Рішення

від 11.08.2020 по справі 910/18387/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

11.08.2020Справа № 910/18387/19

Господарський суд міста Києва у складі:

судді - Бондаренко-Легких Г. П.,

за участю секретаря - Лебович А. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю АРНАД ГРУП (50086, вул. Леоніда Бородича, буд. 8, Кривий Ріг, Дніпропетровська область; ідентифікаційний код: 39653993)

до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" (вул. Грушевського, буд. 1 Д, м. Київ 1, 01001; ідентифікаційний код: 14360570)

про визнання договору недійсним

За участі представників учасники справи:

від позивача: Повалій О.В., адвокат, ордер ДП № 2179/003 від 29.11.2019 (приймає учать в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду за допомогою програми Microsoft Teams);

від відповідача: Яковенко О.О., адвокат, довіреність № 6 від 03.03.20.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Товариство з обмеженою відповідальністю АРНАД ГРУП (далі-позивач) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства Комерційний банк ПРИВАТБАНК (далі-відповідач) про визнання договору недійсним договору поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016

Позивач просить визнати недійсним договір поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016, укладений між ним та відповідачем, на підставі ч.1 статті 230 ЦК України як такий, що укладений з порушенням чинного законодавства, а саме під впливом обману позивача у справі. Позивач також просить стягнути з відповідача судові витрати по сплаті судового збору.

Після усунення позивачем недоліків позовної заяви, визначених в ухвалі суду від 26.12.2019 про залишення позовної заяви без руху, 13.01.2020 Суд постановив ухвалу про відкриття провадження у справі та призначення підготовчого засідання на 25.02.2020.

05.02.2020 відповідач подав відзив на позов, в якому містилося клопотання про витребування у позивача документів на підтвердження обставин та мети укладання договору поруки.

06.02.2020 позивач подав клопотання про витребування доказів, а саме Рішення Правління НБУ від 05.10.2016 № 323/БТ, згідно якого ПАТ КБ Приватбанк зобов`язано зробити план реструктуризації (трансформації кредитного портфеля). До клопотання позивач додав копію звернення № АГ032\1 від 03.02.2020 до відповідача з проханням надати відповідні документи.

24.02.2020 електронною поштою надійшло клопотання позивача ( не посвідчено Електронним цифровим підписом), а також клопотання аналогічного змісту засобами поштового зв`язку про відкладення судового засідання.

В судовому засіданні 25.02.2020 Суд розглянув клопотання відповідача та позивача про витребування доказів та відмовив у задоволення останніх, оскільки клопотання позивача подане з порушенням статей 80, 81 Господарського процесуального кодексу України без клопотання про поновлення пропущеного процесуального строку. Клопотання відповідача про витребування доказів також не відповідає встановленим вимогам, так як останнім не зазначено заходи, які вживались для отримання доказів самостійно, та відповідно не подано доказів вжиття таких заходів.

25.02.2020 Суд постановив ухвалу-повідомлення, якою викликав позивача в наступне підготовче судове засідання на 24.03.2020

20.03.2020 електронною поштою надійшло клопотання позивача не підписане Електронним цифровим підписом про перенесення розгляду справи.

14.04.2020 Суд постановив ухвалу, в якій повідомив учасників справи про те, що розгляд даної справи, призначений на 24.03.2020 не відбувся з метою попередження виникнення та запобігання поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19 та про перенесення розгляду справи на 26.05.2020.

В судовому засіданні 26.05.2020 Суд, у зв`язку з тим, що сторони не скористались правом на подачу заяв по суті справи (відповідь на відзив, заперечення), у клопотанні відповідача про витребування доказів було відмовлено, а також, що позивач в судове засідання не з`явився (правом на участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції не скористався), закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті на 23.06.2020.

19.06.2020 від позивача надійшло клопотання про відкладення судового засідання електронною поштою.

23.06.2020 Суд ухвалив відкласти судове засідання по суті справи на 11.08.2020. В ухвалі-повідомленні суд попередив позивача, що у випадку його неявки в судове засідання по суті, справу буде розглянуто без його участі.

11.08.2020 в судове засідання представники сторін прибули. Позивач підтримав позовні вимоги, відповідач заперечив проти задоволення позовних вимог.

В судовому засіданні 11.08.2020 року судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті Суд -

ВСТАНОВИВ:

18.11.2016 між позивачем, як позичальником, та відповідачем, як кредитором, було укладено кредитний договір №4А16125Г (далі за текстом - кредитний договір), предметом якого було надання позивачеві відновлювальної кредитної лінії (кредит, що надається позичальнику частинами або повністю до дати, зазначеної в п. А.3 договору (13 листопада 2024 року), у межах ліміту цього договору, у тому числі після часткового або повного погашення кредиту, таким чином, щоб фактична заборгованість за кредитом не перевищувала встановлений ліміт кредитного договору.

Ліміт кредитного договору складав 800 000 000 (вісімсот мільйонів грн 00 коп.) на наступні цілі: фінансування поточної діяльності позивача.

На виконання умов кредитного договору відповідачем 21.11.2016 р. були надані кредитні кошти в межах кредитного ліміту, для фінансування своєї поточної господарської діяльності, у сумі 653208104,90 (шістсот п`ятдесят три мільйони двісті вісім тисяч сто чотири) грн 90 коп.

Також, 18.11.2016 позивачем та відповідачем було укладено договір поруки № DNH2LOK06794 в забезпечення виконання зобов`язання товариством з обмеженою відповідальністю "СТАЛЬ" (попередній боржник, старий боржник) за

- кредитним договором від 11.03.2016 року № DNH2LOK06794 (далі - Кредитний договір -1), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни , відповідно до умов Кредитного договору 1;

- кредитним договором від 11.03.2016 року № DNH2LOK06796 (далі - Кредитний договір -2), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до умов Кредитного договору 2;

- кредитним договором від 11.03.2016 року № DNH2LOK06797 (далі - Кредитний договір 3), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до умов Кредитного договору 3;

- кредитним договором від 11.03.2016 року № DNH2LOK06798 (далі - Кредитний договір 4), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни , відповідно до умов Кредитного договору 4;

- кредитним договором від 11.03.2016 року № DNH2LOK06795 (далі - Кредитний договір 5), а саме з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до умов Кредитного договору 5. (надалі "первісні Кредитні договори -1,2,3,4,5" "кредитні Договори старого боржника -1,2,3,4,5").

Позивач зазначає, що його дії з отримання кредитних коштів по кредитному договору № 4А16125Г від 18.11.2016 були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань "старих боржників" банку в рамках реалізації Плану "трансформації" кредитного портфелю Банку (відповідача у справі), ініційованого НБУ.

Для виконання такого плану представники відповідача та позивача погодили відкриття відновлювальної кредитної лінії, шляхом укладання кредитного договору, у зв`язку з чим між позивачем та банком 18.11.2016 укладено кредитний договір № 4А16125Г та договір поруки № DNH2LOK06794. Такі дії були направлені на отримання прибутку позивачем від реалізації активів, якими були забезпечені зобов`язання ТОВ "Сталь", за яку поручався позивач, або набуття права власності на них, так як зі слів банку сукупна вартість активів, що передані такими третіми особами в якості забезпечення своїх зобов`язань банку, у декілька разів перевищує заборгованість таких осіб перед банком.

Крім того, в позовній заяві позивач зазначив, що про ліквідність забезпечення виконання зобов`язань старих боржників також свідчили дані окремої фінансової звітності за Міжнародними стандартами фінансової звітності та звіт незалежного аудитора 31 грудня 2016 року, де вказано, що станом на 31 грудня 2016 (ТОВ Ернст енд Янг аудиторські послуги ), які були розміщені на вебсайті ПАТ КБ Приватбанк . В цих звітах в розділах Кредити та аванси клієнтам наведено аналіз кредитів за кредитною якістю станом на 31 грудня 2015 року та на 31 грудня 2016, де вказано, що станом на 31 грудня 2015 та 2016 у ПАТ КБ Приватбанк були відсутні та знецінені кредити.

Як підтверджено матеріалами справи (а саме 5-ма меморіальними ордерами від 21.11.2016) позивач здійснив погашення кредитної заборгованості в межах кредитного ліміту старого боржника у розмірі 653 208 104, 90 грн.

З наданих меморіальних ордерів вбачається, що Банк (відповідач) здійснив списання коштів позивача за договором поруки № DNH2LOK06794 по кредитним договорам Товариства з обмеженою відповідальністю "СТАЛЬ", на здійснення чого Банк був уповноважений згідно п. 7 Договору поруки.

Сума отриманого від банку кредиту за кредитним договором співпадає із загальною сумою, що була погашена позивачем за вищезазначеним договором поруки.

Предметом оскарження у даній справі є договір поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016, який позивач просить визнати недійсним з підстав того, що його було укладено позивачем внаслідок введення його в оману щодо існування у Товариства з обмеженою відповідальністю "СТАЛЬ" ліквідних активів та забезпечувальних договорів по кредитним договорам від 11.03.2016 року: 1) № DNH2LOK06794; 2) № DNH2LOK06796; 3) № DNH2LOK06797; 4) № DNH2LOK06798; 5) № DNH2LOK06795, а отже введено в оману щодо можливості одержання прибутку позивачем в результаті укладення оскаржуваного договору поруки.

Відповідно до п. 1 договору поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016, укладеного між сторонами, предметом договору є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю "СТАЛЬ", як боржником, своїх зобов`язань за: кредитними договорами 1,2,3,4,5.

Згідно з п. 2 договору поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016 поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору. Пунктом 8 договору поруки вказаного договору визначено, що до поручителя, який виконав обов`язки боржника за кредитним договором, переходять всі права кредитора за кредитним договором і договорам застави (іпотеки), укладеним в цілях забезпечення виконання зобов`язань боржника перед кредитором за кредитним договором у частині виконаного зобов`язання.

Відповідно до п. 10 договору поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016 кредитор зобов`язаний у випадку виконання поручителем обов`язку боржника за кредитним договором передати поручителю впродовж 5 (п`яти) робочих днів банку з моменту виконання обов`язків належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором.

Позивач стверджує, що обов`язок по переданню документів виконаний відповідачем не був, належним чином посвідчені копії документів, що підтверджують обов`язки боржника за кредитним договором передані відповідачем позивачу не були. Протягом періоду з грудня 2017 року по червень 2018 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Арнад Груп" намагалося у судовому порядку отримати зазначені документи від банку, проте у задоволенні відповідних позовних вимог було відмовлено.

Така поведінка відповідача, на думку позивача, свідчить про відсутність намірів у банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладання, ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що банк (відповідач) свідомо ввів в оману позивача .

Отже, договір поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016, на думку позивача, укладено з порушенням чинного законодавства, зокрема, на думку позивача, договір є таким, що вчинений під впливом введення в оману щодо істотних умов договору, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 230 Цивільного кодексу України.

Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує з підстав їх недоведеності, необґрунтованості, зокрема, стверджує, що кредитний договір № 4А16125Г від 18.11.2016 було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача (п.А2). При цьому, жодних посилань частині необхідності укладення кредитного договору/договору поруки з метою отримання прибутку в договорах не міститься. Кредитний договір не містить положень про його укладання з метою погашення позивачем заборгованості інших суб`єктів підприємницької діяльності, не містить посилань на трансформацію за старими кредитами , так само не мітить посилань на договір поруки (необхідності його укладення)

Відповідач також зазначає, укладення оспорюваного договору відбулося не в наслідок надання кредиту Банком, а в наслідок вільного волевиявлення позивача. Позивачем не вказано, яких саме обставин стосувалося введення в оману позивача, не доведено наявності умислу в діях відвідача щодо введення позивача в оману (обман позивача відповідачем), істотності значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

До того ж відповідач зазначив, що документи згідно Договору поруки, що підтверджують обов`язок боржника вручаються поручителю, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою в повному обсязі .

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України, зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно частини 1 статті 626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Згідно 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частини 1 статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків. Аналогічна позиція міститься в пункті 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними".

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. У силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Позивач стверджує, що оскаржуваний договір укладено з порушенням законодавства, зокрема, що вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі частини 1 статті 230 Цивільного кодексу України.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману однієї сторони відносно іншої сторони і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю.

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце коли для вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину . Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі, пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Для визнання недійсним правочину як укладеного під впливом обману необхідно, щоб сторона була введена в оману саме щодо обставин, які мають істотне значення. До таких обставин віднесено відомості щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Тобто особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману та наявність умислу в діях її контрагента, а й істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Отже, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину. Тобто, визначальною ознакою обману є умисні дії сторони правочину.

Наведене узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 13.02.2019 у справі №911/1171/18.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25.07.2019 у справі №910/9879/18.

З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір був укладений сторонами, з метою фінансування поточної господарської діяльності позивача.

Жодних посилань, що кредитний договір та договір поруки, укладаються з метою отримання прибутку позивачем, у вигляді продажу/отримання ним у власність майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у наданих до матеріалів справи документах (доказах) не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок про це в них, не містять такі договори і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та щодо "так званої трансформації кредитного портфелю банку", про яку йдеться в позовній заяві.

Жоден пункт кредитного договору не містить згадок про необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, які позивач використовує в якості обґрунтування свого позову.

Частиною 1 статті 553 Цивільного кодексу України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Статтею 558 Цивільного кодексу України встановлено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові. Плата не була передбачена оскаржуваним договором поруки, що виключає можливість отримання прибутку за ним, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Положеннями статті 556 Цивільного кодексу України передбачено, що після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника (ч. 1). До поручителя, який виконав зобов`язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов`язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання (ч. 2). До кожного з кількох поручителів, які виконати зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним (ч.3).

З аналізу частин 1,2 вказаної статті випливає, що права кредитора до поручителя переходять після виконання ним зобов`язання забезпеченого порукою в повному обсязі.

Як зрозуміло з позиції відповідача, викладеної у відзиві, останній не заперечує проведення позивачем оплати згідно договору поруки № DNH2LOK06794 від 18.11.2016 у сумі 653 208 104, 90 грн, проте посилається на неповне виконання зобов`язання, забезпеченого порукою.

Суд звертає увагу позивача на те, що поручитель отримує право вимоги до боржника, в тому числі необхідні документи, виключно на суму коштів, що була ним сплачена, що підтверджує неможливість отримання поручителем прибутку, як мети укладення та виконання договору поруки .

Таким чином, суд приходить до висновку, що договір поруки є забезпечувальним договором, з огляду на що метою укладання договору поруки не може бути одержання прибутку поручителем, що випливає з самої суті договору поруки. Через вказані обставини суд відхиляє твердження позивача, що його було введено в оману щодо можливості одержання прибутку шляхом укладення договору поруки, оскільки позивач як суб`єкт підприємницької діяльності, який здійснює таку діяльність на власний ризик, мав бути (не міг не бути) обізнаним при укладенні відповідного договору з базовими положеннями цивільного законодавства.

В позовній заяві позивач зазначає, що його дії з отримання кредитних коштів по Кредитному договору були направлені на залучення таких коштів для погашення зобов`язань старих боржників в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфелю Банку, однак дана мета не була вказана у Кредитному договорі № 4А16125Г від 18.11.2016, а намір позивача, що виявився в отриманні кредитних коштів в рамках даного договору та направлення їх на погашення заборгованості ТОВ СТАЛЬ не підтверджена доказами.

Суд також звертає увагу позивача, що за загальним правилом невиконання чи неналежне виконання правочину не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання правочину недійсним. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом наслідків, а не визнання правочину недійсним.

Враховуючи все зазначене, суд дійшов висновку, що матеріали справи не містять доказів, які б свідчили про наявність в даному випадку одночасно трьох складових: умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність самого факту обману (ведення в оману позивача).

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Керуючись вказаним, беручи до уваги зазначені вище обставини, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено наявності умов, які є обов`язковими для визнання договору недійсним на підставі статті 230 Цивільного кодексу України, а тому позов не підлягає задоволенню.

Крім того, суд вважає за необхідне відзначити про таке. Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність (пункт 4.1. Рішення Конституційного Суду України від 02.11.2004 № 15-рп/2004).

Добросовісність (пункт 6 статті 3 Цивільного кодексу України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Доктрина venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), базується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини venire contra factum proprium знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них. Аналогічна правова позиція міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2019 у справі № 390/34/17 (провадження № 61-22315сво18).

Очевидно, що дії позивача, який уклав кредитний договір та отримав за ним кредитні кошти, а згодом уклав спірний договір поруки, за яким поручався перед банком за виконання зобов`язань іншим суб`єктом господарювання, в межах наданих банком позивачу кредитних коштів, тобто послідовно діяв так, що вбачається його волевиявлення на укладення таких договорів та вчинення за ними дій, а згодом пред`явив позов про визнання вказаного правочину недійсним, суперечать його попередній поведінці (укладенню договору) і є недобросовісними.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

При цьому, суд відзначає, що інші доводи та заперечення сторін не спростовують встановлених судом обставин та не можуть впливати на законність судового рішення. Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа "Серявін проти України", § 58, рішення від 10 лютого 2010 року).

Судові витрати з урахуванням положень статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються судом на позивача.

Керуючись статтями 73-74, 76-80, 86, 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю АРНАД ГРУП до Акціонерного товариства Комерційний банк "Приватбанк" про визнання недійсним договору поруки №DNH2LOK06794 від 18.11.2016 відмовити.

2. Судові витрати по сплаті судового збору покласти на Товариство з обмеженою відповідальністю АРНАД ГРУП .

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повне рішення складене: 14.08.2020

Суддя Г.П. Бондаренко-Легких