Постанова

від 07.10.2020 по справі 204/2270/18

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ДНІПРОВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Провадження № 22-ц/803/6844/20 Справа № 204/2270/18 Суддя у 1-й інстанції - Черкез Д.Л. Суддя у 2-й інстанції - Ткаченко І. Ю.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 жовтня 2020 року Дніпровський Апеляційний суд у складі:

головуючого - судді Ткаченко І.Ю.

суддів - Каратаєвої Л.О., Деркач Н.М.

за участю секретаря - Бондаренко В.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпро цивільну справу

за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики

за апеляційною скаргою ОСОБА_1

на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2020 року,-

В С Т А Н О В И В:

У листопаді 2019 року до Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська з Верховного Суду на новий розгляд надійшла цивільна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики, яку позивач уточнив 03 грудня 2019 року, в якій він остаточно просив ухвалити рішення та стягнути з відповідача на користь позивача заборгованість за договором позики від 27 вересня 2009 року у загальному розмірі: 159 855,57 доларів США, з яких: 118 000,00 доларів США - сума основної заборгованості, 34 765,87 доларів США - відсотки за користування грошовими коштами, 7 089,70 доларів США - 3 % річних за користування грошовими коштами, а також судові витрати.

В обґрунтування своїх позовних вимог позивач зазначив, що 27 вересня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 був укладений договір позики, згідно якого відповідач взяв у позивача в борг грошові кошти в сумі 120 000,00 доларів США та зобов`язався повернути зазначену суму не пізніше грудня 2010 року. На підтвердження факту укладення договору позики відповідачем власноручно була складена розписка. Свої зобов`язання відповідач не виконав, кошти у визначений сторонами строк, не повернув. На неодноразові телефонні дзвінки позивача відповідач не відповідає, повністю ігнорує вимоги про повернення позики. Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 ЦК України. З огляду на те, що договором не передбачено інший розмір процентів річних, то позивач вважає необхідним також стягнути з відповідача, у відповідності до положень статті 625 ЦК України, три проценти річних від простроченої суми за весь час прострочення. Крім того, позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлене договором або законом, а якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Відсотки за користування грошовими коштами за період з 04.04.2016 року по 04.04.2018 року складають 34 765,87 доларів США., а 3% річних за вказаний період становлять 7 089,70 доларів США. При цьому, згідно тексту розписки, укладеної сторонами, кінцевим строком повернення позики сторони погодили грудень 2010 року. Таким чином, строк позовної давності для вимог про стягнення заборгованості з відповідача спливав у грудні 2013 року. Водночас, на неодноразову вимогу позивача про повернення позики, відповідач 12 червня 2013 року та 04 квітня 2016 року частково почав повертати грошові кошти у сумі 1000,00 доларів США, що підтверджується розписками про часткове повернення грошових коштів. У зв`язку із викладеним, позивач вважає, що позовна давність пред`явлення вимог не спливла, оскільки переривалась вчиненням відповідачем дій з виконання обов`язку за договором позики, а тому боржник не звільняється від відповідальності за виконання грошового зобов`язання відповідно до умов договору позики (розписки). До теперішнього часу відповідач ухиляється від повернення суми боргу, чим порушує взяті на себе зобов`язання. Суму заборгованості позивач просить стягнути з відповідача у доларах США, посилаючись при цьому на висновки, викладені у постанові Великої палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року по справі № 761/12665/14-ц. У зв`язку з викладеним позивач звернувся до суду з даним позовом. (том 1 а.с. 2-7).

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2020 року у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення заборгованості за договором позики - відмовлено (том 1 а.с. 245-247).

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 посилаючись на порушення судом 1 інстанції норм матеріального права, недодержання норм процесуального права, просить оскаржуване рішення суду скасувати та позовні вимоги задовольнити у повному обсязі (том 2 а.с. 1-4).

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Сторони та їх представники в судове засідання не з`явилися, про день та час розгляду справи повідомлені належним.

Від представника позивача надійшла заява з проханням відкласти розгляд справи у зв`язку з карантином, оскільки він перебуває на самоізоляції з 05.10.2020 року.

Враховуючи, що дана заява подана особисто представником за 13 хвилин до судового засідання, доказів на підтвердження обставин, зазначених в заяві, до неї не додано, та виходячи з того, що він не був позбавлений можливості заявити клопотання про розгляд справи в режимі відеоконференції з використанням власних технічних засобів за допомогою системи EasyCom, колегія суддів підстави для відкладення розгляду справи не встановила. Справа розглянута за відсутності сторін та їх представників.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції у межах доводів апеляційної скарги і вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, виходячи з наступних підстав.

Судом 1 інстанції встановлено, що 27 вересня 2009 року ОСОБА_1 надав у позику відповідачу ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 120 000,00 доларів США, що підтверджується письмовою розпискою ОСОБА_2 від 27 вересня 2009 року (а.с. 8).

Згідно вказаної розписки відповідач зобов`язався повернути позивачу борг у сумі 120 000,00 доларів США у грудні 2010 року.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог суд 1 інстанції виходив з того, що між сторонами дійсно було укладено спірний договір, але позивачем пропущено строк позовної давності для звернення до суду з позовними вимогами, про застосування якого було заявлено відповідачем.

Колегія суддів із вказаними висновками суду 1 інстанції погоджується.

Так, поняття позикових відносин і договору позики визначаються положеннями глави 71 ЦК України.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

За своїми ознаками договір позики є реальним, строковим або безстроковим, оплатним або диспозитивно безоплатним.

Договір позики вважається укладеним у момент здійснення дій з передачі предмета договору на основі попередньої домовленості (п. 2 ч.1 ст.1046 ЦК України).

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).

Ця особливість реальних договорів зазначена в ч. 2 ст. 640 ЦК України, за якою якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладення договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Так, в постанові Верховного Суду України від 02.07.2014р. у справі №6-79цс14 зазначено, що відповідно до норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України договір позики (на відміну від договору кредиту) за своєю юридичною природою є реальною односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника або інший письмовий документ, незалежно від його найменування, з якого дійсно вбачається як сам факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, так і дати її отримання .

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, яка викладена у постанові Верховного Суду України від 18.09.2013р. № 6-63цс13, письмова форма договору позики внаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладання договору, але й факту передачі грошей.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц (провадження № 14-96цс18) зазначено, що суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосовувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

З матеріалів справи вбачається, що між сторонами дійсно виникли спірні правовідносини, оскільки згідно розписки від 27.09.2009 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 кошти у сумі 120 000 доларів США та зобов`язався повернути борг до грудня 2010 року (том 1 а.с. 8).

З матеріалів справи також вбачається, що боргова розписка є правомірною, оскільки її недійсність законом прямо не встановлена та судом недійсною не визнавалась, зобов`язання за розпискою не припинено ані шляхом її виконання, ані з інших підстав, встановлених Законом.

Як вбачається з розписки, нею підтверджено факт отримання в борг (тобто із зобов`язанням повернення) певної грошової суми, дату її отримання (27.09.2009р. в сумі 120 000 доларів США.), що з урахуванням норм ст.ст. 1046, 1047 ЦК України та вищенаведеної правової позиції Верховного Суду України від 02.07.2014р. у справі №6-79цс14, доводить факт отримання позивачем грошей у борг.

При цьому, відповідачем було заявлено про застосування позовної давності, яка й була застосована судом 1 інстанції, що на думку колегії суддів є цілком обґрунтованим.

Відповідно до положень ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до положень ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Частиною 1 ст. 261 ЦК України визначено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

З боргової розписки від 27.09.2009 року вбачається, що кінцевим строком повернення позики є грудень місяць 2010 року (том 1 а.с. 8).

Згідно ст. 254 ЦК України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку, а строк, що визначений місяцями, у відповідне число останнього місяця.

Так зважаючи на те, що строк повернення позики сплинув 31 грудня 2010 року, тобто про порушення свого права позивач ОСОБА_1 дізнався 01 січня 2011 року, а з позовом звернувся лише 05 квітня 2018 року (том 1 а.с.2), тобто з пропуском трирічного строку, відтак суд 1 інстанції дійшов вірного висновку про застосування строку позовної давності.

Що стосується посилань позивача щодо переривання строку позовної давності шляхом часткового повернення боргу, то колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів щодо сплати відповідачем частини боргу.

Крім того, відповідач заперечує факт повернення боргу позивачу та отримання від нього відповідних розписок від 12.06.2013 р. та від 04.04.2016 р.

Позивачем ОСОБА_1 не надані на підтвердження вищевказаного відповідних доказів, а копії розписок, наданих позивачем, від 12.06.2013 р. та від 04.04.2016 р. про отримання від відповідача ОСОБА_2 коштів у сумі по 1000 доларів США в якості погашення боргу за борговою розпискою від 27.09.2009 р., не є належними та допустимими доказами.

Так, на підтвердження повернення коштів 12.06.2013 р. у сумі 1000 доларів США. та 04.04.2016 р. у сумі 1000 доларів США, повинні були бути представлені оригінали розписок саме відповідачем ОСОБА_2 , а не позивачем ОСОБА_1 .

Інші доводи апеляційної скарги висновків суду першої інстанції не спростовують та фактично зводяться до незгоди з рішенням суду та особистого тлумачення норм права й обставин справи. Судом першої інстанції у повному обсязі з`ясовані права та обов`язки сторін, обставини справи, доводи сторін перевірені і їм дана належна оцінка, справа розглянута у рамках заявлених позовних вимог та на підставі доказів, наданих сторонами. Порушень матеріального чи процесуального закону, які б могли призвести до скасування або зміни рішення суду, судом апеляційної інстанції не встановлено, а тому його слід залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 268, 367, 368, 374, 375, 381-383 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - залишити без задоволення.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 18 травня 2020 року - залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду протягом тридцяти днів в передбаченому законом порядку.

Судді :