Рішення

від 01.09.2020 по справі 910/18122/19

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.09.2020Справа № 910/18122/19 Господарський суд міста Києва у складі судді Ярмак О.М ., за участю секретаря судового засідання Бараненко Н.І., розглянувши матеріали господарської справи

За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (65039, м.Одеса, вул.Базарна,71, код ЄДРПОУ 39738448)

до Акціонерного товариства "Комерційний банк "Приватбанк" (01001, м.Київ, вул.Грушевського,1 Д, код ЄДРПОУ 14360570)

про визнання недійсним договору поруки № 4Ф14296И/П від 08.11.2016

Представники сторін:

від позивача: не з`явився

від відповідача: Фурманчук О.І. адвокат

ВСТАНОВИВ:

Товариство з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" звернулося до Господарського суду міста Києва із позовом до Акціонерного товариства "Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про визнання недійсним договору поруки № 4Ф14296И/П від 08.11.2016, укладеного між позивачем та відповідачем, з тих підстав, що оспорюваний договір поруки № 4Ф14296И/П від 08.11.2016, вчинений під впливом введення в оману, що тягне за собою визнання його недійсним на підставі ч. 1 ст. 230 ЦК України.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 08.11.2016 між позивачем та відповідачем - ПАТ "КБ "Приватбанк" (організаційно-правову форму змінено на АТ "КБ "Приватбанк") був укладений кредитний договір № 4Л16111Г, а також договори поруки № 4А13767И/П від 08.11.2016, № 4Л14385И/П від 08.11.2016, № 4Б12132И/П від 08.11.2016, № 4А13837И/П від 08.11.2016, №4Э11100И/П від 08.11.2016, № 4Ф14296И/П від 08.11.2016, № 4Т14381И/П від 08.11.2016, №4Л14399И/П від 08.11.2016, № 4Н13532Д/П від 08.11.2016, за умовами яких позивач отримав кредитні кошти, які в подальшому направлені на погашення/ виконання кредитних зобов`язань перед банком боржників ("старі боржники банку") позивачем, як поручителем, в рамках реалізації плану "трансформації" кредитного портфелю Банку ініційованого НБУ, з наміром отримання прибутку від реалізації активів боржника, або набуття права власності на них

Позивач стверджує, що договір поруки 4Ф14296И/П від 08.11.2016 було укладено в результаті обману позивача відповідачем щодо існування у Банку договорів, укладених для забезпечення права вимоги за кредитними зобов`язаннями боржника - ТОВ "ФЛОРАКС-ІНДАСТРІ " який за переконаннями банку має надзвичайно ліквідні активи. Отримані від кредитного договору кошти позивачем були направлені на погашення зобов`язань боржників Банку в рамках реалізації плану трансформації кредитного портфелю Банку ініційованого НБУ, з наміром отримання прибутку від реалізації активів боржника, або набуття права власності на них. Позивач вказує, що ним як поручителем виконано зобов`язання боржника шляхом сплати коштів за кредитними договорами, проте, зобов`язання Банку щодо передачі позивачу документів, що посвідчували права заставодержателя на активи, якими були забезпечені зобов`язання боржника не виконано. Позивач намагався в судовому порядку отримати відповідні документи від Банку, проте судом встановлено, що Банк не зобов`язаний передавати такі документи позивачу. Банком ні в порядку встановленим договором поруки ні в судовому порядку документи, які б дали змогу позивачу звернути стягнення на активи, що забезпечували виконання зобов`язань боржника перед Банком не передано. Така поведінка свідчить про відсутність намірів Банку виконувати свої зобов`язання за договором поруки ні в момент його укладення ні протягом значного періоду після його укладення, що також свідчить про те, що Банк свідомо ввів в оману позивача.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 24.12.2019 відкрив провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання на 23.01.2020.

У судовому засіданні 23.01.2020 представник позивача заявила клопотання про відкладення підготовчого засідання, а представник відповідача повідомила, що відзив не було надано, оскільки кінцевим строком для подачі відзиву є 23.01.2020.

Господарський суд міста Києва ухвалою суду від 23.01.2020 відклав підготовче засідання на 18.02.2020.

24.01.2020 відповідачем подано відзив на позовну заяву, а 10.02.2020 від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

Відповідач, заперечуючи проти позову стверджує про недоведеність позивачем обставин, якими він обґрунтовує заявлені вимоги, ненадання доказів отримання кредитних коштів та вчинення оспорюваного правочину з метою отримання прибутку.

Позивач у відповіді на відзив виклав заперечення та аргументи на доводи відповідача, зауважив, що поведінка банку у спірних правовідносинах, як недобросовісної сторони правочину, свідчить про явний умисел і оману товариства.

06.02.2020 через канцелярію суду позивачем подано заяву про поновлення процесуальних строків для подачі клопотання про витребування доказів та клопотання про витребування доказів у відповідача.

18.02.2020 через канцелярію суду представником позивача було подано заяву про продовження строку підготовчого провадження.

Господарський суд міста Києва ухвалами суду від 18.02.2020 відмовив у задоволенні клопотання позивача про поновлення процесуального строку для подання клопотань про витребування доказів у справі № 910/18122/19, клопотання позивача про витребування доказів у справі, подане до суду 06.02.2020 залишив без розгляду; виправив за власною ініціативою описку, допущену в ухвалах суду від 24.12.2019, 23.01.2019, вірно вказавши предмет позовних вимог, продовжив строк підготовчого провадження на 30 днів, відклав підготовче засідання на 10.03.2020.

Призначене на 10.03.2020 підготовче засідання не відбулося у зв`язку з перебуванням судді на лікарняному.

Господарський суд міста Києва ухвалою від 16.03.2020, враховуючи повернення судді Ярмак О.М. з лікарняного, призначив підготовчого засідання на 28.04.2020.

08.04.2020 засобами електронного зв`язку та 27.04.2020 через канцелярію суду представник позивача подав заяву про відкладення розгляду справи через карантинні заходи.

28.04.2020 відповідач засобами електронного зв`язку також подав клопотання про відкладення розгляду справи.

06.05.2020, 13.05.2020 та 15.05.2020 позивач подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи через карантинні заходи на території України та статистику хворих на covid-19 в Україні.

21.05.2020 відповідач подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи.

28.04.2020, 21.05.2020 розгляд справи відкладено на 21.05.2020, 07.07.200 відповідно.

23.06.2020, 30.06.2020 представник позивача подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи та висловив бажання прийняти участь у засіданні суду особисто.

07.07.2020 через канцелярію суду відповідач подав письмові пояснення по справі, в яких стверджує, що позивач належними та допустимими доказами не довів підстав визнання договору недійсним відповідно до статті 230 ЦК України.

У засідання суду 07.07.2020 представник позивача не з`явився, представник відповідача проти позову заперечував з підстав, викладених у відзиві та поясненнях.

07.07.2020 суд закрив підготовче провадження та призначив розгляд справи по суті спору на 04.08.2020.

04.08.2020, 07.08.2020 позивач подав до суду клопотання про відкладення розгляду справи

04.08.2020 розгляд справи по суті спору відкладено на 01.09.2020.

01.09.2020 позивач засобами електронного зв`язку подав до суду заяву про відкладення розгляду справи, у якій з посиланням на запровадження на території України карантинних заходів просив відкласти розгляд справи у зв`язку із карантином на території України, високим рівнем захворюваності за розповсюдження Covid-19 та бажання уповноваженого представника взяти участь безпосередньо у засіданні суду.

У судовому засіданні 01.09.2020 представник відповідача проти заявленого клопотання заперечував, вказував про безпідставність заявлених вимог.

Розглянувши подане позивачем клопотання суд дійшов висновку про відсутність підстав для його задоволення та відкладення розгляду справи по суті спору.

Відповідно до частини 1 статті 43 Господарського процесуального кодексу України учасники судового процесу та їх представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Судом враховано обмеження за наслідками запровадження карантинних заходів на території України з метою попередження виникнення та запобігання поширення гострої респіраторної хвороби, спричиненої коронавірусом COVID-19.

Постановою Кабінету Міністрів України від 04.05.2020 № 343 "Про внесення змін до деяких актів Кабінету Міністрів України" внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2" та відповідно до підпункту 8 пункту 2 постанови дозволена діяльність адвокатів, нотаріусів, аудиторів та психологів.

Суд звертає увагу, що постановою Кабінету Міністрів України від 20.05.2020 № 392 "Про встановлення карантину з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS - CoV-2, та етапів послаблення протиепідемічних заходів" запроваджено послаблення протиепідемічних заходів, передбачених пунктом 3 цієї постанови, на території регіонів із сприятливою епідемічною ситуацією (у тому числі у м. Києві). Зокрема, дозволено: з 22.05.2020 регулярні та нерегулярні пасажирські перевезення автомобільним транспортом у міському, приміському, міжміському внутрішньообласному та міжнародному сполученні; з 25.05.2020 перевезення пасажирів метрополітенами.

При цьому позивач не зазначив причин, з урахуванням обставин послаблення в місті Києві протиепідемічних заходів, відновлення залізничного сполучення між містами Одеса-Київ, обставин, які безпосередньо перешкоджають прибути у засідання суду із дотриманням протиепідемічних заходів із застосуванням засобів індивідуального захисту, в той час як саме по собі оголошення карантину не зупиняє роботи судів.

Позивач не позбавлений права подати письмові пояснення по суті спору, у т.ч. враховуючи, що явку уповноваженого представника позивача не було визнано обов`язковою.

Відповідно до частини 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи не вчиненням нею процесуальних дій.

Враховуючи, що розгляд справи за клопотанням позивача був неодноразово відкладено, дотримуючись процесуальних строків розгляду справи, принципу розумності та балансу інтересів обох сторін, суд дійшов висновку про відсутність підстав для чергового відкладення розгляду справи по суті спору.

Судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення відповідно до ст.240 Господарського процесуального кодексу України.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, заслухавши пояснення представника відповідача, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

08.11.2016 між Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк" (Банк, відповідач) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (позичальник, позивач) укладено кредитний договір № 4Л16111Г, відповідно до якого позивачу надано кредит в розмірі 4 158 939 266,00 грн.

08.11.2016 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" (поручитель) та Публічним акціонерним товариством Комерційний банк "Приватбанк (надалі - відповідач, кредитор) був укладений договір поруки № 4Ф14296И/П (надалі - Договір), предметом якого є надання поруки поручителем перед кредитором за виконання ТОВ "ФЛОРЕКС-ІНДАСТРІ" (надалі - боржник) своїх зобов`язань за кредитними договорами № 4Ф14296И від 04.09.2014, №4Ф14298И від 09.09.2014, №4Ф16010Д від 28.04.2016.

Відповідно до п. 2 Договору поруки, поручитель відповідає перед кредитором за виконання обов`язку боржника за Кредитним договором з повернення кредиту та сплати відсотків за користування кредитом на умовах та в терміни, відповідно до кредитного договору.

Обґрунтовуючи свої позовні вимоги позивач посилається на те, що договір поруки був укладений внаслідок обману останнього відповідачем, а саме при укладенні спірного договору позивач мав намір отримати прибуток у вигляді права власності на активи чи кошти від їх відчуження, що забезпечували зобов`язання попереднього боржника за кредитними договорами. Натомість, прибутку (майна) не отримав, що на думку позивача свідчить про те, що відповідач, як недобросовісна сторона правочину, ввів в оману при укладенні договору поруки № 4Ф14296И/П від 08.11.2016, а тому вважає, що відповідно вказаний договір є недійсним на підставі ст. 230 Цивільного кодексу України.

Відповідач, заперечуючи проти позову стверджує про недоведеність позивачем обставин, якими він обґрунтовує заявлені вимоги, ненадання доказів отримання кредитних коштів та вчинення оспорюваного правочину з метою отримання прибутку.

Третя особа письмових пояснень по справі не надала.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до абзацу 2 ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно зі ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

З огляду на положення зазначеної норми та принцип диспозитивності у господарському судочинстві, позивач має право вільно обирати способи захисту порушеного права чи інтересу.

За змістом статей 15 і 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Стаття 203 Цивільного кодексу України встановлює загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1. постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. В силу приписів статті 204 Цивільного кодексу України правомірність правочину презюмується.

Відповідно до умов А.2. кредитного договору № 4Л16111Г від 08.11.2016 визначено цілі отримання позивачем кредитних коштів: фінансування поточної діяльності підприємства.

Жоден пункт кредитного договору не містить посилань на трансформацію, необхідність укладення оспорюваного позивачем договору поруки та щодо інших обставин, на які вказує позивач в обґрунтування позовних вимог та підстав недійсності правочину.

З матеріалів справи вбачається, що відповідно до протоколу № 6 від 04.11.2016 загальних зборів учасників ТОВ "Лекс Грант", а саме по першому питанню порядку денного було вирішено: укласти кредитний договір з ПАТ КБ "Приватбанк" з лімітом 4 500 000 000,00 грн.

Будь якого посилання, рішення, примітки в частині необхідності укладення кредитного договору/договорів поруки з метою отримання прибутку у вигляді продажу/отримання у власність позивачем майна, переданого у якості забезпечення за "старими" кредитами, у зазначеному протоколі не міститься, так само, як і не міститься будь-яких згадок і даних взагалі щодо такого майна (його оцінки, наявності і т. ін.) та взагалі щодо так званої трансформації кредитного портфелю Банку.

Тобто, кредитний договір було укладено виключно для фінансування поточної діяльності позивача, доказів протилежного суду не надано.

Відповідно до протоколу техніко-економічного обґрунтування повернення кредитних коштів від 03.11.2016 та заявки на отримання кредиту від 03.11.2016, що були надані ТОВ "Лекс Грант" на адресу Банку, метою кредитування позивачем зазначено - фінансування поточної діяльності.

Жодних посилань на трансформацію/майно/забезпечення за первісними кредитами - вказані документи не містять, так само, як і не містять і посилань на договір поруки, який позивач помилково ототожнює з умовами/підставами отримання ним кредиту та бажаними наслідками отримання за такими договорами поруки прибутку.

Відповідно до частини 1 статті 553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

Положеннями статті 558 Цивільного кодексу України передбачено право поручителя на оплату послуг, наданих ним боржникові, однак, така плата не була встановлена в жодному з договорів поруки, що виключає можливість отримання прибутку за такими договорами, оскільки вони були безоплатними.

Відповідно до частини 3 статті 556 Цивільного кодексу України до кожного з кількох поручителів, які виконали зобов`язання, забезпечене порукою, переходять права кредитора у розмірі частини обов`язку, що виконана ним. Тобто, поручитель отримує право вимоги до боржника виключно на суму коштів, що була ним сплачена - не більше і не менше.

Тож в розумінні вказаних норм матеріального права отримання поручителем прибутку, як мета укладення та виконання договору поруки є неможливим.

Таким чином, позивач помилково стверджує про мету укладення ним кредитного договору №4Л16111Г від 08.11.2016, вважаючи його наслідком необхідність укладення договору поруки, в той час як всі докази, наявні в матеріалах справи, підтверджують зворотне - отримання кредиту позивачем відбулося для фінансування його поточної діяльності, а укладення договору поруки позивачем відбулося не внаслідок отримання ним кредиту, а внаслідок його вільного волевиявлення, здійсненого в порядку статті 627 Цивільного кодексу України.

Таким чином, твердження позивача про те, що укладення кредитного договору та договору поруки було направлено на отримання прибутку не відповідають дійсності та спростовується наведеним вище.

У вирішенні спорів про визнання правочинів недійсними на підставі статей 230 - 233 Цивільного кодексу України господарські суди повинні мати на увазі, що відповідні вимоги можуть бути задоволені за умови доведеності позивачем фактів обману, насильства, погрози, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, тяжких обставин і наявності їх безпосереднього зв`язку з волевиявленням другої сторони щодо вчинення правочину.

Під обманом слід розуміти умисне введення в оману представника підприємства, установи, організації або фізичної особи, що вчинила правочин, шляхом: повідомлення відомостей, які не відповідають дійсності; заперечення наявності обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину; замовчування обставин, що мали істотне значення для правочину (наприклад, у зв`язку з ненаданням технічної чи іншої документації, в якій описуються властивості речі). При цьому особа, яка діяла під впливом обману, повинна довести не лише факт обману, а й наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину, - як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю (п.3.10 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України № 11 від 29.05.2013 "Про деякі питання практики визнання правочинів (господарських договорів) недійсними").

Правочин може бути визнаний вчиненим під впливом обману у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману щодо фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману, на відміну від помилки, є умисел: особа знає про наявність чи відсутність певних обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї. Обман також має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тобто обман має місце, коли задля вчинення правочину або надається невірна інформація, або вона замовчується. Причому це робиться навмисно, з метою, аби правочин було вчинено. Усі ці обставини - наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Правочин, здійснений під впливом обману, на підставі статті 230 Цивільного кодексу України може бути визнаний судом недійсним. Отже позивач має довести наявність одночасно трьох складових, а саме: наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, наявність обману. Якщо все інше, крім умислу, доведено, вважається, що мала місце помилка.

Встановлення наявності умислу у недобросовісної сторони ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є неодмінною умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 Цивільного кодексу України.

При цьому, обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Враховуючи викладене, особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення.

Відповідно до ст.13 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст.73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи

Згідно із п.1 ст.76 ГПК України суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Всупереч вказаних вимог позивачем не доведено обставин які б свідчили про введення відповідачем позивача в оману, не доведено самого факту обману, наявність умислу в діях відповідача та істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману.

Відповідно до ст.86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності

Враховуючи наведене, з`ясувавши повно і всебічно обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, надавши оцінку всім аргументам учасників справи, суд дійшов висновку, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено обставини, покладені в основу позову, а тому позовні вимоги задоволенню не підлягають.

За приписами статті 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись статями 86, 129, 233, 236 - 240 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю "Лекс Грант" до Акціонерного товариства Комерційний банк "ПРИВАТБАНК" про визнання недійсним договору поруки № 4Ф14296И/П від 08.11.2016, відмовити повністю.

2. Витрати по сплаті судового збору покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене у строки та порядку, встановленому розділом ІV ГПК України.

Повний текст рішення складено 08.09.2020.

Суддя О.М.Ярмак