Ухвала

від 09.06.2020 по справі 910/2349/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

09 червня 2020 року

м. Київ

Справа № 910/2349/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Дроботової Т. Б. - головуючого, Пількова К. М., Чумака Ю. Я.,

секретар судового засідання - Грузицька І. В.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - Кузьмича С. О.,

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у режимі відеоконференції касаційну скаргу Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 (судді: Маціщук А. В. - головуючий, Петухов М. Г., Олексюк Г. Є.) та рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 (суддя Лозинська І. В.) у справі

за позовом Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лісопромисловий холдинг",

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Народицька селищна рада,

про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки та стягнення 11 908,79 грн,

В С Т А Н О В И В:

Головне управління Держгеокадастру у Житомирській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Житомирській області) звернулося до господарського суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Лісопромисловий холдинг" (далі - ТОВ "Лісопромисловий холдинг") про зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку та стягнення шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок сільськогосподарського призначення комунальної власності та використання їх не за цільовим призначенням у сумі 11 908,79 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано самовільним зайняттям відповідачем земельних ділянок, використанням їх не за цільовим призначенням, завданням унаслідок такого самовільного зайняття шкоди у сумі, заявленій до стягнення. При цьому ГУ Держгеокадастру у Житомирській області послалося на акти обстеження земельних ділянок від 19.03.2018, акти перевірки дотримання вимог земельного законодавства від 19.03.2018, приписи від 19.03.2018, складені за результатами проведення таких перевірок, протоколи про адміністративне правопорушення від 19.03.2018.

Від ТОВ "Лісопромисловий холдинг" надійшов відзив на позов, в якому відповідач просив відмовити у задоволенні заявлених вимог; наголосив, що законно користується земельними ділянками, на яких розташовано належне йому на праві власності майно; спірні правовідносини не є деліктними; в актах перевірки позивач самостійно визначив розмір прилеглих до господарських будівель і споруд земельних ділянок та розміри ділянок під такими будівлями і спорудами, натомість частка земельної ділянки, якою користується відповідач згідно з положеннями статті 120 Земельного кодексу України, не виділена в натурі із загального розміру земельної ділянки комунальної власності, тому позивач не міг самостійно визначати в актах обстеження межі такого користування.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у позові відмовлено.

Аргументуючи судове рішення, місцевий господарський суд виходив із того, що ТОВ "Лісопромисловий холдинг" користується спірними земельними ділянками без достатньої правової підстави - за відсутності належно оформлених документів щодо користування, тому немає підстав для застосування до спірних правовідносин положень чинного законодавства про відшкодування шкоди (збитків) власникам земельних ділянок, оскільки до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права оренди земельної ділянки, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без укладеного договору оренди та недоотримання її власником доходів у виді орендної плати є за своїм змістом кондикційними. Отже, ТОВ "Лісопромисловий холдинг" як фактичний користувач земельних ділянок, що без достатньої правової підстави за рахунок власника цих ділянок зберіг у себе кошти, які мав заплатити за користування цими ділянками, зобов`язаний повернути ці кошти власникові земельних ділянок на підставі частини 1 статті 1212 Цивільного кодексу України. З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що заявлений позов про звільнення самовільно зайнятих земельних ділянок і відшкодування шкоди не відповідає встановленим способам захисту цивільних прав власника землі - Народицької селищної ради, а розмір коштів, зазначених у позові, визначено без урахування вимог чинного законодавства, тому підстав для задоволення позову немає.

Постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 змінено мотивувальну частину рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у цій справі, а його резолютивну частину залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції виходив із того, що місцевий господарський суд не надав жодної оцінки позовній вимозі про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки; обґрунтування чи висновку стосовно цієї позовної вимоги у мотивувальній частині судового рішення не навів. Апеляційний господарський суд, відмовляючи у позові у зазначеній частині, акцентував необґрунтованість висновку позивача про самовільне зайняття відповідачем земельної ділянки, оскільки саме лише користування земельною ділянкою за відсутності документів, що посвідчують права на неї, не може бути достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. При цьому суд установив, що ТОВ "Лісопромисловий холдинг" на підставі договорів купівлі-продажу від 07.12.2017 стало власником нерухомості, розташованої на земельних ділянках, стосовно яких позивач здійснював перевірки дотримання вимог земельного законодавства; із часу набуття права власності на такі приміщення відповідач вчиняв належні дії для оформлення документів на одержання у користування земельних ділянок площею 0,4883 га, 0,4883 га, 0,4789 га, 0,7542 га на вул. Преображенській; доказів того, що зазначені звернення ТОВ "Лісопромисловий холдинг" орган місцевого самоврядування розглянув на час ухвалення судового рішення, немає. Водночас, оцінюючи позовну вимогу про звільнення самовільно зайнятої земельної ділянки, суд апеляційної інстанції наголосив, що ні в тексті позовної заяви, ні в його прохальній частині не зазначено, яку саме самовільно зайняту земельну ділянку (адреса, кадастровий номер, площа) та в який саме спосіб позивач просить зобов`язати відповідача її звільнити; неконкретна позовна вимога не дає суду можливості перевірити її правомірність та обґрунтованість, а суд, вирішуючи спір по суті, не може самостійно визначити у резолютивній частині рішення ні конкретний предмет (конкретну земельну ділянку) ні спосіб, в який має бути звільнено земельну ділянку. Крім того, за змістом позовної заяви та доданих до неї матеріалів перевірок предметом цих перевірок були земельні ділянки комунальної власності сільськогосподарського призначення, відповідно, позовна вимога про звільнення земельних ділянок комунальної власності спрямована на захист інтересів іншої особи, а не позивача, - селищної ради, що суперечить нормам статей 15, 16 Цивільного кодексу України.

Апеляційний господарський суд також не погодився із мотивами місцевого господарського суду щодо відмови у задоволенні позову про стягнення 11 908,79 грн і наголосив, що у разі, коли суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми, що фактично регулюють спірні правовідносини, суд самостійно має здійснити правильну правову кваліфікацію спірних правовідносин та застосувати для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини. Разом із тим суд апеляційної інстанції, відмовляючи у позові про стягнення 11 908,79 грн, виходив із того, що зазначена сума за своєю правовою природою є безпідставно збереженими коштами у виді орендної плати за земельну ділянку, та, надавши оцінку розрахунку заявленої до стягнення суми, зазначив про його необґрунтованість і недоведеність, оскільки у матеріалах справи немає даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, зокрема, витягів із технічної документації про таку оцінку. Крім того, площа земельних ділянок, зазначена у наданих суду розрахунках є іншою, ніж та, що зазначена в актах обстеження та перевірки.

ГУ Держгеокадастру у Житомирській області, не погоджуючись з ухваленими у справі судовими рішеннями, подало касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 та прийняти нове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

ГУ Держгеокадастру у Житомирській області в обґрунтування підстав касаційного оскарження посилається на положення пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України та зазначає, що суди під час ухвалення оскаржених судових рішень не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права (статті 125, 126 Земельного кодексу України, стаття 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель") у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 397/1142/17, від 15.01.2019 у справі № 5011-9/336-2012, від 20.02.2020 у справі № 1940/1655/18, від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, а також у постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 у справі № 3-27г10. Скаржник наголошує, що відсутність правовстановлюючих документів на земельну ділянку є ознакою її самовільного зайняття; акцентує, що суд першої інстанції вийшов за межі позову і порушив норми процесуального права, зокрема статті 2, 14 Господарського процесуального кодексу України, оскільки позов заявлено саме про стягнення шкоди, а не безпідставно збережених коштів.

Від ТОВ "Лісопромисловий холдинг" надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач акцентує необґрунтованість наведених у касаційній скарзі доводів і правомірність висновків господарських судів попередніх інстанцій про відсутність у діях відповідача ознак самовільного зайняття земельних ділянок, викладених в оскаржених судових рішеннях; зазначає про необґрунтованість наведених у касаційній скарзі посилань на постанови Верховного Суду у справах № 397/1142/17, № 1940/1655/18, № 5011-9/336-2012, оскільки правовідносини у цих справах та у справі № 910/2349/19 не є подібними.

Від ГУ Держгеокадастру у Житомирській області надійшли доповнення до касаційної скарги, в яких позивач посилається на постанови Верховного Суду у справах № 127/10011/18 і № 755/10947/17.

08.02.2020 набрав чинності Закон України від 15.01.2020 № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

У пункті 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" зазначеного Закону установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Оскільки зазначену касаційну скаргу подано 03.04.2020, тобто після набуття чинності Законом України від 15.01.2020 № 460-IX, розгляд цієї скарги має здійснюватися з урахуванням положень Господарського процесуального кодексу України у редакції від 08.02.2020.

Відповідно до частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1, 3 статті 310 цього Кодексу.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) у ній зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був урахований судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Як уже зазначалося, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, ГУ Держгеокадастру у Житомирській області послалося на те, що суди попередніх інстанцій під час ухвалення оскаржених судових рішень не врахували висновків Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 397/1142/17, від 15.01.2019 у справі № 5011-9/336-2012, від 20.02.2020 у справі № 1940/1655/18, від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, а також постанові Верховного Суду України від 22.11.2010 у справі № 3-27г10.

Отже, скаржник аргументує подання касаційної скарги положеннями пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

Згідно з ухвалою Верховного Суду від 15.05.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру у Житомирській області на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у справі № 910/2349/19, призначено розгляд справи у судовому засіданні 09.06.2020.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, а також матеріали справи, Верховний Суд відхиляє ці доводи та зазначає, що обставини, які стали підставою для відкриття касаційного провадження відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, у наведеному випадку не підтвердилися, тому касаційне провадження за касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру у Житомирській області на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у справі № 910/2349/19 необхідно закрити з огляду на таке.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній із 08.02.2020) суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають із подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України оскарження судових рішень з підстави, зазначеної в пункті 1 частини 2 цієї статті, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, у якій подано касаційну скаргу, і у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Подібність правовідносин означає, зокрема, тотожність суб`єктного складу учасників відносин, об`єкта та предмета правового регулювання, а також умов застосування правових норм (зокрема часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) визначається обставинами кожної конкретної справи.

За змістом статті 1 Закону України "Про державний контроль за використанням та охороною земель" самовільне зайняття земельної ділянки - будь-які дії, які свідчать про фактичне використання земельної ділянки за відсутності відповідного рішення органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про її передачу у власність або надання у користування (оренду) або за відсутності вчиненого правочину щодо такої земельної ділянки, за винятком дій, які відповідно до закону є правомірними.

У вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою за відсутності документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. У вирішенні таких спорів необхідно встановити наявність в особи, в силу закону, права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування. Отже, самовільне зайняття земельної ділянки є відмінним від користування земельною ділянкою за відсутності належним чином оформлених документів на неї.

Згідно з частиною 2 статті 152 Земельного кодексу України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Самовільно зайняті земельні ділянки підлягають поверненню власникам землі або землекористувачам без відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування ними. Приведення земельних ділянок у придатний для використання стан, включаючи знесення будинків, будівель і споруд, здійснюється за рахунок громадян або юридичних осіб, які самовільно зайняли земельні ділянки. Повернення самовільно зайнятих земельних ділянок провадиться за рішенням суду (стаття 212 зазначеного Кодексу).

Разом із тим, за змістом глави 15, статей 120, 125 Земельного кодексу України та з урахуванням положень статті 1212 Цивільного кодексу України до моменту оформлення власником об`єкта нерухомого майна права на земельну ділянку, на якій розташований цей об`єкт, відносини з фактичного користування земельною ділянкою без оформленого права на цю ділянку (без укладеного договору оренди тощо) та недоотримання її власником доходів у вигляді орендної плати є за своїм змістом кондикційними (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 у справі № 629/4628/16-ц, від 20.11.2018 у справі № 922/3412/17, від 13.02.2019 у справі № 320/5877/17).

Згідно з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 13.03.2018 у справі № 397/1142/17 (на яку скаржник послався у касаційній скарзі у справі № 910/2349/19, що розглядається Верховним Судом) було залишено без змін постанову Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду від 06.12.2017, якою скасовано постанову Олександрівського районного суду Кіровоградської області від 13.09.2017 у справі № 397/1142/17; у задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області, старшого державного інспектора з контролю за використанням та охороною і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель Головного управління Держгеокадастру у Кіровоградській області Поперешніченка Олександра Вікторовича, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - Голиківська сільська рада Олександрівського району Кіровоградської області, про визнання протиправною та скасування постанови про адміністративне правопорушення відмовлено. Верховний Суд, залишаючи без змін зазначену постанову суду апеляційної інстанції, погодився із висновком суду апеляційної інстанції, що постанова про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за правопорушення, передбачене статтею 53 1 Кодексу України про адміністративні правопорушення, є правомірною, оскільки ухвалена із дотриманням встановленої процедури, на законних підставах і в межах повноважень державного інспектора з контролю за використанням та охороною і дотриманням вимог законодавства України про охорону земель. При цьому Верховний Суд зазначив, що, як установили суди попередніх інстанцій, документів на право користування земельною ділянкою у ОСОБА_1. - директора СТОВ "Агрофірма Ясенівська" на час проведення перевірки не було, оскільки договір суборенди земельної ділянки від 01.12.2011, укладений між ТОВ "Сланці України" і СТОВ "Агрофірма Ясенівська", припинив свою чинність із набранням законної сили рішенням Господарського суду Кіровоградської області від 26.04.2016, згідно з яким розірвано договір оренди від 11.12.2008 № 040837900080, укладений між Олександрівською районною державною адміністрацією Кіровоградської області та ТОВ "Сланці України"; подальше використання земельної ділянки здійснювалося за відсутності правовстановлюючих документів, тобто самовільно.

Водночас в іншій адміністративній справі № 1940/1655/18, на яку ГУ Держгеокадастру у Житомирській області також послалося у касаційній скарзі, предметом позову було визнання протиправним і скасування припису. Так, за змістом постанови від 20.02.2020 у справі № 1940/1655/18 Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду залишив без змін постанову Восьмого апеляційного адміністративного суду від 21.01.2019, якою, у свою чергу, було залишено без змін рішення Тернопільського окружного адміністративного суду від 01.10.2018 про відмову у позові Товариства з обмеженою відповідальністю "Руна-Інкам" до Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області, Державного інспектора у сфері державного контролю за використанням та охороною земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель Головного управління Держгеокадастру у Тернопільській області Деблянко Ю. І. про визнання протиправним та скасування припису. Відмовляючи у позові у зазначеній справі попередні судові інстанції, з висновками яких погодився і Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду, надали оцінку зазначеному акту індивідуальної дії стосовно відповідності його вимогам чинного законодавства та компетенції органу, що його видав, та не виявили правових підстав для визнання його протиправним і скасування у судовому порядку за доведеності матеріалами справи порушення Товариством з обмеженою відповідальністю "Руна-Інкам" вимог земельного законодавства щодо користування земельною ділянкою за відсутності правовстановлюючих документів, на якій розташовано об`єкт незавершеного будівництва будівлі торгового закладу.

За змістом постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.01.2019 у справі № 5011-9/336-2012, про яку скаржник також зазначив, обґрунтовуючи підстави касаційного оскарження, було залишено без змін постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.06.2018 і рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2012, яким задоволено позов заступника прокурора Оболонського району міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Гаражно-будівельного кооперативу "Весна" про стягнення шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки. Під час розгляду справи № 5011-9/336-2012 господарські суди, із висновками яких погодився і Верховний Суд у постанові від 15.01.2019, виходили, зокрема, із того, що згідно з постановою Вищого господарського суду України від 18.01.2011 у справі № 35/472-11/184 за позовом першого заступника прокурора Оболонського району міста Києва в інтересах Київської міської ради до Автокооперативу "Весна" про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки автокооператив зобов`язано повернути Київській міській раді самовільно зайняту земельну ділянку; обставини (щодо самовільного зайняття автокооперативом цієї земельної ділянки), встановлені згідно із зазначеним судовим рішенням, за змістом статті 35 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній до 15.12.2017), статті 75 Господарського процесуального кодексу України (у чинній редакції) не потребують повторного доведення; розмір шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельної ділянки, є обґрунтованим і доведеним, відповідність його розрахунку вимогам Методики визначення розміру шкоди, заподіяної внаслідок самовільного зайняття земельних ділянок, використання земельних ділянок не за цільовим призначенням, зняття ґрунтового покриву (родючого шару ґрунту) без спеціального дозволу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 25.07.2007 № 963, також підтверджено висновком експертизи від 06.02.2013 № 0268, призначеної у справі судом апеляційної інстанції за клопотанням Гаражно-будівельного кооперативу "Весна".

Крім того, згідно з постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду від 19.05.2020 у справі № 127/10011/18, на яку послався скаржник у доповненнях до касаційної скарги, було залишено без змін постанову Вінницького апеляційного суду від 13.06.2019 і рішення Вінницького міського суду Вінницької області від 01.03.2019 про відмову у позові ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до Вінницької міської ради про визнання права власності на земельну ділянку. Звертаючись із цим позовом, позивачі просили визнати за ними право власності за кожним по Ѕ частці земельної ділянки під належними позивачами на праві власності по Ѕ частці об`єктами нерухомості - комплекс будівель та споруд, придбаних згідно з договором купівлі-продажу нерухомого майна від 21.01.2016. Відмовляючи у позові, суди, з висновками яких погодився і Верховний Суд у постанові від 19.05.2020, зазначили, що із набуттям позивачами права власності на комплекс будівель і споруд, розташованих на спірній земельній ділянці, до цих осіб як до нових власників такого нерухомого майна з огляду на положення статті 120 Земельного кодексу України та статті 377 Цивільного кодексу України не перейшло право власності на спірну земельну ділянку, оскільки продавець на дату укладення договору купівлі-продажу не мав права власності на цю земельну ділянку.

У справі № 910/2349/19, в якій ГУ Держгеокадастру у Житомирській області подало касаційну скаргу, Північно-західний апеляційний господарський суд змінив мотивувальну частину рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у цій справі, а його резолютивну частину залишив без змін. Суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу в апеляційному порядку, не встановив ознак самовільного зайняття відповідачем спірних земельних ділянок, на яких розташовано належне відповідачеві на праві власності нерухоме майно; зазначив, що саме лише користування земельною ділянкою за відсутності документів, які посвідчують права на неї, не може бути достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. Водночас апеляційний господарський суд акцентував, що ні в тексті позовної заяви, ні в його прохальній частині не зазначено, яку саме самовільно зайняту земельну ділянку (адреса, кадастровий номер, площа) та в який спосіб позивач просить зобов`язати відповідача звільнити; позовна вимога, яка не має конкретного виразу (у цьому випадку - зобов`язання відповідача звільнити самовільно зайняту земельну ділянку), не дає суду можливості перевірити її правомірність та обґрунтованість, а суд, вирішуючи спір по суті, не може самостійно визначити у резолютивній частині рішення ні конкретний предмет (конкретну земельну ділянку) ні спосіб, в який має бути звільнено земельну ділянку. Апеляційний господарський суд також надав оцінку розрахунку заявленої до стягнення суми, яка згідно з висновком суду апеляційної інстанції за своєю правовою природою є безпідставно збереженими коштами у виді орендної плати за земельну ділянку, та не виявив правових підстав для її стягнення з відповідача, оскільки зазначена у наданих суду розрахунках площа земельних ділянок є іншою, ніж зазначена в актах обстеження та перевірки; у матеріалах справи немає даних про нормативну грошову оцінку земельних ділянок, зокрема витягів із технічної документації про нормативну грошову оцінку земель, що унеможливлює висновок про обґрунтованість порядку та підстав її нарахування.

Аналіз висновків, викладених в оскаржуваних судових рішеннях у справі № 910/2349/19, яка розглядається, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 397/1142/17, від 15.01.2019 у справі № 5011-9/336-2012, від 20.02.2020 у справі № 1940/1655/18, від 19.05.2020 у справі № 127/10011/18, на які послався скаржник у касаційній скарзі (з урахуванням доповнень), оскільки зазначені постанови Верховного Суду прийнято за інших предмета і підстав заявлених позовних вимог, інших фактичних обставин та зібраних у справах доказів, іншого матеріально-правового регулювання відповідних правовідносин, що виникли у таких спорах, ніж у справі № 910/2349/19, яка розглядається. Наведене унеможливлює висновок про подібність правовідносин у зазначених справах та у справі № 910/2349/19. Крім того, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду у справі № 127/10011/18 було ухвалено 19.05.2020, тобто вже після постановлення оскаржуваних судових рішень у справі № 910/2349/19, яка розглядається.

Стосовно наведених у касаційній скарзі посилань позивача на висновки Верховного Суду України, викладені у постанові від 22.11.2010 у справі № 3-27г10, Верховний Суд зазначає, що скасування судового рішення у справі і направлення справи на новий розгляд до суду не означає остаточного вирішення спору і формування остаточних правових висновків суду у відповідній справі.

Щодо посилань на постанови Вищого господарського суду України, колегія суддів зазначає, що відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку. Тобто процесуальним законодавством передбачено неврахування судом висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного саме у постанові Верховного Суду.

Не можна взяти до уваги також і посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17, оскільки предметом позову у ній є визнання незаконними дій приватного нотаріуса щодо проведення 24.03.2017 державної реєстрації права власності за Публічним акціонерним товариством "ПУМБ" на квартиру в„– 29, розташовану у м. Києві на вул. Азербайджанській, 16/4 ; визнання протиправним і скасування рішення приватного нотаріуса від 27.03.2017, індексний номер 34472808, на підставі якого 24.03.2017 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесено запис 19656371 про державну реєстрацію права власності на зазначену квартиру, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 1207683280000, за Публічним акціонерним товариством "ПУМБ" на підставі договору іпотеки від 03.12.2007. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 наголосила, що спір у зазначеній справі пов`язаний із реалізацією іпотекодержателем своїх прав на предмет іпотеки, процедура якої передбачає їх здійснення лише за участі нотаріуса (державного чи приватного) або державного реєстратора, дії якого оскаржуються опосередковано через неправомірність дій іпотекодержателя, та констатувала помилковість висновків судів щодо належності предметної юрисдикції цього спору адміністративному судові. За результатами касаційного перегляду справи Велика Палата Верховного Суду скасувала постановлені у справі ухвалу Дніпровського районного суду міста Києва від 20.04.2018 про закриття провадження у справі та постанову Апеляційного суду міста Києва від 06.06.2018, а справу направила до суду першої інстанції для продовження розгляду. Тобто правовідносини у справі № 755/10947/17 та у справі № 910/2349/19, що розглядається Верховним Судом, є різними; скасування судових рішень про закриття провадження у справі і направлення справи для продовження розгляду не означає остаточного вирішення спору і формування остаточних правових висновків суду касаційної інстанції у відповідній справі; наведене у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17 застереження щодо необхідності урахування судами під час вирішення тотожних спорів останньої правової позиції Великої Палати Верховного Суду не є правовим висновком щодо застосування норми права у подібних правовідносинах у розумінні положень пункту 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 08.02.2020).

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (у редакції, чинній з 08.02.2020), не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до пункту 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження за касаційною скаргою ГУ Держгеокадастру у Житомирській області на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 і рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 у справі № 910/2349/19.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Головного управління Держгеокадастру у Житомирській області на рішення Господарського суду Житомирської області від 19.11.2019 і постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 03.03.2020 у справі № 910/2349/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Т. Б. Дроботова

Судді К. М. Пільков

Ю. Я. Чумак