Постанова

від 29.10.2020 по справі 300/1045/20

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 жовтня 2020 рокуСправа № 300/1045/20 пров. № А/857/9661/20 А/857/9663/20

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

судді-доповідача - Качмара В.Я.,

суддів - Большакової О.О., Мікули О.І.,

при секретарі судового засідання - Хомича О.Р.,

розглянувши у відкритому судовому в м.Львові апеляційні скарги Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року та додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року (суддя Главач, м.Івано-Франківськ) у справі за його позовом до Комунального підприємства Покуття-Комунальник про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені,-

ВСТАНОВИВ:

У травні 2020 року Івано-Франківське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів (далі - Фонд) звернулося до суду із позовом до Комунального підприємства Покуття-Комунальник (далі - КП) в якому просило стягнути з відповідача на користь Фонду адміністративно-господарські санкції у розмірі 82879 грн.

Рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 20 липня 2020 року у задоволенні позову відмовлено.

Додатковим рішенням Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року стягнуто з позивача на користь відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн.

Не погодившись із ухваленими судовими рішеннями, його оскаржив позивач, який із покликанням на неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права, просить такі скасувати та прийняти нове рішення про задоволення позову та відмову у задоволенні заяви про розподіл судових витрат.

В апеляційній скарзі вказує, що відповідач у 2019 році не виконав норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів, чим порушив вимоги частини першої статті 19 Закону України Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні (далі Закон №875-ХІІ). Щодо розподілу судових витрат на правничу допомогу адвоката, зазначає, що сума в задоволеному судом розмірі не відповідає складності справи та виконаних адвокатом робіт, часу витраченим на виконання відповідних робіт (послуг) ціною позову та/або значенням справи для сторони.

Відповідач відзиву на апеляційну скаргу щодо оскарження рішення не подав.

У відзиві на апеляційну скаргу щодо додаткового рішення заперечує вимоги такої, вважає судове рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення. Розгляд справи проводити у відсутності представника відповідача.

Позивач в судове засідання не надіслав свого представника про дату, час та місце розгляду справи повідомлений належним чином, а тому відповідно до частини другої статті 313 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС), суд апеляційної інстанції вважає за можливе провести розгляд справи у відсутності належним чином повідомленої сторони.

Заслухавши суддю-доповідача, переглянувши справу за наявними у ній доказами, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції приходить до переконання, що апеляційна скарга на рішення суду не підлягає задоволенню, а апеляційну скаргу на додаткове рішення слід задовольнити частково, з наступних підстав.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач виконав обов`язок щодо створення робочого місця для особи з інвалідністю з моменту виникнення такого обов`язку, що у свою чергу виключає допущення КП порушення вимог Закону №875-ХІІ, а відтак позивачем необґрунтовано застосовано до відповідача адміністративно-господарські санкції та нараховано пеню.

Такі висновки суду першої інстанції відповідають встановленим обставинам справи, зроблені з додержанням норм матеріального і процесуального права, з таких міркувань.

Частково задовольняючи вимоги заяви позивача про розподіл судових витрат понесених на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції виходив з того, що виходячи з критерію пропорційності, складності справи такі витрати підлягають стягненню у розмірі 10000 грн.

Такі висновки суду першої інстанції є дещо помилковими, з таких міркувань.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено матеріалами справи, що КП 05.02.2020 подано Фонду звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2019 рік форми 10-ПІ (далі - Звіт), згідно якого в 2019 році середньооблікова кількість штатних працівників Підприємства становила 40 осіб. Середньооблікова кількість штатних працівників, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність -1 особа, кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону №875-ХІІ - 1 особа (а.с.4).

Позивачем за результатами проведеної перевірки зазначеного Звіту, зроблено висновок, що відповідачем не виконано відсоткового нормативу, призначеного для працевлаштування інвалідів, як це передбачено статтею 19 Закону №875-ХІІ.

На підставі цього Фонд розрахував суму адміністративно-господарських санкцій за невиконання нормативу робочих місць для працевлаштування особи з інвалідністю та листом від 12.03.2020 №03-40/257 повідомив КП про необхідність перерахувати до 15.04.2020 кошти на загальну суму 82879 грн. (а.с.6, 48).

В свою чергу, КП на вказаний лист, надано відповідь, згідно якої підприємством були виконані вимоги Закону №875-ХІІ щодо прийняття заходів для працевлаштування особи з інвалідністю, а саме створено робоче місце для особи з інвалідністю, територіальному центу зайнятості надавалася інформація для працевлаштування особи з інвалідністю, жодних відмов у працевлаштуванні особам з інвалідністю не було (лист від 10.04.2020 №32) (а.с.49 - 50).

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та способом, передбаченими Конституцією та законами України.

Згідно з частиною першою статті 19 Закону № 875-XII (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця.

При цьому, частиною другою статті 19 Закону №875-XII зобов`язано підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.

Частиною першою статті 20 Закону №875-ХІІ встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих осіб з інвалідністю менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі на підприємстві, в організації громадських організацій осіб з інвалідністю, у фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування особи з інвалідністю і не зайняте особою з інвалідністю.

Так, відповідно до частини першої статті 218 Господарського кодексу України (далі ГК) підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання.

Частиною другою наведеної статті передбачено, що учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.

Зі змісту частини другої статті 218 ГК вбачається, що вказана норма встановлює підстави для звільнення від відповідальності, як за невиконання або неналежне виконання господарського зобов`язання (за що встановлено відповідальність у вигляді відшкодування збитків, штрафні санкції, або оперативно-господарські санкції), так і за порушення правил здійснення господарської діяльності (за що встановлено відповідальність у вигляді адміністративно-господарських санкцій).

Отже, суб`єкт звільняється від відповідальності, зокрема, за порушення правил здійснення господарської діяльності (тобто від адміністративно-господарських санкцій), якщо доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення правопорушення.

Згідно з пунктом 4 частини третьої статті 50 Закону України Про зайнятість населення (далі - Закон №5067-VI) роботодавці зобов`язані: своєчасно та в повному обсязі у порядку, затвердженому центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, за погодженням з центральним органом виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у галузі статистики, подавати територіальним органам центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, інформацію про попит на робочу силу (вакансії); заплановане масове вивільнення працівників у зв`язку із змінами в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідацією, реорганізацією або перепрофілюванням підприємств, установ, організацій, скороченням чисельності або штату працівників підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання за два місяці до вивільнення.

На виконання пункту 4 частини третьої статті 50 Закону №5067-VI наказом Міністерства соціальної політики України від 31.05.2013 №316 затверджено Порядок подання форми звітності № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.06.2013 за №988/23520; далі Порядок №316; в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин). В контексті прийнятого Закону №5067-VI та затвердженого Порядку №316 на роботодавців покладено обов`язок подавати до відповідного центру зайнятості звітність форми №3-ПН лише за наявності у роботодавця попиту на робочу силу (вакансії) не пізніше ніж через 3 робочі дні з дати відкриття вакансії.

При цьому, періодичності подачі звітності за формою № 3-ПН законодавством не встановлено. Тому, якщо роботодавець одноразово подав звітність форми № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) у строк не пізніше 3 робочих днів з дати відкриття вакансії, він виконав обов`язок своєчасно та в повному обсязі у встановленому порядку подати інформацію про попит на робочу силу (вакансії). Це означає, що в такому випадку учасник господарських відносин вжив залежних від нього передбачених законодавством заходів для відповідності середньооблікової чисельності працюючих осіб з інвалідністю установленим нормативам, тобто заходів для недопущення господарського правопорушення.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 20 травня 2019 року у справі №820/1889/17.

З матеріалів справи видно, що КП, з метою працевлаштування осіб з інвалідністю 22.03.2019 подано до територіального центру занятості звітність форми № 3-ПН Інформація про попит на робочу силу (вакансії) від 21.03.2019 №40 про наявність вакансії двірника (а.с.41 - 44).

При цьому, також відповідачем розміщено інформацію про наявність вакансії в друкованих засобах масової інформації - газеті Снятинська вежа (від 27.12.2018 №52) (а.с.35).

В свою чергу, звітність форми №3-ПН подано до територіального центру занятості 22.03.2019, у зв`язку з тим, що громадяни ОСОБА_1 (особа з інвалідністю) виявив бажання працювати в КП, однак через незадовільний стан здоров`я у період з 01.01.2019 по 20.03.2019 відкладав працевлаштування на підприємстві та в результаті 20.03.2020 остаточно відмовився від працевлаштування в КП через поганий стан здоров`я (а.с.36-40).

Системний аналіз вищезазначених норм законодавства дає підстави для висновку, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов`язані:

виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця з урахуванням індивідуальних програм реабілітації;

надавати державній службі зайнятості необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю інформацію у порядку, передбаченому Законом №5067-VI та Порядком №316;

звітувати Фонду у порядку, встановленому Законом №875-ХІІ;

у разі невиконання такого нормативу - щороку сплачувати відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.

В свою чергу, закон не покладає обов`язок на підприємство здійснювати самостійний пошук працівників - осіб з інвалідністю.

Аналогічна позиція викладена в постановах Верховного Суду від 7 лютого 2018 року у справі П/811/693/17, від 20 травня 2019 року у справі № 820/1889/17, 11 вересня 2020 року у справі №440/2375/19.

Таким чином, відповідач вжив всіх необхідних заходів для недопущення порушень вимог Закону №875-ХІІ при здійсненні господарської діяльності, оскільки, створив робоче місце для особи з інвалідністю та інформував центр зайнятості про наявне вакантне місце для працевлаштування особи з інвалідністю. Крім того, фактів відмови особам з інвалідністю у прийнятті на роботу з боку КП не встановлено.

За вказаних обставин, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, що відповідачем були виконані вимоги Закону №875-ХІІ щодо вжиття заходів для працевлаштування осіб з інвалідністю, а тому відсутні підстави для застосування до товариства адміністративно-господарських санкцій.

Відповідно до статті 316 КАС суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи, враховуючи вимоги наведених правових норм, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення суд першої інстанції, правильно встановив обставини справи, не допустив порушень норм матеріального та процесуального права, які могли б бути підставою для його скасування, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення.

Щодо додаткового рішення, то необхідно зазначити, що вирішуючи питання про розподіл судових витрат в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції необґрунтовано дійшов висновку про можливість стягнення таких у розмірі 10000 грн.

Відповідно до частини сьомої статті 139 КАС розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно з частиною першою, пунктом першим частини третьої статті 132 КАС судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема на професійну правничу допомогу судового рішення суду видно, що ним стягнуто на користь відповідача судові витрати на правничу допомогу адвоката у розмірі 10000 грн.

При цьому, такий висновок суду зроблений на підставі того, що сума зазначених витрат в частині того, що послуги адвоката (виконані роботи) у вигляді правового аналізу справи, збору доказів, опитування свідків, вивчення судової практики з даного питання та розробка концепції захисту становить 5000 грн; складання та подання відзиву (заперечень) до суду 3000 грн; складання та подання заперечень на відповідь на відзив (які направленні до суду після ухвалення судового рішення (24.07.2020)) -2000 грн є обґрунтованою.

Так, як видно з матеріалів справи правова допомога у цій справі надавалась КП адвокатом Гнидкою М.В. на підставі договору про надання правової допомоги від 01.03.2020 №54/7 (далі - Договір). Згідно акта надання послуг від 17.07.2020 за виконанні у ньому роботи (надані послуги) у суді першої інстанції відповідачу адвокату необхідно сплатити 25000 грн, що і було зроблено останнім згідно платіжного доручення від 17.07.2020 №746 (а.с.29-30, 83-84).

За змістом статті 134 КАС витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування вказаного виду судових витрат суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі Двойних проти України (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі Гімайдуліна і інших проти України (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі East/West Alliance Limited проти України , від 26 лютого 2015 року у справі Баришевський проти України (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим .

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі Лавентс проти Латвії зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Разом з тим, у попередньому розрахунку витрат на професійну правничу допомогу та акті наданих послуг до Договору не вказано затрачений час на послуги у вигляді: правового аналізу справи, збору доказів, опитування свідків, вивчення судової практики з даного питання та розробка концепції захисту; складання та подання відзиву (заперечень) до суду; складання та подання заперечень на відповідь на відзив до суду. Також жодним чином не обґрунтовано заявлену адвокатом вартість послуг з посиланням на первинні документи.

З огляду на викладене, розподіляючи судові витрати, понесені відповідачем на професійну правничу допомогу, суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що наявні в матеріалах справи Договір, акт наданих послуг, платіжне доручення є достатніми документами на підставі яких можливе відшкодування витрат на професійну правничу допомогу у визначеному судом розмірі (10000 грн) з іншої сторони, адже цей розмір має бути доведений, документально обґрунтований та відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Тому зазначені КП витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 10000 грн є завищеними, належним чином не обґрунтованими та становлять надмірний тягар для позивача, що суперечить принципу розподілу судових витрат.

Такі висновки апеляційного суду узгоджуються із правовою позицією Верховного Суду викладеною щодо подібного питання у постанові від 9 жовтня 2019 року по справі № 1.380.2019.000317.

Крім того, як вказав Верховний Суд у постанові від 26 червня 2019 року за результатами розгляду справи №200/14113/18-а суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої було ухвалено рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір витрат, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору. При визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Враховуючи складність справи та виконані роботи, принципи співмірності та розумності судових витрат, апеляційний суд дійшов висновку про необхідність зменшити їх розмір та стягнути з позивача на користь відповідача 5000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 317 КАС підставами для скасування судового рішення суду першої інстанції повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

З огляду на зазначене, враховуючи вимоги наведених правових норм суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що при ухваленні оскаржуваного судового рішення, суд першої інстанції внаслідок невірного тлумачення норм процесуального права та без належної оцінки обставин справи дійшов помилкового висновку про можливість стягнення із позивача на користь відповідача судових витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн, тому вказане рішення у цій частині з урахуванням висновків апеляційного суду щодо розглядуваної вимоги підлягає зміні шляхом зменшення таких витрат на суму 5000 грн.

Керуючись статтями 308, 310, 315-316, 317, 321, 322, 325, 328, 329 КАС суд,

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року - без змін.

Апеляційну скаргу Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів задовольнити частково.

Додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року змінити, виклавши абзац другий резолютивної частини додаткового рішення у такі редакції:

Стягнути на користь Комунального підприємства Покуття-Комунальник (ЄДРПОУ:35602573) за рахунок бюджетних асигнувань Івано-Франківського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів (ЄДРПОУ: 13662300) судові витрати на професійну правничу допомогу в сумі 5000 (п`ять тисяч) гривень. .

В решті додаткове рішення Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 31 липня 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Суддя-доповідач В. Я. Качмар судді О. О. Большакова О. І. Мікула Повне судове рішення складено 5 листопада 2020 року.