував від ОСОБА_2 коштів за договором позики, не заслуговують на увагу, оскільки факт укладення оспорюваного правочину та передання коштів у борг підтверджено зібраними у справі доказами, зокрема пунктом 4 цього договору, який підписаний сторонами та посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Буждиганчук Є. Ю.

Аргументи касаційної скарги про те, що апеляційний суд помилково застосував до спірних правовідносин частину першу статті 218 ЦК України, оскільки ця норма встановлює правові наслідки недодержання вимоги щодо письмової форми правочину, не можуть бути підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди відмовили в задоволенні позову у зв`язку з його недоведеністю та відсутністю підстав, передбачених статтями 203, 215, 231, 233-235 ЦК України, для визнання оспорюваного договору позики недійсним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Інші доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищевказаної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України ).

Згідно з частиною третьою статті 401 та частиною першою статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченко Р. М. про проведення перевірки факту сплати судового збору та справжності квитанції про сплату судового збору за подання касаційної скарги.

У березні 2019 року представник ОСОБА_2 - адвокат Кравченко Р. М. подав до Верховного Суду клопотання про проведення перевірки факту сплати судового збору та справжності квитанції про сплату судового збору за подання касаційної скарги, яке обґрунтоване тим, що у відповідача виникли сумніви щодо справжності поданої ОСОБА_1 разом з касаційною скаргою квитанції про сплату судового збору від 30 листопада 2018 року № 96772.

Клопотання не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 392 ЦПК України до касаційної скарги додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Частиною другою статті 393 ЦПК України передбачено, що у разі якщо касаційна скарга оформлена з порушенням вимог, встановлених статтею 392 цього Кодексу, застосовуються положення статті 185 цього Кодексу, про що суддею постановляється відповідна ухвала.

Згідно з частиною першою статті 394 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, суддя-доповідач (колегія суддів) вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі , відтак перевірено дотримання особою, яка подала касаційну скаргу, вимог щодо форми та змісту касаційної скарги, зокрема частини третьої статті 392 ЦПК України.

Враховуючи викладене, в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченко Р. М. про проведення перевірки факту сплати судового збору та справжності квитанції про сплату судового збору необхідно відмовити.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відмовити в задоволенні клопотання представника ОСОБА_2 - адвоката Кравченка Романа Миколайовича про проведення перевірки факту сплати судового збору та справжності квитанції про сплату судового збору за подання касаційної скарги.

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 26 квітня 2018 року та постанову Київського апеляційного суду від 08 листопада 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук С. О. Карпенко М. Ю. Тітов