Рішення

від 26.10.2020 по справі 369/9512/17

КИЄВО-СВЯТОШИНСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 369/9512/17

Провадження № 2/369/1239/20

РІШЕННЯ

Іменем України

26.10.2020 року Києво-Святошинський районний суд Київської області в складі:

головуючої судді Пінкевич Н.С.,

секретаря Одинцов О.С.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олександрівна про визнання договорів недійсними,

в с т а н о в и в :

У вересні 2017 року позивач звернувся до суду з даним позовом. Свої вимоги мотивував тим, що йому на праві власності належить квартира в м.Києві та житловий будинок з земельною ділянкою в с.Хотів. Дане майно за договорами були подаровані відповідачу по справі. За яких обставин були укладені договори він не пам`ятає. Він одинокий, а відповідач - стороння людина, тому оспорювані договори укладені внаслідок обману. Бажання подарувати своє майно в нього ніколи не було. Внаслідок укладення договорів він нічого не отримував. Вказав, шо він людина похилого віку, часто хворіє, потребує сторонньої допомоги. Влітку 2016 року його сусід, ОСОБА_2 запропонував йому довічне утримання, натомість отримує у власність будинок та земельну ділянку в с.Хотів, уклавши договір саме довічного утримання. Жодних розмов про інше майно або про інші договори не було. Між ними на той час були гарні відносини, він товаришував з батьком відповідача, тому сумнівів в його порядності не мав.

Організацію підписання договорів взяв на себе відповідач. У нотаріуса йому ніхто не зачитував договори, хоча він має вади зору, переніс операцію та йому важко читати, а підписав він їх не читаючи, повністю довіряючи ОСОБА_2 І нотаріус, і відповідач запевнили, що всі обов`язки по договору довічного утримання будуть прописані в окремому договорі. Тому вважає, що ОСОБА_2 та нотаріус знаходяться в корупційному зв`язку. При посвідченні правочинів, нотаріусом було порушено порядок нотаріальних дій, не перевірено волевиявлення сторін. Вказав, що договори укладені внаслідок обману, помилки та з метою приховання іншого правочину - договору утримання. Лише в липні 2017 року йому стало відомо про справжні й зміст укладених договорів від його сестри, від чого йому стало погано та він лікувався. Хоч і допомагала дружина відповідача, але потім вона вимагала грошові кошти. З часу укладення договорів він взагалі не отримував кошти від відповідача, жодної допомоги. На своє утримання, утримання майна він витрачає власні кошти.

На підставі ст.ст.229, 230, 235 ЦК України просив суд подовжити термін оскарження для розірвання договорів дарування; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О..

23 жовтня 2017 року до суду надійшли заперечення на позов. ОСОБА_2 зазначив, що його батько та ОСОБА_1 товаришували, між родинами склались добрі, довірливі відносини. Позивач був одиноким, але вони до нього ставились як до члена своєї родини, завжди допомагали, підтримували. Ще за життя позивач у 2013 році складав на його батька заповіт щодо свого нерухомого майна. Після смерті батька, він продовжував допомагати позивачу, ставився до нього як до члена своєї сім`ї. За бажанням самого позивача ще в 2014 році останній склав заповіт, яким своє майно заповідав йому. Саме за пропозицією та наполяганням позивача були укладені договори дарування. Тому для зібрання всіх документів позивач у травні 2016 році видав довіреність на його знайомого ОСОБА_3 для зібрання всіх необхідних документів для подальшого укладення договорів дарування. За весь час дії довіреності, позивач не відмовився від укладення договорів дарування. При укладенні договорів нотаріусом було чітко роз`яснено зміст укладених правочинів, їх наслідків. Після укладення договорів, його ставлення до позивача не змінилось, він та його родина продовжує опікуватись позивачем. Просив відмовити в задоволенні позову.

29 листопада 2017 року до суду подані пояснення приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Косенко О.О. Не погоджуючись з доводами позову зазначила, що у травні 2016 року до неї звернувся її знайомий ОСОБА_3 щодо порядку укладення договорів дарування нерухомого майна та довіреності на зібрання необхідних документів. 12 травня 2016 року нею була посвідчена відповідна довіреність. Згодом до неї знову звернулись сторони щодо укладення договорів дарування. При укладенні договорів нею були дотриманні вимоги чинного ЦК України, відповідного порядку посвідчення договорів, в тому числі особисто пояснила позивача суть та умови, наслідки договору дарування, уточила чи дійсно має намір укласти договори. Жодних заперечень позивач не мав. Вважає позовні вимоги щодо неправомірності її дій безпідставними та необґрунтованими, тому просила відмовити в задоволенні позову.

05 березня 2018 року до суду надійшла заява про уточнення позовних вимог. Вказав, що укладені правочини внаслідок обману з боку відповідача, недодержання обов`язкової нотаріальної форми, зокрема не містять в собі підтвердження щодо озвучення тексту договорів позивачу, роз`яснення наслідків для позивача, додержання обов`язкової вимоги щодо укладення правочину особою, яка має вади зору. Також наслідком визнання недійсними правочинів є скасування державної реєстрації.

Просив суд подовжити термін оскарження для розірвання договорів дарування; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.; визнати недійсним договір дарування, укладений 06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , земельної ділянки, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.; скасувати державну реєстрації договорів дарування; судові витрати покласти на відповідача.

У судовому засіданні представник позивача та позивач підтримали позовні вимоги, просили їх задовольнити у повному обсязі.

У судовому засіданні представник відповідача та відповідач проти позову заперечували. Просили відмовити в задоволенні позову.

У судовому засіданні приватний нотаріус Косенко О.О. проти доводів позову заперечували, просила відмовити в задоволенні позову.

Заслухавши пояснення осіб, які беруть участь в розгляді справи, дослідивши матеріали справи, суд приходить до висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Пунктом 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції від 12.06.2009 №2 передбачено, що відповідно до статей 55, 124 Конституції України та статті 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У п. 33 рішення ЄСПЛ від 19.02.2009 у справі Христов проти України суд зазначив, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч. 1 ст. 6 Конвенції, слід тлумачити в контексті преамбули Конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав.

Відповідно до ст.ст. 15, 16 ЦК України, кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способом захисту цивільних прав та інтересів може, зокрема, бути припинення дії, яка порушує право.

Відповідно до ст. 11 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

У справі Bellet v. France Суд зазначив, що стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд сприяє всебічному і повному з`ясуванню обставин справи: роз`яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов`язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Так, відповідно до ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Статтею 321 ЦК України, встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Згідно ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Статтею 334 ЦК України передбачено, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв`язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов`язання доставки. Право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації.

ОСОБА_1 на праві власності належали квартира, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 ; житловий будинок та земельна ділянка, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_2 .

За ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов`язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Відповідно до ст. 718 ЦК України дарунком можуть бути рухомі речі, в тому числі гроші та цінні папери, а також нерухомі речі. Дарунком можуть бути майнові права, якими дарувальник володіє або які можуть виникнути у нього в майбутньому.

У ст. 719 ЦК України встановлені вимоги до договору дарування. Так, договір дарування предметів особистого користування та побутового призначення може бути укладений усно. Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Договір дарування майнового права та договір дарування з обов`язком передати дарунок у майбутньому укладається у письмовій формі. У разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним. Договір дарування рухомих речей, які мають особливу цінність, укладається у письмовій формі. Передання такої речі за усним договором є правомірним, якщо суд не встановить, що обдаровуваний заволодів нею незаконно.

06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування квартири, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.

06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування житлового будинку загальною площею 95,2 кв.м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.

06 серпня 2016 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування земельної ділянки площею 0,1500га, кадастровий номер 3222487201:01:005:5046, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Косенко О.О.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктом 2 частини другої статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

За правилом частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

Відповідно до частини першої статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Тобто правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

При цьому, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина перша статті 229 ЦК України).

На підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення.

Виключно у разі встановлення таких обставин норми частини першої статті 230 та статті 203 ЦК України у сукупності вважатимуться правильно застосованими.

Відповідно до статті 230 ЦК України наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману.

Отже, правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Установлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов`язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

Звертаючись до суду з позовом ОСОБА_1 вказував саме про обман зі сторони відповідача ОСОБА_2 , помилку ним щодо укладеного правочину.

При цьому ОСОБА_1 не зазначає, які саме фактичні обставини неправильно ним були сприйняті, що спотворило його справжню волю, за відсутності яких обставин можна було б вважати, що правочини дарування не були би вчинені. Так, ОСОБА_1 має похилий вік, нерухоме майно дарував особі, з яким були на момент дарування довірливі відносини протягом тривалого часу, позивач й після укладення правочину проживав в будинку, його право проживання, користування майном ніким не обмежено. Погіршення між сторонами договору відносин, бажання ОСОБА_4 іншим чином розпорядитись майном не є підставою для визнання правочину недійсним, так як це не є помилкою у розумінні частини першої статті 229 ЦК України щодо обставин, які мають істотне значення, а саме помилкою щодо природи правочину, прав та обов`язків сторін тощо, помилка щодо мотивів правочину істотного значення не має. За таких обставин суд вважає, що відсутні підстави для визнання договорів дарування таким, що вчинений під впливом помилки, позивач не довів обставини недійсності укладеного між сторонами договорів дарування, правові підстави для задоволення позову з цих підстав відсутні.

При розгляді справи судом встановлено, що між сім`єю ОСОБА_2 та ОСОБА_1 були довірливі, сімейні відносини. Дана обставин підтверджується показами допитаних в судовому свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ОСОБА_8 , заповіти ОСОБА_1 від 04 вересня 2013 року, 04 листопада 2014 року, довіреністю ОСОБА_1 від 12 травня 2016 року.

Покази свідків ОСОБА_9 та ОСОБА_10 щодо обману з боку відповідача або помилки позивача суд оцінює критично, оскільки ці обставини їм відомі зі слів самого позивача, об`єктивних обставин, які б підтверджували обман зі сторони ОСОБА_2 , вони суду не повідомили, а показали суду лиш своє сприйняття певних подій, в тому числі зі слів позивача.

Правочини, вчинені внаслідок помилки належать до категорії правочинів, в яких внутрішня воля співпадає з волевиявленням та дійсно спрямована на досягнення мети правочину, але формування такої волі відбулося під впливом обставин, які спотворили справжню волю особи. Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Для визнання правочину недійсним як укладеного під впливом помилки необхідно, щоб помилка мала істотне значення. Під помилкою, що має істотне значення, розуміється помилка щодо, зокрема, природи правочину, прав та обов`язків сторін.

Відповідно до статті 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України, договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не тільки про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Як заповіти, так і договори дарування, укладені на користь відповідача, підтверджують волю позивача передати майно саме безоплатно, без будь-яких умов на користь відповідача та батька відповідача. Крім того, суд враховує, що ОСОБА_1 у травні 2016 року видав довіреність на ім`я ОСОБА_3 на право отримувати та оформити всі документи, необхідні для дарування нерухомого майна. Дана довіреність підписана у того ж нотаріуса, без будь-яких застережень щодо наявності вад зору. Дана довіреність та дії нотаріуса Баланчуком Д.П. не оскаржувались та не надані пояснення щодо необхідності взагалі її підписання.

Згідно зі ст. 235 ЦК України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

За змістом п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Встановивши під час розгляду справи, що правочин вчинено з метою приховати інший правочин, суд на підставі ст. 235 ЦК України має визнати, що сторонами вчинено саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемності або про визнання його недійсним. До удаваних правочинів наслідки недійсності, передбачені статтею 216 ЦК України, можуть застосовуватися тільки у випадку, коли правочин, який сторони насправді вчинили, є нікчемним або суд визнає його недійсним як оспорюваний.

Звертаючись до суду з позовом, і в судовому засіданні позивач стверджував, що хотів укласти договір довічного утримання з відповідачем. Разом з тим під час судового розгляду будь-яких доказів у підтвердження того, що спірні договори дарування нерухомого майна є удаваним позивачем надано не було, а судом не встановлено. Також позивач не повідомив які саме умови договору довічного утримання погоджувались між ним та ОСОБА_2 , чи виконувались ці умови після підписання договорів. Не підтвердили дані обставини і допитані в судовому засіданні свідки. Позивач обмежився лише власними поясненнями, звертаючи увагу лише на свій похилий вік. Суд вважає, що без надання належних та допустимих доказів посилання на похилий вік не може автоматично підтверджувати необізнаність сторони договору, укладення договору внаслідок обману, помилки чи удаваність. Натомість свідок ОСОБА_3 суду показав, що при посвідченні оспорюваних правочинів нотаріусом неодноразово роз`яснювалось позивачу який саме договір укладає, умови та наслідки укладення такого правочину, будь-яких заперечень позивач не висловив.

Щодо посилання позивача на порушення нотаріальної форми посвідчення правочину.

Відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України 22.02.2012 № 296/5 якщо фізична особа внаслідок фізичної вади, хвороби або іншої причини (наприклад, неписьменна) не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа, яка визначається зазначеною фізичною особою. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не мала змоги підписати документ, зазначається у тексті документа та в посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.

Якщо фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, має вади зору або з інших причин не має змоги самостійно прочитати документ, нотаріус уголос прочитує їй текст документа, про що на документі робиться відповідна відмітка.

На підтвердження своїх позовних вимог за клопотанням позивача було призначено експертизу.

13 серпня 2019 року до суду надійшов висновок судово-медичного експерта №159/к КЗКОР Київське обласне бюро судово-медичної експертизи. Експерт вказав, що при наявних у ОСОБА_1 захворюваннях очей станом на 06 серпня 2016 року гострота його зору не могла бути кращою, ніж 29 вересня 2014 року, тобто у вказаний день 06 серпня 2016 року він не міг прочитати текст заповіту від 06 серпня 2016 року.

Даний висновок суд оцінює критично як підтвердження позовних вимог щодо підстав визнання правочинів недійсними, оскільки в судовому засіданні позивач неодноразово вказував, що він не повідомляв нотаріуса про свої вади зору, які б унеможливлювали прочитання ним тексту правочинів. Хоч інструкцією і передбачено певний порядок посвідчення правочинів особами, які мають вади зору, але відсутній обов`язок нотаріуса перевіряти гостроту зору, не вказано яким чином нотаріус має з`ясовувати гостроту зору, якщо жодна із сторін не повідомляє такі обставини. Також при розгляді справи позивач то вказував, що його рукою фактично підписати правочини, то він підписав сам, але думав, що укладає договори довічного утримання, то він взагалі не хотів будь-яких правочинів з відповідачем щодо свого нерухомого майна.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Відповідно до статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків.

Відповідно до статті 717 цього Кодексу за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов`язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справі № 643/17966/14-ц (провадження № 14-203цс19) зазначено, що: стаття 204 ЦК України закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили. Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядається, - у зв`язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню .

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18) міститься висновок, що у статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) .

У постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19) зроблено висновок, що недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим .

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) й дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно з частинами третьою-п`ятою статті 203 ЦК України при вчиненні правочину волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до вимог статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частина перша статті 229 цього Кодексу), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

У постанові Верховного Суду України від 29 квітня 2014 року у справі № 3-11гс14 зроблено висновок, що обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкоджати вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування. Виходячи із змісту зазначеної норми, правочин визнається вчиненим внаслідок обману у разі навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. Наявність умислу в діях відповідача, істотність значення обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення. Суб`єктом введення в оману є сторона правочину як безпосередньо, так і через інших осіб за домовленістю .

Тлумачення статті 230 ЦК України свідчить, що під обманом розуміється умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення. Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення цілі - вчинити правочин. Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов`язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Виходячи із презумпції правомірності правочину (стаття 204 ЦК України, частина третя статті 215 ЦК України) обов`язок доказування недійсності правочину покладається на сторону, яка його оспорює.

Відповідно до вимог статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (статті 76, 77 ЦПК України).

Згідно вимог статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом.

Як умовами договору, так і свої підписами сторони договору дарування узгодили, що цей договір відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається сторонами у відповідності зі справжньою волею сторін, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для сторін умовах і не є результатом впливу тяжких обставин, договір укладається сторонами без застосування обману чи приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови договору, його природу та правові наслідки, бажають настання саме таких правових наслідків, що створюються даним договором, сторони свідчать, що договором визначено всі істотні умови, про що свідчать їх особисті підписи на договорі.

Посилання позивача, що на всіх договорах підписи позивача є різними, що підтверджує позовні вимоги, суд до уваги не бере, оскільки підписи іншої сторони договору також відрізняються один від одного та людині притаманно ставити неоднакові підписи.

Таким чином, судом встановлено, що сторони при укладанні договорів, попередньо ознайомлені з вимогами цивільного законодавства щодо недійсності правочинів, не визнані недієздатними, діяли добровільно, без будь-якого фізичного та психічного тиску, розуміли значення своїх дій та правові наслідки укладеного договору. Позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження своїх вимог. Розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог, дослідивши всебічно, повно, безпосередньо та об`єктивно наявні у справі докази, оцінив їх належність, допустимість, достовірність, достатність і взаємний зв`язок у сукупності, з`ясувавши усі обставини справи, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, з урахуванням того, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичної особи, суд дійшов висновку про необхідність відмови в задоволенні позову.

Обґрунтовуючи своє рішення, суд приймає до уваги вимоги ст. 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини , відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини зазначені в рішенні у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, № 303А, п. 2958. Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до вимог ст. 141 Цивільного процесуального кодексу України судові витрати, понесені позивачем по оплаті судового збору не підлягають стягненню з відповідача.

Керуючись ст.ст.12, 81, 141, 200, 206, 263-265 ЦПК України, суд -

в и р і ш и в :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Косенко Оксана Олександрівна про визнання договорів недійсними відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня виготовлення повного тексту судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи(вирішення питання) без повідомлення(виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скаргу на рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Повний текст рішення виготовлений 12 листопада 2020 року.

Суддя