Ухвала

від 17.09.2020 по справі 480/2008/19

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

17 вересня 2020 року

Київ

справа № 480/2008/19

адміністративне провадження № К/9901/23534/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду :

судді-доповідача - Гімона М.М.,

суддів: Гусака М.Б., Усенко Є.А.,

перевіривши касаційну скаргу Головного управління ДПС у Сумській області на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020 у справі №480/2008/19 за позовом Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України № 130" до Головного управління ДПС у Сумській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень,

ВСТАНОВИВ:

Сумський окружний адміністративний суд рішенням від 11.11.2019 відмовив у задоволенні позову.

Другий апеляційний адміністративний суд постановою від 03.08.2020 скасував рішення Сумського окружного адміністративного суду від 11.11.2019 та ухвалив нове, яким позов Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 130)" задовольнив частково. Скасував податкові повідомлення-рішення від 13.02.2019 № 0002001304; № 0002041304 та № 0002031304 в частині визначення грошового зобов`язання з податку на доходи фізичних осіб на суму 160212,47 грн (основний платіж - 91549,98 грн, штрафні санкції - 68662,49 грн). Скасував рішення про застосування штрафних санкцій від 13.02.2019 № 0002061304 в частині визначення штрафних санкцій в сумі 28308,55 грн. Скасував вимоги про сплату боргу (недоїмки) від 05.03.2019 № Ю-73460- 17У та від 13.02.2019 № Ю-0002051304 в частині визначення боргу в розмірі 56617,08 грн. В іншій частині позов Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України (№ 130)" залишив без задоволення.

Частково задовольняючи позов, суд апеляційної інстанції виходив з того, що у правовідносинах щодо організації залучення до суспільно-корисної оплачуваної праці засуджених, які відбувають покарання в Державній установі "Конотопський виправний центр (№ 130)" позивач, виступаючи замовником перед установою виконання покарань, не є роботодавцем для засуджених, не має статусу податкового агента у правовідносинах, пов`язаних із використанням праці засуджених, а тому у нього відсутній обов`язок та правові підстави в утримані з доходів засуджених з метою подальшої сплати військового збору та податку на доходи фізичних осіб.

Відмовляючи в іншій частині позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що позивач також здійснював нарахування та сплату заробітної плати в спірний період найманим працівникам, які працюють на підприємстві на підставі трудових договорів та не є засудженими. Суд встановив, що доказів своєчасного виконання позивачем здійснення відповідних нарахувань податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску матеріали справи не містять. Суд дійшов висновку, що позивач, як роботодавець, зобов`язаний сплачувати єдиний внесок по найманим працівникам, які працюють на підприємстві на підставі трудових договорів, а тому визнав правомірним нарахування контролюючим органом відповідних сум в частині, що стосується цих висновків.

Не погодившись з рішенням суду в частині задоволених позовних вимог, Головне управління ДПС у Сумській області засобами поштового зв`язку 09.09.2020 направило касаційну скаргу, яка надійшла до суду 14.09.2020.

При вирішенні питання щодо можливості відкриття касаційного провадження за зазначеною касаційною скаргою суд виходить з такого.

Відповідно до частини першої статті 328 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи, а також постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково у випадках, визначених цим Кодексом.

Пунктом 3 частини четвертої статті 328 КАС України встановлено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадках, зокрема, якщо відсутній висновок Верховного Суду з питання застосування норм права у подібних правовідносинах.

Саме на наявність цього випадку посилається скаржник у касаційній скарзі. Обґрунтовуючи неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм права, скаржник посилається на те, що спір у цій справі виник внаслідок того, що відповідно до умов договорів про надання робочої сили, укладених з установою відбування покарань, в перевіреному періоді позивач використовував працю засуджених, здійснював облік робочого часу, нараховував заробітну плату за роботу засуджених, утримував з нарахованих доходів податки і збори, зокрема, податок на доходи фізичних осіб, військовий збір, а отже, виступав роботодавцем для засуджених та виконував функції податкового агента в частині нарахування, утримання та сплати податку на доходи фізичних осіб, військового збору та єдиного внеску з доходу (заробітної плати) засуджених до позбавлення волі.

Разом з тим, посилання на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права при вирішенні спірного у цій справі питанні, не відповідають дійсності.

Так, у постановах від 15.04.2020 у справі № 620/1272/19, від 10.06.2020 у справі № 440/2590/19, від 06.08.2020 у справі № 440/1666/19 Верховний Суд дійшов висновку, що визначальною передумовою для сплати єдиного внеску є наявність між суб`єктом (підприємством, установою, колонією) та засудженою особою відносин, які фактично є трудовими, а сторони договору можуть бути прирівняні до працівника та роботодавця. У вказаних справах Верховний Суд дійшов висновку, що підприємство, на об`єктах якого працюють засуджені особи на підставі договору на використання праці осіб, позбавлених волі, укладеного між таким підприємством та виправною колонією, не є роботодавцем, а особи, засуджені до позбавлення волі, не є його найманими працівниками в розумінні статті 2 Кодексу законів про працю України, а тому, в силу положень Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування підприємство не є платником єдиного внеску. Таким роботодавцем виступає саме виправна колонія, тому на неї покладається обов`язок з утримання та сплати сум податку з доходів фізичних осіб та єдиного внеску із заробітної плати засуджених осіб.

Щодо питання трудових відносин між особами, засудженими до позбавлення волі, та виправною колонією, Верховний Суд неодноразово висловлював правовий висновок про те, що засуджені особи є найманими працівниками з особливим статусом та обмеженими трудовими правами, а виправна колонія в цих трудових відносинах виступає роботодавцем, а відтак є зобов`язаною нарахувати, утримати та сплатити суми Єдиного внеску із заробітної плати таких осіб. Виконання засудженими особами суспільно корисної оплачуваної праці гарантує цим особам право на загальнообов`язкове державне соціальне страхування, а установа виконання покарання, на яку згідно із законом покладено обов`язок забезпечити організацію праці засуджених осіб, одночасно виступає їх страхувальником в загальнообов`язковому державному соціальному страхуванні. При цьому, Верховний Суд зазначив, що засуджені до позбавлення волі виконують трудові функції в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією установи виконання покарань, їм гарантується виплата заробітної плати за виконану роботу, забезпечення умов охорони праці, техніки безпеки, виробничої санітарії та інших умов, встановлених законодавством про працю (зокрема, постанови Верховного Суду від 3 березня 2020 року у справі № 440/1512/19, від 17 березня 2020 року у справі № 809/710/17, від 3 квітня 2020 року у справі № 580/908/19, від 8 травня 2020 року у справі № 560/1391/19, від 18 червня 2020 року у справі № 240/1700/19).

Зі змісту постанови апеляційного суду у цій справі вбачаються такі обставини, які встановив суд:

1) між позивачем (замовник) та Державною установою Конотопський виправний центр (№ 130) (виконавець) укладено ідентичні договори про залучення засуджених до суспільно-корисної праці № Г-1 від 03.01.2015, № Г-2 від 04.01.2016, № Г-1 від 02.01.2017, № Г-1 від 02.01.2018, відповідно до яких виконавець надавав в розпорядження замовника робочу силу з числа засуджених, які мають бажання бути залученими до оплачуваної праці та уклали строковий договір з виконавцем;

2) згідно з умовами договорів оплата виконаних засудженими робіт здійснюється шляхом перерахування коштів Замовником на розрахунковий рахунок Виконавця;

3) строкові трудові договори із засудженими укладалися Державною установою Конотопський виправний центр (№ 130) ;

4) кошти перераховувались на рахунки установи виконання покарань;

5) в подальшому саме установа виконання покарань здійснювала відповідні виплати засудженим, з якою і були укладені відповідні договори із засудженими;

6) позивач не мав доступу до особових рахунків засуджених і не здійснював перерахування коштів безпосередньо засудженим у вигляді заробітної плати чи інших виплат. Оплата здійснювалася не за результатом виконання робіт конкретною особою, а за місячним підсумком всім особам, які залучались до робіт;

7) у період з 28.08.2018 по 30.09.2018 засуджені залучалися до суспільно корисної праці на підставі раніше укладених договорів між позивачем та установою виконання покарань.

Суд апеляційної інстанції, здійснивши системний аналіз норм законодавства, дійшов висновку, що до 28.08.2018 були відсутні правові підстави укладання трудових договорів засудженими з будь-якими підприємствами, і всі трудові договори, відповідно до вимог законодавства, мали бути укладені виключно з установою виконання покарань в якій відбувала покарання особа та в подальшому установа виконання покарань мала можливість за договором залучити відповідних засуджених до праці на підприємствах з якими були укладені договори про залучення до суспільно корисної праці засуджених.

Встановивши, що у спірних правовідносинах, позивачем в 2015, 2016, 2017, 2018 роках укладені договори безпосередньо з установою виконання покарань, на підставі яких нею були залучені засуджені до праці на підприємствах, з якими укладені договори про залучення до суспільно корисної праці засуджених, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що у правовідносинах щодо організації залучення до суспільно-корисної оплачуваної праці засуджених, які відбувають покарання в ДУ "Конотопський виправний центр (№ 130)" позивач, виступаючи замовником перед установою виконання покарань, не є роботодавцем для засуджених, не має статусу податкового агента у правовідносинах, пов`язаних із використанням праці засуджених, а тому у нього відсутній обов`язок та правові підстави в утримані з доходів засуджених з метою подальшої сплати військового збору та податку на доходи фізичних осіб.

Отже, суд апеляційної інстанції в частині задоволених позовних вимог, застосував норми права відповідно до висновку Верховного Суду щодо їх застосування у подібних правовідносинах, підстав для відступлення від якого скаржником не наведено, а колегією суддів не встановлено.

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 333 КАС України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

З урахуванням наведеного, колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження за поданою скаргою належить відмовити. При цьому, колегія суддів враховує, що інших підстав касаційного оскарження судових рішень у цій справі Головним управлінням ДПС у Сумській області не наведено.

Колегія суддів вважає безпідставним обґрунтування відповідачем правомірності притягнення Підприємства до фінансової відповідальності за ненарахування, а також несвоєчасне нарахування ним єдиного внеску на суму заробітної плати засуджених осіб, працюючих на його об`єктах, тим, що воно самостійно нараховувало та утримувало відповідні податки та обов`язкові платежі з нарахованої засудженим особам заробітної плати. Враховуючи передбачений підпунктом 4.1.3 пункту 4.1 статті 4 ПК України принцип невідворотності настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства, особа не може нести відповідальність за невиконання/неналежне виконання дій, обов`язок виконання яких не встановлено законом, оскільки такі дії/бездіяльність не можуть порушувати податкове законодавство. Враховуючи приписи частини першої статті 4 та частини першої статті 7 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування щодо платників єдиного внеску, нарахованого на суму заробітної плати застрахованої особи, якими є роботодавці, позивач, не будучи роботодавцем по відношенню до засуджених осіб, не може нести фінансову відповідальність за ненарахування/неналежне нарахування та сплату відповідних сум єдиного внеску.

З таких підстав виходив Верховний Суд у постанові від 06.08.2020 у справі № 440/1666/19, надаючи правову оцінку аналогічним доводам контролюючого органу.

На підставі вищенаведеного та керуючись статтями 328, 333, 359 КАС України,

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Головного управління ДПС у Сумській області на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 03.08.2020 у справі №480/2008/19 за позовом Державного підприємства "Підприємство державної кримінально-виконавчої служби України № 130" до Головного управління ДПС у Сумській області про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень .

Копію ухвали про відмову у відкритті касаційного провадження разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

СуддіМ.М. Гімон М.Б. Гусак Є.А. Усенко