Постанова

від 21.10.2020 по справі 755/4551/19

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа №755/4551/19

Апеляційне провадження №22-ц/824/6349/2020

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

21 жовтня 2020 року місто Київ

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати у цивільних справах - головуючого Сержанюка А.С., суддів - Гуля В.В., Суханової Є.М., із участю секретаря Перебитюка А.М., розглянувши матеріали цивільної справи у місті Києві за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 січня 2020 року у справі за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ до ОСОБА_1 про зобов`язання повернути нежитлові приміщення та стягнення неустойки,

В С Т А Н О В И В :

19 березня 2019 року Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ звернулось до суду із вказаним позовом, в якому просило виселити ОСОБА_1 із нежитлових приміщень ( ІХ, Х, ХІ - згідно плану за поверхами, виготовленого БТІ ), загальною площею 224,1 кв.м., що позначені літерою А та розташовані на другому поверсі будинку АДРЕСА_1 , які були предметом оренди за договором №01-02/05 від 01 лютого 2005 року, стягнути з ОСОБА_1 на користь ОСББ Надія неустойку у розмірі подвійної плати за користування вказаними нежитловими приміщеннями в сумі 38 097 грн.

Позовні вимоги мотивовано тим, що 01 лютого 2005 року між ОСББ НАДІЯ та ОСОБА_1 було укладено договір оренди №01-02/05 , відповідно до умов якого орендодавець передав, а орендар прийняв в тимчасове платне користування ( в оренду ) нежитлові приміщення ( ІХ.Х.ХІ - згідно плану за поверхами, виготовленого Київським БТ1 ), загальною площею 224.1 кв.м., що позначені літерою А , які розташовані на другому поверсі будинку АДРЕСА_1 .

Згідно з п. 3 договору оренди, вартість предмету оренди, з урахуванням індексації відповідно до звіту про оцінку нежитлових будівель від 31 січня 2005 року, становила 416 015,41 грн.

01 лютого 2005 року сторони договору оренди підписали акт приймання-передачі предмету оренди.

В порушення умов договору оренди щодо строків оплати орендар систематично порушував строки внесення орендної плати, зокрема, за січень - березень 2016 року ( 2 місяці поспіль ), за вересень 2016 року - січень 2017 року ( 5 місяців поспіль ), квітень - серпень 2017 року ( 5 місяців поспіль ).

Враховуючи ту обставину, що право на відмову від договору оренди виникає у орендодавця після настання строку внесення плати за користування майном за третій місяць, то правові підстави для припинення договору оренди мали місце за два останні вище зазначені періоди несплати по п`ять місяців поспіль.

Відмова від договору оренди є правом, а не обов`язком орендодавця. Про реалізацію цього права орендодавець повідомив орендаря у листах від 01, 15, та 18 вересня 2017 року.

Орендодавець звернувся з вимогою передати ( повернути ) предмет оренди протягом 10-ти днів з дати отримання вказаного листа та просив погасити наявну заборгованість за фактично отримані, але не сплачені комунальні послуги.

Зазначений лист-повідомлення №39 від 18 вересня 2017 року було направлено за місцем реєстрації орендаря ( простим листом ) та оскільки орендар проігнорував отримання попереднього листа, було додатково направлено за адресою: 03057 м. Київ. вул. Олександра Довженка, буд. 14. офіс 156 з описом вкладенням до листа К 15 0101505801050 та рекомендованим повідомленням про вручення Ц 0101505801050.

Зазначений лист також повернувся на адресу відправника. Факт направлення орендодавцем всіх вище вказаних листів-повідомлень про відмову від договору оренди свідчить про те що орендодавець, починаючи з 01 вересня 2017 року, не міняв свого твердого наміру припинити договір оренди у зв`язку з простроченням строку внесення орендних платежів орендарем.

Факт неотримання орендарем вказаних повідомлень може свідчити про ухилення останнього від їх отримання.

14 листопада 2017 року орендодавець підписав ще один черговий лист-повідомлення №49 від 14 листопада 2017 року про відмову від договору оренди з підстав, визначених у ст. 782 ЦК України.

Вказаний лист-повідомлення №49 від 14 листопада 2017 року було розіслано на всі відомі позивачем адреси орендаря та особисто вручено орендареві 15 листопада 2017 року.

З моменту одержання орендарем листа-повідомлення №49 від 14 листопада 2017 року про відмову орендодавця від договору оренди - договір оренди №01-02/05 від 01 лютого 2005 року вважається розірваним.

У листі-повідомленні №49 від 14 листопада 2017 року позивач пред`явив до відповідача вимогу про повернення предмету оренди.

Позивач вимагав від відповідача повернути предмет оренди протягом 10-ти днів з дати отримання вказаного листа-повідомлення за відповідним актом приймання-передачі.

Враховуючи, що лист-повідомлення №49 від 14 листопада 2017 року був отриманий відповідачем 15 листопада 2017 року, то строк повернення предмету оренди сплив 25 листопада 2017 року.

З цього часу у позивача є всі правові підстави вважати, що відповідач прострочив строк повернення предмету оренду.

Станом на дату звернення до суду з цим позовом нежитлові приміщення, що були предметом оренди, не повернені відповідачем.

У зв`язку з тим, що після належного повідомлення 15 листопада 2017 року відповідача про відмову позивача від договору оренди, протягом строку, вказаного позивачем для повернення нежитлових приміщень ( 10-ть днів з дати вручення ), тобто з 25 листопада 2017 року ( крайня дата повернення ) відповідач не повернув позивачу нежитлові приміщення.

Позивач направляв відповідачу вимогу №01-02/19/2 від 01 лютого 2019 року про повернення нежитлових приміщень та сплату неустойки.

Розмір неустойки було визначено з врахування строку прострочення за період з 25 листопада 2017 року по 01 лютого 2019 року.

Однак, станом на дату звернення до суду, відповідач суму неустойки не сплатив, крім того, проігнорував вказані законні вимоги позивача та не передав ( не повернув ) нежитлові приміщення за відповідним актом приймання-передачі.

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 січня 2020 року позов задоволено частково.

Зобов`язано ОСОБА_1 повернути Об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ нежитлові приміщення

( ІХ, Х, ХІ - згідно плану за поверхами, виготовленого БТІ ), загальною площею 224,1 кв.м., що позначені літерою А , які розташовані на другому поверсі будинку АДРЕСА_1 , що були предметом оренди за договором оренди №01-02/05 від 01 лютого 2005 року.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ неустойку в розмірі 28 019,72 грн.

В решті позову відмовлено.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що під час розгляду справи судом встановлено ту обставину, що відповідач вчинив цивільне правопорушення, яке полягало у невиконанні прийнятих на себе зобов`язань за договором оренди в частині сплати орендної плати понад три місяці.

Згідно статті 614 Цивільного кодексу України особа, яка порушила зобов`язання несе відповідальність за наявності її вини ( умислу або необережності ), якщо інше не встановлене договором або законом. Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов`язання.

Відповідачем не надано суду будь-яких підтверджень того, що неналежне виконання цивільного зобов`язання сталось не з його вини.

Згідно ч. 2 ст. 785 ЦК України, якщо наймач не виконує обов`язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

В судовому засіданні достовірно встановлено, що обов`язок щодо повернення предмету оренди ОСОБА_1 не виконано.

Звертаючись до суду з позовом позивач просив стягнути неустойку за період з 25 листопада 2017 року по 01 лютого 2019 року.

Представником відповідача було подано заяву про застосування строку позовної давності, оскільки позивачем пропущений строк звернення до суду.

Щодо стягнення неустойки ЦК України встановлено спеціальна позовна давність в один рік.

Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 258 ЦК України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки ( штрафу, пені ).

Суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов в частині стягнення неустойки підлягає задоволенню частково, а саме за період з 19 березня 2018 року по 01 лютого 2019 року в сумі 28 019,72 грн.

Дана сума вирахувана судом із наступного розрахунку: 2 689,20 грн - сума подвійної плати за користування предметом оренди, 10 місяців 13 днів - час прострочення.

Оцінюючи належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню частково.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій посилається на незаконність та необґрунтованість судового рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими, невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи, а також неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права при його ухваленні.

Просить скасувати рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 січня 2020 року та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити.

Суд, закінчивши з`ясування обставин справи і перевірку їх доказами, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі, у межах доводів та вимог апеляційної скарги, вислухавши учасників процесу в судових дебатах, вважає за необхідне апеляційну скаргу задовольнити, керуючись наступним.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вирішуючи справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції вважає за необхідне зазначити наступне.

Як встановлено судом, що підтверджується і матеріалами справи, 01 лютого 2005 року між ОСББ НАДІЯ та ОСОБА_1 було укладено договір оренди №01-02/05 ( а.с. 11-13 т. 1 ) .

Відповідно до умов правочину, позивач передав, а відповідач - прийняв в тимчасове платне користування ( в оренду ) нежитлові приміщення, загальною площею 224,1 кв.м., що позначені літерою А , які розташовані на другому поверсі будинку АДРЕСА_1

( там же ).

Факт отримання відповідачем зазначеного майна в орендне користування стороною відповідача не заперечується.

Згідно пункту 5 строк оренди становить один місяць.

Згідно пункту 21 договору оренди предмет оренди вважається переданим в орендне користування з моменту підписання акту приймання-передачі. Строк оренди починає відраховуватися також з моменту підписання акту приймання-передачі.

Згідно пункту 6 договору оренди ОСОБА_1 зобов`язався своєчасно сплачувати орендні платежі щомісячно ( не пізніше 10 числа місяця наступного за звітним, в якому орендар користування предметом оренди ) на поточний рахунок орендодавця.

Розмір орендної плати сторони встановили в сумі 1 344,60 грн з урахуванням ПДВ за місяць.

01 лютого 2005 року сторони договору оренди підписали додаток №1 до правочину, згідно якого виклали п. 5 договору в іншій редакції, згідно якої строк оренди майна встановили в 30 років і того ж дня - підписали акт приймання-передачі предмету оренди ( а.с. 14, 15 ).

Проте, відповідач, в порушення умов договору оренди від 01 лютого 2005 року порушував строки внесення орендної плати.

Так зокрема, за період з квітня 2017 року по серпень 2017 року, тобто 5 місяців поспіль, не сплачував вчасно орендну плату, що було викликано відрядженнями, зокрема, в зону АТО ( а.с. 106-108 т. 1 ).

У зв`язку із цим Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ 19 березня 2019 року звернулось до суду із вказаним позовом ( а.с. 2-10 т. 1 ).

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 17 січня 2020 року, зокрема зобов`язано ОСОБА_1 повернути Об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ нежитлові приміщення та стягнуто з ОСОБА_1 на користь Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ неустойку в розмірі 28 019,72 грн ( а.с. 12-20 т. 1 ).

Суд апеляційної інстанції не погоджується із ухваленим рішенням з огляду на наступне.

01 лютого 2005 року між сторонами було укладено договір оренди №01-02/05 зазначених приміщень, із проведеними змінами, на 30 років.

У відповідності до положень ст. 204 ЦК України, названий правочин є правомірним, оскільки його недійсність прямо не встановлена законом і він не визнаний судом недійсним.

Відтак, рішення місцевого суду про зобов`язання ОСОБА_1 повернути Об`єднанню співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ спірні нежитлові приміщення, з точки зору суду другої інстанції, не ґрунтуються на положеннях чинного законодавства.

Окрім цього, суд першої інстанції, в порушення положень ст. 13 ЦПК України, задовольнив позовні вимоги, не у спосіб, зазначений Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ , і не вказаний в ст. 16 ЦК України.

Обраний судом спосіб захисту порушеного права, на переконання апеляційного суду також не є ефективним.

Так, згідно постанови Великої Палати Верховного суду від 05 травня 2020 року, за змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити ( реалізувати ) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод ( далі - Конвенція ) визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.

Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13 травня 1980 року у справі Артіко проти Італії ( пункт 35 ), рішенні від 30 травня 2013 року у справі Наталія Михайленко проти України ( пункт 32 ), визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений статтею 16 ЦК України.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення ( визнання ) порушених

( оспорюваних ) прав та вплив на правопорушника.

Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі №338/180/17 ( провадження

№14-144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі №905/1926/16 ( провадження №12-187гс18 ), від 30 січня 2019 року у справі №569/17272/15-ц

( провадження №14-338цс18 ) та від 04 червня 2019 року у справі №916/3156/17 ( провадження №12-304гс18 ).

Таким чином, враховуючи зміст права позивача, характер його

( права ) порушення та спричинені цими діяннями наслідки, обраний судом спосіб захисту та положення ст. 13 ЦПК України щодо диспозитивності цивільного судочинства, згідно якої суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках, на переконання апеляційного суду, не є ефективним.

Відтак, зобов`язання ОСОБА_1 повернути позивачу спірні нежитлові приміщення за вказаним правочином, у відповідності до положень ст. 13 ЦПК України, ст. 16 ЦК України, з точки зору суду другої інстанції, є неможливим.

Окрім цього, місцевим судом не врахована та обставина, що відповідач надав докази внесення частини орендної плати за період з січня 2018 року по травень 2019 року ( а.с. 131, 132, 133 т. 1 ), які суд другої інстанції відносить до числа належних, допустимих, достовірних і достатніх відповідно до положень ст.ст. 77-81 ЦПК України та які свідчать про необґрунтованість заявлених вимог і в цій частині.

В силу викладеного, не можуть бути задоволені вимоги, як зазначено в позові, і про виселення відповідача із зазначених нежилих приміщень.

За таких обставин, суд першої інстанції неправильно встановив обставини справи, невірно визначив правовідносини між сторонами і без додержання норм матеріального і процесуального права, зокрема, ст.ст. 16, 204, 549, 782, 785 ЦК України, ст.ст. 5, 10, 13, 76-81, 259, 263-265 ЦПК України, помилково ухвалив судове рішення про часткове задоволення позовних вимог.

При цьому, Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ не позбавлено можливості звернутись до суду за захистом своїх законних прав та інтересів у встановлених законом порядку та підставах.

А тому, доводи ОСОБА_1 про незаконність та необґрунтованість рішення, неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідність висновків суду обставинам справи, а також порушення зазначених норм процесуального права та неправильне застосування норм матеріального права при його ухваленні, з точки зобу суду другої інстанції та в силу викладеного, знайшли своє підтвердження при апеляційному розгляді скарги.

Окрім цього, апеляційний суд також вважає за необхідне відмітити, що Європейський суд з прав людини наголошує, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи ( рішення ЄСПЛ у справі Проніна проти України від 18 липня 2006 року ).

Враховуючи наведене та керуючись ст.ст. 5, 10-13, 76-81, 263, 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України, апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити. Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 17 січня 2020 року у справі за позовом Об`єднання співвласників багатоквартирного будинку НАДІЯ до ОСОБА_1 про зобов`язання повернути нежитлові приміщення та стягнення неустойки скасувати і ухвалити по справі нове судове рішення про залишення позову без задоволення.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Головуючий А.С. Сержанюк

Судді: В.В. Гуль

Є.М. Суханова