Ухвала

від 24.11.2020 по справі 910/12576/19

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

24 листопада 2020 року

м. Київ

Справа № 910/12576/19

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Чумака Ю. Я. - головуючого, Дроботової Т. Б., Пількова К. М.,

секретар судового засідання - Лелюх Є. П.,

за участю представників:

позивача - не з`явилися,

відповідача - Опанасика В. В. (адвокат),

третьої особи - не з`явилися,

розглянувши касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2020 (суддя Лиськов М. О.) і постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 (головуючий - Кропивна Л. В., судді Поляк О. І., Руденко М. А.) у справі

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД"

до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк",

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, - Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕЛЕС ОЙЛ",

про розірвання договору поруки,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" (далі - ТОВ "Софа ЛТД", Товариство, Поручитель) звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом до Акціонерного товариства комерційний банк "Приватбанк" (далі - АТ КБ "Приватбанк", Банк, Кредитор), третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕЛЕС ОЙЛ" (далі - ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ", Боржник), про розірвання з 03.11.2016 договору поруки від 25.10.2016 № 4В13010И/П (далі - договір поруки № 4В13010И/П), з посиланням на положення статей 517, 526, 530, 556, 651 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Позовна заява обґрунтовується допущенням Банком істотного порушення договору поруки № 4В13010И/П, оскільки Поручитель виконав зобов`язання Боржника за кредитним договором від 11.01.2013 № 4В13010И, сплативши Кредитору достроково 686208623,83 грн, отже, набув прав кредитора по відношенню до ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ" за вказаним кредитним договором, а також за укладеними на його забезпечення договорами застави права вимоги. Натомість у порушення умов договору поруки № 4В13010И/П відповідач не передав позивачу у встановлений договором строк документи, що підтверджують обов`язки ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ" за кредитним договором, чим позбавив позивача права звернутись до інших заставодавців товариства та істотно погіршив фінансово-майновий стан позивача, адже для виконання обов`язку Поручителя ним було залучено кредитні кошти. Тому, на думку позивача, договір поруки підлягає достроковому розірванню, позаяк позивач позбавлений того, на що розраховував при укладені договору поруки та зазнав значних збитків.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.03.2020, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020, у задоволенні позову відмовлено.

Рішення та постанова мотивовані посиланням на положення статей 14, 509, 512, 525, 553, 554, 556, 610, 611, 612, 614, 627, 651, 652, 653 ЦК України, статей 188, 220 Господарського кодексу України (далі - ГК України), статей 74, 81, 236, 238, 269 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з урахуванням яких суди дійшли висновку про необґрунтованість позовних вимог з огляду на недоведеність позивачем належними, допустимими та достовірними доказами обставин повного погашення Поручителем всіх зобов`язань Боржника за кредитним договором від 11.01.2013 № 4В13010И, а не їх частини, оскільки часткове виконання поручителем зобов`язання за кредитним договором не породжує переходу до нього прав кредитора за цим договором. Крім того, в договорі поруки № 4В13010И/П відсутня вказівка на суму конкретних зобов`язань Боржника, за виконання яких поручилося Товариство. При цьому апеляційний суд зазначив про неефективність обраного позивачем способу захисту своїх прав: якби договір поруки було розірвано, позивач не мав би можливості ані повернути сплачені ним відповідачу кошти (в силу положення частини 4 статті 653 ЦК України), ані вимагати у відповідача надіслання відповідних документів (оскільки таке зобов`язання відповідача за договором поруки припинилося би з розірванням цього договору), як наслідок, не могло би вимагати сплати йому коштів Боржником - ТОВ "ВЕЛЕС ОЙЛ" (аналогічну правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 910/4996/19).

Не погоджуючись з рішенням місцевого суду та постановою апеляційної інстанції, ТОВ "Софа ЛТД" звернулося з касаційною скаргою, у якій просить зазначені судові рішення скасувати повністю та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Ухвалою Верховного Суду від 26.10.2020 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ТОВ "Софа ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 у справі № 910/12576/19 та призначено розгляд цієї справи у судовому засіданні на 24.11.2020 о 15:30.

Зазначена ухвала мотивована тим, що скаржник в обґрунтування наявності підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, посилається на неврахування судом апеляційної інстанції під час ухвалення оскаржуваної постанови висновку щодо застосування норм права, а саме частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Cуду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19.

Разом з тим, дослідивши доводи касаційної скарги, відзиву на неї і матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття касаційного провадження у справі № 910/12576/19 з огляду на таке.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Ключовим елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а, отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

При цьому право на доступ до суду не є абсолютним та може підлягати обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг, оскільки право на доступ до суду за своєю природою потребує регулювання державою. Отже, кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких - не допустити безладного перебігу судового процесу (рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 20.05.2010 у справі "Пелевін проти України").

У рішенні ЄСПЛ від 02.03.1987 у справі "Monnell and Morris v. the United Kingdom" (§ 56) зазначалося, що спосіб, у який стаття 6 Конвенції застосовується до апеляційних та касаційних судів, має залежати від особливостей процесуального характеру, а також до уваги мають бути взяті норми внутрішнього законодавства та роль касаційних судів у них.

Отже, право на касаційне оскарження не є безумовним, а тому встановлення законодавцем процесуальних фільтрів доступу до касаційного суду не є обмеженням в отриманні судового захисту, оскільки це викликано виключно особливим статусом Верховного Суду, розгляд скарг яким покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, а не можливість проведення "розгляду заради розгляду". При цьому процесуальні обмеження зазвичай вводяться для забезпечення ефективності судочинства, а право на доступ до правосуддя, як відомо, не є абсолютним правом, і певні обмеження встановлюються законом з урахуванням потреб держави, суспільства чи окремих осіб (схожий висновок викладено в ухвалі об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 910/4647/18).

Згідно з пунктом 5 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі пункту 1 частини 2 статті 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними .

Зазначена норма процесуального права спрямована на формування усталеної судової практики вирішення господарських спорів, що виникають з подібних правовідносин, а її застосування судом касаційної інстанції свідчитиме про дотримання принципу правової визначеності.

Водночас, зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи.

Під судовими рішеннями в подібних правовідносинах слід розуміти такі рішення, де схожі предмет спору, підстави позову, зміст позовних вимог та встановлені фактичні обставини, а також має місце однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин. Такий правовий висновок викладено у пункті 60 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 696/1693/15-ц (провадження № 14-737цс19).

Відповідно до частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України, на неправильне застосування яких апеляційним судом до спірних правовідносин посилається скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження, первісний кредитор у зобов`язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення. Після виконання поручителем зобов`язання, забезпеченого порукою, кредитор повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов`язок боржника.

Колегія суддів відхиляє помилкові доводи скаржника про те, що оскаржувану постанову ухвалено судом апеляційної інстанцій без урахування висновку щодо застосування норм права (частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України) у подібних правовідносинах , викладеного у постанові Верховного Cуду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, оскільки предмет і підстави позовів у зазначеній справі та справі № 910/12576/19, встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, а також їх правове регулювання є різними, що виключає подібність спірних правовідносин у вказаних справах.

Так, на відміну від справи № 910/12576/19, предметом позову в якій є дострокове розірвання договору поруки № 4В13010И/П з огляду на допущене Банком істотне порушення умов договору та під час розгляду якої місцевий та апеляційний господарські суди достовірно дійшли висновку про недоведеність такого істотного порушення, то, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій у справі № 910/18007/19 та передаючи справу на новий розгляд до суду першої інстанції, Верховний Суд виходив виключно з обставин допущення судами порушень норм процесуального права (статей 236, 238 ГПК України), які (порушення) полягали у відсутності розгляду та необґрунтованому залишенні без будь-якого належного процесуального реагування клопотань позивача про витребування доказу (належним чином посвідченої копії рішення Правління Національного банку України від 05.10.2016 № 323/БТ), який він з об`єктивних причин не міг одержати самостійно, та про залучення до участі у справі третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

При цьому предметом позову у справі № 910/18007/19 є визнання недійсним договору поруки від 20.10.2016 № 4М14109Д/П як укладеного внаслідок обману позивача (поручителя) відповідачем (Банком).

Крім того колегія суддів зауважує, що спірні правовідносини у справі № 910/12576/19 регулюються положеннями статей 517, 553, 554, 556, 651, 653 ЦК України, які і було застосовано судами попередніх інстанцій, тоді як скаржник в обґрунтування підстави касаційного оскарження передчасно посилається на неврахування висновку щодо застосування норм права (частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України) у подібних правовідносинах , викладеного у постанові Верховного Cуду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, хоча в дійсності зазначена постанова Верховного Cуду не містить жодного висновку щодо застосування норм матеріального права, зокрема положень частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України.

Отже, після відкриття касаційного провадження у справі № 910/12576/19 касаційна інстанція встановила, що у постанові Верховного Cуду від 21.07.2020 у справі № 910/18007/19, на яку помилково послався скаржник у касаційній скарзі, не міститься жодного висновку щодо питання застосування норм частини 1 статті 517 і частини 1 статті 556 ЦК України.

Таким чином, у цій господарській справі та справі, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.

Наведене, окрім різних предмета, підстав позову та фактичних обставин, що формують зміст правовідносин, переконливо свідчить також про неоднакове правове регулювання спірних відносин у справі № 910/12576/19 та справі № № 910/18007/19.

У контексті наведеного відсутні підстави для висновку про подібність правовідносин у справі, що розглядається, та справі, на яку посилається скаржник на обґрунтування підстав касаційного оскарження прийнятих у справі судових рішень.

Водночас, колегія суддів не бере до уваги посилання скаржника в обґрунтування своїх заперечень на постанову Верховного Cуду від 08.08.2019 у справі № 910/3570/18, оскільки у поданій касаційній скарзі позивач визнає той факт, що у вказаній справі заявлено інші позовні вимоги (про зобов`язання Банку надати документи, які засвідчують обов`язок боржника щодо повернення кредиту та документи, якими забезпечувались кредитні договори), що виключає подібність правовідносин у справі № 910/3570/18 та справі, що наразі розглядається.

Відповідно до пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження виявилося, що Верховний Суд у своїй постанові викладав висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі , або відступив від свого висновку щодо застосування норми права, наявність якого стала підставою для відкриття касаційного провадження, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку, коли Верховний Суд вважає за необхідне відступити від такого висновку).

Зміст оскаржуваної постанови переконливо свідчить про те, що залишаючи без змін рішення суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог про розірвання договору поруки № 4В13010И/П, апеляційний суд цілком правомірно послався на правові висновки щодо питання застосування положень частин 3, 4 статті 653 ЦК України і частини 5 статті 188 ГК України у подібних правовідносинах, викладені у пунктах 14 і 15 постанови Верховного Суду від 11.02.2020 у справі № 910/4996/19 (зі спору між тими ж самими сторонами зі схожими предметом і підставами позову), отже, суд апеляційної інстанції переглянув рішення місцевого господарського суду відповідно до висновку, викладеного у зазначеній постанові Верховного Суду, що у розумінні пункту 4 частини 1 статті 296 ГПК України є достатньою підставою для закриття касаційного провадження у справі № 910/12576/19.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, не отримала свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів на підставі пунктів 4, 5 частини 1 статті 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі № 910/12576/19 у частині підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України.

Керуючись статтями 234, 235, 296 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Касаційне провадження за касаційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Софа ЛТД" на рішення Господарського суду міста Києва від 04.03.2020 і постанову Північного апеляційного господарського суду від 17.06.2020 у справі № 910/12576/19 закрити.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Головуючий Ю. Я. Чумак

Судді Т. Б. Дроботова

К. М. Пільков