Постанова

від 23.09.2020 по справі 917/133/17

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 вересня 2020 року

м. Київ

Справа № 917/133/17

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Мачульського Г.М. - головуючого, Краснова Є.В., Могила С.К.

секретар судового засідання Лихошерст І.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 20 .0 5.2019 (колегія суддів у складі: головуючий Стойка О .В., Попков Д.О., Пушай В .І.)

за позовом першого заступника керівника Полтавської місцевої прокуратури в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області

до 1. Приватного підприємства "Імені Калашника"

2. Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області

про визнання недійсним та скасування розпорядження, визнання недійсними договорів про встановлення земельного сервітуту та повернення земельних ділянок

за участю: прокурора: Скрипка М.В, (посвідчення)

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст і підстави позовних вимог

1.1. Перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури (далі-прокурор) звернувся у суд з позовом в інтересах держави в особі Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області (далі-позивач) до Приватного підприємства "Імені Калашника" (далі-відповідач-1), Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області (далі-відповідач-2), згідно якого, уточнивши позовні вимоги, просив:

- визнати недійсним та скасувати розпорядження відповідача-2 від 26.01.2011 № 123 "Про надання дозволу на розробку технічної документації із землеустрою щодо обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту)" (далі-Розпорядження);

- визнати недійсними договори про встановлення земельного сервітуту на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які укладені відповідачами;

- зобов`язати відповідача-1 повернути земельні ділянки сільськогосподарського призначення, які перебувають у його користуванні, загальною площею 273,2312 га, що розташовані на території Калашниківської сільської ради Полтавського району Полтавської області, у розпорядження держави в особі позивача.

1.2. Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Розпорядження та оспорювані договори прийнято та укладені з порушенням вимог земельного та цивільного законодавства, оскільки суть правовідносин між сторонами договорів не відповідають такому правовому інституту як сервітут, тому у відповідача-1 не виникло право користування земельними ділянками. Також прокурор зазначає, що земельні торги не проводилися та відповідні земельні ділянки вибули безоплатно з державної власності, у зв`язку з чим Розпорядження та договори, є такими, що порушують права та інтереси держави в особі позивача.

2. Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

2.1. Рішенням Господарського суду Полтавської області від 30 . 03.2017 (суддя Кульбако М.М.) , з урахуванням додаткового рішення цього ж суду від 16.12.2017, позов задоволено повністю та вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

2.2. Свій висновок суд першої інстанції мотивував тим, що Розпорядження та договори суперечать вимогам законодавства, оскільки порушено порядок надання права користування земельними ділянками, за відсутності проведення земельних торгів.

2.3. Оскарженою постановою Східного апеляційного господарського суду від 20.05.2019, з урахуванням постанови цього ж суду від 20.05.2019, вказані рішення суду першої інстанції скасовані та прийнято нове, яким в позові відмовлено.

2.4. Суд апеляційної інстанції, виходив з того, що позов прокурора спрямований на скасування у відповідача-1 "права мирного володіння" та матеріали справи не містять доказів звернення інших осіб щодо виділення їм цих же земельних ділянок на момент прийняття Розпорядження, що могло бути підставою для проведення відповідних торгів щодо права користування спірними земельними ділянками. При цьому апеляційний суд послався на те, що відсутні докази передачі спірних земельних ділянок відповідачу-1, а застосування спливу строку позовної давності не має правового сенсу, оскільки відсутні підстави для задоволення позову.

3. Короткий зміст вимог касаційної скарги та позиція інших учасників справи

3.1. У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказану постанову суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

3.2. В обґрунтування касаційної скарги заступник прокурора Харківської області посилався на те, що оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції прийнята з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушення норм процесуального права. Заявник касаційної скарги вважає, що суд апеляційної інстанції не взяв до уваги відсутність нормативної грошової оцінки землі та безпідставно застосував до спірних правовідносин поняття "мирного володіння майном", оскільки право користування земельними ділянками на умовах земельного сервітуту не стосується даного поняття. Відповідач-2 прийняв Розпорядження всупереч вимогам законодавства, що узгоджується з позицією Верховного Суду, яка викладена у постанові від 03.10.2018 у справі № 469/777/16-ц. Також заявник вказує на наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивача, оскільки ним тривалий час не вживалися заходи для відновлення порушених інтересів держави.

3.3. Відповідач-1 у відзиві на касаційну скаргу, посилаючись на правильне застосування судом апеляційної інстанції норм чинного законодавства, зазначив про безпідставність доводів та вимог, викладених у касаційній скарзі, у зв`язку з чим просив залишити оскаржувану постанову суду без змін, а касаційну скаргу без задоволення.

3.4. У відповіді на відзив відповідача-1, перший заступник керівника Полтавської місцевої прокуратури вважає його безпідставним, оскільки він не спростовує доводів, які викладені у касаційній скарзі.

3.5. Відповідач-1 у запереченні на відповідь на відзив вказує, що касаційна скарга є необґрунтованою, а постанова апеляційного суду є такою, що відповідає вимогам законодавства.

4. Мотивувальна частина

4.1. Суди встановили, що 26.01.2011 відповідачем-2 прийнято Розпорядження, згідно якого відповідачу-1 надано дозвіл на розробку технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право обмеженого користування земельними ділянками (право земельного сервітуту), для ведення товарного сільськогосподарського виробництва на території Калашниківської сільської ради Полтавського району Полтавської області (землі запасу), загальною орієнтовною площею 398,34 га (землі сільськогосподарського призначення).

4.2. 08.06.2011 між відповідачами було укладено договори про встановлення сервітуту, за умовами яких, відповідачу-1 надано право обмеженого користування земельними ділянками (земельний сервітут), з відповідними площами та кадастровими номерами, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), що знаходяться за межами населених пунктів на території Калашниківської сільської ради Полтавського району.

4.3. Відповідно до частин 1 статті 300 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

4.4. Переглянувши судові рішення у касаційному порядку на підставі встановлених фактичних обставин справи, враховуючи визначені ГПК України межі такого перегляду, суд касаційної інстанції виходить із наступного.

4.5. Згідно частини першої статті 13 Конституції України, земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

4.6. Відповідно до частини першої статті 14 наведеного Закону, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави.

4.7. Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

4.8. Згідно із частиною першою статті 21 Цивільного кодексу України суд визнає незаконним та скасовує правовий акт індивідуальної дії, виданий органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, якщо він суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси.

4.9. Таким чином, якщо правовий акт індивідуальної дії органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування суперечить актам цивільного законодавства і порушує цивільні права або інтереси територіальних громад чи окремих осіб, він визнається недійсним у судовому порядку.

4 . 10 . Згідно частини першої статті 98 Земельного кодексу України право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

4.11. Згідно частини першої статті 401 Цивільного кодексу України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

4 . 12. Приписами статті 402 вказаного Кодексу унормовано, що сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (ч.1). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (ч.2).

4.13. Відповідно до частини першої статті 404 наведеного Кодексу право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо.

4.14. З правового аналізу вказаних норм слід дійти висновку, що потреба у встановленні сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь - яким іншим способом.

Подібна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 21.02.2018 у справі № 905/3280/16, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

4.15. Судом першої інстанції встановлено, що відповідачами не доведено неможливість задоволення потреб відповідача-1 в користуванні земельними ділянками іншим способом, ніж встановлення сервітуту.

4.16. За змістом пункту 1.1 договорів реальною потребою відповідача-1 є не задоволення перелічених потреб, обумовлених ст. 404 Цивільного кодексу України, а отримання права користування земельними ділянками для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (рілля), тобто для провадження підприємницької діяльності.

4.17. Виходячи із змісту оспорюваних прокурором договорів вбачається, що відповідач-2 фактично надав відповідачу-1 земельні ділянки у користування на умовах оренди.

4.18. В силу положень ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

4.19. Згідно з частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним.

4.20. Статтею 203 наведеного Кодексу передбачено, що зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

4.21. Комплексний аналіз укладених між відповідачами правочинів дає підстави вважати, що договори про встановлення земельних сервітутів за своєю правовою природою є договорами оренди землі, що зумовлює застосування до нього положень законодавства, яке регулює саме правовідносини пов`язані із орендою земельних ділянок державної та комунальної форми власності.

4.22. Відповідно до положень ст. 16 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону.

4.23. За умовами частини другої ст.124 Земельного кодексу України передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється за результатами проведення земельних торгів, крім випадків, встановлених частинами другою, третьою статті 134 цього Кодексу.

4.24. Відповідно до частини першої ст. 134 цього Кодексу земельні ділянки державної чи комунальної власності або права на них (оренда, суперфіцій, емфітевзис), у тому числі з розташованими на них об`єктами нерухомого майна державної або комунальної власності, підлягають продажу окремими лотами на конкурентних засадах (земельних торгах), крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

4.25. Із встановлених судом першої інстанції обставин справи вбачається, що земельні торги відносно земельних ділянок, які є предметом Розпорядження та оспорюваних договорів, не проводилися, тобто був порушений порядок надання права користування земельними ділянками.

Судами не встановлено наявність правових підстав, передбачених частиною другою статті 134 Земельного кодексу України, для не проведення земельних торгів.

4.26. Відтак відповідач-2 прийняв Розпорядження та уклав з відповідачем-1 оспорювані договори всупереч порядку, який передбачений наведеними нормами законодавства, чим порушив права та охоронювані законом інтереси позивача.

4.27. Колегія суддів враховуючи наведені вище норми законодавства та встановлені судом першої інстанції обставини справи, погоджується з висновком цього суду про те, що прийнявши Розпорядження та уклавши оспорювані правочини, відповідач-2 порушив порядок надання земельних ділянок у користування відповідачу-1.

4.28. З огляду на викладене, колегія суддів не може погодитися з висновками апеляційного суду, які містять посилання на відповідні рішення Європейського Суду з прав людини про те, що позов прокурора спрямований на скасування у відповідача-1 "права мирного володіння", оскільки у справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлених судом обставин та застосованих правових норм, не вбачається втручання держави в право власності на земельні ділянки.

4.29. При цьому колегія суддів зазначає, що висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, що узгоджується з правовою позицією, яка викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.05.2018 у справі № 372/2180/15-ц, відступати від якої колегія суддів правових підстав не вбачає.

Так, відповідно до сталої практики ЄСПЛ (рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного , публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися значною свободою (полем) розсуду . Втручання держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об`єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.

Принцип пропорційності передбачає, що втручання в право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов`язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання. Справедлива рівновага передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між метою, що передбачається для досягнення, та засобами, які використовуються. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа несе індивідуальний і надмірний тягар . Одним із елементів дотримання принципу пропорційності при втручанні в право особи на мирне володіння майном є надання їй справедливої та обґрунтованої компенсації.

Водночас висновки ЄСПЛ потрібно застосовувати не безумовно, а із урахуванням фактичних обставин справи, оскільки цей суд рекомендував оцінювати дії не тільки органів держави-відповідача, але і самого заявника. Це пов`язано з тим, що певні випадки порушень, на які особа посилається як на підставу для застосування статті 1 Першого протоколу, можуть бути пов`язані із протиправною поведінкою самого набувача майна.

У справі, яка розглядається, з огляду на характер спірних правовідносин, установлені судом обставини та застосовані правові норми, не вбачається невідповідності заходу втручання держави в право власності відповідача-1 критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном, сформованим у сталій практиці ЄСПЛ, оскільки правові норми, які регулюють спірні правовідносини, є ясними і зрозумілими та не потребують додаткового тлумачення.

Крім того, у своєму рішенні, яке набуло статус остаточного 04.11.2013 зі справи Н.К.М. проти Угорщини ЄСПЛ зазначив, що, ті, хто діє добросовісно на підставі закону, не повинні бути розчаровані в своїх законних очікуваннях без конкретних і переконливих причин.

У даній справі не вбачається, що поведінка відповідача-1 щодо намагання та отримання у користування земельних ділянок для ведення товарного сільськогосподарського виробництва через укладення договорів суперфіцію була добросовісною та розумною, оскільки законних очікувань у відповідача-1 для цього не було.

4.30. Висновки апеляційного суду про те, що матеріали справи не містять доказів звернення інших осіб щодо виділення їм цих же земельних ділянок на момент прийняття Розпорядження, що могло бути підставою для проведення відповідних торгів щодо права користування спірними земельними ділянками, є безпідставними, оскільки наявність або відсутність звернень осіб, які виявили бажання отримати у користування земельну ділянку, не звільняє відповідний орган провести відповідні торги у порядку визначеному законодавством, у разі наміру однієї особи отримати її у користування.

4.31. Посилання апеляційного суду на те, що відсутні докази передачі спірних земельних ділянок відповідачу-1, є помилковими та спростовуються матеріалами справи, дослідженими судом першої інстанції.

4.32. Європейський суд з прав людини неодноразово наголошував, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення ("Руїс Торіха проти Іспанії").

4.33. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації"), у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації", повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства і мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень.

4.34. Згідно ж із статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до частини 4 статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

4.35. Отже вказані рішення Європейського суду з прав людини суд касаційної інстанції застосовує у даній справі як джерело права.

4.36. З огляду на наведене Касаційний господарський суд дійшов висновку про необхідність скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції, а рішення суду першої інстанції належить залишити в силі.

4.37. Відповідно до статті 312 Господарського процесуального кодексу України, суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

4.38. Відповідно до діючого законодавства обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.

4.39. Наведеним спростовуються доводи, викладені у відзиві відповідача-1 щодо правомірності винесеної оскаржуваної постанови судом апеляційної інстанції.

4.40. За вказаних обставин для виправлення фундаментальних порушень, які були допущені судом апеляційної інстанції, колегія суддів вважає за необхідне скасувати оскаржувану постанову апеляційного суду, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Керуючись статтями 301, 308, 312, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу заступника прокурора Харківської області задовольнити.

Постанови Східного апеляційного господарського суду від 20 .0 5.2019 скасувати, а рішення Господарського суду Полтавської області від 30 . 03.2017 у справі № 917/133/17 , залишити в силі.

Стягнути з Приватного підприємства "Імені Калашника" на користь прокуратури Харківської області 270 400 (дві сімдесят тисяч чотириста) гривень 00 копійок судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Стягнути з Полтавської районної державної адміністрації Полтавської області на користь прокуратури Харківської області 270 400 (дві сімдесят тисяч чотириста) гривень 00 копійок судових витрат за розгляд касаційної скарги.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Г.М. Мачульський

Судді Є.В. Краснов

С.К. Могил