Постанова
від 09.09.2020 по справі 487/5434/17
КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

09 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 487/5434/17

провадження № 61-45462св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Жданової В. С., Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гребенюк Аліни Станіславівни на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року у складі судді Біцюка А. В. та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Локтіонової О. В., Ямкової О.О., Колосовського С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У жовтні 2017 року заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки, посилаючись на те, що пунктами 50, 50.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 999 кв. м за рахунок земель Товариства з обмеженою відповідальністю Миколаївбудпроект (далі - ТОВ Миколаївбудпроект ), з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_1 . На підставі цього рішення 03 грудня 2009 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯИ № 140149 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006. В подальшому за договором купівлі-продажу від 01 червня 2012 року ОСОБА_2 продав зазначену земельну ділянку ОСОБА_1 . Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року у справі № 487/10115/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та повернення земельної ділянки задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 999 кв. м по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, укладений 01 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140149 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, скасовано його державну реєстрацію. Земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, грошовою оцінкою 206 591,02 грн, по АДРЕСА_1 повернуто до комунальної власності. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 08 грудня 2015 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року в частині визнання недійсним державного акта серії ЯИ № 140149 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 999 кв. м по АДРЕСА_1 змінено. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140149, виданий 03 грудня 2009 року на ім`я ОСОБА_2 . Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації державного акта серії ЯИ № 140149 на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 червня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також повернення земельної ділянки в комунальну власність міста Миколаєва скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні позовних вимог. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. Крім того, пунктами 52, 52.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 999 кв. м за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 . На підставі цього рішення 27 листопада 2009 року ОСОБА_3 видано державний акт серії ЯИ № 140151 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:01:0007. За договором купівлі-продажу від 01 червня 2012 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_1 купили земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 , по 1/2 частині кожен. В подальшому ОСОБА_4 та ОСОБА_1 досягли згоди щодо поділу земельної ділянки по АДРЕСА_2 , яка належала їм на праві спільної часткової власності, відповідно до плану поділу, розробленому інженером-землевпорядником фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 , згідно з яким ОСОБА_6 належить земельна ділянка площею 0,0499 га, а ОСОБА_1 - 0,0500 га. Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року у справі № 487/10108/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними договору купівлі-продажу та державного акта на право власності на земельну ділянку і зобов`язання повернути її до комунальної власності задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині затвердження проекту землеустрою та передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 999 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 591,02 грн, за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 . Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140151, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 жовтня 2009 року за № 010949702040. Повернуто земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 у комунальну власність. Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 грудня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В позові Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки відмовлено. В решті вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін. На підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа (державного акта) ОСОБА_1 провів об`єднання належної йому земельної ділянки площею 0,0999 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006 з належною йому частиною земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, та 28 грудня 2012 року отримав державний акт серії ЯО № 304102 на право власності на об`єднану земельну ділянку площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, по АДРЕСА_2 . Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 26 жовтня 2012 року № 1115 об`єднаній земельній ділянці площею 0,1499 га надано нову адресу: АДРЕСА_2 . Таким чином, новосформована земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Миколаєва на підставі вищевказаного рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, яке в частині передачі земельних ділянок у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 визнане незаконним і скасоване судовими рішеннями, які набрали законної сили. Враховуючи викладене, заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської радипросив витребувати від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської місцевої ради земельну ділянку площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, нормативною грошовою оцінкою 478 151,02 грн, по АДРЕСА_2 .

Представник ОСОБА_1 - адвокат Кірюхін О. М. заперечив проти позову, посилаючись на те, що позовні вимоги суперечить принципу законності позбавлення відповідача права власності на земельну ділянку, оскільки повернення у власність територіальної громади спірної земельної ділянки не становить для держави публічного інтересу. Відповідач сплатив кошти за придбання земельних ділянок, які в розумінні статті 22 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) є збитками, і в разі задоволення позову про витребування земельної ділянки ОСОБА_1 повинен буде докласти додаткових зусиль та витрачати час для поновлення його прав, придбання іншої земельної ділянки. Таким чином, позовні вимоги не відповідають принципу пропорційності втручання у право власності відповідача на спірну земельну ділянку, суперечить вимогам статті 388 ЦК України та практиці Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), тому задоволенню не підлягають. Крім того, з долучених до позовної заяви копій судових рішень вбачається, що заступнику керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 стало відомо про порушення законодавства при виділенні земельних ділянок, зокрема придбаних відповідачем, до 11 березня 2013 року. 20 червня 2013 року ОСОБА_1 подав заперечення на позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним державного акта на право власності на землю у справі № 487/4456/13-ц, чим висловив свою правову позицію. Позовну заяву в цій справі заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 подав до суду лише 11 жовтня 2017 року, тобто зі спливом позовної давності, що є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року позов задоволено. Витребувано від ОСОБА_1 на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, нормативною грошовою оцінкою 478 151,02 грн по АДРЕСА_2 . Стягнуто з ОСОБА_1 на користь прокуратури Миколаївської області судові витрати в сумі 7 972,27 грн.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що судовими рішеннями у справах №№ 487/10115/14-ц, 487/10108/14-ц визнано незаконними пункти 50, 50.1, 52, 52.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, на підставі яких у ОСОБА_2 виникло право власності на земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:01:0006, по АДРЕСА_1 у ОСОБА_3 на земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 . Оскільки спірна земельна ділянка, яка сформована за рахунок вищевказаних земельних ділянок, вибула з володіння територіальної громади міста Миколаєва поза її волею, то належним способом захисту порушеного права власності є витребування земельної ділянки від її теперішнього власника ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України. Перебування у власності ОСОБА_1 спірної земельної ділянки, що незаконно вибула з власності територіальної громади міста Миколаєва, порушує інтереси держави у сфері охорони землі, яка відповідно до статті 14 Конституції України є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. При цьому вказаною статтею Конституції України визначено, що право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону. Право на витребування земельної ділянки у територіальної громади міста Миколаєва як власника земельної ділянки виникло з дня прийняття апеляційним судом Миколаївської області рішень від 08 грудня 2015 року у справі №487/10115/14-ц та від 20 грудня 2016 року у справі № 487/10108/14-ц, тому саме з цього часу слід обчислювати перебіг позовної давності, яка на час розгляду справи не спливла.

Постановою Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У жовтні 2018 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гребенюк А. С. подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення і ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди неповно з`ясували обставини справи, не дослідили належним чином доказів і не звернули уваги на те, що на час придбання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, по АДРЕСА_1 , а також земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 , не існувало будь-яких заборон та обмежень на їх відчуження і рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 було чинним. Позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували право власності територіальної громади міста Миколаєва на вказані земельні ділянки. Воля територіальної громади (власника), від імені якої діяла Миколаївська міська рада, на передачу земельних ділянок у власність фізичним особам була закріплена рішенням Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, однак наявність в діях власника майна волі на передачу майна у власність іншої особи виключає можливість витребування майна від добросовісного набувача на підставі статті 388 ЦК України. Крім того, однією з обов`язкових умов витребування майна за віндикаційним позовом є збереження його в натурі, однак в цій справи судами було встановлено, що внаслідок поділу та об`єднання земельних ділянок відбулося формування нової земельної ділянки площею 1 499 кв. м. Зазначене унеможливлює витребування земельної ділянки в натурі, тобто в тому самому вигляді, в якому вона вибула з володіння власника, та з тими ж індивідуальними характеристиками, які існували на час прийняття рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61. Також суди не врахували, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. В цій справі прокурор не мав законних повноважень на подання позову і представництво інтересів територіальної громади в особі Миколаївської міської ради. Територіальна громада міста Миколаєва довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, з часу прийняття рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, тому саме з цього часу почався перебіг позовної давності. При цьому прокурору було відомо про порушене право щонайменше з травня 2013 року, коли він звернувся до суду з позовом до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання незаконним і скасування рішення міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним державного акта на право власності на землю у справі № 487/4456/13-ц. В цій справі суди неправильно встановили початок перебігу позовної давності, внаслідок чого дійшли помилкових висновків про задоволення позову.

У листопаді 2018 року перший заступник прокурора Миколаївської області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, зазначивши про їх законність і обґрунтованість та безпідставність доводів скарги.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Заводського районного суду міста Миколаєва.

09 листопада 2018 року справа № 487/5434/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 12 листопада 2018 року зупинено дію рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року та постанови Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року до закінчення касаційного провадження.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 серпня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ . Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення цього Закону встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення в повній мірі не відповідають.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частин першої, другої статті 116 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права власності громадянами та юридичними особами на земельні ділянки, на яких розташовані об`єкти, які підлягають приватизації, відбувається в порядку, визначеному частиною першою статті 128 цього Кодексу. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Згідно з частиною першою статті 122 ЗК України в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Судами встановлено, що пунктами 50, 50.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_2 земельну ділянку площею 999 кв. м по АДРЕСА_1 , а пунктами 52, 52.1 вказаного рішення - затверджено проект землеустрою та передано у власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 999 кв. м по АДРЕСА_2 за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням цих ділянок до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд.

На підставі вищевказаного рішення 03 грудня 2009 року ОСОБА_2 видано державний акт серії ЯИ № 140149 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, а 27 листопада 2009 року ОСОБА_3 - державний акт серії ЯИ № 140151 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:01:0007.

01 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки, за умовами якого ОСОБА_2 продав ОСОБА_1 земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, по АДРЕСА_1 .

За договором купівлі-продажу від 01 червня 2012 року ОСОБА_3 продав, а ОСОБА_4 та ОСОБА_1 купили по 1/2 частині кожен земельну ділянку, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 .

В подальшому ОСОБА_4 та ОСОБА_1 досягли згоди щодо поділу земельної ділянки по АДРЕСА_2 , яка належала їм на праві спільної часткової власності, відповідно до плану поділу, розробленому інженером-землевпорядником фізичною особою - підприємцем ОСОБА_5 , згідно з яким ОСОБА_6 належить земельна ділянка площею 0,0499 га, а ОСОБА_1 - 0,0500 га.

Відповідно до частин першої, другої, четвертої, шостої, дев`ятої статті 79-1 ЗК України формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється: у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності; шляхом поділу чи об`єднання раніше сформованих земельних ділянок; шляхом визначення меж земельних ділянок державної чи комунальної власності за проектами землеустрою щодо впорядкування територій населених пунктів, проектами землеустрою щодо впорядкування території для містобудівних потреб, проектами землеустрою щодо приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; шляхом інвентаризації земель у випадках, передбачених законом; за проектами землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Формування земельних ділянок шляхом поділу та об`єднання раніше сформованих земельних ділянок, які перебувають у власності або користуванні, без зміни їх цільового призначення здійснюються за технічною документацією із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї.

Судами також встановлено, що на підставі технічної документації із землеустрою щодо складання документа (державного акта) ОСОБА_1 провів об`єднання належної йому земельної ділянки площею 0,0999 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, з належною йому частиною земельної ділянки площею 0,0500 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, та 28 грудня 2012 року отримав державний акт серії ЯО № 304102 на право власності на об`єднану земельну ділянку площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, по АДРЕСА_2 .

Рішенням виконавчого комітету Миколаївської міської ради від 26 жовтня 2012 року № 1115 об`єднаній земельній ділянці площею 0,1499 га надано нову адресу: АДРЕСА_2 .

Відповідно до статті 2 Закону України Про охорону земель об`єктом особливої охорони держави є всі землі в межах території України.

Статями 19, 20 ЗК України передбачено, що землі України за основним цільовим призначенням поділяються на категорії, зокрема землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Згідно з пунктом а статті 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам.

Частиною першою статті 58 ЗК України та статтею 4 Водного кодексу України (далі - ВК України) передбачено, що до земель водного фонду належать землі, зайняті: морями, річками, озерами, водосховищами, іншими водними об`єктами, болотами, а також островами, не зайнятими лісами; прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами; гідротехнічними, іншими водогосподарськими спорудами та каналами, а також землі, виділені під смуги відведення для них; береговими смугами водних шляхів.

Таким чином, до земель водного фонду України відносяться землі, на яких хоча й не розташовані об`єкти водного фонду, але за своїм призначенням вони сприяють функціонуванню і належній експлуатації об`єктів водного фонду, виконують певні захисні функції.

Крім того, за положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України уздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Правовий режим прибережних смуг визначається статтями 60-62 ЗК України та статтями 1, 88-90 ВК України.

За змістом статті 60 ЗК України, статті 88 ВК України прибережні захисні смуги встановлюються по обидва береги річок та навколо водойм уздовж урізу води (у меженний період) шириною: для малих річок, струмків і потічків, а також ставків площею менш як 3 гектари - 25 метрів; для середніх річок, водосховищ на них, водойм, а також ставків площею понад 3 гектари - 50 метрів; для великих річок, водосховищ на них та озер - 100 метрів. Якщо крутизна схилів перевищує три градуси, мінімальна ширина прибережної захисної смуги подвоюється. Прибережні захисні смуги встановлюються на земельних ділянках всіх категорій земель, крім земель морського транспорту. Землі прибережних захисних смуг перебувають у державній та комунальній власності та можуть надаватися в користування лише для цілей, визначених ВК України. У межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням містобудівної документації. Прибережні захисні смуги встановлюються за окремими проектами землеустрою. Проекти землеустрою щодо встановлення меж прибережних захисних смуг (з установленою в них пляжною зоною) розробляються в порядку, передбаченому законом. Уздовж морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється прибережна захисна смуга шириною не менше двох кілометрів від урізу води. У межах прибережної захисної смуги морів та навколо морських заток і лиманів встановлюється пляжна зона, ширина якої визначається залежно від ландшафтно-формуючої діяльності моря, але не менше 100 метрів від урізу води, що включає: території, розташовані між лінією максимального відпливу та лінією максимального напливу хвиль, зареєстрованих під час найсильніших штормів, а також територію берега, яка періодично затоплюється хвилями; прибережні території - складені піском, гравієм, камінням, ракушняком, осадовими породами, що сформувалися в результаті діяльності моря, інших природних чи антропогенних факторів; скелі, інші гірські утворення.

Згідно з частинами першою, другою, пунктом ґ частини четвертої статті 83 ЗК України землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають: а) усі землі в межах населених пунктів, крім земельних ділянок приватної та державної власності; б) земельні ділянки, на яких розташовані будівлі, споруди, інші об`єкти нерухомого майна комунальної власності незалежно від місця їх розташування. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Частиною другою статті 90 ЗК України передбачено, що порушені права власників земельних ділянок підлягають відновленню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до статті 152 ЗК України держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умови захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року у справі № 487/10115/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до Миколаївської міської ради, ОСОБА_2 , ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування рішення Миколаївської міської ради, визнання недійсним договору купівлі-продажу, визнання недійсним державного акта на право власності на землю та повернення земельної ділянки задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині надання ОСОБА_2 у власність земельної ділянки площею 999 кв. м по АДРЕСА_1 . Визнано недійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, укладений 01 червня 2012 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 . Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140149 про право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку, скасувавши його державну реєстрацію. Земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, грошовою оцінкою 206 591,02 грн, по АДРЕСА_1 повернуто до комунальної власності.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 08 грудня 2015 року у справі № 487/10115/14-ц апеляційні скарги ОСОБА_2 та ОСОБА_1 задоволено частково, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року в частині визнання недійсним державного акта серії ЯИ № 140149 на право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 999 кв. м по АДРЕСА_1 змінено. Визнано недійсним державний акт серії ЯИ № 140149, виданий 03 грудня 2009 року на ім`я ОСОБА_2 . Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 15 вересня 2015 року в частині задоволення вимог про скасування державної реєстрації державного акта серії ЯИ № 140149 на право власності на земельну ділянку, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 01 червня 2012 року, укладеного між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , а також повернення земельної ділянки в комунальну власність міста Миколаєва скасовано і в цій частині ухвалено нове рішення, яким відмовлено в задоволенні цих позовних вимог. В іншій частині вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Рішенням Заводського районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року у справі № 487/10108/14-ц позов Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в інтересах держави до Миколаївської міської ради, ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_7 про визнання незаконним та скасування рішення, визнання недійсними договору купівлі-продажу та державного акта на право власності на земельну ділянку і зобов`язання повернути її до комунальної власності задоволено. Визнано незаконним та скасовано рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 в частині затвердження проекту землеустрою та передачі у власність ОСОБА_3 земельної ділянки площею 999 кв. м, нормативною грошовою оцінкою 206 591,02 грн, за рахунок земель ТОВ Миколаївбудпроект , з віднесенням її до земель житлової забудови, для будівництва та обслуговування індивідуального житлового будинку та господарських споруд по АДРЕСА_2 . Визнано недійсним державний акт на право власності на землю серії ЯИ № 140151, виданий ОСОБА_3 та зареєстрований у Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі 29 жовтня 2009 року за № 010949702040. Повернуто земельну ділянку площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 у комунальну власність.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 20 грудня 2016 року у справі № 487/10108/14-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 09 березня 2016 року в частині задоволених позовних вимог до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки скасовано та ухвалено в цій частині нове рішення. В позові Миколаївського міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері до ОСОБА_1 про повернення земельної ділянки відмовлено. В решті вказане рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Вищевказаними судовими рішеннями у справах №№487/10115/14-ц, 487/10108/14-ц, які набрали законної сили, було встановлено, що пункти 50, 50.1, 52, 52.1 рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, якими затверджено проекти землеустрою і передано спірні земельні ділянки у власність ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , суперечать вимогам законодавства. Тому суди дійшли висновку, що вони підлягають визнанню незаконними та скасуванню. При цьому суди виходили з того, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах прибережної захисної смуги Бузького лиману, надання яких у приватну власність заборонено відповідно до статей 59, 60, 83 ЗК України, статті 88 ВК України.

Згідно з частиною четвертою статті 82 ЦПК України обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши, що спірна земельна ділянка була сформована шляхом об`єднання раніше сформованих земельних ділянок площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, з частиною земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, які вибули з володіння територіальної громади міста Миколаєва поза її волею, що встановлено судовими рішеннями у справах №№487/10115/14-ц, 487/10108/14-ц, які набрали законної сили, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про незаконність перебування спірної земельної ділянки у володінні ОСОБА_1 та необхідність її повернення на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради.

Доводи касаційної скарги про те, що на час придбання ОСОБА_1 земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, по АДРЕСА_1 , а також частини земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 , не існувало будь-яких заборон та обмежень на їх відчуження і рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61 було чинним, не заслуговують на увагу, оскільки не спростовують тих обставин, що вказані земельні ділянки належали до земель водного фонду, надання яких у приватну власність було заборонено відповідно до статей 60, 83 ЗК України, статті 88 ВК України.

Аргументи касаційної скарги про те, що позивач не надав жодних доказів, які б підтверджували право власності територіальної громади міста Миколаєва на вказані земельні ділянки, є безпідставними з огляду на вищенаведені положення статті 83 ЗК України, якими визначено право власності на землю територіальних громад.

Частиною п`ятою статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні передбачено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з частиною п`ятою статті 60 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

За змістом пунктів 30, 34 статті 26 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради відповідно до закону приймаються рішення щодо відчуження комунального майна та вирішуються питання регулювання земельних відносин.

Отже, Миколаївська міська рада повноважна діяти від імені та в інтересах територіальної громади міста Миколаєва як власник земельної ділянки виключно відповідно до закону, тобто у визначених ним спосіб і межах, враховуючи обмеження та заборони, зокрема ті, що передбачені ЗК України та ВК України.

Посилання заявника на те, що належна ОСОБА_1 земельна ділянка площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, по АДРЕСА_2 , була сформована внаслідок об`єднання земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0006, по АДРЕСА_1 з частиною земельної ділянки площею 999 кв. м, кадастровий номер 4810136300:12:001:0007, по АДРЕСА_2 , що унеможливлює витребування цих ділянок в натурі, тобто в тому самому вигляді, в якому вони вибули з володіння власника, та з тими ж індивідуальними характеристиками, які існували на час прийняття рішення Миколаївської міської ради від 04 вересня 2009 року № 36/61, є неспроможними, оскільки незаконність надання у власність фізичним особам обох земельних ділянок, за рахунок яких сформовано спірну земельну ділянку, встановлена судовими рішеннями, які набрали законної сили.

Аргументи касаційної скарги про те, що в цій справі прокурор не мав законних повноважень на подання позову і представництво інтересів територіальної громади в особі Миколаївської міської ради, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Відповідно до статті 131-1 Конституції України на прокуратуру України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

З метою представництва інтересів громадянина або держави в суді прокурор в межах повноважень, визначених законом, звертається до суду з позовною заявою (заявою), бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення Верховним Судом України, про перегляд судового рішення за нововиявленими обставинами.

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній заяві (заяві) самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Згідно з частинами першою, абзацом першим частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру в редакції, чинній на час подання позову в цій справі, представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

В цій справі заступник керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 звернувся до суду з позовом про витребування земельної ділянки, що знаходилася у комунальній власності і належала територіальній громаді міста Миколаєва. Підставою для представництва інтересів держави ним зазначено нездійснення захисту інтересів держави Миколаївською міською радою як власником (розпорядником) земельної ділянки.

Отже, необхідність захисту інтересів держави прокурором полягає у необхідності відновлення законності та справедливої рівноваги між інтересами суспільства (місцевої громади) й відповідача, повернення землі у комунальну власність та відновлення порушеного порядку розпорядження земельною ділянкою комунальної власності, дотримання принципу раціонального використання землі, що відповідає принципу, закріпленому у статті 3 Конституції України, за яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає перед людиною за свою діяльність.

Сам факт незвернення до суду міської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що вказаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо повернення земельної ділянки, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів членів територіальної громади міста Миколаєва та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці ЄСПЛ (постанова Верховного Суду від 23 січня 2020 року у справі № 645/3784/18 (провадження № 61-13230св19).

Оцінюючи наявність підстав для втручання у право на мирне володіння майном, Верховний Суд виходить з такого.

Положеннями статті 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини передбачено, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) та практику ЄСПЛ як джерело права.

Статтею 1 Першого протоколу до Конвенції передбачено, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Концепція майна в розумінні статті 1 Першого протоколу має автономне значення, тобто не обмежується власністю на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у внутрішньому праві. Певні права та інтереси, що становлять активи, також можуть вважатися правом власності, а отже, і майном .

Предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції є втручання держави у право на мирне володіння майном. У практиці ЄСПЛ (серед багатьох інших, наприклад, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Трегубенко проти України від 02 листопада 2004 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 07 липня 2011 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції, а саме: чи є втручання законним; чи має воно на меті суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Втручання держави у право на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону, під яким розуміється нормативно-правовий акт, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм та не суперечити принципам верховенства права.

Втручання є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу держави у право на мирне володіння майном, за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності. Саме національні органи влади мають здійснювати первісну оцінку наявності проблеми, що становить суспільний інтерес, вирішення якої б вимагало таких заходів. Поняття суспільний інтерес має широке значення (рішення ЄСПЛ від 23 листопада 2000 року у справі Колишній король Греції та інші проти Греції ). Крім того, ЄСПЛ також визнає, що й саме по собі правильне застосування законодавства, безперечно, становить суспільний інтерес (рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2004 року у справі Трегубенко проти України ).

Критерій пропорційності передбачає, що втручання у право власності розглядатиметься як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, визначеною для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідного балансу не буде дотримано, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . При цьому з питань оцінки пропорційності , як і з питань наявності суспільного , публічного інтересу, ЄСПЛ визнає за державою досить широку сферу розсуду , за винятком випадків, коли такий розсуд не ґрунтується на розумних підставах.

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність чи у довготривалу оренду, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте, поведінка особи, в якої майно витребовується.

В цій справі суспільним , публічним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою повернути спірну земельну ділянку з володіння ОСОБА_1 є задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно важливого та соціально значущого питання - передачі у користування громадянам земель водного фонду, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу. Суспільний , публічний інтерес полягає у відновленні правового порядку в частині визначення меж компетенції органів державної влади, відновленні становища, яке існувало до порушення права власності Українського народу на землю, захист такого права шляхом повернення державі земельної ділянки. Суспільним , публічним інтересом у вимогах прокурора можна вважати також забезпечення охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення, засмічення, та інших дій, які можуть погіршити його природний стан, завдавати шкоди здоров`ю людей, спричинити зменшення рибних запасів та інших об`єктів водного промислу, завдати інших екологічних проблем.

ОСОБА_1 не мав перешкод у доступі до законодавства й у силу зовнішніх, об`єктивних, явних і видимих природних ознак спірної земельної ділянки, проявивши розумну обачність, міг і повинен був знати про те, що ділянка перебуває у межах прибережної захисної смуги, а тому вибула з володіння держави з порушенням вимог закону, що ставить під обґрунтований сумнів добросовісність відповідача під час набуття земельної ділянки у власність.

Крім того, з огляду на особливості принципів диспозитивності та змагальності в цивільному процесі України (згідно з якими сторони вільні у розпорядженні їхніми процесуальними правами, зокрема й щодо подання зустрічного позову, а суд не має можливості розглянути не ініційовані сторонами питання) та враховуючи приписи частин третьої і четвертої статті 390 ЦК України, ОСОБА_1 не позбавлений можливості заявити до власника земельної ділянки позов про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження цієї ділянки, здійснених з часу, з якого власникові належить право на її повернення, а в разі здійснення поліпшень земельної ділянки, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди, - позов про відшкодування здійснених витрат в сумі, на яку збільшилася вартість земельної ділянки.

За таких обставин вилучення земельної ділянки в ОСОБА_1 не порушуватиме принцип пропорційності втручання в його право власності.

Разом з тим, дійшовши правильного висновку про порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів територіальної громади міста Миколаєва, суди попередніх інстанцій помилково виходили з того, що належним способом захисту порушеного права власності є витребування земельної ділянки від її теперішнього власника ОСОБА_1 на підставі статті 388 ЦК України.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2019 року у справі № 487/10128/14-ц (провадження № 14-473цс18) викладено такі правові висновки.

75. Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Вказані способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

76. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

77. Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

78. Власник земельної ділянки може вимагати, зокрема, усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою (частина друга статті 152 ЗК України).

79. Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

80. Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що заволодіння громадянами та юридичними особами землями водного фонду всупереч вимогам ЗК України (перехід до них права володіння цими землями) є неможливим. Розташування земель водного фонду вказує на неможливість виникнення приватного власника, а отже, і нового володільця, крім випадків, передбачених у статті 59 цього кодексу (див. також висновки Великої Палати Верховного Суду, сформульовані у постанові від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц, у пункті 70 постанови від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц).

81. Отже, зайняття земельної ділянки водного фонду з порушенням ЗК України та ВК України треба розглядати як не пов`язане з позбавленням володіння порушення права власності держави чи відповідної територіальної громади. У такому разі позовну вимогу зобов`язати повернути земельну ділянку слід розглядати як негаторний позов, який можна заявити впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця відповідної земельної ділянки водного фонду (див. пункт 71 постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц, а також пункт 96 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). Власник земельної ділянки водного фонду може вимагати усунення порушення його права власності на цю ділянку, зокрема, оспорюючи відповідні рішення органів державної влади чи органів місцевого самоврядування, договори або інші правочини, та вимагаючи повернути таку ділянку.

Тому суди першої й апеляційної інстанцій, встановивши факт належності спірної земельної ділянки до земель водного фонду, що перебуває у комунальній власності міста Миколаєва, мали підстави дійти висновку про часткове задоволення позовних вимог шляхом зобов`язання відповідача повернути земельну ділянку, хоча помилково застосували до спірних правовідносин приписи статей 387 і 388 ЦК України, а не статті 391 цього Кодексу та частини другої статті 152 ЗК України.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4, 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Тобто правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові.

Оскільки повноваження органів влади є законодавчо визначеними, то суд згідно з принципом jura novit curia ( суд знає закони ) під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін, а, з`ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Зазначення позивачем конкретної правової норми на обґрунтування позову не є визначальним при вирішенні судом питання про те, яким законом слід керуватися при вирішенні спору.

Аналіз указаних правових норм дає підстави для висновку про те, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

З огляду на викладене визначені судами попередніх інстанцій правові підстави для задоволення позову заступника керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 1 в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради до ОСОБА_1 про витребування земельної ділянки, є помилковими, тому оскаржувані судові рішення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови та відповідної зміни резолютивної частини рішення місцевого суду.

Відповідно до частин першої, четвертої статті 412 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Оскільки у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, то мотивувальні частини оскаржуваних судових рішень на підставі статті 412 ЦПК України необхідно змінити, виклавши їх в редакції цієї постанови, а резолютивну частину рішення суду першої інстанції щодо вирішення спору по суті - в новій редакції з врахуванням належного та ефективного способу захисту порушених прав та інтересів позивача, в іншій частині - залишити судові рішення без змін.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гребенюк Аліни Станіславівни задовольнити частково.

Рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року в частині вирішення спору по суті змінити, виклавши мотивувальні частини вказаних судових рішень в редакції цієї постанови, а другий абзац резолютивної частини рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року викласти в такій редакції:

Зобов`язати ОСОБА_1 повернути в комунальну власність на користь територіальної громади міста Миколаєва в особі Миколаївської міської ради земельну ділянку площею 0,1499 га, кадастровий номер 4810136300:12:001:0021, по АДРЕСА_2 .

В іншій частині рішення Заводського районного суду міста Миколаєва від 13 червня 2018 року та постанову Апеляційного суду Миколаївської області від 12 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:В. С. Жданова В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко М. Ю. Тітов

СудКасаційний цивільний суд Верховного Суду
Дата ухвалення рішення09.09.2020
Оприлюднено14.09.2020
Номер документу91466392
СудочинствоЦивільне

Судовий реєстр по справі —487/5434/17

Ухвала від 21.09.2021

Цивільне

Заводський районний суд м. Миколаєва

Гаврасієнко В. О.

Ухвала від 12.05.2021

Цивільне

Заводський районний суд м. Миколаєва

Афоніна С. М.

Постанова від 12.05.2021

Цивільне

Заводський районний суд м. Миколаєва

Афоніна С. М.

Ухвала від 27.04.2021

Цивільне

Заводський районний суд м. Миколаєва

Афоніна С. М.

Постанова від 09.09.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Стрільчук Віктор Андрійович

Ухвала від 18.08.2020

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Стрільчук Віктор Андрійович

Ухвала від 12.11.2018

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Білоконь Олена Валеріївна

Ухвала від 22.10.2018

Цивільне

Касаційний цивільний суд Верховного Суду

Білоконь Олена Валеріївна

Постанова від 14.09.2018

Цивільне

Апеляційний суд Миколаївської області

Локтіонова О. В.

Ухвала від 20.08.2018

Цивільне

Апеляційний суд Миколаївської області

Локтіонова О. В.

🇺🇦 Опендатабот

Опендатабот — сервіс моніторингу реєстраційних даних українських компаній та судового реєстру для захисту від рейдерських захоплень і контролю контрагентів.

Додайте Опендатабот до улюбленого месенджеру

ТелеграмВайбер

Опендатабот для телефону

AppstoreGoogle Play

Всі матеріали на цьому сайті розміщені на умовах ліцензії Creative Commons Із Зазначенням Авторства 4.0 Міжнародна, якщо інше не зазначено на відповідній сторінці

© 2016‒2025Опендатабот

🇺🇦 Зроблено в Україні