Постанова

від 10.01.2021 по справі 916/1962/18

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 січня 2021 рокум. ОдесаСправа № 916/1962/18Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Лавриненко Л.В., Філінюка І.Г.

секретар судового засідання: Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

від КЕВ міста Одеси - Федорченко Л.В.

від ТОВ „ВІКІНГ - адвокат Хаджи І.Д.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю фірма „ВІКІНГ

на рішення Господарського суду Одеської області від 14.03.2019

по справі №916/1962/18

за позовом Квартирно-експлуатаційного відділу міста Одеси

до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма „ВІКІНГ

про зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ

У вересні 2018 Квартирно-експлуатаційний відділ міста Одеси (далі КЕВ міста Одеси) звернувся до Господарського суду Одеської області із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма „ВІКІНГ (далі ТОВ фірма „ВІКІНГ) в якому, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, просив зобов`язати відповідача звільнити та повернути з незаконного користування надане військове нерухоме майно нежитлові приміщення загальною площею 84 кв.м. в будівлі КТП за генеральним планом №18 військового містечка №186, розташованого за адресою м. Одеса, вул. Армійська,17 позивачеві по акту прийому-передачі.

В обґрунтування заявлених позовних вимог КЕВ міста Одеси посилається на неналежне виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором оренди нежитлових приміщень, в частині повернення орендованого майна у зв`язку із закінченням терміну на який його було укладено.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 14.03.2019 позов задоволено, зобов`язано відповідача звільнити та повернути на користь позивача військове нерухоме майно у вигляді КТП за ГП №18 загальною площею 84,0 кв.м., яке розташоване за адресою вул. Армійська, буд. 17, м. Одеса.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що сторонами у договорі оренди нежитлових приміщень погоджено строк на який його укладено, а саме 27 грудня 2017 року включно. 02.08.2018 позивачем на адресу відповідача була направлена претензія про повернення орендованого майна. Однак, відповідачем не виконано свої зобов`язання за договором та майно яке йому було передано в оренду вчасно не повернуто, чим порушені законні права та інтереси позивача.

Не погодившись із даним рішенням до Південно-західного апеляційного господарського суду звернулося ТОВ фірма „ВІКІНГ з апеляційною скаргою в якій просить скасувати оскаржуване рішення та відмовити у задоволенні позову у повному обсязі.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення порушує права та інтереси відповідача.

Так, апелянт зазначає, що позивач у позовній заяві посилається на претензію від 02.08.2018, яка направлена на адресу директора ТОВ фірма «ВІКІНГ» Буянова П.М., в якій позивач попередив про подальше звернення до суду з метою повернення орендованого майна у разі невиконання відповідачем вимог претензії зі сплати боргу по орендній платі. Визначаючи вимогу щодо повернення майна у якості крайнього заходу. Однак, як вказує апелянт, в даній претензії позивачем не вірно визначено організаційно-правову форму товариства, не зазначено коду ЄДРПОУ та адресовано останню виключно на адресу директора, а не товариства взагалі. Окрім того, до матеріалів справи не надано доказів надіслання вказаної претензії на адресу відповідача та отримання останньої, чим позбавлено товариство права на досудове врегулювання спору та направлення відповіді на претензію.

Також скаржник вказує, що судом першої інстанції не враховано проведення ТОВ фірма «ВІКІНГ» ремонтних робіт та невідокремлюваних поліпшень об`єкту оренди, а також отримання ТОВ фірма «ВІКІНГ» свідоцтва про право власності на орендоване майно. Так, за твердженням апелянта, у власності ТОВ фірма «ВІКІНГ» перебувають на праві власності нежитлові приміщення магазину-бару загальною площею 143,5 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 17-Б. Також, у власності відповідача були нежитлові приміщення магазину-бару загальною площею 29,4 кв.м. за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 17-Б/1, які на підставі договору купівлі-продажу відчужено на користь Шептицького Ю.Ю. та наразі останні, не перебувають у власності ТОВ фірма «ВІКІНГ».

Скаржник вважає, що судом першої інстанції на час винесення судового рішення, не встановлено дійсних характеристик об`єкту, який має бути повернутий, не визначено яким чином має відбуватись повернення, за умови проведення невідокремлюваних поліпшень, не вирішено питання щодо відшкодування відповідачу витрат за проведення невідокремлюваних поліпшень, не враховано факту реєстрації права власності на об`єкт нерухомості за відповідачем за умови, що право власності не скасоване.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.11.2020 відкрито апеляційне провадження у справі №916/1962/18 за апеляційною скаргою ТОВ фірма «ВІКІНГ» на рішення Господарського суду Одеської області від 14.03.2019 та призначено справу до розгляду на 16.12.2020.

10.12.2020 судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу від КЕВ міста Одеси в яких позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що нежитлова будівля, розташована на території військового містечка № 186 в м. Одесі по вул. Армійська, 17 є нерухомим військовим майном, яке належить Міністерству оборони України та знаходиться на балансі КЕВ м. Одеса та було передано відповідачеві в строкове платне користування за договором оренди. ТОВ фірма «ВІКІНГ» взявши на себе зобов`язання за договором, повинно було повернути орендоване майно, та виконати його у строк визначений договором, проте в порушення умов договору та норм чинного законодавства відповідач взятих на себе зобов`язань по поверненню орендованого майна у строк не виконав, чим порушив право позивача, КЕВ м. Одеса.

Позивач зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд першої інстанції дійшов вірно висновку про те, що предметом позову є нежитлові приміщення будівлі КТП за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 17 передані у тимчасове користування за договором оренди, а не зареєстроване право власності ТОВ фірма «Вікінг» на частину приміщення за адресою: м. Одеса, вул. Армійська, 17-Б.

Додатково позивач відзначає, що станом на теперішній час ТОВ фірма «ВІКІНГ» нерухоме майно, яке було передано в оренду відповідно до договору, КЕВ м. Одеса не повернуто. Окрім цього навіть після звернення до суду ТОВ фірма «ВІКІНГ» з листами, пропозиціями або клопотаннями з приводу подальшого користування нерухомими майно або врегулювання подальших відносин будь-яким чином на адресу КЕВ м. Одеса не зверталась.

У судовому засіданні Південно-західного апеляційного господарського суду від 16.12.2020 у справі №916/1962/18 було оголошено перерву до 11.01.2021.

Під час судового засідання під 11.01.2021 представник апелянта підтримав вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Представник КЕВ м. Одеса надав пояснення відповідно до яких не погоджується із доводами апелянта, просить залишити апеляційну скарги без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 12 червня 1999 між Міністерством оборони України в особі начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України генерал-майора Литвиненко Василя Васильовича (Орендодавець) з одного боку, та ТОВ ВІКІНГ (Орендар) в особі директора Буянова Павла Михайловича, укладено договір оренди нежитлових приміщень №116/1999/ГоловКЕУ.

Відповідно пункту 1.1 Орендодавець здав, а Орендар прийняв в строкове платне користування нежитлові приміщення будівлі КТП за генпланом №18 військового містечка №186 загальною 84 кв.м. за адресою м. Одеса, вул. Армійська, 17, що знаходиться на балансі Одеської КЕЧ району Південного ОК, вартість яких визначена відповідно до експертного висновку про оцінку майна (додаток № 3) і ставить 19660 грн.

Пунктом 2.1 договору передбачено момент користування орендованим майном настає одночасно із підписанням сторонами Договору та Акту прийому-передачі вказаного майна.

Згідно з п. 2.2 договору передача майна в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Відповідно до п. 3.1 договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, і складає 983, 00 грн. за рік (без індексів інфляції та ПДВ).

У відповідності до п. 5.4 договору у випадку припинення договору оренди повернути орендодавцю орендоване майно в належному стані, не гіршому ніж на час передачі його в оренду, з урахуванням фізичного зносу.

Пунктом 9.2 договору визначено, що суперечки, що виникають у ході виконання договору оренди, вирішуються за згодою сторін. Якщо згоди не було досягнуто, спірне питання передається на розгляд до арбітражного суду по місцю находження орендодавця.

Згідно з п. 10.1 даний договір діє з 12.06.1999 по 31.12.2009 строком на десять років.

Відповідно до п. 10.9 дія договору припиняється у випадку закінчення терміну, на який він був укладений; загибелі об`єкту оренди; банкрутства орендаря; дострокового по спільній згоді сторін або за рішенням арбітражного суду.

На підставі Акту прийому передачі нежитлових приміщень в оренду від 10.06.1999, який є додатком №2 до договору №116/1999/ГоловКЕУ від 12.06.1999, були передані нежитлові приміщення будівлі КТП за генпланом №18 військового містечка №186 загальною 84 кв.м. за адресою м. Одеса, вул. Армійська, 17.

Відповідно до додаткової угоди №06д/2015/КЕВ від 11.03.2015 до Договору оренди від 12.06.1999 пункт 3.1 викладений в наступній редакції: орендна плата встановлена за домовленістю сторін без ПДВ за базовий місяць (грудень 2014) на рівні 5040 грн з врахуванням моніторингу орендної плати на аналогічних об`єктах оренди, але не нижче орендної плати визначеної на підставі Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою КМУ від 04.10.1995 №786.

Також додатковою угодою №06д/2015/КЕВ від 11.03.2015 були внесені зміни до пункту 10.1, а саме даний договір укладено строком до трьох років, договір діє з 11 березня 2015 до 27 грудня 2017 року включно.

02.08.2018 позивачем на адресу відповідача, ТОВ фірма «ВІКІНГ», була направлена претензія №144 про повернення орендованого майна та погашення заборгованості за користування майном у суму 71 182,94 грн.

За твердженням позивача, ТОВ фірма «ВІКІНГ» не виконало свої зобов`язання за договором оренди, майно яке йому було передано в оренду вчасно не повернуло, що стало підставою звернення КЕВ м. Одеса із даним позовом до суду.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд погодився із доводами позивача, визнав заявлені позовні вимоги обґрунтованими та задовольнив їх у повному обсязі.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає наступне.

Відповідно до ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Підстави виникнення господарських зобов`язань визначені в ст. 174 ГК України, зокрема, господарські зобов`язання можуть виникати з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 283 ГК України, яка кореспондується з приписами ст. 759 ЦК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Право передання майна у найм має власник речі або особа, якій належать майнові права. Наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (ст.761 ЦК України).

За приписами ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України), які він може реалізовувати на власний розсуд. Тобто лише власник має право на визначення юридичної долі свого майна, у тому числі й шляхом надання майна іншим особам, а також повернення (вилучення) цього майна від відповідних суб`єктів.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.01.2019 у справі № 910/12224/17.

Правові, економічні та організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим, а також передачею права на експлуатацію такого майна; майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, що перебуває в державній та комунальній власності, майна, що належить Автономній Республіці Крим регулюються Законом України «Про оренду державного та комунального майна».

У відповідності до ст. 1 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» оренда - речове право на майно, відповідно до якого орендодавець передає або зобов`язується передати орендарю майно у користування за плату на певний строк; орендодавець - юридична особа, яка на підставі договору оренди передає майно у користування за плату на певний строк.

Статтею 2 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» визначено, що відносини оренди рухомого та нерухомого майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також за спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з питань організації спеціального зв`язку та захисту інформації, підпорядкованими йому регіональними органами та територіальними підрозділами, закладами та установами Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які ведуть його облік у спеціальному порядку, регулюються цим Законом з урахуванням особливостей, передбачених Законом України "Про господарську діяльність у Збройних Силах України".

Згідно з ст. 3 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» об`єктами оренди за цим Законом є, зокрема, майно органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, державних і комунальних установ та організацій, Збройних Сил України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, правоохоронних та фіскальних органів, Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, що не використовується зазначеними органами для здійснення своїх функцій, - без права викупу та передачі в суборенду орендарем.

Згідно з ст. 4 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями є Фонд державного майна України, його регіональні відділення та представництва - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна (будівель, споруд, їх окремих частин), а також майна, що не увійшло до статутного капіталу, що є державною власністю (крім майна, що належить до майнового комплексу Національної академії наук України та національних галузевих академій наук, а також майна, що належить вищим навчальним закладам та/або науковим установам, що надається в оренду науковим паркам та їхнім партнерам, та інших випадків, передбачених галузевими особливостями оренди майна); органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна та майна, що не увійшло до статутного капіталу, яке належить Автономній Республіці Крим; органи, уповноважені представницькими органами місцевого самоврядування, - щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна і споруд, майна, що не увійшло до статутного капіталу, яке перебуває у комунальній власності.

У відповідності до Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України», цей Закон визначає правовий режим майна, закріпленого за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України, і повноваження органів військового управління та посадових осіб щодо управління цим майном.

Військове майно - це державне майно, закріплене за військовими частинами, закладами, установами та організаціями Збройних Сил України (далі - військові частини). До військового майна належать будинки, споруди, передавальні пристрої, всі види озброєння, бойова та інша техніка, боєприпаси, пально-мастильні матеріали, продовольство, технічне, аеродромне, шкіперське, речове, культурно-просвітницьке, медичне, ветеринарне, побутове, хімічне, інженерне майно, майно зв`язку тощо (ст. 1 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України»).

Статтею ст. 2 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» визначено, що вирішення питань щодо забезпечення Збройних Сил України військовим майном, а також визначення порядку вилучення і передачі його до сфери управління центральних або місцевих органів виконавчої влади, інших органів, уповноважених управляти державним майном, самоврядним установам і організаціям та у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність (за згодою відповідних органів місцевого самоврядування з дотриманням вимог Закону України "Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності") належить до компетенції Кабінету Міністрів України з урахуванням того, що озброєння та бойова техніка можуть передаватися лише до військових формувань, існування яких передбачено законом, а військова зброя та боєприпаси до неї також Державній спеціальній службі транспорту.

Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України здійснює відповідно до закону управління військовим майном, у тому числі закріплює військове майно за військовими частинами (у разі їх формування, переформування), приймає рішення щодо перерозподілу цього майна між військовими частинами Збройних Сил України, в тому числі у разі їх розформування.

Згідно з ст. 3 Закону України «Про правовий режим майна у Збройних Силах України» військове майно закріплюється за військовими частинами Збройних Сил України на праві оперативного управління (з урахуванням особливостей, передбачених частиною другою цієї статті).

З моменту надходження майна до Збройних Сил України і закріплення його за військовою частиною Збройних Сил України воно набуває статусу військового майна. Військові частини використовують закріплене за ними військове майно лише за його цільовим та функціональним призначенням. Облік, інвентаризація, зберігання, списання, використання та передача військового майна здійснюються у спеціальному порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч. 2 ст. 14 Закону України «Про Збройні Сили України» майно, закріплене за військовими частинами ЗСУ, є державною власністю і належить їм на праві оперативного управління.

У відповідності до преамбули договору оренди нежитлових приміщень №116/1999/ГоловКЕУ від 12 червня 1999 останній укладено Міністерством оборони України в особі начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України генерал-майора Литвиненко Василя Васильовича, що діє на підставі доручення Міністра оборони України від 01.06.1998 №148/436.

Як вбачається із додаткової угоди №124д/200/ГоловКЕУ до договору №116/1999 від 22.08.2000, останню укладено Міністерством оборони України в особі начальника Головного квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України генерал-майора Литвиненко Василя Васильовича, що діє на підставі доручення Міністра оборони України від 31.12.1999 за №148/941 (т.1, а.с. 80).

Згідно з п. 1.1 договору об`єктом оренди є нежитлові приміщення будівлі КТП за генпланом №18 військового містечка №186 загальною 84 кв.м. за адресою м. Одеса, вул. Армійська, 17, що знаходиться на балансі Одеської КЕЧ району Південного ОК.

Відповідно до п. 2.2 договору передача майна в оренду не спричиняє передачу орендарю права власності на це майно. Власником орендованого майна залишається держава, а орендар користується ним протягом строку оренди.

Пунктом 7.2 договором визначено, що орендодавець зобов`язаний передати орендарю в оренду державне майно згідно з розділом 2 цього договору по Акту прийому-передачі майн, який затверджується одночасно із цим договором.

Зі змісту вищенаведених приписів чинного законодавства та умов укладеного між сторонами договору оренди вбачається, що орендодавцем за спірним договором є Міністерство оборони України, а в оренду ТОВ фірма „ВІКІНГ було передано державне (військове) майно, управління яким здійснює Міністерство оборони України як центральний орган управління Збройних Сил України.

Стаття 15 Цивільного кодексу України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під порушенням слід розуміти такий стан суб`єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб`єктивне право особи зменшилося або зникло як таке, порушення права пов`язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.

Таким чином, у розумінні закону, суб`єктивне право на захист це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина перша статті 16 Цивільного кодексу України).

Наведена позиція ґрунтується на тому, що під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Позивачем є особа, яка подала позов про захист порушеного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Водночас позивач самостійно визначає і обґрунтовує в позовній заяві у чому саме полягає порушення його прав та інтересів, а суд перевіряє ці доводи, і в залежності від встановленого вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту, при цьому застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Отже, виходячи із приписів статті 4 Господарського процесуального кодексу України, статей 15, 16 Цивільного кодексу України, можливість задоволення позовних вимог перебуває у залежності від наявності (доведеності) наступної сукупності умов: наявність у позивача певного суб`єктивного права або інтересу, порушення такого суб`єктивного права (інтересу) з боку відповідача та належність (адекватність встановленому порушенню) обраного способу судового захисту. Відсутність (недоведеність) будь-якого з означених елементів унеможливлює задоволення позовних вимог.

Так, предметом позову у даній справі є вимога позивача про зобов`язання відповідача звільнити та повернути з незаконного користування надане військове нерухоме майно, яке було передано останньому за договором оренди нежитлових приміщень №116/1999/ГоловКЕУ від 12 червня 1999.

Відтак, з урахуванням встановлених вище обставин, що орендодавцем за спірним договором є Міністерство оборони України, а передане в оренду майно є державним, колегія суддів дійшла висновку, що саме Міністерство оборони України є тією особою, яка наділена правом на звернення із відповідним позовом про звільнення та повернення нерухомого майна, переданого в оренду ТОВ фірма „ВІКІНГ за договором.

Проте, як вбачається з наявних матеріалів справи, із позовом про зобов`язання відповідача звільнити та повернути з незаконного користування надане за договором військове нерухоме майно звернулося - КЕВ м. Одеси.

При цьому, в обґрунтування заявлених позовних вимог КЕВ міста Одеси зазначає, що у зв`язку із неналежним виконання відповідачем взятих на себе зобов`язань за договором оренди нежитлових приміщень, в частині повернення орендованого майна у зв`язку із закінченням терміну на який його було укладено, він має позбавлений можливості користування своїм майном.

Втім, колегія суддів зазначає, що КЕВ міста Одеси не є ані орендодавцем за спірним договором оренди, ані власником майна, яке є предметом договору оренди нежитлових приміщень №116/1999/ГоловКЕУ від 12 червня 1999.

При цьому, перебування переданого за спірним договором нерухомого майна на балансі КЕВ міста Одеси не наділяє його правом на звернення із даним позовом.

Так, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 06.09.2019 по справі №910/7364/18, касаційним судом зроблено висновок, що чинне законодавство не надає право балансоутримувачу виступати орендодавцем щодо орендованого нерухомого майна та мати права орендодавця, то відповідно балансоутримувач не вправі заявляти вимогу про зобов`язання орендаря повернути орендоване майно та повідомляти відповідача про відсутність наміру продовжити договір, тощо.

До того ж, колегія суддів зазначає, що перебування майна на балансі підприємства (організації) не є підставою виникнення права власності балансоутримувача на майно, так як баланс підприємства (організації) є лише формою бухгалтерського обліку, визначення складу і вартості майна та обсягу фінансових зобов`язань на конкретну дату, та не є доказом права власності.

Тобто, передача нерухомого майна на баланс Одеської КЕЧ району Південного ОК (КЕВ м. Одеси) не має наслідком перехід на таке майно права власності.

Аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 29.08.2018 по справі №910/11257/17, від 11.06.2019 по справі №918/1400/14.

Відтак, з урахуванням предмету позову у даній справі, встановлених судом обставини щодо особи, яка є орендодавцем за спірним договором, колегія суддів дійшла висновку про відсутність у КЕВ м. Одеси суб`єктивного права на захист якого він звернувся до суду (не є належним позивачем за заявленими позовними вимогами).

Колегія суддів не приймає до уваги посилання позивача на свідоцтво про державну реєстрацію військової частини, як суб`єкта господарської діяльності у Збройних Силах від 31.10.2001 за №350, а також додаткові угоди до договору оренди, які містять посилання на таке свідоцтво, з огляду та таке.

У відповідності до названого свідоцтва, останнє свідчить про реєстрацію військової частини КЕВ м. Одеси, як суб`єкта господарської діяльності у Збройних силах із визначенням видів господарської діяльності, якими має право займатися даний суб`єкт господарської діяльності.

Проте, із таким свідоцтвом, з урахуванням встановлених вище обставин щодо особи орендодавця за договором оренди (Міністерство оборони України), статусу майна, яке передано в оренду (державне військове майно), управління яким здійснює Міністерство оборони України, Закон не пов`язує зміну режиму правового регулювання спірного майна, що передано відповідачеві за договором оренди, зокрема зміни особи орендодавця (сторони за спірним договором).

Слід також відзначити, що у відповідності до свідоцтва, на яке посилається позивач, дозволеними видами господарської діяльності КЕВ м. Одеси визначено здавання в оренду власного нерухомого майна (т.1, а.с. 32).

Однак, у наявних матеріалах справи відсутні, а сторонами не надано доказів на підтвердження того, що майно, яке є предметом оренди за спірним договором №166/199 головКЕУ від 12.06.1999, перебуває у власності КЕВ м. Одеси.

За таких обставин, враховуючи відсутність у КЕВ м. Одеси суб`єктивного права на захист якого спрямований заявлений позов, що відповідно зумовлює прийняття рішення про відмову в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин, колегія суддів залишає поза увагою інші доводи сторін, зокрема щодо закінчення (продовження) строку дії спірного договору, проведення відповідачем поліпшень орендованого майна, визнання за відповідачем права власності на нерухоме майно, тощо.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу слід задовольнити, рішення Господарського суду Одеської області від 14.03.2019 скасувати та прийняти нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті судового збору за апеляційний перегляд судового рішення покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст. 129, 269, 270, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 14.03.2019 по справі №916/1962/18 скасувати.

В задоволенні позову відмовити повністю.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 16.01.2021.

Головуючий суддяАленін О.Ю.

Суддя Лавриненко Л.В.

Суддя Філінюк І.Г.