Постанова

від 26.11.2020 по справі 593/1095/19

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 593/1095/19Головуючий у 1-й інстанції Музика Я.М. Провадження № 22-ц/817/634/20 Доповідач - Щавурська Н.Б. Категорія - 302000000

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 листопада 2020 року м. Тернопіль

Тернопільський апеляційний суд в складі:

головуючого - Щавурська Н.Б.

суддів - Костів О. З., Хома М. В.,

секретаря - Сович Н.А.

розглянувши у відкритому провадженні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року, постановлене суддею Музикою Я.М. у цивільній справі № 593/1095/19 за позовом ОСОБА_1 до Бережанської міської ради, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача - ОСОБА_2 про визнання незаконними та скасування рішень Бережанської міської ради № 331 від 10 серпня 2016 року та № 1237 від 14 лютого 2019 року,-

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з уточненим у подальшому позовом до Бережанської міської ради, третя особа ОСОБА_2 , про скасування рішення Бережанської міської ради Тернопільської області № 331 від 10.08.2016 року Про затвердження акту постійної комісії міської ради ; визнання протиправним та скасувати рішення Бережанської міської ради Тернопільської області № 1237 від 14.02.2019 року. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням Бережанської міської ради № 250 від 22 квітня 1997 року йому передано у приватну власність земельну ділянку площею 0,07 га, що знаходиться в АДРЕСА_1 . З метою виготовлення документації з землеустрою він разом із спеціалістами землевпорядної організації прибув на дану земельну ділянку для виконання робіт із землеустрою, однак від громадянина ОСОБА_2 дізнався, що дана земельна ділянка Бережанською міською радою передана останньому в оренду.

Рішенням Бережанського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року в задоволенні позову відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду, вважаючи його прийнятим з порушенням норм матеріального і процесуального права, з неповним з`ясуванням обставин, що мають значення для справи та постановити нове, яким його позов задовольнити.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги посилається на те, що в порушення вимог процесуального закону судом першої інстанції безпідставно прийнято до уваги заперечення та заяви представника відповідача ОСОБА_3 після закінчення терміну дії її доручення на представництво інтересів, зокрема після 31.12.2019 року.

З урахуванням тієї обставини, що Бережанською міською радою його не було внесено до переліку осіб - власників земельних ділянок, а спірну земельну ділянку було передано іншій особі, вважає необґрунтованими висновки суду першої інстанції в частині безпідставної несплати ним земельного податку.

Також, беручи до уваги те, що земельна ділянка у встановленому законом порядку від нього не вилучалася й перешкоди йому в користуванні останньою не створювалися, а така органом місцевого самоврядування була передана іншій особі в оренду лише у 2016 році, вважає безпідставними й висновки суду в частині втрати ним права власності на спірну земельну ділянку з посиланням на те, що він нею не користувався й з посиланням на вимоги Земельного кодексу України в редакції Закону України № 561-ХІІ від 18 грудня 1990 року. Крім цього, звертає увагу на відсутність в юридичний площині такого поняття, як «втрата права власності» , а також - відсутність будь-яких належних і допустимих доказів, які б свідчили про вилучення у нього органом місцевого самоврядування земельної ділянки на підставі положень ст. 27 ЗК України в редакції 1990 року, в той час як існує нескасоване рішення Бережанської міської ради № 250 від 22 квітня 1997 року про передачу йому спірної земельної ділянки у власність в порядку приватизації.

Такими, що не відповідають обставин справи вважає й висновки суду про відсутність доказів винесення в натурі плану земельної ділянки. При цьому, звертає увагу на те, що ним у встановленому законом порядку було виготовлено і погоджено генплан забудови земельної ділянки, будівельний паспорт на забудову земельної ділянки за № 1937, план будинку, а згідно Акту виносу в натуру плану земельної ділянки, червоних ліній і проведення розбивки контурів фундаментів будівель та споруд від 14.08.1994 року проведено винесення в натуру плану земельної ділянки і червоних ліній, розбивку контурів фундаментів житлового, господарського будинків та споруд, згідно рішення виконавчого комітету Бережанської міської ради від 31.03.1994 року.

Крім цього, вважає безпідставним неврахування судом тієї обставини, що надана йому у власність земельна ділянка була зареєстрована за кадастровим номером зі зміненим цільовим призначенням та передана Бережанською міською радою в оренду ОСОБА_2 , в той час як рішення про зміну цільового призначення відсутнє, що підтверджує незаконність такої передачі.

З урахуванням того, що на час передачі спірної земельної ділянки в оренду ОСОБА_2 , його право власності на вказану земельну ділянку у встановленому законом порядку не припинялося, вважає дії органу місцевого самоврядування, пов`язані з прийняттям оспорюваних рішень такими, що порушують його право на землю.

У своєму відзиві Бережанська міська рада відносно задоволення апеляційної скарги заперечує, вважаючи її необґрунтованою, а рішення суду законним та прийнятим у відповідності до норм права.

Зазначає, що позивачем не було надано суду документа, що підтверджує його право власності на земельну ділянку по АДРЕСА_1 - державного акту. Також ним не було надано доказів того, що запис про передачу йому у приватну власність спірної земельної ділянки було внесено у земельно-кадастрові документи, виготовлено необхідну технічну документацію та внесено відомості в державний земельний кадастр. Згідно довідки від 26.11.2019 року ОСОБА_1 не значиться в переліку власників спірної земельної ділянки.

Звертає увагу, що з 1994 року апелянт не приступив до її використання, не звертався до Бережанської міської ради з питанням щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі на місцевості, не виготовив необхідну технічну документацію, не отримав державний акт на земельну ділянку, не вніс відомості в Державний земельний кадастр та не сплачував земельний податок. Ним не надано жодного доказу, який би підтвердив факт добросовісного використання даної земельної ділянки.

З урахуванням вимог ст. 27 Земельного кодексу України 1990 року, який серед підстав припинення користування земельною ділянкою передбачає, в тому числі, систематичне невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України та невикористання протягом одного року земельної ділянки сільськогосподарського призначення та протягом двох років земельної ділянки для несільськогосподарських потреб, вважає, що право позивача на вказану земельну ділянку припинилося.

Крім цього, позивач не розпочав будівництва протягом трьох років, не переніс ліній електропередач та не закінчив будівництво в строк до 31.03.1997 року, як це було передбачено його будівельним паспортом, у зв`язку з чим на підставі п. 3 рішення Виконавчого комітету від 31.03.1994 року втратив право на користування земельною ділянкою й остання повернута в фонд міськвиконкому.

Вказує на абсурдність твердження апелянта про зміну цільового призначення земельної ділянки з для будівництва та обслуговування житлового будинку на для ведення городництва , адже земельна ділянка надана громадянину ОСОБА_4 не була сформована належним чином, інформація про неї не введена в Державний земельний кадастр, відповідно цільове призначення не змінювалось.

Крім того, вважає, що апелянтом не надано суду належних доказів про те, що земельна ділянка, яка передана в оренду та земельна ділянка, яка передавалася йому є однією і тією ж земельною ділянкою, оскільки за зовнішньою конфігурацією земельна ділянка відведена в оренду з кадастровим номером 6120410100:04:020:0518 і з цільовим призначенням для ведення городництва не співпадає з формою земельної ділянки, яка зазначена в генеральному плані.

Також, звертає увагу на те, що скасування рішення, яке оспорюється позивачем порушуватиме право законного користування (оренди) земельною ділянкою громадянином ОСОБА_2 , яке зареєстровано належним чином у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Що стосується посилання апелянта на закінчення 31.12.2019 року терміну дії доручення представника міської ради, неправомірного взяття до уваги судом заперечень та заяв зазначає, що ОСОБА_3 працює на посаді начальника відділу міської ради з 25 жовтня 2010 року по сьогоднішній день. Весь цей період здійснює представництво Бережанської міської ради в судових інстанціях, в тому числі в Бережанському районному суді. Починаючи з січня 2020 року ОСОБА_3 наділена повноваженнями щодо представництва інтересів Бережанської міської ради на підставі доручення від 03.01.2020року № 22/03-14.

Відзив на апеляційну скаргу від ОСОБА_2 до суду апеляційної інстанції не надходив.

Будучи належним чином повідомленими про час і місце розгляду справи, ні позивач ОСОБА_1 , ні його представник адвокат Коблик М.В., у судове засідання не з`явилися. Від представника позивача надійшло письмове клопотання про розгляд апеляційної скарги у її відсутності та відсутності позивача.

З урахуванням вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка належним чином повідомленої про час і місце розгляду справи сторони дає суду апеляційної інстанції право провести розгляд справи у відсутності позивача ОСОБА_1 і його представника.

Представник відповідача Бережанської міської ради апеляційної скарги не визнала з підстав, викладених у письмовому відзиві, просила таку залишити без задоволення. В подальшому, будучи належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи, що стверджується даними електронного відстеження відправлення рекомендованої кореспонденції на офіційному сайті Укрпошти, в судове засідання, призначене на 26 листопада 2020 року не з`явилася, не повідомивши про причини неявки. За вказаних обставин, у відповідності до вимог ч. 2 ст. 372 ЦПК України, неявка належним чином повідомленого представника Бережанської міської ради в судове засідання не перешкоджає продовженню апеляційного розгляду справи в його відсутності.

Третя особа ОСОБА_2 у судовому засіданні апеляційної скарги не визнав, пояснивши, що спірна земельна ділянка перебуває у його правомірному користуванні з 2014 року на підставі договорів оренди, що укладалися щорічно з законним власником такої земельної ділянки - Бережанською міською радою й на підставі яких ним сплачується відповідна орендна плата. З метою використання даної земельної ділянки згідно її цільового призначення - для садівництва, ним було проведено значну кількість робіт і вкладено власні кошти. В подальшому, будучи належним чином повідомленим про час і місце розгляду справи, в судове засідання, призначене на 26 листопада 2020 року, не з`явився. В надісланому на адресу суду письмовому клопотанні, просив розгляд справи відкласти в зв`язку з хворобою.

У відповідності до ч. 2 ст. 372 ЦПК України неявка належним чином повідомленої сторони про день і час розгляду справи не перешкоджає апеляційному розгляду, в зв`язку з чим колегія суддів вважає за можливе продовжити апеляційний розгляд справи у відсутності третьої особи ОСОБА_2 , яким у попередньому судовому засіданні надавалися особисті пояснення з приводу доводів апеляційної скарги позивача.

Заслухавши пояснення сторін і їх представників, перевіривши законність оскаржуваного рішення суду в межах доводів апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає до часткового задоволення, виходячи з таких підстав.

Відповідно до ч. 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4 ст. 367 ЦПК України).

Судом встановлено, що рішенням сесії Бережанської міської ради від 31 березня 1994 року ОСОБА_1 було виділено земельну ділянку площею 693 м кв. для індивідуального будівництва в АДРЕСА_1 (а.с. 10), а рішенням Бережанської міської ради № 250 від 22 квітня 1997 року вищевказану земельну ділянку площею 0,07 га передано йому в порядку приватизації у приватну власність (а.с. 9).

У 2016 році ОСОБА_1 з метою виготовлення технічної документації з землеустрою для здійснення будівництва, звернувся до відповідного суб`єкта господарювання, що є виконавцем робіт із землеустрою та у визначений суб`єктом господарювання час прибув разом із відповідними спеціалістами на дану земельну ділянку для виконання робіт із землеустрою (встановлення меж та ін.), однак від громадянина ОСОБА_2 , який мешкає по сусідству ( АДРЕСА_2 ) дізнався про те, що дана земельна ділянка передана йому Бережанською міською радою Тернопільської області в оренду.

08 липня 2016 року ОСОБА_1 звернувся до Бережанської міської ради Тернопільської області з заявою про врегулювання земельних відносин та вирішення земельного спору, просив вжити заходів щодо усунення перешкод у користуванні ним спірною земельною ділянкою.

10 вересня 2016 року позивач отримав поштовим відправленням Акт від 02 серпня 2016 року постійної комісії міської ради з питань приватизації, продажу, оренди землі та природокористування і рішення Бережанської міської ради № 331 від 10 серпня 2016 року Про затвердження акту постійної комісії міської ради з якого вбачається, що земельна ділянка площею 0,07 га, яка знаходиться в АДРЕСА_1 , передана громадянину ОСОБА_2 , який мешкає по сусідству, в оренду, а рішення Бережанської міської ради № 250 від 22 квітня 1997 року, яким земельну ділянку передано ОСОБА_1 у приватну власність, втратило свою дію. Даний Акт затверджено рішенням Бережанської міської ради Тернопільської області за № 331 від 10 серпня 2016 року (а.с. 18-19).

В ході апеляційного розгляду справи також встановлено, що у 1994 році ОСОБА_1 було виготовлено будівельний паспорт № НОМЕР_1 на забудову наданої йому органом місцевого самоврядування земельної ділянки, з якого вбачається, що 13.09.1994 року було затверджено акт виносу в натуру плану земельної ділянки, червоних ліній і проведення розбивки контурів фундаментів будівель та споруд від 14 серпня 1994 року згідно рішення Бережанської міської ради від 31 березня 1994 року (а.с. 12-16).

З наявної в матеріалах справи інформації Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельну ділянку від 09.08.2019 року, отриманої на запит представника позивача, вбачається, 11.05.2016 року право власності на спірну земельна ділянку, площею 0,07 га з цільовим призначенням для городництва зареєстровано за Бережанською міською радою (а.с. 17).

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Згідно вимог ч. 1 ст. 22 Земельного Кодексу України 1990 року в редакції, що діяла на момент надання позивачу у приватну власність земельної ділянки, право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Відповідно до ст. 23 Земельного Кодексу України 1990 року право власності або право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними Радами народних депутатів.

Згідно п. 3 Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року № 15-92 «Про приватизацію земельних ділянок» право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для ведення особистого підсобного господарства, будівництва і обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва, посвідчується відповідною Радою народних депутатів, про що робиться запис у земельно-кадастрових документах з наступною видачею державного акта на право приватної власності на землю.

Відповідно до абз. 1, 2 п. 1 Перехідних положень Земельного Кодексу України 2001 року рішення про надання в користування земельних ділянок, а також про вилучення (викуп) земель, прийняті відповідними органами, але не виконані на момент введення у дію цього Кодексу, підлягають виконанню відповідно до вимог цього Кодексу. Рішення про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийняті органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» , є підставою для реєстрації права власності на земельні ділянки цих громадян або їх спадкоємців відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» . Державна реєстрація таких земельних ділянок здійснюється на підставі технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості)» . А згідно з п. 7 Перехідних положень громадяни, що одержали у власність земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

За ч. 9 ст. 79-1 ЗК України в редакції 2001 року земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї.

У відповідності до ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та право користування земельними ділянками з земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим кодексом. Набуття права на землю здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Відповідно до ч. 3 ст. 116 ЗК України безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян;

б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених цим Кодексом.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Передбачено, що громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених ст. 122 цього Кодексу.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки (ч. 2 ст. 118 ЗК України).

Відмова органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земельної ділянки у власність або залишення клопотання без розгляду можуть бути оскаржені до суду (ч. 10 ст. 118 ЗК України).

Згідно вимог ст. 122 ЗК України вирішення питань щодо передачі земельних ділянок у власність або в користування із земель державної чи комунальної власності належить до компетенції відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування.

Зокрема, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або в користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Стаття 26 Закону № 280/97-ВР Про місцеве самоврядування в Україні (далі - Закон № 280/97-ВР) визначає компетенцію сільських, селищних, міських рад, зокрема, щодо вирішення відповідно до закону питань регулювання земельних відносин. Вказані питання мають вирішуватися виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.

Згідно з підпунктом 8 пункту б ч. 1 ст. 33 Закону України від 21 травня 1997 року № 280/97-ВР до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать делеговані повноваження, зокрема підготовка висновків щодо надання або вилучення в установленому законом порядку земельних ділянок, що проводиться органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Відповідно до ч. 1 ст. 125 ЗК України право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав.

Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень» .

Відповідно до п. 1) ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» зі змінами державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Згідно вимог ч. 4 ст. 18 Закону державна реєстрація прав на земельну ділянку проводиться виключно за наявності в Державному земельному кадастрі відомостей про зареєстровану земельну ділянку.

Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на земельні ділянки, що здійснюється з відкриттям розділу в Державному реєстрі прав, державний реєстратор обов`язково використовує відомості з Державного земельного кадастру про наявність/відсутність зареєстрованих речових прав щодо відповідної земельної ділянки до 1 січня 2013 року.

Відповідно до п.п. 10) п. 37 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2013 року № 868 документом, що підтверджує виникнення, перехід та припинення речових прав на нерухоме майно, є, в тому числі рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно.

Частиною 9 ст. 21 ЗУ «Про державний земельний кадастр» передбачено, що відомості про розподіл земель за формами власності і видами речових прав вносяться до Державного земельного кадастру відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Таким чином, лише після внесення відповідних відомостей щодо нерухомого майна до Державного реєстру прав та передачі зазначеної інформації кадастровому реєстратору Територіального органу Держгеокадастру в порядку інформаційної взаємодії є можливим внесення відповідних відомостей до Державного земельного кадастру.

У відповідності до ч. 10 ст. 24 Закону з наступними змінами державна реєстрація земельної ділянки скасовується Державним кадастровим реєстратором, який здійснює таку реєстрацію, у разі:

поділу чи об`єднання земельних ділянок;

якщо протягом одного року з дня здійснення державної реєстрації земельної ділянки речове право на неї не зареєстровано з вини заявника.

ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки.

Ухвалення судом рішення про скасування державної реєстрації земельної ділянки допускається виключно з одночасним припиненням таким рішенням усіх речових прав, їх обтяжень, зареєстрованих щодо земельної ділянки (за наявності таких прав, обтяжень). Ухвалення судом рішення про визнання нечинним рішення органу виконавчої влади, органу місцевого самоврядування про надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, за якою була сформована земельна ділянка, щодо якої виникли речові права, а також про скасування державної реєстрації такої земельної ділянки, що допускається за умови визнання нечинним рішення про затвердження такої документації (за його наявності) та припинення таких прав (за їх наявності).

Частина 1 ст. 16 ЦК України передбачає перелік способів захисту цивільних прав та інтересів, серед яких, у тому числі є визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових чи службових осіб (п. 10).

Зі змісту ч. 3 ст. 16 ЦК України вбачається, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

У відповідності до ч. 2 ст. 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Згідно вимог п. г) ч. 3 цієї ж статті до числа способів захисту прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки віднесено, в тому числі, визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або місцевого самоврядування.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень ст.ст. 55, 124 Конституції України та ст.13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом. Це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу для захисту цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив із того, що в силу вимог ст. 27 Земельного кодексу України в редакції 1990 року позивачем втрачено право на спірну земельну ділянку, а відтак остання відповідно до вимог закону була передана в оренду ОСОБА_2 .

З даними висновками суду першої інстанції колегія суддів не може погодитися з підстав, що такі зроблені без урахування в повному обсязі обставин, що мають значення для справи, з порушенням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини та не відповідають наявним у справі доказам.

Застосовуючи до спірних правовідносин вимоги ст. 27 Земельного Кодексу України 1990 року, яка передбачає систематичне невнесення земельного податку в строки, встановлені законодавством України та невикористання протягом одного року земельної ділянки сільськогосподарського призначення та протягом двох років земельної ділянки для несільськогосподарських потреб, як одну з підстав припинення користування земельною ділянкою, судом поряд із цим не надано належної правової оцінки тій обставині, що більш як через три роки після виділення ОСОБА_1 спірної земельної ділянки для індивідуального будівництва, а саме 22 квітня 1997 року, така відповідним рішенням сесії Бережанської міської ради була йому передана в порядку приватизації в приватну власність, яке в подальшому скасовано не було й у встановленому законом порядку дана земельна ділянка в позивача не вилучалася.

При цьому, судом безпідставно не враховано ні положень п. 4 ч. 1, ч. 2 ст. 28 Земельного Кодексу України в редакції 1990 року, яка передбачала судовий порядок припинення права власності на земельну ділянку з вищезгаданої підстави, ні вимог абз. 1, 2 п. 1 Перехідних положень Земельного Кодексу України 2001 року, які відповідно до вимог цього Кодексу гарантують громадянам реалізацію рішень про передачу громадянам України безоплатно у приватну власність земельних ділянок, прийнятих органами місцевого самоврядування відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок» та не виконаних на момент введення у дію цього Кодексу, а ні вимог п. 7 Перехідних положень, який передбачає збереження прав громадян на такі земельні ділянки у випадку одержання їх у власність у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством.

Не взято до уваги й того, що діюче земельне законодавство не передбачає конкретного строку, протягом якого рішення про передачу у приватну власність земельної ділянки повинно бути реалізовано. Разом з тим, як вбачається з матеріалів справи, позивачем у встановленому законом порядку було виготовлено і погоджено генплан забудови земельної ділянки, будівельний паспорт на забудову земельної ділянки за № 1937, план будинку, а згідно Акту виносу в натуру плану земельної ділянки, червоних ліній і проведення розбивки контурів фундаментів будівель та споруд від 14.08.1994 року проведено винесення в натуру плану земельної ділянки і червоних ліній, розбивку контурів фундаментів житлового, господарського будинків та споруд, згідно рішення виконавчого комітету Бережанської міської ради від 31.03.1994 року. В 2016 році ОСОБА_1 , бажаючи реалізувати наявне у нього рішення органу місцевого самоврядування від 22.04.1997 року, з метою виготовлення технічної документації з землеустрою для здійснення будівництва звернувся до відповідного суб`єкта господарювання, що є виконавцем робіт із землеустрою для виконання таких робіт (встановлення меж та ін.), однак спірна земельна ділянка на той час вже перебувала у власності Бережанської міської ради й була передача в оренду громадянину ОСОБА_2 .

Разом із тим, з урахуванням тієї обставини, що за наявності не скасованого рішення від 22.04.1997 року про передачу в порядку приватизації у приватну власність ОСОБА_1 земельної ділянки, Бережанською міською радою в 2016 році на дану земельну ділянку було зареєстровано в Державному реєстрі речових прав право власності зі зміною цільового призначення такої «для городництва» (в той час як, позивачу дана ділянка передавалася для будівництва будинку) і державна реєстрація речового права позивачем не оспорюється, а в подальшому Бережанською міською радою, як законним власником, така земельна ділянка передана в оренду ОСОБА_2 , право оренди якого також зареєстровано відповідно до вимог закону, колегія суддів приходить до висновку, що обраний позивачем спосіб захисту порушеного права, який полягає лише у визнанні незаконними та скасуванні рішень Бережанської міської ради № 331 від 10 серпня 2016 року та № 1237 від 14 лютого 2019 року, не відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням, а відтак не є ефективним у розумінні ч. 1 ст. 2 ЦПК України, оскільки не спрямований на відновлення порушеного права позивача (задоволення судом вимог позивача не призведе до поновлення його прав). Правовим наслідком розгляду таких вимог позивача судом є відмова у їх задоволенні, однак з інших підстав, ніж зазначено судом першої інстанції в мотивувальній частині оскаржуваного рішення.

Згідно вимог п. 2 ч. 1 ст. 374 Цивільного процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

У відповідності до ч. 1 ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: 1) неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; 1) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції обставинам справи; 4 ) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи те, що висновки суду першої інстанції, викладені в рішенні не відповідають обставинам справи; окремі обставини, які суд вважав встановленими, не підтвержджені належними та допустимими доказами; рішення прийнято з порушенням норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для часткового задоволення апеляційної скарги позивача, і як наслідок - для зміни рішення Бережанського районного суду від 16.01.2020 року шляхом викладення його мотивувальної частини в редакції даної постанови. В решті - рішення суду (його резолютивна частина) зміні не підлягає.

Керуючись ст. 35 ч.ч. 1, 3; 259 ч.ч. 1, 2, 6, 8; 374 ч. 1 п. 2; 376 ч.1 п.п. 2, 3, 4; 381 ч.ч. 1, 3; 382 ч.ч. 1, 2; 384 ч. 1; 390 ч. 1 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Рішення Бережанського районного суду Тернопільської області від 16 січня 2020 року - змінити, виклавши його мотивувальну частину в редакції даної постанови. В решті - залишити без змін.

Судові витрати покласти на сторони в межах, ними понесених.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до суду касаційної інстанції в особі Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Дата складання повного судового рішення 03 грудня 2020 року.

Головуючий

Судді