Постанова

від 02.12.2020 по справі 372/390/17

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження № 22-ц/824/790 /2020

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

2 грудня 2020 року м. Київ

Унікальний номер справи 372/390/17

Київський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ: судді-доповідача Шахової О.В., суддів: Андрієнко А.М., Саліхова В.В. за участю секретаря судового засідання Кузнєцової В.В.,

учасники справи:

позивачі: заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України та

державного підприємства Київське лісове господарство

відповідачі: ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 ,

треті особи: ОСОБА_4 ,

ОСОБА_5 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Києві у порядку спрощеного позовного провадження апеляційну скаргу заступника прокурора Київської області,

на рішення Обухівського районного суду Київської області, ухваленого 9 липня 2019 року в приміщенні судупід головуванням судді Зінченка О.М.,-

В С Т А Н О В И В:

У лютому 2017 року заступник прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ, та ДП Київське лісове господарство звернувся з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи: ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про визнання недійсними державних актів, витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння.

Свої позовні вимоги обґрунтовував тим, що при проведенні Головним слідчим управлінням Генеральної прокуратури України досудового розслідування у кримінальному провадженні № 12013000000000148 за ознаками злочинів, передбачених частинами третьою, четвертою статті 358, частиною четвертою статті 190, частиною третьою статті 209, частинами другою, третьою статті 358, частиною другою статті 364, частиною другою статті 366, частиною першою статті 255 КК України, установлено, що 23 жовтня 2007 року між ОСОБА_4 (продавець) і ОСОБА_1 (покупець) було укладено дев`ять договорів купівлі-продажу земельних ділянок з цільовим призначенням для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, що розташовані у смт Козин Обухівського району Київської області, які посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_6

На підставі вказаних договорів купівлі-продажу ОСОБА_1 одержав державні акти на право власності на земельні ділянки, а в подальшому відчужив земельну ділянку площею 0,5000 га ОСОБА_5 відповідно до договору дарування від 26 листопада 2009 року, а земельну ділянку площею 0,5000 га, яка є частиною земельної ділянки загальною площею 3,0000 га відчужив ОСОБА_2 відповідно до договору купівлі-продажу від 29 липня 2008 року.

На підставі вказаних правочинів ОСОБА_2 одержав державний акт від 28 серпня 2008 року на право власності на земельну ділянку площею 0,5000 га, а ОСОБА_5 одержав державний акт від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га та державний акт від 21 вересня 2012 року на право власності на земельну ділянку площею 0,2500 га.

ОСОБА_5 вказані вище земельні ділянки відчужив ОСОБА_3 на підставі договорів купівлі-продажу від 03 жовтня 2015 року.

Під час проведення досудового розслідування установлено, що спірні земельні ділянки за своїм призначенням відносяться до земель лісового фонду, державні акти за реквізитами зазначеними в них,станом на час їх видачі, не випускались, а спірні договори купівлі-продажу земельних ділянок, посвідчені приватним нотаріусом 23 жовтня 2007 року ОСОБА_6 не укладались та є підробленими.

Таким чином, вважав що спірні земельні ділянки не вибували з державної власності в установлений законом спосіб і рішення органів виконавчої влади, які наділені компетенцією розпоряджатись такими землями, не приймалось.

Згідно з інформацією ДП Київське лісове господарство від 30 листопада 2011 року спірні земельні ділянки відносяться до земель лісового фонду Козинського лісництва (планшет № 1), розміщені в кварталах НОМЕР_7, НОМЕР_1 , НОМЕР_2 , НОМЕР_3 , НОМЕР_4 , НОМЕР_5 , НОМЕР_6 на території Козинської селищної ради, а тому прокурор вважав, що рішення про вилучення та розпорядження спірними земельними ділянками лісогосподарського призначення має право приймати лише Кабінет Міністрів України.

Ухвалою суду від 3 квітня 2019, за заявою позивача, позовні вимоги про визнання недійсними державних актів залишені без розгляду.

З урахуванням цього заступник прокурора, остаточно просив суд витребувати на користь держава в особі КМУ з незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 земельні ділянки полощею 3,300 га 0,5000 га та 0,5000 га відповідно.

Справа розглядалась судами неодноразово.

Рішенням Обухівського районного суду Київської області від 22.12.17 року в задоволені позову відмовлено і згідно постанови Київського апеляційного суду від 03.05.18 рішення залишено без змін.

Ухвалою Верховного суду від 14.11.18 року рішення суду першої та апеляційної інстанції скасовані, справу направлено на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Останнім рішенням Обухівського районного суду Київської області від 9 липня 2019 року у задоволенні позовних вимог заступнику прокурора також відмовлено.

Не погодившись з вказаним рішенням суду, заступник прокурора Київської області подав апеляційну скаргу, в якій посилаючись на порушення норм процесуального права, неправильне застосування норм матеріального права, просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заявлений ним позов в інтересах держави задовольнити.

На обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, зокрема, що суд ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову проігнорував висновки Верховного Суду у вказаній справі та не встановив підстав вибуття спірних земельних ділянок з державної власності у приватну, а також не надав оцінки доказам, які свідчать, що ОСОБА_4 ні в 2004 ні в 2007 роках не мав належних правовстановлюючих документів на відчужувані земельні ділянки.

Матеріали справи не містять жодного рішення уповноваженого органу державної виконавчої влади чи місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у приватну власність первісним відповідачам і ця обставина залишена судом першої інстанції поза увагою.

Безпідставними, на думку особи яка подала апеляційну скаргу, є висновок суду щодо законності цивільно-правових угод, на підставі яких відповідачі набули право власності на спірні земельні ділянки.

Обгрунтування факту розташування спірних земель в межах смт Козин у рішенні, що оскаржується, зводиться до формулювання згідно позову , без дослідження будь-яких доказів, які можуть вказаний факт підтвердити чи спростувати.

Вважає безпідставною відмову суду у наданні оцінки документам, що зібрані в ході досудового розслідування в кримінальному провадженні, з тих підстав, що вони здобуті поза межами процедур, передбачених ЦПК України та за відсутності обвинувального вироку у кримінальному провадженні.

На думку заступника прокурора, суд не надав належної правової оцінки поданим доказам про те, що спірні земельні ділянки відносяться до земель лісогосподарського призначення,стосовно яких законом установлено обмеження щодо використання в цивільному обороті.

Відповідач ОСОБА_3 подав письмовий відзив на апеляційну скаргу, в якому посилається на те, що суд вірно дійшов висновків про те, що заступником прокурора позовні вимоги щодо незаконного вибуття спірних земельних ділянок із володіння первісного власника не підтверджені належними доказами, а надані ним докази з матеріалів кримінального провадження на підтвердження того, що право власності на земельні ділянки відповідачі набули з порушенням закону, судом підставно не прийняті у зв`язку з відсутністю відповідного рішення за кримінальним переслідуванням осіб причетних до вчинення вчинення спірних договорів та осіб які отримували державні акти на землю.

До матеріалів справи заступником прокурора додані матеріали кримінального провадження вибірково та на власний розсуд, між тим в цих матеріалах є інші документи, які, зокрема, свідчать що встановити час вибуття спірних земельних ділянок із державної власності неможливо, у зв`язку з втратою архіву Козинської селищної ради. Між тим, по кримінальному провадженню неодноразово приймались постанови про закриття, в яких зазначалось, що достовірно встановити ким та коли видавались спірні земельні ділянки у власність громадян, і чи видавались погодження на вилучення земельних ділянок в користування ДЛГО "Київліс" або ДП "Київське лісове господарство" до 2005 році неможливо. Як неможиво також встановити межі смт Козин до 2005 року та використання бланків земельних актів. В ході досудового розслідування допитані відповідальні працівники, в компетенцію яких входили обов`язки щодо вирішення земельних питань, що свідчить про те, що прокурору, органам виконачої влади та ДП "Київське лісове господарство" було відомо про перебування спірних земельних ділянок у власності відповідачів та третьої особи ОСОБА_5 ще в 2008 році.

В той час з листа ДП "Київське лісове господарство" від 08.04.15 № 02-247, на який посилається заступник прокурора вбачається, що кадастровий номер земельної ділянки та розмір ділянки, яка виділялась рішенням Козинської селищної ради №1/1 від 21.11.1999 за погодженням Київського державного лісгосподарського об`єдання "Київліс"- Козинському споживчому товариству для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, співпадає з кадастровим номером та розміром земельної ділянки, на яку в 2004 році ОСОБА_4 було отримано державний акт, а в подальшому в 2007 році відчужено ОСОБА_1 , що є доказом законного виділення земельних ділянок до 2004 року.

Чинним рішенням Обухівського районного суду від 20.06.2017 року, матеріалами кримінального провадження №12013000000000 від 23.01.13 р та кримінальної справи №47-976 від 31.03.2008 р., встановлено преюдиційні обставини пов`язані з виділенням громадянам у власність земельних ділянок в межах Козинської селищної ради Обухівського району протягом 2000-2007 років.

У відзиві ОСОБА_3 зазначає, що заступником прокурора не доведено,що земельні ділянки станом на 2002-2004 роки були вкриті лісами першої групи і суд вірно встановив,що в означений період компенсація уряду щодо вилучення земельних ділянок у користувачів поширювалась тільки на земельні ділянки площею понад 10 га.

Не підтверджується також належними доказами і доводи прокурора про те, що спірні земельні ділянки розташовані поза межами Козинської селищної громади, оскільки протокол огляду місцевості від 28.07.2016 року, проведений в рамках слідчих дій у кримінальному провадженні за участю особи, яка була неодноразово допитана як свідок, огляд проведено на порушення закону та без отримання дозволу на вчинення цієї дії та у відсутності власників земельних ділянок. Крім того, огляд здійснено на підставі візуального орієнтування, без застосування спеціальних приладів, в протоколі огляду не зазначені реквізити та кадастрові номери, з використанням Планшету №1 лісовпорядкування 2013 року Козинського лісництва, який було виготовлено більш як 10 років після виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ст.360 ЦПК України інші учасники справи правом подачі письмого відзиву на апеляційну скаргу не скористались. За ч.3 ст.360 ЦПК відсутність відзиву на апеляційну скаргу не перешкоджає перегляду рішення суду першої інстанції. В судове засідання суду апеляційної інстанції з`явились прокурор Київської обласної прокуратури та представники відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 . Представник третьої особи ОСОБА_4 подав клопотання про розгляд справи у його відсутності.

Інші учасники справи про розгляд справи за законом повідомлені належно, проте про причини неявки не повідомили, їх неявка не унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи та згідно ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розглядові справи.

На стадії вирішення клопотань апеляційним судом, з посиланням на те, що ухвала апеляційного суду про відкриття апеляційного провадження є чинною, відмовлено представнику ОСОБА_3 - ОСОБА_7 в задоволені клопотання про повернення апеляційної скарги заступника прокурора з підстав того, що позов заступником прокурора Київської області в інтересах держави в особі КМУ подано без належних повноважень передбачених Наказом Генеральної прокуратури України №186 від 21.09.2018р." Про організацію діяльності прокурорів щодо представництва інтересів держави в суді та при виконанні судових рішень".

Представником ОСОБА_2 - ОСОБА_8 заявлено клопотання про закриття апеляційного провадження з підстав відсутності у заступника прокурора Київської області відповідно до Конституції України, Закону України "Про прокуратуру" усталеної практики Верховного Суду та ЄСПЛ повноважень щодо подання позову в інтересах держави в особі КМУ та порушення порядку повідомлення компетентних органів щодо захисту прав останніх. В задоволені зазначеного клопотання апеляційним судом також відмовлено у зв`язку з передчасним його вирішенням без з`ясування судом обставин справи та розгляду справи по суті.

До розгляду справи по суті, апеляційним судом відмовлено також в задоволені письмого клопотання представника третьої особи ОСОБА_4 - ОСОБА_9 про залишення позову заступника прокурора без розгляду, з підстав подання клопотання з порушенням процесуального порядку.

В судовому засіданні прокурор Київської обласної прокуратури доводи апеляційної скарги з підстав, викладених в ній підтримав. Просив рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове про задоволення позову заступника прокурора Київської області.

Представники відповідачів ОСОБА_3 та ОСОБА_2 заперечували проти доводів апеляційної скарги, просили рішення суду залишити без змін, вважають, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням вимог закону.

Розглянувши справу в межах доводів апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість постановленого по справі судового рішення, апеляційний суд приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з огляду на наступне.

Відповідно до ч.1 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Відповідно до ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачі належно, у відповідності до закону набули право власності на спірні земельні ділянки згідно цивільно-правових угод, а тому правові підстави про витребування від відповідачів цих ділянок відсутні.

Окрім цього, суд встановив, що заступником прокурора на підтвердження доводів про те, що спірні земельні ділянки відносяться до лісів першої групи та є лісовим масивом розміром більш як 10 га належних доказів не надано, а обраний ним спосіб захисту права власності держави становить непропорційне втручання в права відповідачів на мирне володіння спірним майном.

Апеляційний суд погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступного.

Частиною 2 ст. 373 ЦК України передбачено, що право власності на землю (земельну ділянку) набувається і здійснюється відповідно до закону.

Згідно ч.1 ст.321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно ч.1 ст.386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Відповідно до вимог ст. 373 ЦК України право власності на землю (земельну ділянку) набувається та здійснюється відповідно до закону.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції. 23.10.2007 року між третьою особою ОСОБА_4 та відповідпачем ОСОБА_1 укладено ряд спірних договорів купівлі-продажу земельних ділянок які розташовані в смт Козин, Обухівського району, Київської області та посвідчені приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_6, а саме: площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0020; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0022; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0021; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0018; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0017; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0016; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0003; площею 0,3000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0019; площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:011:0020.

ОСОБА_1 на підставі вказаних договорів купівлі-продажу видано державні акти на право власності на земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:06:010:0016 загальною площею 0,5000 га (державний акт на право власності серії ЯД № 334342 від 12.11.09); земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:06:011:0003 загальною площею 0,5000 га (державний акт на право власності серії ЯД № 946150 від 02.11.07); земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:06:012:0015 загальною площею 0,3000 га (державний акт на право власності серії ЯЕ № 954898 від 02.11.07).

За результатами об`єднання придбаних земельних ділянок з кадастровими номерами: 3223155400:06:011:0016, 3223155400:06:011:0017, 3223155400:06:011:0018, 3223155400:06:011:0021, 3223155400:06:011:0022, 3223155400:06:011:0020 видано державний акт серії ЯД № 946149 від 02.11.07 на право власності на земельну ділянку загальною площею 3,0000 га із кадастровим номером.

Частина земельних ділянок були відчужені ОСОБА_1 на підставі наступних правочинів:

1) земельна ділянка із кадастровим номером 3223155400:06:010:0016 загальною площею 0,5000 га ОСОБА_5 на підставі договору дарування від 26.11.09, який зареєстровано в реєстрі за № 2927.

2) земельну ділянку із кадастровим номером 3223155400:06:012:0010 загальною площею 0,5000 га, яка є частиною від земельної ділянки із кадастровим номером 3223155400:06:012:0017 загальною площею 3,0000 га, ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 29.07.08, який зареєстровано в реєстрі за № 5202.

ОСОБА_2 отримав державний акт серії ЯЖ № 678169 від 28.08.08 на право власності на земельну ділянку загальною площею 0,5000 га із кадастровим номером 3223155400:06:012:0010.

ОСОБА_5 за результатами поділу земельної ділянки з кадастровим 3223155400:06:010:0016 утворено дві нові земельні ділянки з кадастровими №№: 3223155400:06:012:0043, 3223155400:06:012:0044 на які 21.09.12р. оформлено право власності та отримано державні акти серії ЯМ № 893712 на земельну ділянку загальною площею 0,2500 га із кадастровим номером 3223155400:06:012:0043 та на земельну ділянку такого ж розміру (загальною площею 0,2500 га) із кадастровим номером 3223155400:06:012:0044.

03.10.15 року ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, виданого приватним нотаріусом Обухівського районного нотаріального округу ОСОБА_6 та зареєстрованого в реєстрах за №№1880,1888 земельна ділянка із кадастровим номером 3223155400:06:012:0043 загальною площею 0,2500 га, та земельна ділянка із кадастровим номером 3223155400:06:012:0044 загальною площею 0,2500 га (рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер 25016284 та 25016369 від 03.10.2015, номер запису про право власності 11456257 та 11456310 від 03.10.2015) відчужені ОСОБА_3 .

Судом встановлено також, що з договорів купівлі-продажу земельних ділянок від 23.10.2007 року укладених між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , як попередньому власнику, спірні земельні ділянки належали на підставі державних актів на право власності серії ЯБ відповідно за номерами від 794403 до 794409 від 15.04.04 та за № 794382 від 14.04.04 виданих (яким органом в договорах не зазначено) на підставі договорів купівлі-продажу №№ 2682, 2706, 2708, 2710, 2711, 2716, 2718, 2720, 2716 від 22.03.04.

Судом також встановлено, що органам прокуратури було відомо про укладення зазначених договорів, щонайменше з кінця 2007 року, у зв`язку зі зверненням 28.11.2007 року до Генерального прокурора України народних депутатів України та на підставі цього порушеної 31.03.2008 року заступником прокурора Київської області кримінальної справи за фактом службового підроблення державних актів на право власності на земельні ділянки в межах Козинської селищної ради Обухівського району, розташованих між Новообухівським та Старообухівським автошляхами, а також за фактом незаконного придбання ОСОБА_4 та відчуження за оспорюваними спірними договорами земельних ділянок.

Звертаючись до суду з позовом заступник прокурора свої вимоги про те, що спірні земельні ділянки не вибули з державної власності і рішення компетентних органів щодо розпорядженнями ними не приймались обгрунтовував тим, що в ході досудового розслідуванння встановлено, що договори купівлі-продажу спірних земельних ділянок укладені між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не укладались та оформлені на ніби то викрадених в квітні 2004 року ОСОБА_1 (водієм приватного нотаріса ОСОБА_6 ) бланках реєстрів нотаріальних дій. Не отримання спірних державних актів на земельні ділянки в 2004 році, заступник прокурора обгрунтовував також встановленим слідством фактом відсутністі в 2004 році заявок Держкомзему України на друк державних актів з аналогічними реквізитами оспорюваних державних актів.

На підтвердження зазначених обставин заступник прокурора посилається, зокрема, на документи та інформацію отриману слідством від ДП Київське лісове господарство ,а також на пояснення свідків керівників цього підприємства опитаних в ході розслідування кримінальної справи № 47-976 у 2008 та 2010 роках.

Посилання прокурора на матеріали кримінального провадження суд визнав необґрунтованими, оскільки докази на їх підтвердження здобуті у межах кримінального провадження та поза межами процедур передбачених ЦПК України, судові рішення за наслідками правової оцінки відповідних доказів в порядку КПК України відсутні, вироки щодо встановлення вини осіб про вчинення злочинів пов`язаних з вчиненням спірних договорів та державних актів, в рамках зазначеного кримінального првадження не виновились.

Поряд з цим, у зв`язку з проведенням процесуальних дій відносно працівників ДП "Київське лісове господарство" та отримання від підприємства інформації та документів, суд дійшов висновку про те, що підприємству про можливе порушення його прав було відомо вже в 2008 році.

Апеляційний суд вважає, що такі висновки суду грунтуються на законі та підтверджені встановленими обставинами.

Судом першої інстанції встановлено також (та не заперечується заступником прокурора), що не зважаючи на досудове слідство, з 2008 по 2017 рік, державою у особі відповідних уповноважених нею посадових осіб та органів державної реєстрації, земельних ресурсів неодноразово вчинялись дії щодо затвердження технічної документації, видачі правовстановлюючих документів на спірні земельні ділянки (державних актів), реєстрації правочинів і державній реєстрації права власності на спірні земельні ділянки, що підтверджується державними актами, технічною документацією, інформаційними довідками, матеріалами переписки, постановами слідчих та іншими наявними у справі доказами, з чим апеляційний суд також погоджується як і з з наданою судом першої інстанції правовою оцінкою інших доказів стосовно заявлених в інтересах держави вимог про те, що спірні земельні ділянки включають в себе землі фонду лісового призначення та висновком суду про те, що ці обставини мають бути доведені відповідно до ст. 78 ЦПК допустими (певними),а не іншими засобами доказування.

Такими правовими засобами доказування суд вірно визначив норми Земельного та Лісового законодавства, які підлягали застосуванню на час виникнення спірних правовідноси, а саме набуття ОСОБА_4 права власності на спірні земельні ділянки в 2004 року.

Так, згідно з ч. 1 ст. 57 Земельного кодексу (в редакції станом на 2007 рік) земельні ділянки лісогосподарського призначення за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються в постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, іншим державним і комунальним підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані підрозділи, для ведення лісового господарства.

Згідно з п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу у зазначеній редакції до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування. Ця норма з`явилась у Лісовому кодексі 29.03.2006, коли набрала чинності нова редакція цього Кодексу.

Відповідно до ст. 58 Конституції України та рішення Конституційного Суду України від 09.02.1999 у справі № 1-7/99 ця норма не має зворотної дії в часі.

Відповідно до наведеної норми п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу лісогосподарське підприємство на підтвердження свого права постійного користування земельними ділянками має надати не тільки планово-картографічні матеріали лісовпорядкування, але й докази того, що ці ділянки були законно надані у постійне користування з певним цільовим призначенням до 29.03.2006, тобто підприємство має надати відповідні правовстановлюючі документи.

Відповідно до ч. 4 ст. 9 Лісового кодексу в редакції до 29.03.2006 право постійного користування земельними ділянками лісового фонду посвідчується державним актом на право постійного користування землею.

З огляду на встановлене, суд першої інстанції дійшов підставного висновку про те, що, в період первісного надання спірних земельних ділянок у власність (чи користування) громадян (до 2004 року), право постійного користування земельними ділянками лісового фонду ДП Київський лісгосп могло підтверджуватись тільки державним актом на право постійного користування землею і в матеріалах цивільної справи відсутні докази надання у користування ДП Київський лісгосп спірних земельних ділянок та земельних ділянок в межах Планшету лісокористування № 1 Козинського лісництва у зазначений період.

Згідно з ч. 2 ст. 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно з наведеними нормами матеріального права та ч. 2 ст. 78 ЦПК України постійне користування спірними землями ДП Київське лісове господарство , отже й право власності держави, можуть підтверджуватись або державними актами або планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування разом з відповідними рішеннями органів влади попередніх років про надання цих ділянок для ведення лісового господарства. Такими ж доказами підтверджується й цільове призначення земель ДП Київське лісове господарство . Інших правовстановлюючих документів законом не було передбачено.

Відповідно до ч. 2 ст. 94 Лісового кодексу в редакції до 29.03.2006 матеріали лісовпорядкування затверджуються державними органами лісового господарства за погодженням з місцевими Радами народних депутатів та органами охорони навколишнього природного середовища.

Однак прокурор та позивачі, як встановив суд та вбачається з матеріалів справи, протягом судового розгляду не подавали та взагалі не посилаються як на докази на документи щодо погодження з Радами народних депутатів матеріалів лісовпорядкування попередніх років (до 2007 року), у т.ч. матеріалів лісовпорядкування 1983, 1993, 2003 років.

Суд визнав неналежним доказом надані заступником прокурора копії планшетів, які не мають відміток про їх посвідченя (погодження) в компетентних органах.

Відповідно до п. 2.1.4 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, оригінали планшетів лісовпорядкування, які мають спільні межі з іншими землекористувачами, мають бути завірені в органах землевпорядкування того району, де проводяться лісовпорядкувальні роботи. З контексту Інструкції вбачається, що у п. 2.1.4 йдеться про погодження оригіналів планшетів районними органами земельних ресурсів.

На виконання вказівок, викладених в ухвалі Верховного Суду від 14.11.2019 року (ч.5 ст. 411 ЦПК), якою скасовані попередні судові рішення, суд першої інстанції підставно вважав, що заступник прокурора не надав належних та достовірних доказів на підтвердження своїх доводів стосовно цільового призначення спірних земельних ділянок, оскільки матеріали цивільної справи не містять державних актів ДП Київське лісове господарство або його попередника ДЛГО Київліс на право постійного користування спірними землями, в справі відсутні належним чином завірені копії з оригіналів планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування та немає жодних рішень органів державної виконавчої влади чи органів місцевого самоврядування про надання спірних земельних ділянок у постійне користування ДП Київське лісове господарство , прийнятих до 29.03.2006, як того вимагає закон.

Статтею 417 ЦПК України передбачено обов`язковість вказівок, що містяться в постановах касаційної інстанції.

На підтвердження своєї правової позиції суд першої інстанції послався на ряд судових рішень касаційної інстанції.

Так, в постанові Верховного Суду України від 27.01.2015 по справі № 21-570а14 (у Реєстрі № 42886574) зазначається, що системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень Лісового Кодексу і планово-картографічні матеріали лісовпорядкування мають відповідати вимогам ст. 48 Лісового кодексу та Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986.

У постанові Верховного Суду від 01.03.2018 по справі № 911/2032/17 (у Реєстрі № 72605125) встановлено, що для визнання планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування документами, що підтверджують право постійного користування земельними лісовими ділянками державними лісогосподарськими підприємствами, необхідно встановити факт, що ці землі раніше, до 29.03.2006 вже були надані цим підприємствам у постійне користування.

Відповідно до ч.ч. 1-4 ст.20 Земельного кодексу Української РСР від 08.07.1970 передбачалось, що відповідно до Основ земельного законодавства Союзу РСР і союзних республік право землекористування колгоспів, радгоспів та інших землекористувачів засвідчується державними актами на право користування землею. Форми актів встановлюються Радою Міністрів СРСР.

Право короткострокового тимчасового користування землею засвідчується рішенням органу, який надав земельну ділянку в користування.

Право довгострокового тимчасового користування землею засвідчується актами, форма яких встановлюється Радою Міністрів Української РСР.

Зазначені документи видаються після відводу земельних ділянок в натурі."

Згідно з ч.ч. 1, 3 ст.23 Земельного кодексу України від 18 грудня 1990 року N561-XII право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України.

Згідно з ч.1 ст. 126 Земельного Кодексу України від 25 жовтня 2001 року № 2768-ІІІ в редакції станом на момент прийняття спірних рішень право власності на земельну ділянку і право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України."

На підставі викладеного Верховний Суд дійшов висновку, що для правильного вирішення справи судам необхідно встановити, хто саме, на підставі яких норм відповідного законодавства або правовстановлюючих документів, виданих відповідно до такого законодавства, був постійним користувачем спірної земельної ділянки на момент прийняття спірних рішень, і чи був такий постійний користувач взагалі.

У постанові Верховного Суду від 26.09.2018 по справі № 922/1471/17 (у Реєстрі № 76755453), зокрема, містяться висновки про те, що лісовпорядний планшет не є належним доказом на підтвердження постійного користування спірними земельними ділянками, з огляду на його невідповідність вимогам щодо оформлення відповідно до Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Державним комітетом СРСР по лісовому господарству 11.12.1986, та приписам статті 48 Лісового кодексу України щодо змісту та порядку затвердження матеріалів лісовпорядкування.

У постанові Верховного Суду від 11.07.2018 по справі № 904/8549/17 (у Реєстрі № 75368697) зазначено, що допустимими доказами у справі є або оригінали документів або належним чином засвідчені копії з оригіналів за умови, що особа, яка подає до суду копію документа, володіє його оригіналом чи може вказати, у чийому володінні знаходиться оригінал для витребування судом з метою дослідження такого оригіналу (частини 2, 5, 6 ст. 95 ЦПК України).

Таким чином суд першої інстанції обгрунтовано виходив з того, що належних доказів на підтвердження доводів про те, що до спірних земельних ділянок входять землі лісового призначення заступником прокурора не надано, в той час як згідно ч.2 ст.328 ЦК України право власності на спірні земельні ділянки відповідачами набуто правомірно за оплатними та чинними договорами.

Вирішуючи вимоги щодо витребування на користь держави земельних ділянок суд першої інстанції виходив того, що відповідачі є добросовісними набувачами та придбали їх у третіх осіб на підставі чинних правочинів у передбачений законом спосіб, при цьому не допускали будь-якої неправомірної поведінки, а тому визначені прокурором правові підстави для витребування із володіння відповідача суд визнав юридично неспроможними.

Подані ж прокурором докази щодо виготовлення, видачі державних актів, порядку укладення первинних договорів щодо відчудження спірних земельних ділянок, суд вважав відносяться до меж правової оцінки дійсності або ж недійсності правочинів, правовстановлюючих документів на землю, що у цій справі фактично виходить за межі позовних вимог, оскільки заявивши вимоги про витребування земельних ділянок від відповідачів та діючи в інтересах держави заступник прокурора не обгрунтував саме після якого недійсного правочину відповідачами набуто права власності на землю.

Відповідачі, на думку суду, не були учасниками правовідносин з приводу вибуття спірних земельних ділянок із державної власності, придбавали нерухоме майно шляхом укладення нотаріально посвідчених угод, тому не повинні нести цивільно-правову відповідальність за наявності обставин, зазначених прокурором в якості обґрунтування позову, підстави для позбавлення їх об`єктів права власності на нерухоме майно не підпадають під дію ст.ст. 387, 388 ЦК України, оскільки не відносяться до виключного кола обставин, які можуть слугувати підставою для витребування майна від добросовісного набувача та повернення земельної ділянки державі.

Висновки суду першої інстанції щодо зазначених вимог грунтуються на законі та підтверджені встановленими судом обставинами. Вирішуючи вимоги щодо витребування майна, суд надав належну правову оцінку встановленим обставинам, доводам та запереченням сторін та вірно застосував норми матеріального права, які підлягають до застосування в цих правовідносинах.

Відповідно до ст. 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Частиною 3 статті 388 Цивільного кодексу України передбачено, що якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках.

Відповідно до ст. 392 Цивільного кодексу України, власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою.

Статтею 393 Цивільного кодексу України передбачено, що правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується. Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.

Відповідно до роз`яснень, викладених в п. 10 Постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" N 9 від 06.11.2009 року норма частини першої статті 216 ЦК не може застосовуватись як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема від добросовісного набувача - з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Згідно ст. 131 ЗК України громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.

Статтею 125 ЗК України передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Статтею 330 ЦК України передбачено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване у нього.

Згідно статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Перший протокол, Конвенція), кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Відповідно до сталої практики ЄСПЛ (серед багатьох інших, рішення ЄСПЛ у справах Спорронґ і Льоннрот проти Швеції від 23 вересня 1982 року, Джеймс та інші проти Сполученого Королівства від 21 лютого 1986 року, Щокін проти України від 14 жовтня 2010 року, Сєрков проти України від 7 липня 2011 року, Колишній король Греції та інші проти Греції від 23 листопада 2000 року, Булвес АД проти Болгарії від 22 січня 2009 року, Трегубенко проти України від 2 листопада 2004 року, East/West Alliance Limited проти України від 23 січня 2014 року) напрацьовано три критерії, які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно суспільний , публічний інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

Прийняття рішення про передачу в приватну власність землі державної чи комунальної власності позбавляє Український народ загалом (стаття 13 Конституції України) або конкретну територіальну громаду правомочностей власника землі в тому обсязі, який дозволяє її статус як землі відповідно державної чи комунальної власності. В цьому контексті в сфері земельних правовідносин важливу роль відіграє конституційний принцип законності набуття та реалізації права власності на землю в поєднанні з додержанням засад правового порядку в Україні, відповідно до яких органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (статті 14, 19 Конституції України).

Отже правовідносини, пов`язані з вибуттям земель із державної чи комунальної власності, становлять суспільний , публічний інтерес, а незаконність (якщо така буде встановлена) рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, на підставі якого земельна ділянка вибула з державної чи комунальної власності, такому суспільному інтересу не відповідає.

Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

Окрім вищеприведених підстав відмови заступнику прокурора в задоволені позову, суд першої інстанції в своєму рішенні дійшов висновку про те, що останнім в цій справі не доведено порушення прав держави.

Так, з матеріалів справи вбачається, що спірні земельні ділянки складають приблизно 4,300 га та входять в земельний масив Козинської селищної ради загальної площі 111,57 га. Як встановлено, спірні земельні ділянки не відносяться до лісів першої групи і не можуть вважатись єдиним масивом загальною площею більше 10 га, а тому право розпорядження спірними земельними ділянками не відноситься до сфери компетенції Кабінету Мініністрів України. Позов же в інтересах місцевої громади не заявлявся.

Статтею 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 2 ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладається представництво інтересів громадян або держави в суді у випадках, визначених законом.

Такі випадки передбачені, зокрема, ст. ст. 20, 33, 36-1 Закону України Про прокуратуру та ст. 56 ЦПК України, відповідно до якої прокурор може звертатися до суду із заявою про захист прав, свобод та інтересів інших осіб або держави чи суспільних інтересів.

Статтею 36-1 Закону України Про прокуратуру встановлено, що представництво прокуратурою інтересів держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів держави у випадках, передбачених законом.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.

Згідно з Рішенням Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року № 3-рп/99 у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує в позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції в спірних відносинах.

Під поняттям орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах , потрібно розуміти орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, якому законом надано повноваження органу виконавчої влади.

Таким чином, по цій справі прокурор має достатні повноваження для самостійного визначення осіб, в інтересах яких пред`явлено позов, однак при розгляді справи він повинен відповідно до вимог ст.81 ЦПК України довести зазначені у позові обставини порушення інтересів держави та те, що у фактичних правовідносинах саме ці особи є органами, уповноваженими державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.

Вирішуючи спір, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулась з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем, відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову в задоволенні позову, незалежно від встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, яка може вимагати виконання такого обов`язку від інших осіб.

Отже, встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом лише суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність, чи відсутність факту порушення або оспорення і відповідно приймає рішення про захист порушеного права, або відмовляє позивачу у захисті встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених позовних вимог.

Апеляційний суд погоджується з висновком суду про те, що спірні земельні ділянки знаходяться в межах смт. Козин Обухівського району Київської області, але прокурор не заявляє вимоги на захист прав територіальної громади смт. Козин Обухівського району Київської області, а ті обґрунтування позову які ним наведені стосуються захисту загальнодержавної власності і належних і допустимих доказів саме такого статусу цих земель він (заступник прокурора) не подав, віднесення земель до лісового фонду не довів, порушення прав та законних інтересів Кабінету Міністрів України не обґрунтував.

В розумінні ч.1 ст.82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи не підлягають доказуванню.

Так, під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції прокурором не заперечується, що ухвалою Обухівського районного суду від 26.11.2020 року (яка є чинною на час розгляду справи в апеляційному порядку) позовну вимогу заступника прокурора Київської області в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України, державного підприємства Київське лісове господарство до ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 про визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки залишено без розгляду.

Підставою для залишення позову без розгляду є, зокрема, порушення прокурором порядку щодо здійснення представництва держави в суді та не підтвердження підстав для такого представництва,а саме повідомлення відповідного суб`єкта владних повноважень про порушення його (суб`єкта) права.

На підтвердження викладених висновків суду щодо відсутності у заступника прокурора належних повноважень апеляційний суд, не зважаючи про відмову в заявлених клопотаннях про закриття провадження в справі та залишення позовних вимог без розгляду, враховує доводи представників ОСОБА_4 та ОСОБА_2 про те, що на вимогу ЗУ "Про прокуратуру" належним чином оформленої письмової вказівки чи наказу Генерального прокурора або його першого заступника відповідно до компетенції про звернення з позовом, в справі яка переглядається відсутні докази щодо існування виключного випадку для звернення до суду та подання такого позову в інтересах держави в особі КМУ.

При розгляді справи № 755/10947/17 в постанові від 30.01.19 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови,у яких викладена правова позиція, суди під час вирішення тотожних спорів мають врахувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Апеляційний суд приймає посилання представників відповідачів про застосування норм права,передбачених ст. 23 Закону України Про прокуратуру та відображених в останній правовій позиції Великої Палати Верховного Суду у Постанові від 26 травня 2020 року у справі №912/2385/18, а саме:

76. Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України Про прокуратуру прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.

77. Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

78. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.

79. Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру , прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

80. Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

81. Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України Про прокуратуру , і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обгрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необгрунтованим.

82. Частина четверта статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачає, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб`єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав для представництва."

Між тим, апеляційний суд не приймає посилання представників відповідачів на рішення Обухівського районного суду Київської області від 20.06.2017 року та рішення апеляційного суду Київської області від 19.09.17 року,які не є чинними, оскільки Постановою Верховного Суду від 13.11.2019 року скасовані і справу передано на розгляд до суду першої інстанції.

Під час нового судового розгляду зазначеної справи, Обухівським районним судом 26.11.2020 року прийнята ухвала про залишення позову прокурора без розгляду, на яку апеляційний суд послався вище.

В рішенні ЄСПЛ по справі № 29979/04 Рисовський проти України пункти 70-71, Європейський Суд з прав людини, аналізуючи відповідність мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу належного урядування , зазначає, що такий принцип передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб. Потреба виправити "минулу" помилку не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу; у контексті скасування помилково наданого права на майно принцип "належного урядування" може не лише покладати на державні органи обов`язок діяти невідкладно, виправляючи свою помилку, а й потребувати виплати відповідної компенсації чи іншого виду належного відшкодування колишньому добросовісному власнику.

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, які вони стосуються. Аналогічний висновок міститься у справі " Пінкова та Пінк проти Чеської республіки" та "Гаші проти Хорватії" та "Трго проти Хорватії".

А у рішенні ЄСПЛ від 01 червня 2006 року у справі "Федоренко проти України", зазначено про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосовуваними заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її права.

Таким чином, судом першої інстанції в справі, що переглядається встановленим обставинам надано належну правову оцінку, суд не встановив обставин незаконного вибуття із володіння первісного власника спірних земельних ділянок, оскільки ця обставина не була доведена заступником прокурора. Суд вірно з`ясував фактичні обставини справи щодо заявлених вимог та підставно встановив відсутність повноважень заступника прокурора на представництво інтересів держави, застосував норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини.

З огляду на викладене рішення суду першої інстанції є законним та обгрунтованим і підстав для його скасування не вбачається.

Доводи апеляційної скарги щодо застосування матеріального права,яке не підлягає застосуванню в спірних правовідносинах, а саме Лісовий Кодекс в редакції 2004 року, апеляційний суд не приймає, оскільки ця норма діяла на час виникнення права власності у первісних власників, прочинаючи з 1999 року і саме цю обставину на виконання ухвали Верховного Суду від 14.11.2018 року суд першої інстанції і перевіряв.

Не є такими, що впливають на правильність висновків суду першої інстанціїї посилання прокурора на лист ВО Укрдержліспроект від 29.11.13 року, оскільки цей лист має інформативний характер і в матеріалах справи відсутні рішення на які є посилання в зазначеному листі.

Доводи апеляційної скарги про те, що суд першої інстанції в своєму рішенні послався на рішення Обухівського районного суду від 29.10.2015 року,ухвалу апеляційного суду Київської області від 30.06.2016 року та ухвалу ВССУ від 01.02.2017 року у справі № 372/1988/15, які постановою Великої Палати Верховного Суду від 31.10.2018 року скасовані апеляційним судом не приймаються,оскільки будь яких преюдиційних фактів за цим рішенням суд не встановлював.

Відповідно до ст. 375 ЦПК України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

На підставі викладеного та керуючись статтями 367, 368, 374, 375, 381-384 ЦПК України, суд,-

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу заступника прокурора Київської областівідхилити.

Рішення Обухівського районного суду Київської області від 9 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, касаційна скарга на постанову може бути подана безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови складений 07.12.2020 року.

Суддя-доповідач

Судді: