Постанова

від 12.08.2020 по справі 336/2231/19

ЗАПОРІЗЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Дата документу 12.08.2020 Справа № 336/2231/19

Запорізький апеляційний суд

Єдиний унікальний № 336/2231/19 Головуючий у 1-й інстанції: Дмитрюк О.В.

Провадження № 22-ц/807/1164/20 Суддя-доповідач: Подліянова Г.С.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 серпня 2020 року м. Запоріжжя

Запорізький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого, судді-доповідача суддів: за участю секретаря Подліянової Г.С., Гончар М.С., Кочеткової І.В., Остащенко О.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року по справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

В квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним.

Свої позовні вимоги позивач обґрунтував тим, що 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І. та зареєстрований за №2027, згідно з умовами якого ОСОБА_1 отримав у ОСОБА_2 гроші в сумі 18 000,00 доларів США, що на день передачі грошей відповідає еквівалентові суми 144 000,00 грн, за курсом, що визначили сторони - 8,00 грн за 1 долар США, без стягнення процентів, які позивач повинен повернути в строк до 22 жовтня 2014 року включно.

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 домовились про придбання земельної ділянки з кадастровим номером 2321280500:02:011:0006, площею 12,5280 га, що знаходиться на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області, проте, оскільки цільовим призначенням зазначеної земельної ділянки є ведення особистого господарства, що підпадає під мораторій відчуження, укладення договору купівлі-продажу між сторонами було неможливе. Тому сторони погодили оформити земельну ділянку шляхом підписання договору позики, довіреності, заповіту.

Сторони домовились, що ОСОБА_2 бере в оренду земельну ділянку на строк 7 років, при цьому сплачує загальну суму орендної плати за весь період користування у розмірі 15 000,00 грн.

На початку 2018 року ОСОБА_1 отримав копію позовної заяви, яка у подальшому була уточнена, із вимогами сплатити ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22 жовтня 2009 року у розмірі 17 800 доларів США, суму інфляційних збитків у розмірі 12744 доларів США 80 центів, суму 3% річних у розмірі 1733 доларів США 667 центів, суму пені у розмірі 4086 доларів США 18 центів, а всього: 36 364 доларів США 65 центів.

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі № 313/425/18 позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики, задоволено у повному обсязі.

12 вересня 2018 року за заявами ОСОБА_1 , посвідченими приватним нотаріусом Білозерського районного нотаріального округу Херсонської області за реєстровим №№414, 415, скасовано довіреність та заповіт, складені ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 та посвідчені 22 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області.

Отже, між позивачем та відповідачем 22 жовтня 2009 року фактично був укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки із кадастровим № 2321280500:02:011:0006, площею 12,5280 га, що знаходиться на території Білоріцької сільської ради Василівського району Заорізької області.

Договір позики від 22 жовтня 2009 року не відповідав волевиявленню та внутрішній волі ОСОБА_2 , не був спрямований на реальне настання правових наслідків, тому він є недійсним.

З урахуванням зазначеного, посилаючись на положення ст. ст. 203, 215, 235 ЦК України позивач просив суд визнати недійсним Договір позики, укладений 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І. за реєстровим №2027.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 768, 40 грн.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року в задоволенні позову ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, представник ОСОБА_1 , адвокат Петрова О.О., подала апеляційну скаргу, в якій посилаючись на неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, порушення норм процесуального та матеріального права, просила скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя та ухвалити нове судове рішення, яким визнати недійсним договір позики, укладений 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І. за реєстровим №2027.

Апеляційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції при розгляді справи не з`ясував правових підстав, з яких виникли цивільні права, обов`язки або інтерес у ОСОБА_1 , щодо захисту яких пред`явлено позов, а також, які саме права та інтереси ОСОБА_1 порушені ОСОБА_2 внаслідок укладення спірного договору. Суд першої інстанції не дав оцінки умовам спірного договору з огляду на позовні вимоги позивача, який послався на те, що спірний договір, довіреність та заповіт, передбачають передання в користування, володіння та розпорядження, шляхом набуття права власності через успадкування земельної ділянки із порушенням заборони її відчуження на законодавчому рівні. Вважає, що суд першої інстанції прийшов помилкового висновку при винесенні рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .

Відповідно до відзиву на апеляційну скаргу ОСОБА_2 зазначає, що під час розгляду справи судом першої інстанції надано належну правову оцінку правовідносинам, що склалися між сторонами у справі, з`ясовано їх правову природу та як наслідок ухвалено обгрунтоване та законне рішення, а доводи апеляційної скарги є безпідставними та необгрунтованими. В зв`язку з наведеним, просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін.

Заслухавши суддю - доповідача, пояснення учасників апеляційного розгляду, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції та обставини справи в межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно з ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно з ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судове рішення зазначеним вимогам відповідає.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя мотивоване тим, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором позики, тому відсутні підстави для визнання зазначеного договору недійсним. Крім того, факт укладення договору позики між сторонами було також встановлено рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22. жовтня 2009 року, яке залишено без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року, яке набрало законної сили, та, яким також встановвлені обставини щодо часткового повернення боргу ОСОБА_1 за спірним договором позики.

З висновками суду першої інстанціїколегія суддів погоджується, оскільки вони відповідають фактичним обставинам справи та вимогам закону.

Судом встановлено, що 22 жовтня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики, посвідчений приватним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І. та зареєстрований в реєстрі за №2027, відповідно до умов якого позичальник отримав у позикодавця гроші в сумі 18 000 доларів США, що на день передачі грошей відповідало еквівалентові суми 144 000,00 грн, за курсом, що визначили сторони - 8,00 грн за 1 долар США, без стягнення процентів, які позичальник повинен повернути в строк до 22 жовтня 2014 року включно. Крім того, Договором передбачено, що в разі зміни офіційного курсу гривні до долара США розмір сум грошей, що підлягає поверненню за цим договором, підлягає коригуванню.

Передачу грошей було здійснено до підписання Договору.

Пунктом 2 Договору передбачено, що остаточний розрахунок щодо повернення суми позики має бути здійснено не пізніше 22 жовтня 2014 року.

Згідно п.3 Договору, вказана сума грошей передається позичальнику для придбання речей домашнього побуту і вжитку. (а.с.6).

Згідно відповіді на запит ОСОБА_1 від 11 листопада 2016 року №267/01-16, приватний нотаріус Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І. повідомив, що 22 жовтня 2009 року було посвідчено: довіреність, на користування земельною ділянкою, площею 12,5280 га, розташовану на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області на ОСОБА_2 , заповіт на земельну ділянку, площею 12,5280 га, розташовану на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області на ОСОБА_2 та Договір позики, позичальником в якому був ОСОБА_1 на суму 144 000,00 грн на п`ять років. (а.с. 7).

Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року було задоволено позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2009 року.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22 жовтня 2009 року, а саме: основний борг у розмірі 17 800 доларів США; суму інфляційних збитків у розмірі 12 744 доларів США 80 центів, суму трьох процентів річних у розмірі 1733 доларів США 67 центів; суму пені у розмірі 4086 доларів США 18 центів, а всього 36 364 доларів США 65 центів. (а.с. 12-14).

Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково та рішення Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у цій справі в частині стягнення інфляційних збитків в розмірі 12 744 доларів США 80 центів скасовано та в цій частині відмовлено в задоволенні позову. Рішення в частині стягненя суми 23 619 доларів США 85 центів, яка складається з основного боргу за договором позики, суми трьох процентів річних, суми пені залишено без змін.

Відповідно до статті 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Згідно із частиною першою статті 202 ЦК України під правочином розуміють дії, спрямовані на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Частиною першою статті 638 ЦК України визначено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, визначені статтею 203 ЦК України, зокрема, відповідно до частини 5 даної статті правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини третьої статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Згідно ч.1 ст.1046 ЦК України, за договором позики одна сторона (позикодавець), передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових кошів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Як слідує з ч.2 ст.1047 ЦК України, на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Договір позики за своєю юридичною природою є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дата її отримання, що узгоджується з правовим висновком Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1967цс15.

Відповідно до частини першої статті 655 ЦК України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов`язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов`язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Положеннями статті 235 ЦК України визначається, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Пунктом 25 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам роз`яснено, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним.

Таким чином, позивач, заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, має довести: факт укладання правочину, що за його думкою є удаваним; спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети ніж приховати інший правочин; настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж ті, що передбачені удаваним правочином.

Подібні правові висновки викладені в постановах Верховного Суду від 13 лютого 2020 року у справі № 761/12145/17 (провадження № 61-11495св19), від 14 серпня 2019 року у справі № 369/11750/15-ц (провадження № 61-21383св18).

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина перша статті 12 ЦПК України ).

Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України ).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України ).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).

У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Як правильно вказав суд першої інстанції, оспорюваний договір нотаріально посвідчено та підписано сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; сторони в договорі стверджують, що однаково розуміють природу цього правочину, договір спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, договір не має характеру фіктивного та удаваного правочину, позивач на момент укладення договору не заявляв додаткових вимог щодо їх умов та своїм підписом підтвердив факт отримання грошей в позику в сумі 18 000.00 доларів США, які зобов`язувався повернути в строк до 22 жовтня 2014 року.

Пр цьому в спірному договорі позики зазначено, що позичальник ОСОБА_1 діє за згодою дружини, що посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Вартановою О.С..

Крім того, факт укладення між сторонами саме договору позики підтверджено Рішенням Веселівського районного суду Запорізької області від 21 січня 2019 року у справі ( № 313/425/18, провадження № 2/313/143/2019) за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про стягнення боргу за договором позики від 22 жовтня 2009 року, яким позов було задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 заборгованість за договором позики від 22 жовтня 2009 року, а саме: основний борг у розмірі 17 800 доларів США; суму інфляційних збитків у розмірі 12 744 доларів США 80 центів, суму трьох процентів річних у розмірі 1733 доларів США 67 центів; суму пені у розмірі 4086 доларів США 18 центів, а всього 36 364 доларів США 65 центів. (а.с. 12-14). Постановою Запорізького апеляційного суду від 17 квітня 2019 року рішення суду в частині стягнення основного боргу, трьох відсотків річних, пені залишено без змін.

Вищезазначене рішення набрало законної сили.

Крім того, зазначеним судовим рішенням також встановлено факт часткового повернення боргу ОСОБА_1 18 листопада 2015 року в сумі 200 доларів США , що свідчить про прийняття та часткове виконаня останнім умов спірного договору від 22 жовтня 2009 року.

Отже, відмовляючи у задоволенні позову про визнання недійсним договору позики, суд першої інстанції, дослідивши та оцінивши всі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про недоведення ОСОБА_1 того, що сторони уклали спірний договір для приховання іншого правочину, а саме договору купівлі-продажу земельної ділянки для ведення особистого господарства, що було її процесуальним обов`язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.

Доводи заявника про те, що 22 жовтня 2009 року ОСОБА_1 на ім`я ОСОБА_2 була видана довіреність, посвідчена привтним нотаріусом Веселівського районного нотаріального округу Запорізької області Глоба В.І., якою ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 користуватися земельною ділянкою, а також отримувати орендну плату, складання заповіту, згіднро якого останній, у разі його смерті, заповідав ОСОБА_2 земельну ділянку на території Білоріцької сільської ради Веселівського району Запорізької області, не доводять факту укладення удаваного правочину, оскільки позивач, як власник майна, вправі самостійно, на свій розсуд розпоряджатися своєю власністю.

Колегія суддів вважає, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження того, що між сторонами правочину виникли інші правовідносини, ніж передбачені договором позики, та, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними оспорюваним договором.

Отже, матеріали справи не містять інформації, а позивач не довів, що воля сторін була спрямована на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж ті, які передбачені укладеним між ними договором позики.

З огляду на зазначене, доводи, наведені в обґрунтування апеляційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні позивачем норм матеріального права й зводяться, виключно, до необхідності переоцінки судом доказів, яким судом першої інстанції надано належну правову оцінку.

Оскільки доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість судового рішення не впливають, колегія суддів вважає за необхідне залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення, без змін.

При цьому, колегія суддів також зазначає, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що п. 1 статті 6 Конвенції "Про захист прав людини і основоположних свобод" (далі - Конвенція) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Суд апеляційної інстанції враховує положення практики ЄСПЛ про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справ "Гірвісаарі проти Фінляндії", п.32.).

Пункт 1 ст. 6 Конвенції не вимагає більш детальної аргументації від апеляційного суду, якщо він лише застосовує положення для відхилення апеляції відповідно до норм закону, як такої, що не має шансів на успіх, без подальших пояснень (Burg and others v. France (Бюрг та інші проти Франції), (dec.); Gorou v. Greece (no.2) (Гору проти Греції №2) [ВП], § 41.

Згідно з ч. 13 ст. 141 ЦПК України якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки апеляційний суд судове рішення не змінює та не ухвалює нове, тому підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 390 ЦПК України, апеляційний суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 23 грудня 2019 року у цій справі залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, проте може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 14 серпня 2020 року.

Головуючий, суддя СуддяСуддя Подліянова Г.С. Гончар М.С.Кочеткова І.В.