Постанова

від 14.12.2020 по справі 640/13823/19

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Справа № 640/13823/19 Головуючий у 1-й інстанції: Кузьменко А.І.

Суддя-доповідач: Василенко Я.М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 грудня 2020 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого Василенка Я.М.,

суддів Кузьменка В.В., Шурка О.І.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (правонаступник Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві) на рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.08.2020 у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві про визнання протиправною та скасування вимоги, -

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернулась до суду першої інстанції з позовом, в якому просила:

- визнати протиправною та скасувати вимогу про сплату боргу (недоїмки) з єдиного внеску Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві від 20.05.2019 № Ф-62894-17;

Рішенням Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.08.2020 позов задоволено.

Не погоджуючись з вказаним рішенням Головне управління Державної податкової служби у м. Києві (правонаступник Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві) звернулось із апеляційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржуване рішення, як таке, що прийняте із порушенням норм матеріального і процесуального права, та прийняти нове рішення, яким у задоволені позову відмовити.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

З матеріалів справи вбачається, що Головним управлінням Державної фіскальної служби у місті Києві сформовано вимогу про сплату боргу (недоїмки) від 20.05.2019 №Ф-62894-17, якою на підставі статті 25 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування та даних інформаційної системи органу доходів і зборів позивача зобов`язано сплатити недоїмку у розмірі 21 030, 90 грн.

Рішенням Державної фіскальної служби України від 08.07.2019 № 31379/6/99-99-11-05-02-25 скаргу позивача залишено без задоволення, а вимогу від 20.05.2019 № Ф-62894-17 без змін.

Вважаючи вказану вимогу протиправною та такою, що підлягає скасуванню, позивач звернулась до суду першої інстанції з даним позовом.

Суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що нарахування відповідачем єдиного внеску за період коли позивач працювала як найманий працівник є протиправним, оскільки єдиний внесок за позивача в такий період нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем як самозайнятою особою, що здійснює незалежну професійну діяльність, а тому оскаржувана вимога підлягає скасуванню.

Апелянт у своїй скарзі зазначає, що судом першої інстанції неповно з`ясовано обставини, що мають значення для справи, порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, у доводах апеляційної скарги скаржник зазначає, що позивач повинен сплачувати єдиний соціальний внесок як самозайнята особа, навіть перебуваючи у трудових відносинах (як найманий працівник) з сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю Зоря .

Колегія суддів погоджується з рішенням суду першої інстанції та вважає доводи апелянта безпідставними, враховуючи наступне.

Відповідно до пункту другого частини першої статті 1 Закону України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування від 08.07.2010 № 2464-VI (далі - Закон № 2464-VІ) єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування (далі - єдиний внесок) - консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов`язкового державного соціального страхування в обов`язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб та членів їхніх сімей на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування.

Згідно пункту третього цієї ж частини застрахована особа - це фізична особа, яка відповідно до законодавства підлягає загальнообов`язковому державному соціальному страхуванню і сплачує (сплачувала) та/або за яку сплачується чи сплачувався у встановленому законом порядку єдиний внесок на загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно із частиною першою статті 4 Закону № 2464-VІ платниками єдиного внеску є фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність, а саме наукову, літературну, артистичну, художню, освітню або викладацьку, а також медичну, юридичну практику, в тому числі адвокатську, нотаріальну діяльність, або особи, які провадять релігійну (місіонерську) діяльність, іншу подібну діяльність та отримують дохід від цієї діяльності.

Згідно пункту другого частини першої статті 7 Закону № 2464-VІ (база нарахування єдиного внеску) єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 4 (крім фізичних осіб - підприємців, які обрали спрощену систему оподаткування) та 5 частини першої статті 4 цього Закону, - на суму доходу (прибутку), отриманого від їх діяльності, що підлягає обкладенню податком на доходи фізичних осіб. При цьому сума єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску на місяць. У разі, якщо таким платником не отримано дохід (прибуток) у звітному році або окремому місяці звітного року, такий платник зобов`язаний визначити базу нарахування, але не більше максимальної величини бази нарахування єдиного внеску, встановленої цим Законом. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску.

Водночас, відповідно до пункту першого частини першої статті 4 Закону № 2464-VI платниками єдиного внеску є роботодавці: підприємства, установи та організації, інші юридичні особи, утворені відповідно до законодавства України, незалежно від форми власності, виду діяльності та господарювання, які використовують працю фізичних осіб на умовах трудового договору (контракту) або на інших умовах, передбачених законодавством, чи за цивільно-правовими договорами (крім цивільно-правового договору, укладеного з фізичною особою - підприємцем, якщо виконувані роботи (надавані послуги) відповідають видам діяльності відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців), у тому числі філії, представництва, відділення та інші відокремлені підрозділи зазначених підприємств, установ і організацій, інших юридичних осіб, які мають окремий баланс і самостійно ведуть розрахунки із застрахованими особами.

Згідно пункту першого частини першої статті 7 Закону № 2464-VI єдиний внесок нараховується для платників, зазначених у пунктах 1 (крім абзацу сьомого), частини першої статті 4 цього Закону, - на суму нарахованої кожній застрахованій особі заробітної плати за видами виплат, які включають основну та додаткову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні виплати, у тому числі в натуральній формі, що визначаються відповідно до Закону України Про оплату праці , та суму винагороди фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами.

Частиною четвертою статті 25 Закону № 2464-VІ передбачено, що орган доходів і зборів у порядку, за формою та у строки, встановлені центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну податкову і митну політику, надсилає платникам єдиного внеску, які мають недоїмку, вимогу про її сплату.

Аналізуючи вищенаведене, колегія суддів дійшла висновку, що особа, яка провадить незалежну професійну діяльність, вважається самозайнятою особою і платником єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування лише при умові, що така особа не є найманим працівником у межах такої незалежної професійної діяльності і що вона отримує дохід саме від такої незалежної професійної діяльності.

Як встановлено судом першої інстанції та не заперечується апелянтом, відповідно до витягу з Реєстру застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування ОСОБА_1 з 01.01.2017 по квітень 2019 року працювала найманим працівником та за неї сплачувався єдиний соціальний внесок роботодавцем.

Згідно з підпунктом 4.1.4 пункту 4.1 статті 4 ПК України податкове законодавство України ґрунтується на принципі презумпції правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов`язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів зауважує, що оскільки Законом України Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування не врегульовано відносини щодо адміністрування єдиного внеску при одночасному перебуванні фізичної особи в трудових відносинах та здійснення незалежної професійної діяльності, а із системного аналізу його норм слідує, що єдиною метою збору єдиного внеску на загальнообов`язкове державне соціальне страхування є забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством саме прав фізичних осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов`язкового державного соціального страхування, то в розумінні вказаного Закону ОСОБА_1 є застрахованою особою, і єдиний внесок за неї в період, за який винесена оскаржувана вимога, нараховував та сплачував роботодавець в розмірі не менше мінімального, що виключає обов`язок по сплаті єдиного внеску позивачем як самозайнятою особою, що здійснює незалежну професійну діяльність.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Верховного Суду від 05.11.2018 у справі № 820/1538/17, від 27.11.2019 у справі № 160/3114/19, від 05.12.2019 у справі № 260/358/19, від 23.01.2020 у справі № 480/4656/18, від 27.02.2020 у справі № 0440/5632/18, від 05.03.2020 у справі № 460/943/19.

Відповідно до ч. 5 ст. 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Відтак, з огляду на вищевикладене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що оскільки позивач є застрахованою особою і єдиний внесок за нього регулярно нараховував та сплачував роботодавець, у розмірі не менше мінімального, то відповідачем протиправно винесена вимога про сплату боргу (недоїмки) від 20.05.2019 № Ф-62894-17.

При цьому, аргументи апеляційної скарги відповідача є безпідставними та необґрунтованими, носять формальний характер і не ґрунтуються ні на фактичних обставинах, ні на вимогах закону та спростовуються матеріалами справи. Крім того, апеляційна скарга не містить посилань на обставини, передбачені статтями 317-319 КАС України, за яких рішення суду підлягає скасуванню.

Судом апеляційної інстанції враховується, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Отже, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції прийняв законне та обґрунтоване рішення, з дотриманням норм матеріального та процесуального права.

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Апелянт не надав до суду належних доказів, що б підтверджували факт протиправності рішення суду першої інстанції.

Таким чином, колегія суддів вирішила згідно ст. 316 КАС України залишити апеляційну скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, з урахуванням того, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Керуючись ст.ст. 242-244, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328, 329 КАС України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Головного управління Державної податкової служби у м. Києві (правонаступник Головного управління Державної фіскальної служби у м. Києві) залишити без задоволення, а рішення Окружного адміністративного суду м. Києва від 31.08.2020 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 Кодексу адміністративного судочинства України.

Головуючий: Василенко Я.М.

Судді: Кузьменко В.В.

Шурко О.І.