Постанова

від 02.09.2020 по справі 904/4373/19

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"02" вересня 2020 р. Справа№ 904/4373/19

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Коротун О.М.

суддів: Суліма В.В.

Майданевича А.Г.

за участю секретаря судового засідання Куценко К.Л.,

за участю представника згідно з протоколом судового засідання від 02.09.2020

за апеляційною скаргою Головного управління казначейської служби України у Дніпропетровській області

на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2020 (повний текст складено 16.03.2020)

у справі № 904/4373/19 (суддя Пукшин Л.Г.)

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю Зовнішньоторгова фірма МіКомп

до Головного управління казначейської служби України у Дніпропетровській області,

Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях

про відшкодування шкоди, спричиненої не виконанням судового рішення 7 504 824, 75 грн,

Розглянувши справу в порядку ст. 269, 270 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), Північний апеляційний господарський суд,

УСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

1. Короткий зміст заявлених вимог та рух справи

У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю Зовнішньоторгова фірма МіКомп (далі - ТОВ МіКомп ) звернулося до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Головного управління казначейської служби України у Дніпропетровській області (далі - ГУ казначейської служби України у Дніпропетровській області) та Регіонального відділення Фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях (далі - РВ ФДМ України) про визнання протиправною бездіяльність щодо невиконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 та стягнення 55 004, 65 грн за неналежне виконання рішення суду та 7 449 820, 10 грн за неправомірне користування чужими грошима.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 18.10.2006 між ТОВ МіКомп та РВ ФДМ України укладено договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме 9-ти поверхового житлового будинку, на підставі якого позивач перерахував кошти у розмірі 4 193 876, 12 грн. Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2012 у справі № 25/5005/716/2012, яке залишене без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21.06.2012 та постановою Вищого господарського суду України від 21.01.2013, розірвано договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва. За доводами позивача, на виконання зазначеного судового рішення не повернуто 26 198, 92 грн, а кошти у розмірі 4 193 876,12 грн перебували в розпорядженні відповідачів без достатньої правової підстави.

Рішенням господарського суду міста Києва від 03.12.2015 у справі №904/5492/15, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2016 та постановою Вищого господарського суду України від 07.03.2017, стягнуто з РВ ФДМ України на користь ТОВ МіКомп грошові кошти в розмірі 4 193 876, 12 грн, зобов`язано ГУ Державної Казначейської служби України у Дніпропетровській області перерахувати стягнуті кошти з рахунку РВ ФДМ України на рахунок ТОВ МіКомп . Вирішено питання судових витрат.

Наведене слугувало підставою для звернення до суду з позовом про визнання протиправною бездіяльності РВ ФДМ України та ГУ казначейської служби України у Дніпропетровській області щодо невиконання рішення Господарського суду міста Києва від 30.12.2015 та стягнення з Державного бюджету України на користь позивача 55 004,65 грн за неналежне виконання рішення суду та 7 449 820,10 грн за неправомірне користування чужими грошима.

Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 30.09.2019 матеріали позовної заяви ТОВ МіКомп було передано за встановленою підсудністю до Господарського суду міста Києва.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 11.11.2019 прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження.

2. Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Господарського суду міста Києва від 11.03.2020 позов задоволено частково. Стягнуто з Державного бюджету України на користь ТОВ МіКомп інфляційні втрати у розмірі 1 472 810, 41 грн, 3% річних у розмірі 319 461, 15 грн та судовий збір у розмірі 26 884, 07 грн. В іншій частині позову відмовлено.

Ухвалюючи оскаржуване рішення, суд першої інстанції виходив з того, що положення ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України не містять такої підстави припинення зобов`язання як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора. Водночас, лише наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Суд першої інстанції дійшов висновку, що заявлені позивачем вимоги щодо стягнення грошових коштів за неналежне виконання рішення суду та за неправомірне користування чужими грошима, є обґрунтованим лише в частині нарахування передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України міри відповідальності у вигляді 3% річних та інфляційних втрат.

Водночас, суд першої інстанції врахував заявлене відповідачем 2 клопотання про застосування позовної давності та, здійснивши розрахунок заявлених до стягнення суми 3% річних та інфляційних втрат за період з 26.09.2016 по 27.05.2019, дійшов висновку щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог у цій частині.

Крім того, суд першої інстанції зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права в частині визнання протиправною бездіяльності відповідачів не відповідає встановленим законодавством способам захисту та не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав позивача у такий спосіб.

3. Надходження апеляційної скарги на розгляд Північного апеляційного господарського суду

У квітні 2020 року ГУ казначейської служби України у Дніпропетровській області звернулося до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просило скасувати рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2020 та ухвалити нове, яким відмовити в задоволенні позову повністю. Скаргу було залишено без руху у зв`язку з несплатою судового збору (клопотання про звільнення від сплати судового збору визнано недійсним). У червні заявником було усунено недоліки апеляційної скарги.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 03.07.2020 відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Головного управління казначейської служби України у Дніпропетровській області, встановлено учасникам справи строк для подачі відзивів та заяв. Справу призначено до розгляду на 29.07.2020.

29.07.2020 розгляд справи було відкладено до 02.09.2020, у зв`язку з неявкою відповідача 1.

02.09.2020 у судове засідання з`явився представник позивача. Представники відповідачів у судове засідання не з`явилися. Про дату, час та місце судового засідання повідомлені належним чином в порядку, передбаченому ст. 120, 242 ГПК України, що підтверджується повідомленнями про вручення поштових відправлень, згідно з якими судову кореспонденцію отримано відповідачами 04.08.2020. Заяв про відкладення розгляду справи чи будь-яких інших клопотань щодо неможливості розгляду справи до суду не надходило.

Представник позивача в судовому засіданні вважав за можливе здійснити розгляд справи за відсутності відповідачів. Проти вимог апеляційної скарги заперечив та просив відмовити в її задоволенні.

4. Вимоги апеляційної скарги та короткий зміст наведених у ній доводів

ГУ казначейської служби України у Дніпропетровській області в апеляційній скарзі не погоджується з висновками суду першої інстанції про часткове задоволення позову з огляду на таке.

Скаржник зазначає, що до нього звернувся позивач з вимогою про виконання наказів Господарського суду міста Києва у справі № 904/5492/15 від 04.02.2016 (щодо зобов`язання ГУ Державної Казначейської служби України у Дніпропетровській області перерахувати стягнуті кошти з рахунку РВ ФДМ України на рахунок ТОВ МіКомп ). Надалі ухвалою суду першої інстанції було змінено спосіб та порядок виконання рішення суду, після чого сторона звернулася до РВ ФДМ України для визначення коду програмної класифікації видатків, номеру рахунку та коду економічної класифікації видатків, за якими необхідно здійснити безспірне списання. У відповідь РВ ФДМ України повідомило про оскарження рішення про стягнення, ухвал про зміну способу та порядку виконання рішення та про виправлення описки. Після перегляду указаних судових рішень та звернення стягувача скаржник звернувся до РВ ФДМ України для визначення коду програмної класифікації видатків, номеру рахунку та коду економічної класифікації видатків, за якими необхідно здійснити безспірне списання.

Так, скаржник вказує, що повернення коштів, за вирахуванням податку на додану вартість, повинно здійснюватися Державною казначейською службою України. тобто грошові кошти, які підлягали поверненню на користь стягувача обліковувалися на рахунках державного бюджету, а ГУ Державної Казначейської служби України у Дніпропетровській області та РВ ФДМ України не здійснювало користування коштами.

На переконання скаржника, в даних правовідносинах орган казначейства виступав як орган, на який покладено функцію виконання рішення суду відповідно до ч. 2 ст. 6 Закону України Про виконавче провадження та Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 03.08.2011 № 845. За доводами сторони, з 06.09.2017 (дати отримання документів про стягнення) до моменту його фактичного виконання, органом казначейства вживалися всі необхідні заходи відповідно до чинного законодавства.

На підтвердження своє позиції скаржник також посилається на відсутність договірних відносин з позивачем та практику Верховного Суду у справах №910/13889/17, № 910/13314/17 щодо неможливості нарахування та стягнення індексу інфляції та 3 % річних у правовідносинах, урегульованих спеціальним законодавством.

5. Узагальнені доводи відзиву на апеляційну скаргу та пояснень

24.07.2020 на адресу суду апеляційної інстанції від ТОВ МіКомп надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому позивач просив відмовити в задоволенні апеляційної скарги.

Позивач зазначає, що скаржник безпідставно зводить зобов`язальні відносини виключно до договірних, зазначає про відсутність між ними договірних правовідносин як підставу для відмови в позові та зазначає про негрошовий характер правовідносин, оскільки судом встановлений обов`язок для скаржника повернути кошти позивачу, сплачені за договором купівлі-продажу, що є грошовим зобов`язанням, за прострочення якого можливе стягнення 3 % річних та інфляційних втрат на підставі ст. 625 Цивільного кодексу України.

Також позивач вказує про безпідставність посилань скаржника на практику Верховного Суду, оскільки обставини вказаних справ є відмінними від обставин даної справи. У наведених справах суд дійшов висновку, що покладення на особу, передбаченої ст. 1173 Цивільного кодексу України відповідальності, яка застосовується в деліктних правовідносинах, виключає одночасне застосування норм матеріального права, які передбачають відповідальність за порушення договірних зобов`язань, зокрема, ст. 625 Цивільного кодексу України.

03.08.2020 до суду апеляційної інстанції від РВ ФДМ України надійшли письмові пояснення, в яких сторона підтримала вимоги апеляційної скарги та просила її задовольнити. Зокрема, відповідач 2 зазначає про неможливість перерахунку коштів, що були отримані за договором купівлі-продажу, в силу спеціального порядку перерахування державних коштів. При цьому, на переконання сторони, зміна способу та порядку виконання судового рішення щодо стягнення коштів з Державного бюджету України, спричинило тривале виконання такого рішення, що не свідчить неправомірність дій скаржника.

6. Фактичні обставини, неоспорені сторонами, встановлені судом першої інстанції та судом апеляційної інстанції

Як вірно з`ясовано судом першої інстанції, 18.10.2006 між РВ ФДМ України по Дніпропетровській області (правонаступником якого є відповідач 2) та ТОВ МіКомп було укладено договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва, а саме: 9-ти поверхового житлового будинку, розташованого по вул. Тельмана (К. Лібнехта) в м. Дніпропетровськ. На виконання умов вищезазначеного договору, ТОВ МіКомп було перераховано 4 193 876, 12 грн.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 20.03.2012 у справі № 25/5005/716/2012, яке залишене без змін постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 21.06.2012 та постановою Вищого господарського суду України в від 21.01.2013, розірвано договір купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва.

20.07.2012, під час проведення виконавчих дій, Бабушкінським відділом державної виконавчої служби Дніпропетровського міського управління юстиції на виконання наказів, виданих з метою виконання рішення суду від 20.03.2012 від ТОВ МіКомп повернуто об`єкт незавершеного будівництва у власність держави, про що було складено відповідний акт приймання-передачі об`єкта.

У 2015 році ТОВ МіКомп звернулось до РВ ФДМ України по Дніпропетровській області та ГУ державної казначейської служби України у Дніпропетровській області про стягнення безпідставно утримуваних коштів у розмірі 4 193 876, 12 грн, які були сплачені за договором купівлі-продажу об`єкта незавершеного будівництва.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 у справі № 904/5492/15 позовні вимоги ТОВ МіКомп були задоволені повністю. Стягнуто з РВ ФДМ України по Дніпропетровській області на користь ТОВ МіКомп грошові кошти в розмірі 4 193 876, 12 грн; зобов`язано ГУ Державної Казначейської служби України у Дніпропетровській області відповідно до п. 2.8 Порядку перерахування до бюджетів коштів, одержаних від приватизації майна №1704007 від 27.06.2006 на підставі розрахункового документа РВ ФДМ України по Дніпропетровській області, перерахувати стягнуті кошти з рахунку РВ ФДМ України по Дніпропетровській області на рахунок ТОВ МіКомп . Стягнуто з РВ ФДМ України по Дніпропетровській області на користь ТОВ МіКомп 73 080, 00 грн судового збору.

На виконання рішення суду було видано наказ Господарського суду міста Києва від 04.02.2016.

Постановою Київського апеляційного господарського суду від 21.07.2016 та Постановою Вищого господарського суду України від 07.03.2017 рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 у справі № 904/5492/15 залишено без змін.

Ухвалами господарського суду міста Києва від 30.08.2017 виправлено описки, допущені в наказах Господарського суду міста Києва від 04.02.2016 та рішенні Господарського суду міста Києва від 03.12.15. у справі № 904/5492/15.

06.09.2017 ТОВ МіКомп було подано заяву до ГУ Державної казначейської служби України у Дніпропетровській області про виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 та, відповідно, судовий наказ від 04.02.2016.

Ухвалою Верховного Суду України від 15.02.2018 відмовлено у задоволенні заяви РВ ФДМ України по Дніпропетровській області (Регіональне відділення фонду державного майна України по Дніпропетровській, Запорізькій та Кіровоградській областях) про перегляд постанови Вищого господарського суду від 07.03.02017, поновлено виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015.

15.03.2018 РВ ФДМ України по Дніпропетровській області звернулося до Господарського суду міста Києва з заявою про зміну порядку виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 шляхом зобов`язання ГУ Державної Казначейської служби України у Дніпропетровській області на підставі рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015, яке набрало законної сили, стягнути кошти з Державного бюджету України на рахунок ТОВ МіКомп .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.06.2018, залишеною без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2018, у задоволенні заяви РВ ФДМ України по Дніпропетровській області про зміну порядку та способу виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 було відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 22.01.2019 ухвалу Господарського суду міста Києва від 14.06.2018 та постанову Київського апеляційного господарського суду від 13.09.2018 скасовано та прийнято у справі нове рішення, яким змінено порядок виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ Мікомп 4 193 876, 12 грн та 73 800, 00 грн судового збору; стягнення з Державного бюджету України 3 524, 00 грн витрат зі сплати судового збору на користь ТОВ Мікомп . Доручено Господарському суду міста Києва видати нові накази.

Так, 11.03.2019, на виконання постанови Верховного Суду від 22.01.2019, Господарським судом міста Києва було видано нові судові накази про стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ Мікомп 4 193 876, 12 грн та 73 800, 00 грн судового збору; стягнення з Державного бюджету України 3 524, 00 грн витрат зі сплати судового збору на користь ТОВ Мікомп .

13.03.2019 ТОВ МіКомп звернулось до Державної Казначейської служби України з заявою про виконання постанови Верховного Суду від 22.01.2019 та, відповідно, судових наказів від 11.03.2019.

08.04.2019 та 25.04.2019 на виконання наказу Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 від Державної казначейської служби надійшли кошти в сумі 3 494 896, 77 грн та 672 780, 43 грн відповідно, інша частина грошових коштів у розмірі 26 198, 92 грн, станом на момент звернення позивача з позовом до суду, не повернута.

ПОЗИЦІЯ ПІВНІЧНОГО АПЕЛЯЦІЙНОГО ГОСПОДАРСЬКОГО СУДУ

7. Мотиви, з яких виходить Північний апеляційний господарський суд, застосовані ним положення законодавства та межі апеляційного перегляду рішення суду

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Між сторонами склалися правовідносини повернення грошових коштів за розірваним договором купівлі-продажу недобудови. Спір стосується питання наявності підстав щодо нарахування на стягнену в судовому порядку суму оплати за договором купівлі-продажу 3% річних та інфляційних втрат.

Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на корить другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 526 Цивільного кодексу України, яка кореспондується з приписами ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 598 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов`язання припиняється частково або в повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

За відсутності інших підстав припинення зобов`язання, передбачених договором або законом, зобов`язання, в тому числі й грошове, припиняється його виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 Цивільного кодексу України).

Належним виконанням зобов`язання є виконання, прийняте кредитором, у результаті якого припиняються права та обов`язки сторін зобов`язання.

Прийняття господарським судом рішення про задоволення вимог кредитора, якщо таке рішення не виконано в установленому законом порядку, не припиняє зобов`язальних відносин сторін і не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України сум.

Аналогічна позиція викладена в постанові Верховного Суду від 15.08.2019 у справі № 905/1758/18.

Отже, якщо судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Законодавство не обмежує можливість позивача захистити своє право на грошову компенсацію в окремому судовому провадженні після винесення судового рішення про стягнення основної суми боргу.

Як вбачається з матеріалів справи, за результатами розгляду позовних вимог у справі № 904/5492/15 Господарським судом міста Києва ухвалено рішення від 03.12.2015 про стягнення з РВ ФДМУ по Дніпропетровській області на користь ТОВ МіКомп грошових коштів в розмірі 4 193 876, 12 грн та 73 080 грн судового збору. Зазначене рішення залишено без змін судами апеляційної та касаційної інстанцій та набрало законної сили 25.01.2016.

04.02.2016 місцевим судом видано накази про примусове виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015.

Постановою Верховного Суду від 22.01.2019 року ухвалено постанову, якою змінено порядок виконання рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 шляхом стягнення з Державного бюджету України на користь ТОВ Мікомп 4 193 876, 12 грн та 73 800, 00 грн судового збору; стягнення з Державного бюджету України 3 524, 00 грн витрат зі сплати судового збору на користь ТОВ Мікомп .

Наведені в судових рішення обставини, в силу ч. 4 ст. 75 ГПК України, не потребують доказування при розгляді даної справи.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини одним з основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який серед іншого передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів (рішення Європейського суду з прав людини, від 25.07.2002, Справа Совтрансавто-Холдинг проти України п. 72 В. Оцінка Суду ).

Отже, рішення у справі № 904/5492/15 має преюдиціальне значення, а встановлені ним факти повторного доведення не потребують.

Згідно з приписами ч. 1 ст. 625 Цивільного кодексу України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Нормою ч. ст. 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних відповідно до ст. 625 Цивільного кодексу України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання.

Подібні висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 902/417/18, від 19.06.2019 у справах №703/2718/16-ц та № 646/14523/15-ц.

Звертаючись з вимогою про стягнення процентів річних та інфляційних за час затримки розрахунку відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України, позивач також не повинен доводити розмір дійсних майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат кредитора, пов`язаних із затримкою розрахунку, не має на меті встановлення точного їх розміру.

Отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що в разі коли судове рішення про стягнення з боржника коштів фактично не виконано або виконано з простроченням, кредитор вправі вимагати стягнення з нього в судовому порядку сум інфляційних нарахувань та процентів річних аж до повного виконання грошового зобов`язання.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Зважаючи на відсутність у зазначених правових нормах такої підстави припинення зобов`язання як ухвалення судом рішення про задоволення вимог кредитора, наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконане боржником, не припиняє правовідносин сторін договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України.

Вказаної правової позиції дотримується Верховний Суд у постанові від 13.02.2019 у справі № 924/312/18.

Як вбачається з матеріалів справи та не заперечувалося відповідачами, грошові кошти на виконання наказу Господарського суду міста Києва від 11.03.2019 у справі № 904/5492/15 були перераховані Державною казначейською службою на рахунок позивача частково, а саме у розмірі 3 494 896, 77 грн 08.04.2019, що підтверджується платіжним дорученням №3122 та у розмірі 672 780, 43 грн 25.04.2019, що підтверджується банківською випискою від 25.04.2019.

Відповідно до п. 30.1. ст. 30 Закону України Про платіжні системи та переказ коштів в України переказ вважається завершеним з моменту зарахування суми переказу на рахунок отримувача або її видачі йому в готівковій формі.

Тобто, моментом виконання грошового зобов`язання є дата зарахування коштів на рахунок кредитора або видачі йому готівки.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 16.10.2018 у справі № 910/19094/17.

За таких обставин, суд першої інстанції, з урахуванням вище встановленого та з огляду на здійснений позивачем розрахунок, який полягає у нарахуванні 3% річних та інфляційних втрат, дійшов правомірного висновку, що у даному випадку правомірним є лише нарахування передбаченої ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України міри відповідальності у вигляді 3% річних та інфляційних втрат, інший вид відповідальності, який передбачає нарахування грошових коштів внаслідок прострочення виконання рішення суду, чинним законодавством не встановлений.

Водночас, з матеріалів справи вбачається, що відповідачем-2 було заявлено про застосування строків позовної давності (заява від 19.02.2020).

Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалість у три роки (ст. 257 Цивільного кодексу України).

Статтею 258 Цивільного кодексу України передбачено, що для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Частиною 2 вказаної норми Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Відповідно до абз. 1 ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання.

Згідно з ч. 3, 4 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ч. 5 ст. 261 Цивільного кодексу України за зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

Тобто, обґрунтованим є висновок суду першої інстанції, що до зобов`язань щодо сплати 3 % річних та інфляційних втрат застосовується загальний строк позовної давності. Водночас, правопорушення є триваючим, а тому суд першої інстанції правомірно виходив з того, що строк позовної давності сплив до частини позовних вимог про стягнення 3 % річних та інфляційних втрат.

Так, звертаючись з позовом, позивачем до стягнення було заявлено 3% річних та інфляційні втрати, які були нараховані останнім починаючи з 20.07.2012 та закінчуючи 27.05.2019. Вимоги заявлені до тих же відповідачів (склад сторін такий же, як і у справі № 904/5492/15 про стягнення коштів). При цьому з позовом ТОВ МІКОМП звернулось до суду лише 26.09.2019, тобто, з пропущенням строку позовної давності.

Суд апеляційної інстанції враховує, що ГУ казначейської служби України у Дніпропетровській області входить до єдиної системи органів казначейської служби (п. 1. 9 Положення про Державну казначейську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 квітня 2015 № 215). Держава бере участь у справі як відповідач через відповідні органи державної влади, зазвичай, орган, діями якого завдано шкоду. Разом із тим, залучення або ж незалучення до участі у таких категоріях спорів ДКСУ чи її територіального органу не впливає на правильність визначення належного відповідача у справі, оскільки відповідачем є держава, а не Державна казначейська служба України чи її територіальний орган (п. 44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

Судом апеляційної інстанції перевірено перерахунок, здійснений судом першої інстанції, заявлених до стягнення суми 3% річних та інфляційних втрат за період з 26.09.2016 по 27.05.2019 та встановлено його обґрунтованість щодо наявності підстав для часткового задоволення позовних вимог у цій частині, зокрема, 3 % річних у розмірі 319 461,15 грн (сума боргу 4 193 876, 12 грн, період прострочення 26.09.2016 - 07.04.2019, кількість днів прострочення 924; сума боргу 698 979, 35 грн, період прострочення 08.04.2019 - 24.04.2019, кількість днів прострочення 17; сума боргу 26 198, 92 грн, період прострочення 25.04.2019 - 07.05.2019, кількість днів прострочення 33) та інфляційних втрат у розмірі 1 472 810,41 грн (період заборгованості 26.09.2016 - 07.04.2019, сума боргу 4 193 876, 12, сукупний індекс інфляції за період 1, 349; період заборгованості 08.04.2019 - 24.04.2019, сума боргу 698 979, 35, сукупний індекс інфляції за період 1, 010, період заборгованості 25.04.2019 - 27.05.2019, сума боргу 26 198, 92, сукупний індекс інфляції за період 1, 007).

Заперечуючи проти заяви відповідача 2, позивач наголошував на поважності причин пропуску позовної давності.

Позовна давність не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом ч. 5 ст. 267 Цивільного кодексу України, позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Закон не передбачає переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском строку позовної давності. Тому, дане питання віднесено до компетенції суду, який безпосередньо розглядає спір.

До висновку про поважність причин пропуску строку позовної давності можна дійти лише після дослідження усіх фактичних обставин та оцінки доказів у кожній конкретній справі. При цьому, поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Закон не наводить переліку поважних причин, за наявності яких може бути поновлено строк позовної давності, і покладає розв`язання цього питання безпосередньо на юрисдикційний орган - суд, який розглядає судову справу по суті заявлених вимог з врахуванням всіх обставин справи на підставі здійсненої оцінки поданих сторонами доказів.

Водночас, як вірно зазначено судом першої інстанції, позивачем не наведено жодної обставини та не надано належних доказів про наявність поважних причин пропуску, визначеного ст. 257 Цивільного кодексу України, трирічного строку позовної давності, зокрема, позивачем не доведено необізнаності щодо обставин у даній справі.

За таких обставин, правомірним є висновок суду першої інстанції про те, що позивач не був позбавлений можливості після набранням рішення Господарського суду міста Києва від 03.12.2015 законної сили та до спливу, передбаченого ст. 257 Цивільного кодексу України, трирічного строку позовної давності звернутися до суду за захистом свого порушеного права. Проте, матеріали справи не містять жодних доказів, які б свідчили про намагання позивача вчинити дії спрямовані на захист своїх порушених прав. А тому заявлені до стягнення вимоги поза строком позовної давності, враховуючи те, що порушення було триваючим, обґрунтовано відхилені судом першої інстанції.

Також позивачем було заявлено вимогу про визнання протиправною бездіяльність відповідачів щодо невиконання рішення суду від 03.12.2015. Відмовляючи в задоволенні указаної вимоги, суд першої інстанції зазначив, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права в частині визнання протиправною бездіяльності відповідачів не відповідає встановленим законодавством способам захисту та не призводить у спірних правовідносинах до реального захисту та відновлення порушених прав позивача у такий спосіб.

Так, судом першої інстанції було враховано висновок Верховного Суду зроблений в постанові від 07.05.2018 у справі №927/522/17, відповідно до якого оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, судам слід виходити із його ефективності, і це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити реальне поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування. При цьому слід враховувати і те, що у резолютивній частині судового рішення остаточно закріплюється висновок суду щодо вимог позивача і судове рішення має бути виконано в процесі виконавчого провадження у справі, адже, як уже зазначалося, ефективний засіб зрештою повинен забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Скаржник не оскаржував рішення у вказаній частині. Під час апеляційного перегляду справи Північним апеляційним господарським судом порушення норм процесуального права, які б призвели до неправильного вирішення справи, як і обов`язкових підстав для скасування судового рішення суду першої інстанції, передбачених ч. 2, 3 ст. 277 ШПК України, не встановлено.

8. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги з посиланням на норми права, якими керувався суд апеляційної інстанції

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення. Суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права (ст. 276 ГПК України).

Отже, Північний апеляційний господарський суд погоджується з висновком суду першої інстанції про часткове задоволення позовних вимог стягувача про часткове стягнення 3% річних та інфляційних втрат за неналежне виконання судового рішення з повернення грошових коштів, перерахованих за договором купівлі-продажу.

Таким чином, на підставі ст. 2, 4, 126, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276 ГПК України - суд апеляційної інстанції дійшов висновку про необхідність залишення апеляційної скарги у даній справі без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

9. Судові витрати

З урахуванням відмови в задоволенні апеляційної скарги по суті, понесені судові витрати за розгляд справи в суді апеляційної інстанції (судовий збір) покладаються на скаржника в порядку ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст. 2, 129, 269, 270, п. 1 ч. 1 ст. 275, ст. 276, ст. 281 - 283 ГПК України, Північний апеляційний господарський суд,

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Головного управління казначейської служби України у Дніпропетровській області на рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2020 у справі № 904/4373/19 - залишити без задоволення.

2. Рішення Господарського суду міста Києва від 11.03.2020 у справі №904/4373/19 - залишити без змін.

3. Судовий збір, понесений у зв`язку з переглядом справи в суді апеляційної інстанції, покласти на скаржника.

4. Матеріали справи повернути до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду у порядку, передбаченому ст. 286 - 291 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 03.09.2020

Головуючий суддя О.М. Коротун

Судді В.В. Сулім

А.Г. Майданевич