Постанова

від 22.06.2020 по справі 376/946/17

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

22 червня 2020 року

м. Київ

справа № 376/946/17

провадження № 61-14829св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Крата В. І. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Краснощокова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - виконавчий комітет Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Таращанського районного суду Київської області від 10 листопада 2017 року у складі судді: Бойка М. Г. та постанову апеляційного суду Київської області від 19 лютого 2018 року в складі колегії суддів: Мережко М. В., Суханової Є. М., Матвієнко Ю. О.,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернулася із позовом до ОСОБА_2 , третя особа - виконавчий комітет Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області, про визнання заповіту недійсним.

Позовні вимоги мотивовані тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько позивача - ОСОБА_3 , 1947 року народження, місцем проживання якого було село Безпечна Сквирського району Київської області, а її мати ОСОБА_4 померла ІНФОРМАЦІЯ_2 . Після смерті батьків позивач та її дві сестри - ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є спадкоємцями за законом першої черги.

Відповідно до чинного законодавства ОСОБА_1 звернулася до Сквирської районної державної нотаріальної контори для оформлення свідоцтва на спадщину після смерті батьків, де було отримано відомості про існування заповіту ОСОБА_3 від 09 лютого 2016 року, посвідченого секретарем виконавчого комітету Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області ОСОБА_11 за реєстровим № 12.

ОСОБА_1 вказувала, що на підставі оспорюваного заповіту ОСОБА_3 , який на той час був неписьменним, незрячим (особою з інвалідністю першої групи по зору) та взагалі на час посвідчення заповіту вже був лежачим , заповів ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 8,027 га, яка знаходиться на території Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області, відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серія ІІІ-КВ № 066907 від 20 листопада 2001 року та Ѕ земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,422 га, кадастровий номер 3224082100:05:022:0007, яка знаходиться на території Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області, відповідно до державного акту на право приватної власності на землю серія ЕКА № 732863 від 31 липня 2015 року .

Позивач вважала, що заповіт не відповідає чинному законодавству та має бути визнаний недійсним, тому що цей заповіт не відповідає волі спадкодавця та вчинений з порушенням чинного законодавства, що є достатньою підставою для визнання цього заповіту недійсним з підстав, передбачених статтями 203, 207, 215, 1233, 1234, 1247, 1248, 1253, 1257 ЦК України. У порушення цих вимог і заповіті не зазначено, що заповіт був підписаний іншою особою за дорученням ОСОБА_3 . При цьому підпис та напис на заповіті очевидно виконаний не спадкодавцем. Також і не має даних про свідків, які мають підтвердити факт ознайомлення спадкодавця зі змістом заповіту. Позивач вважає, що невиконання особисто підпису та напису на заповіті саме ОСОБА_3 є порушенням статей 1234, 1247, 1248 ЦК України.

ОСОБА_1 просила визнати недійсним заповіт ОСОБА_3 від 09 лютого 2016 року, посвідчений секретарем виконавчого комітету Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області ОСОБА_11 за реєстровим № 12.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанції

Ухвалою Сквирського районного суду Київської області від 06 червня 2017 року справа направлена за підсудністю до Таращанського районного суду Київської області.

Рішенням Таращанського районного суду Київської області від 10 листопада 2017 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Київської області від 19 лютого 2018 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення судів першої та апеляційної інстанції мотивовані тим, що судом не встановлено фактів і позивачем не доведено обставин, які б могли бути підставою для визнання заповіту недійсним. У момент складення заповіту ОСОБА_3 був писемним та не страждав фізичними вадами або хворобами, що обмежували його здатність самостійно прочитати заповіт та вчинити на ньому свій підпис, а тому в секретаря виконкому Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області ОСОБА_11 не було підстав застосовувати правила частини четвертої статті 207 ЦК України та посвідчувати заповіт за відсутності особистого підпису ОСОБА_3 на ньому. Заповіт, складений ОСОБА_3 09 лютого 2016 року, відповідає вимогам закону щодо його форми, а саме - він викладений у вигляді письмового документу, підписаний власноруч заповідачем, посвідчений посадовою особою органу місцевого самоврядування з дотриманням вимог, викладених в розділі ІІІ Порядку вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого наказом Міністерства юстиції України 11 листопада 2011 року № 3306/5, яка перевірила дієздатність заповідача і з`ясувала його дійсну волю щодо розпорядження майном на випадок смерті. Належних та допустимих доказів про невідповідність заповіту внутрішній волі заповідача позивачем надано не було. Тому суди зробили висновок, що було дотримано порядок посвідчення заповіту, зокрема послідовно вчинено всі необхідні для цього дії. Позивачем не доведено допущення порушень посвідчення заповіту, які були б підставою для визнання його недійсним.

При відхиленні доводів апеляційної скарги апеляційний суд вказав, що посилання позивача, як на доказ лише на довідку МСЕК серії НОМЕР_1 про встановлення ОСОБА_3 2 групи інвалідності пов`язаної з загальним захворювання зору не є достатнім. Допитана в судовому засіданні за її згодою, як свідок представник третьої особи, секретар виконкому Дулицької сільської ради ОСОБА_11 показала, що на підставі попередньої домовленості 09 лютого 2016 року до її робочого кабінету в супроводі своєї дружини ОСОБА_7 прибув ОСОБА_3 , який побажав скласти заповіт від свого імені на ОСОБА_8 на належні йому земельні ділянки. Нею за допомогою технічних засобів було надруковано текст заповіту та надано його ОСОБА_9 , для того щоб він його прочитав. ОСОБА_3 прочитав текст заповіту самостійно вголос, ознайомився з його змістом та погодився з ним (прочитав своє прізвище, що заповідає за текстом заповіту та кому), після чого підписав, і вчинив напис в тексті заповіту з моїх слів записано вірно . Але вона попросила його, щоб він дописав та зазначив про те, що заповіт ним прочитано в голос. На що останній відмовив, сказавши що: й так багато . Також вона повідомила, що підготовка до посвідчення та саме посвідчення заповіту 09 лютого 2016 року тривало з 10 години 30 хвилин до 11 години 10 хвилин. Дані обставини підтверджуються іншими доказами, наявними у справі. Судом першої інстанції було роз`яснено сторонам їх право клопотати перед судом про призначення у справі відповідної експертизи на предмет можливості ОСОБА_3 в момент складання заповіту самостійно вчиняти дії щодо прочитання та підписання його тексту, однак своїми процесуальними правами позивач розпорядилася на власний розсуд, відповідних клопотань не заявляла. Не заявляла таких клопотань ОСОБА_1 і в апеляційній скарзі.

Аргументи учасників справи

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернулася із касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржені рішення і ухвалити нове про задоволення позовних вимог. При цьому посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга мотивована тим, що у постанові апеляційного суду вказано на те, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судове рішення оскарженню в касаційному порядку не підлягає, проте справа є спором щодо спадкування, а тому вона помилково віднесена судом до малозначних справ. Суди неправильно застосували статті 203, 215, 1247, 1248, 1253 ЦК України, Порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами органів місцевого самоврядування, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 11 грудня 2011 року № 3306/5. Суди не встановили повноважень посадової особи Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області Кардані Г. В. на посвідчення заповіту. ОСОБА_3 , будучи особою із інвалідністю 2-гої групи по зору, не мав фізичної можливості прочитати заповіт, а тому при його посвідченні присутність двох свідків була обов`язковою. В заповіті відсутній власноручний запис ОСОБА_3 про те, що заповіт прочитаний ним вголос. Вказує, що докази, надані стороною відповідача, подано з порушенням вимог статті 131 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення рішення судом першої інстанції), оскільки відповідач заявив про допит свідків тільки після того як вже були допитані свідки з боку позивача і стороною відповідача було надано та приєднано судом до матеріалів справи адвокатський запит (на виконання протокольної ухвали суду від 09 жовтня 2017 року) та лист-відповідь на нього лікаря ОСОБА_10 від 07 листопада 2017 року. Апеляційний суд не відреагував на клопотання про відкладення розгляд справи від 15 лютого 2018 року, розглянув справу без участі позивача.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 27 червня 2018 року відкрито касаційне провадження у справі.

У пункті 2 розділу II Прикінцеві та перехідні положення Закону України Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ від 15 січня 2020 року № 460-IX, який набрав чинності 08 лютого 2020 року, встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Позиція Верховного Суду

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що 09 лютого 2016 року ОСОБА_3 склав заповіт, згідно якого заповідав ОСОБА_2 земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 8,027 га, яка знаходиться на території Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області та Ѕ земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва площею 4,422 га, кадастровий номер 3224082100:05:022:0007, яка знаходиться на території Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області.

Заповіт посвідчений секретарем виконавчого комітету Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області ОСОБА_11 та в присутності останньої підписаний ОСОБА_3 , особа заповідача встановлена, дієздатність перевірена. Заповіт зареєстровано в реєстрі за № 12.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.

ОСОБА_1 - дочка ОСОБА_3 .

Згідно копії спадкової справи будь-які докази, що ОСОБА_3 не момент складання заповіту на ім`я ОСОБА_2 був сліпий або неписьменний відсутні.

Відповідно до довідки МСЕК серії НОМЕР_1 від 31 липня 2002 року та мед-експертної справи ОСОБА_9 з 01 серпня 2002 року було встановлено довічно 2 групу інвалідності, пов`язаної із загальним захворюванням зору - з діагнозом старий центральний хоріоретиніт обох очей; гострота зору правого ока = 0,05, гострота зору лівого ока = 0,06.

Згідно частини першої статті 15, частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18) зроблено висновок, що недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим .

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина перша та друга статті 1257 ЦК України).

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2020 року в справі № 674/461/16-ц (провадження № 61-34764св18) зроблено висновок, що підпис є обов`язковим реквізитом правочину, вчиненого в письмовій формі. Наявність підпису підтверджує наміри та волю й фіксує волевиявлення учасника (-ів) правочину, забезпечує їх ідентифікацію та цілісність документу, в якому втілюється правочин. Внаслідок цього підписання правочину здійснюється стороною (сторонами) або ж уповноваженими особами

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16-ц (провадження № 61-5800зпв18) зроблено висновок, що нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою текстуальної недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. З позицій юридичної техніки така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах нікчемний , є недійсним .

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18) вказано, що: визнання нікчемного правочину недійсним за вимогою його сторони не є належним способом захисту прав, оскільки не призведе до реального відновлення порушених прав позивача, адже нікчемний правочин є недійсним у силу закону. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та в мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину .

У постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2018 року в справі № 756/14304/15-ц (провадження № 61-11896св18) зроблено висновок по застосуванню частини другої статті 1257 ЦК України та вказано, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі. Воля - це внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Волевиявлення - це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України .

Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем (абзац 1 частини другої статті 1247 ЦК України).

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення суду першої інстанції) передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Згідно частини першої статті 81 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженої постанови суду апеляційної інстанції) кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суди встановили, що заповіт, складений ОСОБА_3 09 лютого 2016 року, відповідає вимогам закону щодо його форми, а саме він викладений у вигляді письмового документу, підписаний власноруч заповідачем, посвідчений посадовою особою органу місцевого самоврядування з дотриманням вимог. У момент складення заповіту ОСОБА_3 був писемним та не страждав фізичними вадами або хворобами, що обмежували його здатність самостійно прочитати заповіт та вчинити на ньому свій підпис, а тому в секретаря виконкому Дулицької сільської ради Сквирського району Київської області ОСОБА_11 не було підстав не посвідчувати заповіт за відсутності особистого підпису ОСОБА_3 на ньому. Належних та допустимих доказів про невідповідність заповіту внутрішній волі заповідача суду позивачем надано не було. Отже, було дотримано порядок посвідчення заповіту, зокрема послідовно вчинено всі необхідні для цього дії. Позивачем не доведено допущення порушень посвідчення заповіту.

За таких обставин, суди обґрунтовано відмовили в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про те, що в заповіті відсутній власноручний запис ОСОБА_3 про те, що заповіт прочитаний ним вголос, колегія суддів відхиляє.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 червня 2019 року у справі № 342/139/16-ц (провадження № 61-21701св18) зазначено, що: відсутність рукописного напису ОСОБА_4 щодо прочитання та складання заповіту з його слів, на що посилалися заявники у касаційній скарзі, не є істотною умовою для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки позивачем не доведено, що волевиявлення спадкодавця щодо розпорядження належним йому майном не було вільним та не відповідало його внутрішній волі. Крім цього, вказана інформація увійшла до складу посвідчувального напису і була зазначена нотаріусом .

Доводи касаційної скарги про те, що у постанові апеляційного суду вказано на те, що відповідно до пункту 2 частини третьої статті 389 ЦПК України судове рішення оскарженню в касаційному порядку не підлягає, проте справа є спором щодо спадкування, а тому вона помилково віднесена судом до малозначних справ, колегія суддів відхиляє. Оскільки справа не відносилася апеляційним судом до малозначних справ і помилкове зазначення у резолютивній частині про те, що судове рішення оскарженню в касаційному порядку не підлягає не може бути підставою для скасування рішення згідно частини другої статті 410 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги про те, що апеляційний суд не відреагував на клопотання про відкладення розгляд справи від 15 лютого 2018 року, розглянув справу без участі позивача, з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 372 ЦПК України (в редакції, чинній на момент розгляду справи в суді апеляційної інстанції) неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи. Аналіз матеріалів справи свідчить, що апеляційний суд протокольною ухвалою визнав причини явки неповажними, оскільки позивач належним чином повідомлена та відмовив у відкладенні розгляду апеляційної скарги на інший день (том 2, а. с. 2).

Згідно частини другої статті 410 ЦПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року).

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржені рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права та зводяться до переоцінки доказів у справі, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржені рішення без змін, а тому судовий збір покладається на особу, яка подала касаційну скаргу.

Керуючись статтями 400 та 410 (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), 401, 409, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Таращанського районного суду Київської області від 10 листопада 2017 року та постанову апеляційного суду Київської області від 19 лютого 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Крат

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков