Постанова

від 07.10.2020 по справі 442/4470/14-ц

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

Постанова

Іменем України

07 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 442/4470/14-ц

провадження № 61-19223св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати

Касаційного цивільного суду:

Шиповича В. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Синельникова Є. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Новокропивницька сільська рада Дрогобицького району Львівської області, Управління Держгеокадастру у Дрогобицькому районі Львівської області, ОСОБА_3 , яка діє в інтересах неповнолітнього ОСОБА_4 , Служба у справах дітей Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області, ОСОБА_5 , ОСОБА_6 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області, у складі судді Кучаковського Ю. С., від 23 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду, у складі колегії суддів: Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., від 12 вересня 2019 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2014 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 , про встановлення земельного сервітуту.

Позовні вимоги мотивовані тим, що йому на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 07 грудня 2004 року серія НОМЕР_1 . Житловий будинок та приналежні господарські будівлі розташовані на земельній ділянці, яка перебуває у його власності, загальною площею

0,0727 га, цільове призначення - будівництво та обслуговування житлового будинку та господарських споруд (присадибна ділянка) на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 27 жовтня 2014 року, індексний номер 28621318, кадастровий номер 4621285100:01:001:0493.

Вказував, що суміжною з його домоволодінням є земельна ділянка ОСОБА_2 , загальною площею 0,0949 га, яку вона набула на праві власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 25 вересня 2007 року. ОСОБА_2 видано державний акт на право власності на земельну ділянку серія ЯД № 502959, кадастровий номер земельної ділянки 4621285100:01:001:0279. Ці земельні ділянки колись становили одне ціле та належали до домоволодіння його та брата ОСОБА_7 . Брату позивача земельна ділянка була передана у власність в порядку приватизації на підставі рішення Новокропивницької сільської ради від 14 квітня 1994 року, його ж (позивача) земельна ділянка розташована таким чином, що він фактично позбавлений можливості її використання за цільовим призначенням, оскільки з боку головної вулиці Довбуша земельна ділянка межує із землею ОСОБА_2 , з правого боку межує з домоволодінням ОСОБА_8 ( ОСОБА_6 ), з лівого боку - з домоволодінням ОСОБА_9 , з тильної сторони - ОСОБА_10 , та з усіх сторін відсутній проїзд чи прохід до його земельної ділянки.

Зазначав, що придбавши земельну ділянку, відповідач почала здійснювати на ній будівництво (реконструкцію) існуючого житлового будинку одразу з порушенням проекту забудови. Єдиний прохід, який був історично сформований з АДРЕСА_1 до його земельної ділянки, відповідач забудувала. Між сторонами почалися непорозуміння та конфлікти. Із 2007 року він звертався до ОСОБА_2 з проханням вирішити питання проїзду шляхом оформлення земельного сервітуту, проте вона не погоджувалася. Після цього він звернувся зі скаргою до Новокропивницької сільської ради стосовно вирішення даного земельного спору, оскільки при передачі у власність земельної ділянки ні ОСОБА_7 , ні ОСОБА_2 сільською радою не було передбачено обтяження земельної ділянки для права проходу, проїзду через неї. І якщо його брат ОСОБА_7 не забороняв ні йому, ні членам його сім`ї вільно користуватися частиною своєї земельної ділянки для проходу та проїзду, то відповідач, як новий власник, категорично проти цього.

Також вказував, що за участі Новокропивницької сільської ради у грудні

2007 року конфлікт частково був вичерпаний, ОСОБА_2 надала згоду письмовою заявою від 28 листопада 2007 року, згідно якої погодилася надати в користування ОСОБА_1 частину своєї земельної ділянки шириною

3,30 м та частину земельної ділянки (поворот) для зручного заїзду, проходу, погодилась зрізати два плодові дерева - яблуні; ОСОБА_1 у свою чергу погодився надати в користування ОСОБА_2 10 кв. м із земель, що перебувають у його користуванні з наступним оформленням відповідних документів, що підтверджується актом від 04 грудня 2007 року. Між ним та ОСОБА_2 04 грудня 2007 року було укладено договір сервітуту про обмежене право користування землею. Предметом такого договору було постійне безоплатне користування частиною земельної ділянки ОСОБА_2 по АДРЕСА_2 . Цей договір був складений у трьох примірниках та переданий землевпоряднику Новокропивницької сільської ради на державну реєстрацію. Проте, йому примірник договору не повернули, державна реєстрація здійснена не була. Наразі в нього є лише копія договору. Факт укладення вказаного договору сервітуту не заперечує і ОСОБА_2 у своїй позовній заяві від 25 січня 2012 року. З цього моменту позивач та члени його сім`ї почали користуватися частиною земельної ділянки, обтяженої сервітутом для проходу, проїзду до власної земельної ділянки за вказаним договором сервітуту. Але такий стан речей відповідача влаштовував не довго. Наприкінці 2011 року знову почалися конфлікти. ОСОБА_2 почала робити спроби загороджувати прохід, а він знову почав звертатися зі скаргами у різні інстанції.

02 грудня 2011 року комісією, у складі якої були представники Дрогобицької районної державної адміністрації Львівської області, було знову встановлено розміри проїзду до його земельної ділянки, факти порушень ОСОБА_2 будівельних, протипожежних норм і правил при веденні будівництва житлового будинку, порушення будівельного паспорту. Комісією розроблено ситуаційний план місця розташування проїзду, проходу, яким реально користувалися він і його сім`я із 2007 року. Проте ОСОБА_2 будь-якими способами чинила їм перешкоди у користуванні цим проїздом. Відповідач тривалий час перебувала за межами України. Навесні 2014 року вона повернулася і конфлікти між ними за проїзд почались знову. 03 червня

2014 року комісією Новокропивницької сільської ради складено акт про відмежування земельної ділянки площею 10 кв.м з земель, що перебувають у його користуванні на користь ОСОБА_2 згідно попередніх домовленостей. Однак, відповідач на всі рішення та домовленості не зважає, найняті нею працівники проводили роботи з влаштування бетонного фундаменту під огорожу, яким відмежовують його земельну ділянку в частині існуючого проїзду.

Позивач вважав, що іншого способу відновити його порушене право на вільне володіння та користування належною йому земельною ділянкою за її цільовим призначенням, як встановлення земельного сервітуту, немає, а тому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив встановити постійний на оплатній основі земельний сервітут, загальною площею 96,0 кв.м, на право проходу, проїзду автомобільним та гужовим транспортом, проїзду на велосипеді до земельної ділянки ОСОБА_1 , площею 0,0727 га, розташованої по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4621285100:01:001:0493, яка належить йому на праві власності, через земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі державного акта на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 502959, кадастровий номер 4621285100:01:001:0279, параметрами та конфігурацією згідно варіанту № 1, викладеного у висновку судової земельно-технічної експертизи № 33-03/15 від 25 березня 2015 року та додатку № 1 до нього: ширина 3,20 м (зі сторони АДРЕСА_2 ), довжина від домоволодіння ОСОБА_6 - 25,89 м.п., довжина по земельній ділянці ОСОБА_2 - 19,06 м.п., 7,02 м.п., 1,15 м.п. по ламаній лінії, ширина з боку земельної ділянки ОСОБА_1 - 6,36 м, встановивши розмір оплати 360 грн на рік.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішенням Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області

від 23 січня 2019 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Встановлено постійний на оплатній основі земельний сервітут, загальною площею 96,0 кв. м, на право проходу, проїзду автомобільним та гужовим транспортом, проїзду на велосипеді до земельної ділянки ОСОБА_1 , площею 0,0727 га, розташованої на АДРЕСА_1 , кадастровий номер 4621285100:01:001:0493, яка належить йому на праві власності, через земельну ділянку, що знаходиться по АДРЕСА_2 , яка належить на праві власності ОСОБА_2 на підставі державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 502959, кадастровий номер 4621285100:01:001:0279, параметрами та конфігурацією згідно варіанту № 1, викладеного у висновку судової земельно-технічної експертизи № 33-03/15

від 25 березня 2015 року та додатку № 1 до нього: ширина 3,20 м (зі сторони АДРЕСА_2 ), довжина від домоволодіння ОСОБА_6 - 25,89 м.п., довжина по земельній ділянці ОСОБА_2 - 19,06 м.п., 7,02 м.п., 1,15 м.п. по ламаній лінії, ширина з боку земельної ділянки ОСОБА_1 - 6,36 м, встановивши розмір оплати 360 грн на рік.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Задовольняючи позов, суд першої інстанції виходив з того, що належне господарське використання земельної ділянки позивача ОСОБА_1 за цільовим призначенням неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Суд першої інстанції зазначив, що ОСОБА_1 скористався правом досудового врегулювання спору, вимагаючи від власника сусідньої земельної ділянки - ОСОБА_2 надання земельного сервітуту, проте, не досягнувши домовленості про його встановлення та умови, звернувся до суду за захистом свого порушеного права із вказаним позовом, який є обґрунтованим та підлягає задоволенню.

Визначаючи порядок встановлення сервітуту, суд першої інстанції виходив з варіанту № 1, запропонованого експертом, який вважав найменш обтяжливим та таким, що відповідає історично складеному порядку користування земельною ділянкою саме через земельну ділянку відповідача, оскільки будь-які інші варіанти влаштування проходу та проїзду були би більш обтяжливими для власників земельної ділянки.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 12 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення, а рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 січня

2019 року залишено без змін.

Приймаючи постанову від 12 вересня 2019 року, апеляційний суд погодився із висновком місцевого суду про задоволення позову, зазначивши, що судом правильно встановлено фактичні обставини справи, вірно застосовано матеріальний закон та дотримано норми процесуального права, а тому підстави для зміни чи скасування рішення суду першої інстанції відсутні.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду,

ОСОБА_2 , посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення процесуального права, просить скасувати рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 вересня

2019 року і ухвалити нове рішення про відмову в задоволенні позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 Цивільного процесуального кодексу України

(далі - ЦПК України) судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2019 року відкрито касаційне провадження в указаній справі та витребувано її матеріали з Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області.

У листопаді 2019 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована порушенням судами попередніх інстанцій норм процесуального права, оскільки судами ухвалено рішення з урахуванням заяви про зміну предмету позову від 20 жовтня 2017 року (після направлення справи на новий розгляд). При цьому частиною четвертою статті 49 ЦПК України визначено, що у разі направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції зміна предмета, підстав позову не допускаються.

Заявник вказує на неправильне застосування судами попередніх інстанції статті 402 ЦК України, оскільки позивачем не надано доказів звернення до відповідача з пропозицією щодо укладення договору про встановлення сервітуту, що виключає можливість встановлення такого у судовому порядку.

На думку заявника, суди безпідставно послались на пункт 5 висновку експерта № 33-03/15 від 25 травня 2015 року де зазначено, що для позивача ОСОБА_1 (користувача земельним сервітутом) запропонований експертом на розгляд суду постійний земельний сервітут (варіант № 2) відносно земельних ділянок ОСОБА_11 (на момент розгляду справи ОСОБА_6 ) та ОСОБА_2 являється найменш вигідним тому, що використання заїзду можливе після проведення облаштування і виконання (дорожніх) будівельних робіт, що призведе до додаткових матеріальних та грошових втрат, визначення яких не є предметом експертизи. Висновок експерта про можливість використання заїзду лише після проведення облаштування і виконання (дорожних) будівельних робіт, що приведе до додаткових матеріальних та грошових витрат, який судом викладено в мотивувальній частині рішення, є лише припущенням, не підтвердженим жодним доказом, і вважатись фактом, який має значення для справи, не може.

Заявник вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували висновки Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, викладені в ухвалі від 05 квітня 2017 року, які були підставою для скасування рішень в цій справі та направлення її на новий розгляд до суду першої інстанції.

Доводи особи, що подала відзив на касаційну скаргу

В поданому у грудні 2019 року відзиві на касаційну скаргу

ОСОБА_1 зазначив, що касаційна скарга ОСОБА_12 , не підлягає задоволенню, оскільки оскаржені судові рішення ухвалені при повному з`ясуванні фактичних обставин справи, із правильним застосуванням норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права

Фактичні обставини справи, встановлені судами

З державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯД № 502959 суди встановили, що ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу

від 25 вересня 2007 року належить земельна ділянка, площею 0,0949 га, розташована в селі Новий Кропивник Дрогобицького району Львівської області, з цільовим призначенням - для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. Вказана земельна ділянка межує із землями ОСОБА_9 , ОСОБА_1 , ОСОБА_8 та землями загального користування.

Згідно свідоцтва про право власності від 05 грудня 2014року індексний номер 30504800 житловий будинок АДРЕСА_2 належить ОСОБА_2 .

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 27 січня 2015 року суди встановили, що ОСОБА_4 належить 1/2 частка житлового будинку АДРЕСА_2 на підставі договору купівлі-продажу, серія та номер 49 від 27 січня 2015 року.

Судами встановлено, що земельна ділянка, розташована по АДРЕСА_1 , яка межує із земельними ділянками сторін, належала на праві власності ОСОБА_5 , а наразі земельна ділянка, за вказаною адресою, яка межує із земельними ділянками сторін кадастровий номер 4621285100:01:001:0116 площею 0,1723 га на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 13травня 2017 рокуналежить ОСОБА_6 .

Закту погодження меж між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , складеного 04грудня 2007 рокукомісією в складі сільського голови, голови, секретаря та членів земельної комісії, землевпорядника сільської ради суди встановили , що

ОСОБА_2 погоджується на виділення дороги через свою приватизовану земельну ділянку до житлового будинку ОСОБА_1 шириною 3,30 м, з відступом на поворот. На ділянці, де виділена дорога, ростуть дві яблуні, які потрібно зрізати, на що ОСОБА_2 дала згоду.

З акту, складеного 02 грудня 2011 року, за дорученням голови Дрогобицької районної державної адміністрації, комісією в складі сільського голови села Новий Кропивник, землевпорядника Новокропивницької сільської ради, керівника відділу регіонального розвитку, містобудування та архітектури Дрогобицької райдержадміністрації, інженера-архітектора комунального підприємства Дрогобицьке районне бюро планування та архітектури в присутності жителя ОСОБА_1 суди встановили, що проведено обстеження домоволодінь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в АДРЕСА_2 і встановлено: ОСОБА_2 приватизовано земельну ділянку в АДРЕСА_2 ; з південного сходу земельна ділянка межує із земельною ділянкою ОСОБА_1 . Земельна ділянка ОСОБА_2 приватизована без врахування заїзду до домоволодіння ОСОБА_1 . Заїзд входить в межі державного акту на землю, яка належить ОСОБА_2 . При виготовленні державного акту на землю не було враховано відступ від межі земельної ділянки ОСОБА_2 до господарської споруди ОСОБА_1 . Згідно пункту 3.25 ДБН-360-92**, для догляду за будинками і здійснення поточного ремонту, відстань між бічною межею ділянки і стіною житлового будинку або господарської будівлі треба приймати не менше 1,0 м.

З ситуаційного плану, доданого до вищевказаного акту від 02 грудня 2011 року, суди встановили, що ньому визначено частину земельної ділянки ОСОБА_2 , яка пропонується виділити ОСОБА_1 для нормального обслуговування господарської будівлі з відступом 1,00 м від господарської споруди ОСОБА_1 ; також зазначений проїзд, що пропонується виділити

ОСОБА_1 шириною 3,30 м згідно акту погодження меж від 04 грудня

2007 року. Крім цього, на ситуаційному плані зазначені існуючі та проектовані будівлі на земельних ділянках сторін. Зокрема, на земельній ділянці ОСОБА_2 під № 2 розташований житловий будинок на відстані від 4,10 м до 11 м від межі сусідньої земельної ділянки, яка належить ОСОБА_9 Проектований житловий будинок під АДРЕСА_3 на ситуаційному плані зазначається на відстані не більше 11 м від вищевказаної межі. Частина старого житлового будинку, розташованого поруч з існуючим та проектованим будинками, ближче до пропонованого проїзду, підлягає під знос.

Також судами встановлено, що дві яблуні, які росли на спірній частині земельної ділянки, згоду на вирізку яких дала відповідач, на теперішній час відсутні (зрізані). Позивачем вкладено кошти на облаштування проїзду через земельну ділянку ОСОБА_2 , зокрема, завезено гравій саме на ту частину, яка пропонується для обтяження земельним сервітутом.

З висновкуексперта № 33-03/15 від 25березня 2015 року суди встановили , щоналежне господарське використання ОСОБА_13 за цільовим призначенням земельної ділянки площею 0,0727 га неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

Забезпечити прохід та проїзд на транспортному засобі до земельної ділянки позивача ОСОБА_1 без встановлення земельного сервітуту на право проходу та проїзду на транспортному засобі по земельній ділянці, що належить на праві приватної власності ОСОБА_2 , з урахуванням меж земельних ділянок, неможливо.

Також суди встановили, що висновкомексперта, запропоновано два варіанти земельного сервітуту відносно земельної ділянки ОСОБА_2 із нанесенням на план земельної ділянки схематичного розташування будівель і споруд відповідача та (другий варіант) земельний сервітут відносно земельної ділянки ОСОБА_11 (яка перейшла в подальшому до ОСОБА_5 , та остаточно до ОСОБА_6 ) з врахуванням будівельних вимог та зручності користування.

Згідно з варіантом № 1 висновку експерта влаштування проходу та проїзду автомобільним транспортом через земельну ділянку площею 0,0096 га, що перебуває у власності ОСОБА_2 , не змінює цільового призначення всієї земельної ділянки. Ширина проїзду становить 3,20 м з врахуванням побудованої огорожі з металу на бетонній основі (фундамент).

Згідно з варіантом № 2 висновку експерта, пропонується встановлення земельного сервітуту відносно земельних ділянок ОСОБА_11 та ОСОБА_2 . Зокрема, влаштування проходу та проїзду автомобільним транспортом через земельну ділянку площею 0,0103 га, що перебуває у власності ОСОБА_11 та через земельну ділянку площею 0,0011 га, що перебуває у власності ОСОБА_2 .

Суди встановили, що між сторонами 04грудня 2007 рокубув укладений договір земельного сервітуту, дійсність якого визнав представник відповідача ОСОБА_14 , однак договір не був зареєстрований у державному реєстрі земель на території Дрогобицького району, що підтверджено повідомленням Управління Держкомзему у Дрогобицькому районі за № 3274 від 31 серпня 2011 року.

Також суди встановили, що ОСОБА_1 фактично користується проїздом через земельну ділянку ОСОБА_2 за варіантом № 1 судової земельно-технічної експертизи від 25 березня 2015 року, про що вказували свідки

ОСОБА_9 та ОСОБА_15 .

Мотивувальна частина

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України (тут і надалі в редакції Кодексу, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частина третя статті 3 ЦПК України передбачає, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин першої-другої, п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі статтею 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Подібні положення містяться й у статті 321 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Статтею 98 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

Згідно із положеннями статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до положень статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Потреба встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли власник майна не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Згідно зі статтею 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Статтею 404 ЦК України та статтею 99 ЗК України визначено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

У пункті 22-2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 16 квітня

2004 року № 7 Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ роз`яснено, що види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів на підтвердження того, що нормальне використання своєї власності неможливо без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому, слід довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити яким-небудь іншим способом.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Частинами першою-другою статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, врахувавши вказані норми матеріального права, обґрунтовано виходив із того, що позивачем доведено неможливість належного господарського використання власної земельної ділянки за цільовим призначенням без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки.

При цьому суди врахували, що саме встановлення земельного сервітуту на земельній ділянці відповідача буде найменш обтяжливим для сторін та відповідатиме історично складеному порядку користування земельною ділянкою.

Доводи касаційної скарги про порушення судами попередніх інстанцій

частини четвертої статті 49 ЦПК України є безпідставними, оскільки не дивлячись на назву заяви від 20 жовтня 2017 року, поданої представником позивача, фактично нею предмет позову не змінювався.

Крім того положення частини четвертої статті 49 ЦПК України, на які посилається заявник в касаційній скарзі, є чинними із 15 грудня 2017 року. Вимоги викладені в заяві представника позивача від 20 жовтня 2017 року були предметом судового розгляду та саме проти них відповідач та її представник подавали свої заперечення.

Частиною другою статті 31 ЦПК України (в редакції станом на 20 жовтня 2017 року) було передбачено право позивача до початку розгляду справи по суті шляхом подання письмової заяви змінити предмет або підставу позову.

Натомість після скасування попередніх судових рішень ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ

від 05 квітня 2017 року та направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, її розгляд по суті станом на 20 жовтня 2017 року не розпочався.

Посилання заявника на неправильне застосування судами статті 402 ЦК України та неврахування судами того, що позивач не надав доказів звернення до неї із пропозицією щодо укладення договору про встановлення сервітуту спростовані матеріалами справи. Судами встановлено, що між сторонами довгий час (понад 10 років) триває спір щодо використання позивачем земельної ділянки відповідача для проїзду (проходу) та не дивлячись на розгляд даної справи в судах із 2014 року, в позасудовому порядку угоди між сторонами не досягнуто.

Доводи касаційної скарги порушення судами попередніх інстанції положень частини п`ятої статті 411 ЦПК України підлягають відхиленню, оскільки суди під час нового розгляду врахували доводи відповідача про те, що вона заперечує проти встановлення безоплатного сервітуту; навели в судових рішеннях висновки, з посиланням на відповідні докази, про неможливість задоволення такої потреби позивача в інший спосіб; з`ясували, що запропонований експертом варіант № 1 встановлення сервітуту відповідатиме історично складеному порядку користування земельними ділянками.

Інші доводи касаційної скарги не спростовують встановлені апеляційним судом обставини та переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів, які були предметом дослідження судів попередніх інстанцій.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) вказано, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58, 59, 212 ЦПК України у попередній редакції 2004 року, так і статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Судами попередніх інстанцій правильно застосовано норми матеріального та не допущено порушень норм процесуального права, які б давали підстави для скасування оскарженого судового рішення, зроблені обґрунтовані висновки з урахуванням доказів наданих сторонами.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для її вирішення, ухвалили судові рішення із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення процесуального права, що відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області від 23 січня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 12 вересня

2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Шипович

О. В. Білоконь

Є. В. Синельников