Ухвала

від 18.11.2020 по справі 910/15788/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

18 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/15788/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Мачульського Г. М., Пількова К. С.,

секретар судового засідання - Астапова Ю. В.,

розглядаючи касаційну скаргу Київської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2020 у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Південбудконтракт" до Київської міської ради про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди та поновлення терміну дії договору,

за участю представників:

позивача - Грачов О. А.,

відповідача - Гандзюк Т. О.,

ВСТАНОВИВ :

Товариство з обмеженою відповідальністю "Південбудконтракт" (далі - ТОВ "Південбудконтракт") звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Департаменту земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки № 75-6-00373 від 17.12.2007 та поновлення терміну дії договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що після закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки позивач продовжує користуватися земельною ділянкою та виконує всі обов`язки орендаря, а Київська міська рада протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди, не надала листа-повідомлення про заперечення у поновленні строку такого договору, тому на думку позивача, договір оренди земельної ділянки № 75-6-00373 (зі змінами та доповненнями) від 17.12.2007 є поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором, на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

В той же час, відповідно до статті 33 Закону України "Про оренду землі", після автоматичної пролонгації дії договору у відповідності до частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", вимагається укладення сторонами відповідної додаткової угоди.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2019 за клопотанням позивача замінено первісного відповідача Департамент земельних ресурсів Виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) на належного відповідача Київську міську раду.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.02.2020 (суддя Мудрий С. М.) позов задоволено частково, визнано укладеною між сторонами додаткову угоду про поновлення договору оренди земельної ділянки № 75-6-00373 від 17.12.2007 (зі змінами та доповненнями) в редакції, запропонованій позивачем.

Суд дійшов висновку про обґрунтованість доводів позивача про наявність підстав для поновлення договору оренди земельної ділянки № 75-6-00373 (зі змінами та доповненнями) від 17.12.2007 на новий строк згідно з частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", врахувавши факт належного виконання позивачем умов договору оренди, ненадіслання відповідачем у встановлений законом строк відмови у поновленні договору на новий строк, продовження використання позивачем земельної ділянки після закінчення строку дії договору.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 (колегія суддів: Хрипун О. О., Чорногуз М. Г., Агрикова О. В.) рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Київська міська рада у касаційній скарзі просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій скасувати, ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Скарга з посиланням на пункт 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивована неправильним застосуванням та порушенням судами норм чинного законодавства, зокрема частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", а також тим, що судами не було взято до уваги висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 10.04.2018 у справі № 594/376/17-ц, щодо застосування вказаної норми права, висновків, викладених у постанові від 21.03.2018 у справі № 910/5963/17 щодо застосування приписів статті 416 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 102 1 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), висновків викладених у постанові від 18.12.2019 у справі № 910/1546/19, де зазначалося, що рішення господарського суду має ґрунтуватися на оцінці наданих учасниками справи доказів.

ТОВ "Південбудконтракт" у відзиві просить рішення та постанову попередніх судових інстанцій залишити без змін, наголошуючи на їх законності і обґрунтованості.

Відповідно до пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Згідно з частиною статтею 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Дослідивши доводи, наведені у касаційній скарзі, і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/15788/19 з огляду на таке.

Приймаючи судові рішення про задоволення позову у справі № 910/15788/19, суди попередніх інстанцій виходили з того, що 17.12.2007 між ТОВ "Південбудконтракт" (орендар) та Київською міською радою (орендодавець) на підставі рішення Київської міської ради від 12.07.2007 № 1106/1767 укладено договір оренди земельної ділянки № 75-6-00373.

По закінченню строку дії договору оренди, його було поновлено на 5 років на підставі договору про поновлення договору оренди земельної ділянки, укладеного між позивачем та відповідачем 15.05.2014, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, реєстраційний № 288.

З урахуванням змін та доповнень, строк дії договору оренди було встановлено до 15.05.2019.

Відповідно до пункту 11.3 договору договір оренди припиняється, зокрема, в разі закінчення строку, на який його було укладено.

Пунктом 11.7 договору передбачено, що після закінчення строку, на який було укладено цей договір, орендар за умови належного виконання своїх обов`язків, має за інших рівних умов, переважне право на поновлення договору. У цьому разі орендар повинен не пізніше, ніж за 3 (три) місяці до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію та сплачувати орендну плату за період від дня закінчення дії цього договору до дня поновлення його дії у порядку та розмірах, встановлених цим договором.

Як встановлено судами, орендар за 4 місяці до закінчення дії договору оренди направив орендодавцю лист-повідомлення № КОП-1313 від 15.01.2019 щодо поновлення договору оренди.

Проте, орендодавець не розглянув лист-повідомлення у місячний строк.

В подальшому позивач отримав від Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) лист від 01.08.2019 № 05716-14354 з повідомленням, що на розгляді постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування знаходиться проект рішення Київської міської ради від 26.03.2019 № 08/231-1321/ПР "Про відмову у поновленні товариству з обмеженою відповідальністю "Південбудконтракт" договору оренди земельної ділянки від 17.12.2007 № 75-6-00373 (зі змінами) для будівництва, експлуатації та обслуговування громадсько-житлового комплексу з нежитловими приміщеннями та об`єктами соціального призначення з підземними паркінгами на перетині вул. Львівської та Живописної у Святошинському районі м. Києва", суб`єктами подання якого є депутати Київської міської ради. У зв`язку з чим було поінформовано орендаря, що наразі відсутні підстави для підготовки Департаментом відповідних документів за листом-повідомленням про поновлення зазначеного договору оренди.

Судами також встановлено, що орендар після закінчення строку дії договору оренди землі і станом на час звернення до суду з цим позовом продовжує належним чином користуватися орендованою ділянкою та виконує обов`язки землекористувача за спірним договором оренди земельної ділянки, в тому числі сплачує орендну плату. Факт сплати позивачем орендної плати підтверджується доданими до позову копіями платіжних доручень. Докази наявності у позивача заборгованості по орендній платі станом на час вирішення спору матеріали справи не містять. Відсутні також докази того, що протягом строку дії договору чи протягом місяця після його закінчення відповідачем направлялися позивачу претензії щодо неналежного виконання позивачем умов договору, зокрема щодо незавершення будівництва.

При цьому місцевий господарський суд вказав, що лист від Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 01.08.2019 № 05716-14354 з огляду на його зміст та суб`єктність не можна вважати відмовою (запереченням) в поновленні договору на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

З огляду на встановлену сукупність юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди, суди дійшли висновку про наявність підстав для задоволення позову та визнання укладеною додаткової угоди до договору оренди землі на підставі частини 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі".

Водночас, у справі № 594/376/17-ц на постанову Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у якій міститься посилання в касаційній скарзі, касаційна інстанція погодилась з висновками судів попередніх інстанцій про задоволення позову та зазначила, що частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено таку підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Велика Палата зазначила, що для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі", необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов`язки за договором оренди; до закінчення строку дії договору він повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди, продовжує користуватись виділеною земельною ділянкою; орендодавець письмово не повідомив орендаря про відмову в поновленні договору оренди.

(Аналогічний правовий висновок міститься у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 159/5756/18, від 22.09.2020 у справі № 313/350/16-ц).

Отже, аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку, що переважне право орендаря, яке підлягає захисту, буде порушене в разі укладення договору оренди з новим орендарем при дотриманні процедури повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право, продовження користування земельною ділянкою після закінчення строку дії договору оренди і відсутності протягом місяця після закінчення строку дії договору оренди заперечень орендодавця щодо поновлення договору.

Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у справі № 910/15788/19 не протирічать правовим висновкам, викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду у справі № 594/376/17-ц.

У справі № 910/5963/17 на постанову Верховного Суду від 21.03.2018 у якій міститься посилання в касаційній скарзі, предметом позову є визнання незаконним та скасування рішення відповідача від 23.07.2015 № 921/1785 "Про розірвання договору оренди земельної ділянки, укладеного між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговельний Універсал" від 16.07.2007 № 75-6-00351 на підставі рішення Київської міської ради від 24.05.2007 № 537/1119".

Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій про відмову в позові та зазначив, що у відповідності до статті 416 ЦК України право користування земельною ділянкою для забудови припиняється у разі: 1) поєднання в одній особі власника земельної ділянки та землекористувача; 2) спливу строку права користування; 3) відмови землекористувача від права користування; 4) невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Відповідно до частини 2 статті 416 ЦК України право користування земельною ділянкою для забудови може бути припинене за рішенням суду в інших випадках, встановлених законом. Отже, вказана стаття ЦК України встановлює чотири випадки, у яких право землекористування припиняється автоматично, та містить посилання на можливість припинення права землекористування у судовому порядку в інших випадках.

Суд зазначив, що аналогічна за змістом норма міститься у статті 102 1 ЗК України, у відповідності до якої право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) та право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) припиняються в разі, зокрема, невикористання земельної ділянки для забудови в разі користування чужою земельною ділянкою для забудови протягом трьох років.

Отже, вказані статті передбачають автоматичне припинення права землекористування у випадку невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд. Поряд з цим судами при розгляді справи встановлено, що позивачем не подано жодного доказу здійснення будь-яких дій щодо виконання будівельних робіт з моменту отримання дозволу на виконання будівельних робіт у 2012 році і до теперішнього часу.

Як уже зазначалося, згідно з пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц.

Отже, правовідносини у справі на яку посилається скаржник не є подібними правовідносинам у справі, що розглядається, оскільки предмети та підстави позовів у цих справах, відповідно і встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у цих справах.

У справі № 910/1546/19 на постанову Верховного Суду від 18.12.2019 у якій міститься посилання в касаційній скарзі, касаційна інстанція скасувала рішення попередніх судових інстанцій та направила справу на новий розгляд з підстав порушення судами процесуальних норм щодо обґрунтування судового рішення та оцінки всіх доводів сторін та відповідно встановлення обставин справи.

При цьому постанова Верховного Суду у цій справі прийнята на підставі положень ГПК України в редакції, чинній до 08.02.2020, де у частині 2 статті 287 було визначено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 2 статті 287 ГПК України в редакції, чинній з 08.02.2020, підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 310 цього Кодексу.

Посилання скаржника на постанову, прийняту Верховним Судом у наведеній справі щодо порушень процесуального законодавства, з урахуванням визначеного статтею 287 ГПК України права касаційного оскарження, не може вважатись обґрунтованим належним чином в контексті виключних підстав касаційного оскарження, передбачених у новій редакції цього Кодексу, а також з урахуванням меж розгляду справи у суді касаційної інстанції, встановлених статтею 300 ГПК України.

Таким чином наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала підтвердження після відкриття касаційного провадження.

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Відповідно до частини 2 статті 296 ГПК України про закриття касаційного провадження суд касаційної інстанції постановляє ухвалу.

Колегія суддів вважає за необхідне зазначити, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення ЄСПЛ у справі "Пелевін проти України" (Pelevin v. Ukraine), заява № 24402/02, § 27, 20.05.2010).

Конвенція про захист прав і основоположних свобод має на меті гарантувати не теоретичні або примарні права, а права, які є практичними і ефективними. Це особливо стосується права на доступ до суду, зважаючи на помітне місце, відведене у демократичному суспільстві праву на справедливий суд (рішення ЄСПЛ у справах "Ейрі проти Ірландії" (Airey v. Ireland), заява № 6289/73, § 24, 09.10.1979; "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), заява № 38695/97, § 43, 15.02.2000).

У рішенні ЄСПЛ у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" (Garcia Manibardo v. Spain), зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них (рішення ЄСПЛ у справі "Monnel and Morris v. the United Kingdom", заява № 9562/81, § 56, 02.03.1987).

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем порядку доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це зумовлено виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким має на меті забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай запроваджуються для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (наведену правову позицію викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Отже, із встановленням законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду право на касаційне оскарження в Україні не є безумовним, що є передбачуваними для учасників судового процесу виходячи із наведених вище конкретних норм ГПК України.

За вказаних обставин, згідно з пунктом 5 частини першої статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції дійшов висновку про необхідність закриття касаційного провадження, відкритого за касаційною скаргою Київської міської ради.

Сплачена скаржником сума судового збору за подання касаційної скарги з урахуванням положень пункту 5 частини першої статті 7 Закону України "Про судовий збір" поверненню не підлягає, оскільки Верховним Судом закривається касаційне провадження, а не провадження у справі.

Керуючись статтями 234, 235, 296 ГПК України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Київської міської ради на постанову Північного апеляційного господарського суду від 09.06.2020 та рішення Господарського суду міста Києва від 04.02.2020 у справі № 910/15788/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. Краснов

Суддя Г. Мачульський

Суддя К. Пільков