Рішення

від 26.11.2020 по справі 320/6353/20

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01051, м. Київ, вул. Болбочана Петра 8, корпус 1 Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2020 року м. Київ № 320/6353/20

Окружної адміністративний суд міста Києва у складі: головуючого судді Смолія І.В., розглянув в порядку спрощеного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та Київській області про визнання протиправними та зобов`язання вчинення дій,

встановив:

ОСОБА_1 (надалі також - позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та Київській області (надалі також - відповідач), в якому просить:

визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та Київській області від 28.04.2020 про відмову в задоволенні заяви про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_2 .

зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС в м. Києві та Київській області прийняти рішення по поданій 22.11.2018 до Деснянського РВ ГУДМС України в м. Києві заяві, разом із доданими документами, громадянина Ісламської Республіки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про оформлення набуття громадянства України на підставі ч.1 ст.8 Закону України Про громадянство України , та оформити довідку про реєстрацію громадянином України.

Як вбачається з матеріалів справи, позивач не згоден з рішенням відповідача на підставі викладених в позовній заяві доводів та наданих доказів, а тому заявлені позовні вимоги просить суд задовольнити в повному обсязі.

Відповідачем на адресу суду подано відзив в якому просить суд відмовити в задоволенні позову х підстав викладених у відзиві.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, зазначає наступне.

03.12.2019 рішенням Київського окружного адміністративного суду у справі № 320/3300/19 за позовом ОСОБА_1 до Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області: бездіяльність відповідача щодо розгляду заяви позивача від 22.11.2018 про оформлення набуття громадянства України понад встановлений законодавством строк була визнана протиправною; зобов`язано відповідача прийняти рішення по заяві разом із поданими документами позивача з підстав, визначених ч. 1 ст. 8 Закону України Про громадянство України , та оформити довідку про реєстрацію громадянином України.

30.03.2020 ухвалою Шостого апеляційного адміністративного суду відповідачу було відмовлено у відкритті апеляційного провадження на зазначене рішення суду першої інстанції, у зв`язку з чим воно набуло чинності.

28.04.2020 рішенням відповідача заявникові було відмовлено у задоволенні його заяви від 22.11.2018 року про оформлення йому набуття громадянства України за територіальним походженням.

16.07.2020 постановою Шостого апеляційного адміністративного суду у справі № 320/3300/19 апеляційна скарга Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області на рішення Київського окружного адміністративного суду від 3.12.2019 року у справі № 320/3300/19 була задоволена частково.

Рішення Київського окружного адміністративного суду від 3.12.2019 року у справі № 320/3300/19, в частині зобов`язання Центрального міжрегіонального управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області прийняти рішення по заяві разом із поданими документами громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з підстав, визначених ч. 1 ст.8 Закону України Про громадянство України та оформити довідку про реєстрацію громадянином України, скасовано, з прийняв у даній частині нового рішення.

Шостий апеляційний адміністративний суд зобов`язав Центральне міжрегіональне управління Державної міграційної служби у м. Києві та Київській області розглянути заяву разом із поданими документами громадянина Ісламської Республіки Іран ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з підстав, визначених ч. 1 ст.8 Закону України Про громадянство України та прийняти передбачене чинним законодавством рішення.

Відповідно до рішення Центрального міжрегіонального Управління ДМС у м. Києві та Київській області від 28 квітня 2020 року, позивачеві було відмовлено у задоволенні його заяви від 22.11.2018 року про оформлення набуття громадянства України за територіальним походженням через не підтвердження поданими ним документами наявність фактів, з якими Закон пов`язує набуття особою громадянства України, а саме, позивачем не надано будь-яких доказів на підтвердження кровної спорідненості між ОСОБА_4 та заявником.

Відповідно до положень ч.1 ст.2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з положеннями ч.3 ст.245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Як вбачається з положень ч.4 ст.78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до положень ч.2 ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За положеннями ст.ст.202 і 204 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правовий зміст громадянства України, підстави і порядок його набуття та припинення, повноваження органів державної влади, що беруть участь у вирішенні питань громадянства України, порядок оскарження рішень з питань громадянства, дій чи бездіяльності органів державної влади, їх посадових і службових осіб визначено Законом України Про громадянство України від 18.01.2001 № 2235-III (далі - Закон № 2235-III).

Так, відповідно до положень ч.1 ст.8 Закону № 2235-III, громадянство України набувається, зокрема, за територіальним походженням. особа, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України Про правонаступництво України , або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов`язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти реєструються громадянами України. Іноземці, які є громадянами (підданими) кількох держав, подають зобов`язання припинити громадянство всіх цих держав. Іноземці, яким надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, замість зобов`язання припинити іноземне громадянство подають декларацію про відмову особи, якій надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, від іноземного громадянства.

22 листопада 2018 року позивач звернувся до Деснянського РВ ГУДМС України в м. Києві із заявою про набуття громадянства України згідно з ч.1 ст.8 Закону України Про громадянство України , тому, що його неповнорідна сестра ОСОБА_4 народилася на території України до 24.08.1991 року.

Разом із заявою, позивачем були подані документи, передбачені п.п.24, 30 Порядку провадження за заявами і поданнями з питань громадянства України та виконання прийнятих рішень, затвердженого Указом Президента України від 27.03.2001 (зі змінами, внесеними Указами Президента України від 27.06.2006 № 588/2006, від 19.08.2010 № 826, від 01.02.2012 № 46 та від 30.05.2012 № 367, від 29.03.2016 № 120/2016 та на далі Порядок ).

Положеннями п. 93 Порядку передбачено, що відділ міграційної служби в районі, до якого подано документи щодо оформлення набуття громадянства України, перевіряє відповідність оформлення поданих документів вимогам законодавства України.

Відповідно до положень п.94 Порядку, управління міграційної служби в області перевіряє відповідність оформлення документів з питань громадянства вимогам законодавства України та підтвердження ними наявності фактів, з яким Закон пов`язує набуття особою громадянства України.

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року по справі № 320/3300/19 було встановлено, що відповідачу були надані документи, за якими батьком позивача та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , є одна й та особа ОСОБА_5 , що було встановлено рішенням Звенигородського районного суду Черкаської області від 18.10.2017 у справі № 2694/1173/17 та зазначено в повному витязі Державного реєстру актів цивільного стану громадян, щодо актового запису про народження.

Тобто, ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , є неповнорідною сестрою позивача, яка народилась до 24.08.1991 на території, яка стала територією України.

Водночас, відповідачем під час судового розгляду справи № 320/3300/19 не було надано доказів та судом не встановлено фактів, які б свідчили про подання позивачем свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, чи приховування позивачем будь-якого суттєвого факту, за наявності якого позивач не має права набути громадянство України, а відповідач, як орган державної влади, мав право здійснити перевірку відповідної інформації в наданих заявником документах та ним були вчинені будь-які дії з метою з`ясування обставин, які стали підставою для відмови в оформленні набуття громадянства.

Тобто, видача повторного свідоцтва про народження (внесення змін до актового запису про народження) громадянки ОСОБА_4 серії НОМЕР_1 від 14.11.2017 року, видане Солом`янським районним у місті Києві відділом ДРАЦС ГТУЮ у місті Києві, є фактично здійсненням правочину, який, відповідно до вимог ст.204 ЦК України, вважається правомірним та чинним, а протилежного будь-яким судовим рішенням встановлено не було.

Судом також було констатовано, що позивач, маючи усі правові підстави для отримання громадянства України за територіальним походженням, звернувся до Деснянського РВ ГУДМС у м. Києві із заявою та необхідним пакетом документів для отримання громадянства України.

Крім того, з системного аналізу положень Закону № 2235-III та Порядку № 215 не вбачається вимог про наявність кровної спорідненості між особами, яка народилась на території України до 1991 року і особою, яка має намір набути громадянство України.

Згідно роз`яснення Міністерства юстиції України від 11.02.2019 року, за положеннями ст.125 СК України, походження дитини від батька, який з матір`ю дитини не перебуває у шлюбі, визначається за заявою батька та матері (добровільний порядок визнання батьківства ст.126 СК України) або за рішенням суду.

Закон не обмежує подання заяви про встановлення батьківства у добровільному порядку у строках.

Відповідно до положень ст.134 СК України, на підставі заяв осіб, зазначених у ст.126 СК України, або рішення суду орган державної реєстрації актів цивільного стану вносить відповідні зміни до актового запису про народження, складеного органами державної реєстрації актів цивільного стану України, та видає нове Свідоцтво про народження.

Таким чином, відмова адміністративного органу - відповідача у справі, щодо відмови в клопотанні ОСОБА_1 про набуття громадянства України є довільною та нераціональною, оскільки Київським окружним адміністративним судом в рішенні від 03.12.2019 у справі № 320/3300/19 вже була досліджена об`єктивність та обґрунтованість доказів, що є ключовими у даному правовому спорі (п.157 рішення Європейського суду з прав людини у справі Сігма радіо телевіжн лтд. Проти Кіпру ).

У зв`язку з наведеним, дії відповідача від 28.04.2020 року, що є предметом оспорювання, свідчать про відсутність наміру суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення з урахуванням правової позиції суду Київського окружного адміністративного суду від 03.12.2019 року у справі № 320/3300/19.

Крім того, на думку суду ключовим правовим питанням у зазначеному спорі є визначення способу захисту прав позивача внаслідок протиправних бездіяльності відповідача, яка визнана в судовому порядку та проти чого не заперечує апелянт.

Відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

В рішенні № 3-рп/2003 Конституційного Суду України від 30.01.2003 року (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини) зазначено, що за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах

Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту.

Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі Іванов Ю.М. проти України , п. 64).

Засіб юридичного захисту має бути ефективним в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі Аксой проти Туреччини , п.95).

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі Джорджевич проти Хорватії , п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі Ван Остервійк проти Бельгії , п.п.36-40).

Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Європейський суд з прав людини в своїх рішеннях також застосовує підхід згідно з яким, дискреційні повноваження не повинні використовуватися свавільно, а суд повинен контролювати рішення, прийняті на підставі реалізації дискреційних повноважень, максимально ефективно (рішення від 26 жовтня 2000 року у справі Hasan and Chaush v. Bulgaria заява №. 30985/96).

Питання ефективності правового захисту аналізувалося й у рішеннях національних судів.

Верховний Суд у своїй практиці також неодноразово зазначав, що ефективний засіб правового захисту у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного

результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі № 826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 ).

У рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.11.2019 у справі № 509/1350/17 оцінюючи ефективність обраного судом способу захисту (зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву) зазначила, що суд має право визнати бездіяльність суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язати вчинити певні дії, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом.

Також необхідно враховувати положення ст. 13 Конвенції Про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту), якими передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

У рішенні Європейського суду від 15.11.1996 у справі Чахал проти Об`єднаного Королівства , зазначено, що норма статті 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Сутність цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечать при цьому виконання своїх зобов`язань. Тобто, вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачені національним законодавство (п. 145 рішення).

Таким чином, судовим рішенням від 03.12.2019 року у справі № 320/3300/19 була констатована відповідність наданих позивачем документів вимогам Порядку № 215.

У зв`язку з наведеним, представник позивача вважає за необхідне послатися на зміст постанови Шостого апеляційного адміністративного суду від 17 березня 2020 року у справі № 640/8871/19 з аналогічного спору, в якому зазначено, що у межах спірних правовідносин, відповідачем вже було реалізовано надані його дискреційні повноваження щодо здійснення перевірки правомірності документування позивача паспортом громадянина України, за результатами якої складено відповідний висновок, що призвело до звернення позивача до суду з цим позовом та захисту його прав у судовому порядку, з дотриманням завдань адміністративного судочинства, закріплених у ст.2 КАС України .

При цьому, у рішенні від 24.03.1988 року у справі Олссон проти Швеції Європейський суд з прав людини зазначив, що запорукою вірного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців. Обсяг таких повноважень суб`єкта владних повноважень повинен мати чіткі межі застосування. Рішення органу влади має бути визнано протиправним, у разі, коли істотність порушення процедури потягнуло його неправильність, і суд зобов`язаний відновити порушене право.

Представник позивача при вирішенні спору також вважає за необхідне послатися на положення постанови Верховного суду від 30 квітня 2020 року у справі № 812/1313/18 (провадження № К/9901/68206/18), в якому зазначено, що:

п.47 метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень (ст.2 КАС України). Відтак, обираючи спосіб захисту прав позивача, суди мали б зважати на ефективність такого захисту;

п.48 ця мета перегукується зі ст.13 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Відповідно до неї кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження;

п.49 Європейський суд з прав людини у своїх численних рішеннях сформував сталу практику оцінки ефективності засобу юридичного захисту. Засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що або запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося. Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги статті 13, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством (рішення від 15.10.2009 у справі "Юрій Миколайович Іванов проти України", п. 64;

п.50 засіб юридичного захисту має бути "ефективним" в теорії права та на практиці, зокрема, в тому сенсі, що можливість його використання не може бути невиправдано ускладнена діями або бездіяльністю органів влади держави-відповідача (рішення від 18.12.1996 у справі "Аксой проти Туреччини" (Aksoy v. Turkey), п. 95;

п.51 при оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника (рішення від 24.07.2012 у справі "Джорджевич проти Хорватії", п. 101; рішення від 06.11.1980 у справі "Ван Остервійк проти Бельгії", п.п. 36-40). Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення;

п.52 відповідно до частини першої статті 124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. При цьому за своєю суттю правосуддя визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 п. 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30.01.2003 № 3-рп/2003);

п.53 питання ефективності правового захисту аналізувалося у рішеннях національних судів. Зокрема, у рішенні від 16.09.2015 у справі № 21-1465а15 Верховний Суд України дійшов висновку, що рішення суду, у випадку задоволення позову, має бути таким, яке б гарантувало дотримання і захист прав, свобод, інтересів позивача від порушень з боку відповідача, забезпечувало його виконання та унеможливлювало необхідність наступних звернень до суду. Спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення;

п.54 Верховний Суд у своїй практиці неодноразово покликався на те, що "ефективний засіб правового захисту" у розумінні ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не призводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації - не відповідає зазначеній нормі Конвенції. (Постанова Великої палати Верховного Суду від 28.03.2018 у справі № 705/552/15-а, постанови Верховного Суду від 18.04.2018 у справі №826/14016/16 СМ, від 11.02.2019 у справі № 2а-204/12 ).

З урахуванням висновків зазначеного вище рішення Верховного суду, вбачається, що необхідність обрання найбільш ефективного способу захисту порушеного права позивача, відсутність наміру суб`єкта владних повноважень прийняти обґрунтоване та законне рішення, в тому числі, з урахуванням позиції суду від 03.12.2019 року, зобов`язання відповідача повторно розглянути клопотання позивача, не зможе захистити його порушені права ефективно, оскільки процес надання позивачу, в разі повторного (в другий раз) перегляду поданих документів, чергової відмови з формальних підстав, що може також бути досить тривалим, на що вказує протиправна поведінка відповідача, а тому, у цій справі належним та ефективним способом захисту порушеного права ОСОБА_1 буде зобов`язання суб`єкта владних повноважень - адміністративного органу, вчинити певні дії, що буде гарантією того, що спір між сторонами буде нарешті остаточно вирішений.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного суду від 18 червня 2020 року у справі № 802/1827/17-а

Про задоволення вимог позивача у наведений вище спосіб було враховано у правових висновках Верховного Суду, які викладені в постановах від 24.07.2018 у справі № 806/2254/15, від 01.03.2018 у справі № 826/22282/15, від 29.03.2018 у справі № 816/303/16, від 03.04.2018 у справі № 815/6881/16, від 13.06.2018 у справі № 815/6768/15.

Крім того, у постанові від 13 липня 2020 року у справі № 320/3837/19 Шостий апеляційний адміністративний суд зазначив, що втручанням в дискреційні повноваження суб`єкта владних повноважень може бути прийняття судом рішення не про зобов`язання вчинити дії, а саме про прийняття ним рішень за заявами заявників замість суб`єкта владних повноважень, тобто законодавець передбачив обов`язок суду змусити суб`єкт владних повноважень до правомірної поведінки.

Таким чином, рішення відповідача від 28 квітня 2020 року, щодо відмови позивачеві в набутті громадянства України є безпідставною та необґрунтованою, а тому, підлягає визнанню протиправним та скасуванню, а з метою належного та ефективного захисту довготривалого протиправного порушення прав заявника, необхідне зобов`язати відповідача прийняти рішення за його клопотанням з оформленням довідки про реєстрацію громадянином України.

Згідно з положеннями ч.3 ст.245 КАС України, у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Як вбачається з положень ч.4 ст.78 КАС України, обставини, встановлені рішенням суду у адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Таким чином, рішення суб`єкта владних повноважень від 28 квітня 2020 року у відмові позивачеві в набутті громадянства України є безпідставною та необґрунтованою, а тому підлягає визнанню протиправним та скасуванню, та з метою належного та ефективного захисту довготривалого порушення прав заявника, необхідне зобов`язати відповідача прийняти рішення за його клопотанням з оформленням довідки про реєстрацію громадянином України.

Керуючись ст.ст. 3, 5, 7-11, 19, 73-77, 79, 90, 241-246, 250, 257-263 КАС України, суд,-

вирішив:

Адміністративний позов задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати рішення Центрального міжрегіонального управління ДМС в м. Києві та Київській області від 28 квітня 2020 року про відмову в задоволенні заяви про оформлення набуття громадянства України ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Зобов`язати Центральне міжрегіональне управління ДМС в м. Києві та Київській області прийняти рішення по поданій 22.11.2018 року до Деснянського РВ ГУДМС України в м. Києві заяві, разом із доданими документами, громадянина Ісламської Республіки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , про оформлення набуття громадянства України на підставі ч.1 ст.8 Закону України Про громадянство України , та оформити довідку про реєстрацію громадянином України.

Рішення суду, відповідно до частини 1 статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Рішення суду може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції протягом тридцяти днів з дня його проголошення за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України, шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Відповідно до підпункту 15.5 пункту 15 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України до дня початку функціонування Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи апеляційні та касаційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Суддя І.В. Смолій