Постанова

від 04.11.2020 по справі 344/18965/18

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 344/18965/18

Провадження № 22-ц/4808/1156/20

Головуючий у 1 інстанції Струтинський Р. Р.

Суддя-доповідач Мелінишин

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 листопада 2020 року м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого (суддя-доповідач) Мелінишин Г.П.

суддів: Максюти І.О., Томин О.О.,

секретаря Петріва Д.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом Івано-Франківської міської ради до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, за апеляційною скаргою Івано-Франківської міської ради на ухвалу Тисменицького районного суду в складі судді Струтинського Р.Р., постановлену 16 вересня 2020 року в м. Івано-Франківську,

в с т а н о в и в:

У листопаді 2018 року Івано-Франківська міська рада звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, заподіяних внаслідок використання земельної ділянки комунальної власності без наявності правовстановлюючих документів.

Ухвалою Івано-Франківського міського суду від 19 листопада 2018 року відкрито провадження в даній справі, а ухвалою цього ж суду від 22 січня 2019 року справу передано на розгляд Тисменицького районного суду за встановленою підсудністю.

Ухвалою Тисменицького районного суду від 16 вересня 2020 року провадження в справі закрито.

Постановляючи вказану ухвалу, суд першої інстанції виходив з того, що справа не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, оскільки спір існує між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем. Відповідно належить до юрисдикції господарського суду.

Не погодившись з ухвалою суду з підстав порушення судом норм матеріального та процесуального права, Івано-Франківська міська рада подала апеляційну скаргу, в якій просить ухвалу скасувати. Вважає, що суд дійшов необґрунтованого висновку стосовно визначення правил юрисдикції цього спору та віднесення його до компетенції господарського суду. При цьому наявність у фізичної особи статусу суб`єкта господарювання не означає, що усі правовідносини з її участю є господарськими. Необхідними ознаками господарської діяльності є сфера суспільного виробництва з метою задоволення не власних потреб виробника, а інших осіб, поєднання приватного інтересу, наприклад, в одержанні прибутку та публічних інтересів суспільства в особі широкого кола споживачів.

Як вбачається з матеріалів справи, земельна ділянка використовується ОСОБА_1 для обслуговування нежитлових приміщень, а не для ведення господарської діяльності. Докази використання ним нежитлових будівель та земельної ділянки у господарській діяльності у матеріалах справи відсутні. Відтак, спірні правовідносини щодо фактичного використання відповідачем земельної ділянки без належного оформлення такого не мають ознак господарських. Тому наявність в нього статусу підприємця сама по собі не свідчить про те, що він виступає в такій якості, зокрема у правовідносинах з користування земельною ділянкою без укладення договору оренди. З огляду на це посилається на висновки, викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі №629/4628/16-ц, від 27 червня 2018 року у справі №749/230/15-ц, від 03 жовтня 2018 року у справі №904/1182/17 та від 17 жовтня 2018 року у справі №922/2972/17 в подібних правовідносинах. Відтак, враховуючи суб`єктний склад учасників справи, характер спірних правовідносин, суть права та/або інтересу, за захистом якого звернувся позивач, дана справа повинна розглядатися за правилами цивільного судочинства.

Також щодо встановленого законом суду, що гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи, неодноразово наголошував Європейський суд з прав людини (зокрема, пункт 24 рішення від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України ).

Більше того, постановляючи оскаржувану ухвалу суд порушив норми частини 2 статті 200 ЦПК України щодо можливості закриття провадження у справі лише на стадії підготовчого провадження.

Не дотримано судом також і вимог статті 256 ЦПК України, оскільки позивачу не роз`яснено до якого суду віднесено розгляд справи.

Інші сторони правом на подання відзиву не скористалися.

В засіданні апеляційного суду представник апелянта ОСОБА_2 доводи апеляційної скарги підтримав з наведених у ній мотивів.

ОСОБА_1 та його представник - адвокат Говзан М.М. в судове засідання не з`явилися. При цьому останній подав заяву про відкладення розгляду справи, покликаючись на хворобу.

Враховуючи належне повідомлення сторони відповідача про дату, час і місце розгляду справи, відсутність доказів поважності причин їх неявки в судове засідання, скорочені строки розгляду справи, колегія суддів відповідно до статті 372 ЦПК України перешкод розглядові справи за таких обставин не знаходить.

Згідно положень статті 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами, перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта , дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення в межах доводів, а також вимог апеляційної скарги, суд дійшов висновку, що скарга підлягає до часткового задоволення з таких підстав.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам судове рішення відповідає не в повній мірі.

У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом (стаття 125).

Згідно з вимогами частини першої статті 18 Закону України від 02 червня 2016 року №1402-VIII Про судоустрій і статус суддів суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення.

З метою якісної та чіткої роботи судової системи міжнародним і національним законодавством передбачено принцип спеціалізації судів. Система судів загальної юрисдикції є розгалуженою. Судовий захист є основною формою захисту прав, інтересів та свобод фізичних і юридичних осіб, державних та суспільних інтересів.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

При визначенні предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 12 жовтня 1978 року у справі Zand v. Austria та у рішенні від 20 липня 2006 року у справі Сокуренко і Стригун проти України вказав, що словосполучення встановлений законом поширюється не лише на правову основу самого існування суду , але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття суд, встановлений законом у частині першій статті 6 Конвенції передбачає усю організаційну структуру судів, включно з … питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів… . З огляду на це не вважається судом, встановленим законом орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Згідно із положеннями частини 1 статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких справ здійснюється в порядку іншого судочинства.

Відповідно до частини першої статті 24 ЦК України людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

Фізична особа здатна мати обов`язки як учасник цивільних відносин (частина п`ята статті 26 ЦК України).

Згідно із частиною другою статті 4 ГПК України (в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року №2147-VIII) юридичні особи та ФОП, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України визначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ.

Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України). Це право закріплено й у статті 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Тобто, фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого вона набула з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - підприємця. При цьому правовий статус ФОП сам по собі не впливає на будь-які правомочності фізичної особи, зумовлені її цивільною право- і дієздатністю, та не обмежує їх.

Відповідно до частини другої статті 50 ЦК України фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі №916/1261/18 (провадження №12-37гс19).

15 травня 2019 року Велика Палата Верховного Суду у справі №686/19389/17 (провадження №14-42цс19) сформувала правовий висновок про те, що для встановлення факту користування відповідачем земельною ділянкою з метою здійснення господарської, зокрема підприємницької, діяльності потрібно встановити факт ведення діяльності нею як ФОП на цій земельній ділянці, спрямованої на виготовлення та реалізацію, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру.

З`ясовано, що в листопаді 2018 року Івано-Франківська міська рада звернулася в суд з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, спричинених внаслідок використання земельної ділянки комунальної власності по АДРЕСА_1 , площею 0,0999 га, кадастровий номер 2610100000:03:002:0138, без правовстановлюючих документів, в розмірі 23703,02 грн за період з 22 квітня по 28 травня 2016 року, з 08 грудня по 31 грудня 2017 року та з 01 січня по 12 березня 2018 року. Підставою для нарахування збитків стало порушення ним вимог чинного законодавства щодо використання земельної ділянки без оформлення договору оренди.

Закриваючи провадження в даній справі, суд першої інстанції виходив з того, що відповідач є фізичною особою-підприємцем та використовує належні йому на праві власності нежитлові приміщення по АДРЕСА_1 виключно для підприємницької діяльності, усі дозволи на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки надавалися йому як суб`єкту господарської діяльності. Відтак дійшов висновку, що наявний між юридичною особою та фізичною особою-підприємцем спір підлягає розгляду у порядку господарського судочинства, що є підставою для закриття провадження в даній справі відповідно до положення пункту 1 частини 1 статті 255 ЦПК України.

Колегія суддів погоджується з такими висновками місцевого суду, оскільки вони відповідають обставинам справи та нормам процесуального права.

Установлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 22 квітня 2016 року ОСОБА_1 набув у власність нежитлові приміщенні по АДРЕСА_1 загальною площею 366,9 кв.м. Вказані приміщенні розташовані на земельній ділянці площею 0,0999 га, кадастровий номер 2610100000:03:002:0138, яка перебуває в оренді продавця за цим договором ОСОБА_3 згідно договору оренди землі №424 від 22 жовтня 2010 року і надана для їх обслуговування. Відповідно до п. 10 договору покупець зобов`язувався протягом двох місяців з моменту посвідчення даного договору укласти договір оренди земельної ділянки з Івано-Франківською міською радою (а.с. 13-29). Ця ділянка відноситься до земель комерційного призначення, зокрема її цільове призначення - 03.07. Для будівництва та обслуговування будівель торгівлі (а.с. 30).

Про зазначений спосіб цільового використання спірної земельної ділянки позивач не заперечував.

Як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 є фізичною особою-підприємцем. Як на день постановлення оскаржуваної ухвали, так і на день розгляду справи апеляційним судом не припиняв своєї підприємницької діяльності. Зазначене нерухоме майно використовується ним як фізичною особою-підприємцем в господарській діяльності, про що також свідчить інформація з цього державного реєстру.

Матеріалами справи (а.с. 48-52) підтверджується, що відповідач власне як суб`єкт господарської діяльності з метою оформлення орендних відносин звертався до Івано-Франківської міської ради із заявою про укладення договору оренди земельної ділянки. Рішенням ради від 15.03.2017 року №67-11 йому як фізичній особі-підприємцю було надано дозвіл на складання проектів землеустрою щодо відведення земельної ділянки площею 0,0999 га для обслуговування складського приміщення по АДРЕСА_1 (пункт 1 Додатку 1). На підставі вказаного рішення 08 червня 2017 року ним як ФОП укладено договір про розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки № НОМЕР_1 . При цьому усі подальші висновки та погодження йому надавалися як суб`єкту господарської діяльності. 20 жовтня 2017 року через Центр надання адміністративних послуг Івано-Франківської міської ради, реєстраційний номер 258534, виготовлений проект з відповідним пакетом документів передано на розгляд чергової сесії (а.с. 48-55).

Щодо визначення статусу відповідача як фізичної особи-підприємця, то це також вбачається з матеріалів переписки позивача з ним (а.с. 8, 10-11, 43-45).

З урахуванням встановлених обставин, колегія суддів вважає, що спір у цій справі, який виник за участю суб`єкта господарювання - ОСОБА_1 як ФОП з органом місцевого самоврядування з метою здійснення підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці, та використання її з цією метою, належить до спорів, які підлягають розгляду в порядку господарського судочинства.

Згідно із положеннями частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Наведене узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 27 червня 2018 року в справі №749/230/15-ц.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

При цьому суд повинен повідомити заявникові, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ. Суд апеляційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду, який прийняв судове рішення про закриття провадження у справі, із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією (частина перша статті 256 ЦПК України).

Встановлено, що місцевим судом позивачеві не роз`яснено до юрисдикції якого суду віднесено розгляд таких справ, що не є, однак, підставою для скасування правильного по суті судового рішення. Відповідно з огляду на вищенаведене, колегія суддів вважає за необхідне змінити ухвалу суду, роз`яснивши Івано-Франківській міській раді, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду та що протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до суду першої інстанції, який прийняв рішення про закриття провадження у справі, з заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Щодо аргументів апелянта про порушення судом інших норм процесуального права, що є підставою для скасування прийнятої ухвали, то такі є неспроможними.

Згідно пункту частини першої статті 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: 1) залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення; 2) скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

За змістом статті 376 ЦПК України підставами для зміни судового рішення, є, в тому числі, порушення норм процесуального права. При цьому порушення норм процесуального права може бути підставою для зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи.

Відтак враховуючи, що судом в порушення норм статті 256 ЦПК України не роз`яснено позивачу до юрисдикції якого суду віднесена дана справа, ухвалу суду слід змінити.

Натомість доводи апеляційної скарги не дають підстав вважати, що висновки суду по суті вирішення даного питання не відповідають обставинам справи, а ухвала постановлена з порушенням норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.

Тому апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення.

Керуючись статтями 374, 376, 381- 384, 389, 390 ЦПК України, суд

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу Івано-Франківської міської ради задовольнити частково. Ухвалу Тисменицького районного суду від 16 вересня 2020 року змінити.

Роз`яснити Івано-Франківській міській раді, що розгляд даної справи віднесено до юрисдикції господарського суду та що протягом десяти днів з дня отримання копії судового рішення вона може звернутися до суду першої інстанції, який прийняв рішення про закриття провадження у справі, з заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

В іншій частині ухвалу суду залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня прийняття, однак може бути оскаржена в касаційному порядку безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту постанови.

Головуючий Г.П. Мелінишин

Судді: І.О. Максюта

О.О. Томин

Повний текст постанови виготовлено 05 листопада 2020 року