Постанова

від 26.01.2021 по справі 142/633/18

ВІННИЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 142/633/18

Провадження № 22-ц/801/242/2021

Категорія: 16

Головуючий у суді 1-ї інстанції Щерба Н. Л.

Доповідач:Міхасішин І. В.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

26 січня 2021 рокуСправа № 142/633/18м. Вінниця

Вінницький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з цивільних справ: головуючого: Міхасішина І.В.,

суддів: Войтка Ю.Б., Сопруна В.В.

з участю секретаря судового засідання: Безрученко Н.Р.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Вінниця цивільну справу №142/633/18 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області та Миролюбівської сільської ради Піщанського району Вінницької області, третя особа: Піщанська районна державна адміністрація, про зобов`язання вчинити дії

за апеляційною скаргою представника позивача ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 16 листопада 2020 року , повний текст якого складено 16 листопада 2020 року, ухвалене у складі судді Щерби Н.Л.,

ВСТАНОВИВ:

В липні 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Головного управління Держгеокадастру у Вінницькій області, Миролюбівської сільської ради Піщанського району Вінницької області, третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідачів - Піщанської районної державної адміністрації Вінницької області про зобов`язання вчинити дії.

В обґрунтування своїх вимог позивачка посилалася на те, що вона набула право власності на земельну частку (пай) площею 1.99 в умовних кадастрових гектарах в КСП імені Карла Маркса села Миролюбівка Піщанського району Вінницької області вартістю 57542,51 гривень в порядку спадкування за заповітом відповідно до судового рішення від 16 вересня 2015 року у справі № 142/1173/15-ц. ЇЇ заяви щодо вирішення питання про виділення їй в натурі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу (резерву) державної власності розташовану за межами населеного пункту села Миролюбівка Піщанського району Вінницької області у розмірі 1,1298 га, відповідачі в установленому законом порядку не вирішили.

Просила зобов`язати Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області виділити їй ОСОБА_1 в натурі земельну ділянку для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу (резерву) державної власності розташовану за межами населеного пункту села Миролюбівка Піщанського району Вінницької області у розмірі 1,1298 га.

Рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 16 листопада 2020 року у задоволенні позову відмовлено (т.2 а.с. 3-7).

Відмовляючи у позові суд першої інстанції виходив з того, що Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області та Миролюбівська сільська рада Піщанського району Вінницької є неналежними відповідачами, оскільки на день звернення позивачки до суду рішення щодо виділення власникам земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) земельних ділянок за межами населених пунктів приймали районні державні адміністрації відповідно до Закону України Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) , який є спеціальним щодо проведення процедури виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам паїв.

В апеляційній скарзі позивачка ОСОБА_1 просить рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 16 листопада 2020 року скасувати і ухвалити нове яким її вимоги задовільнити, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права.

Відзив на апеляційну скаргу від відповідачів не надходив.

Сторони в судове засідання не з`явились про час та місце розгляду справи були повідомлені завчасно та належним чином.

Переглянувши справу за наявними в ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, апеляційний суд встановив наступне.

Рішенням Піщанського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2015 року у справі № 142/1173/15-ц, визнано право власності (в порядку спадкування за заповітом) ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 на спадкове майно, яке залишилось після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 , про що вчинено актовий запис № 2 від 12 січня 2001 року Миролюбівською сільською радою Піщанського району Вінницької області та видано свідоцтво про смерть серії НОМЕР_1 , а саме:

права на земельну частку (пай) площею 1.99 в умовних кадастрових гектарах в КСП імені Карла Маркса села Миролюбівка Піщанського району Вінницької області вартістю 57542,51 гривень, сертифікат на право на земельну частку (пай) серії ВН № 0375973, виданий Піщанською РДА 01 жовтня 1997 року, згідно розпорядження № 249 від 18.11.1996 року (т.1 а.с. 6).

Із заявою про виділення в натурі (на місцевості) земельного паю розміром 1,1298 умовних кадастрових гектарів позивачка ОСОБА_1 звернулася до Генеральної прокуратури України звідки в порядку частини 3 статті 7 Закону України Про звернення громадян її звернення було переслано прокуратурою за належністю відповідному органу - Головному управлінню Держгеокадастру у Вінницькій області.

Листом від 11 жовтня 2018 року КО-974/0-1478/6-18 Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повідомило позивачку ОСОБА_1 , що порушене нею питання є предметом судового розгляду, стороною якого є Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Рішенням Миролюбівської сільської ради Піщанського району Вінницької області 59 сесії 7 скликання за № 456 від 10 червня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 в наданні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в зв`язку із відсутністю вільних земельних ділянок для ведення ОСГ в селі Миролюбівка.

Відповідно до статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Проте вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Частиною першою статті 3 ЗК України визначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим Кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами.

Організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками визначаються Законом № 899-IV.

Частинами першою та другою статті 2 Закону № 899-IV урегульовано, що основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документами, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є: свідоцтво про право на спадщину; посвідчені у встановленому законом порядку договори купівлі-продажу, дарування, міни, до яких додається сертифікат на право на земельну частку (пай); рішення суду про визнання права на земельну частку (пай).

Частинами першою - третьою статті 25 ЗК України врегульовано порядок приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій та встановлено, що при приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій земельні ділянки передаються працівникам цих підприємств, установ та організацій, працівникам державних та комунальних закладів освіти, культури, охорони здоров`я, розташованих на території відповідної ради, а також пенсіонерам з їх числа з визначенням кожному з них земельної частки (паю). Рішення про приватизацію земель державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій приймають органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень за клопотанням працівників цих підприємств, установ та організацій. Землі у приватну власність особам, зазначеним у частині першій цієї статті, передаються безоплатно.

Частиною п`ятою статті 25 ЗК України визначено, що особи, зазначені у частині першій цієї статті, мають гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості).

Частинами десятою - одинадцятою статті 25 ЗК України передбачено, що органи виконавчої влади або органи місцевого самоврядування у процесі приватизації створюють резервний фонд земель за погодженням його місця розташування з особами, зазначеними в частині першій цієї статті у розмірі до 15 відсотків площі усіх сільськогосподарських угідь, які були у постійному користуванні відповідних підприємств, установ та організацій. Резервний фонд земель перебуває у державній або комунальній власності і призначається для подальшого перерозподілу та використання за цільовим призначенням.

З аналізу вказаних норм випливає, що кожна особа має гарантоване право одержати свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на місцевості) і у разі відсутності такої землі - із резервного фонду земель державної або комунальної власності.

Згідно з частиною першою та другою статті 3 Закону № 899-ІV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації.

В частині першій статті 9 Закону № 899-ІV вказано, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

У постанові Пленуму Верховного Суду України від 16.04.2004 № 7 "Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ" йдеться про те, що член КСП, включений до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю, набуває права на земельну частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК України, у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай). Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її права на земельну частку. При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з колективної власності через відсутність необхідної для цього землі остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 08.08.1995 № 720/95 "Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу, створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну власність.

Таким чином, за умови відсутності вільних земель сільськогосподарського призначення колишнього колективного сільськогосподарського підприємства, право на пай в колективній власності якого має позивач, останній має право на отримання земельної ділянки за рахунок земель резерву (запасу).

Отже, питання щодо розмежування компетенції районних державних адміністрацій та центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальних органів щодо розпорядження земельними ділянками державної власності, які знаходяться за межами населеного пункту, вирішується в залежності від форми власності такої земельної ділянки.

На етапі, коли землі колективної форми власності колишнього КСП ще не розподілені в повному обсязі, у разі якщо такі землі знаходяться за межами населеного пункту, то питання виділення особі належної їй земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) вирішується відповідною районною державною адміністрацією. Лише у випадку відсутності необхідної землі колективної власності така земля виділяється із земель державної або комунальної власності органами, визначеними статтею 122 ЗК України.

Такий правовий висновок відповідає усталеній практиці Верховного Суду, який неодноразово розглядав справи з аналогічними правовідносинами. Зокрема, такий правий висновок було сформовано у постанові від 04.09.2019 у справі №810/1096/18.

Судами першої та апеляційної інстанції встановлено, що позивачка ОСОБА_1 на підставі судового рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2015 в порядку спадкування за заповітом набула беззаперечне право на земельну частку (пай) із резервного фонду земель, переданих у державну власність при розпаюванні колективним сільськогосподарським підприємством імені Карла Маркса села Миролюбівка Піщанського району Вінницької області, розміром 1.99 в умовних кадастрових гектари в адміністративних межах Миролюбівської сільської ради Піщанського району Вінницької області.

Рішенням Миролюбівської сільської ради Піщанського району Вінницької області 59 сесії 7 скликання за № 456 від 10 червня 2020 року відмовлено ОСОБА_1 в наданні земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства в зв`язку із відсутністю вільних земельних ділянок для ведення ОСГ в селі Миролюбівка.

Листом від 11 жовтня 2018 року КО-974/0-1478/6-18 Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області повідомило позивачку ОСОБА_1 , що порушене нею питання є предметом судового розгляду, стороною якого є Головне управління Держгеокадастру у Вінницькій області.

Апеляційний суд вважає, що неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права призвело до хибного висновку про те, що у ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області відсутні правові підстави для прийняття рішення про виділення земельної в натурі (на місцевості) земельного паю.

Так, частиною четвертою статті 122 Земельного кодексу України встановлено, що центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин та його територіальні органи передають земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності, крім випадків, визначених частиною восьмою цієї статті, у власність або у користування для всіх потреб.

Законом України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", який набрав чинності з 01.01.2013, розмежовано землі державної та комунальної власності в Україні. Пунктом 6 Розділу II Прикінцевих та перехідних положень визначено, що у разі якщо відомості про земельні ділянки, зазначені у пунктах 3 і 4 цього розділу, не внесені до Державного реєстру земель, надання дозволу на розроблення документації із землеустрою, що є підставою для державної реєстрації таких земельних ділянок, а також її затвердження здійснюються:

- у межах населених пунктів - сільськими, селищними, міськими радами;

- за межами населених пунктів - органами виконавчої влади, які відповідно до закону здійснюють розпорядження такими земельними ділянками.

Згідно з підпунктом 4.32 Положення про Головне управління Держземагентства № 258 (далі - Положення №258) відповідно до покладених на нього завдань передає відповідно до закону земельні ділянки сільськогосподарського призначення державної власності у власність або в користування для всіх потреб в межах області.

Згідно з пунктами 3 та 4 Положення № 258 завданням управління (відділу) є реалізація повноважень Держземагентства України на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Управління (відділ) відповідно до покладених на нього завдань: здійснює ведення державного земельного кадастру та отримує інформацію про відведення земельних ділянок; здійснює ведення Поземельних книг та їх зберігання; організовує здійснення на відповідній території робіт із землеустрою та оцінки земель, що проводяться з метою внесення відомостей до Державного земельного кадастру; здійснює відповідно до законодавства регулювання у сфері планування територій, здійснення топографо-геодезичної і картографічної діяльності; здійснює заходи щодо вдосконалення порядку ведення обліку і підготовки звітності з регулювання земельних відносин, використання та охорони земель, формування екомережі, здійснення топографо-геодезичної і картографічної діяльності.

Відповідно до пункту 7 Положення № 258 головне управління здійснює свої повноваження як безпосередньо, так і через територіальні органи Держземагентства України нижчого рівня та контролює їх діяльність.

Із аналізу наведених правових норм слідує, що у випадку визнання права на земельну частку (пай) за рішенням суду із земель державної власності, відповідні рішення уповноважений приймати територіальний орган центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у галузі земельних відносин.

Висновок про таке застосування норм права було зроблено Верховним Судом у постанові від 14.08.2018 у справі № 813/664/15.

Апеляційним судом встановлено, що позивачка просить виділити земельну ділянку, яка знаходиться за межами населеного пункту і відноситься до земель сільськогосподарського призначення державної власності, а тому колегія суддів визнає, що відповідь ГУ Держгеокадастру у Вінницькій області від 11 жовтня 2018 року КО-974/0-1478/6-18 щодо вирішення питання про виділення в натурі земельної частки (паю) виключно у судовому порядку свідчить про бездіяльність відповідача у вирішенні порушеного позивачкою питання.

Отже, суд першої інстанції неправильно послався на частину другу статті 5 Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)", оскільки виходячи з висновків Конституційного Суду України, наведених у рішенні від 03.10.1997 по справі за № 4-зп (справа про набуття чинності Конституцією України), до даних правовідносин підлягає застосуванню стаття 122 Земельного Кодексу України в редакції Закону України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо розмежування земель державної та комунальної власності", який був прийнятий пізніше Закону України "Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)".

Згідно з копією сертифіката на право на земельну частку (пай) № 0375973 у цьому документі міститься інформація, яка точно відтворена у рішенні Піщанського районного суду Вінницької області від 16 вересня 2015 року справа № 142/1173/15-ц (т.1 а.с. 6). Зазначається також, що сертифікат виданий на підставі рішення Піщанської районної державної адміністрації від 18 листопада 1996 року № 249 (т.1 а.с. 5).

Як стверджує позивачка ОСОБА_1 , що із земельного паю фактично було виділено лише 0,8602 га землі, а решта 1,1298 га землі не були виділені в натурі. Відповідачі не задовольнили її звернення і не виділили їй земельну частку на місцевості в натурі через що і виник цей спір.

Встановлені порушення норм матеріального та процесуального права й іншу нормативну базу, яка, як правило, матиме значення для вирішення заявленого спору, можна викласти таким чином.

Згідно зі статтею 14 Конституції України земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону.

Відповідно до частини другої статті 19 Основного Закону України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

У Преамбулі Закону України від 05 червня 2003 року № 899-IV Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, (далі - Закон № 899-IV) сказано, що цей Закон визначає організаційні та правові засади виділення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі (на місцевості) із земель, що належали колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам на праві колективної власності, а також порядок обміну цими земельними ділянками, особливості розпорядження землями та використання земель, що залишилися у колективній власності після розподілу земельних ділянок між власниками земельних часток (паїв).

За абзацами другим, третім частини першої статті 1, частиною першою, абзацом першим частини другої статті 2 цього Закону право на земельну частку (пай) мають колишні члени колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських акціонерних товариств, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, а також пенсіонери з їх числа, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку; громадяни - спадкоємці права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом. Основним документом, що посвідчує право на земельну частку (пай), є сертифікат на право на земельну частку (пай), виданий районною (міською) державною адміністрацією. Документом, що посвідчують право на земельну частку (пай), також є свідоцтво про право на спадщину.

Згідно зі статтею 3 Закону № 899-IV підставами для виділення земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) є рішення відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації. Особи, власники сертифікатів на право на земельну частку (пай), які виявили бажання одержати належну їм земельну частку (пай) в натурі (на місцевості), подають до відповідної сільської, селищної, міської ради чи районної державної адміністрації заяву про виділення їм земельної частки (паю) в натурі (на місцевості). Земельна частка (пай) виділяється її власнику в натурі (на місцевості), як правило, однією земельною ділянкою. За бажанням власника земельної частки (паю) йому можуть бути виділені в натурі (на місцевості) дві земельні ділянки з різним складом сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, сінокоси або пасовища). У разі подання заяв про виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) більшістю власників земельних часток (паїв) у межах одного сільськогосподарського підприємства відповідна сільська, селищна, міська рада приймає рішення про розробку проекту землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Відповідно до статті 5 цього Закону сільська рада та районна державна адміністрація в межах їхніх повноважень щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості): розглядає заяви власників земельних часток (паїв) щодо виділення їм в натурі (на місцевості) земельних ділянок; приймає рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості); уточняє списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); уточняє місце розташування, межі і площі сільськогосподарських угідь, які підлягають розподілу між власниками земельних часток (паїв); -надає землевпорядним організаціям уточнені списки осіб, які мають право на земельну частку (пай); розглядає та погоджує проекти землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв); організовує проведення розподілу земельних ділянок між особами, які мають право на виділення їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та земель, що залишилися у колективній власності, в порядку, визначеному цим Законом; оформляє матеріали обміну земельними частками (паями), проведеного за бажанням їх власників до моменту державної реєстрації права власності на земельну ділянку. Сільські ради приймають рішення щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв) у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - за межами населених пунктів.

У частині першій статті 9 цього Закону передбачено, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), проводиться відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок на зборах власників земельних часток (паїв) згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв).

Згідно із частинами першою, другою, четвертою статті 11 Закону № 899-IV встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості). Земельні ділянки, які будуть використовуватися їх власниками, самостійно закріплюються межовими знаками встановленого зразка кожна окремо. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) здійснюється на підставі проектів землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв), технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель або технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Відповідно до абзацу третього пункту 1, абзацу першого пункту 2, пунктів 5, 6 Указу Президента України від 08 серпня 1995 року № 720/95 Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям паювання земель передбачає визначення розміру земельної частки (паю) у колективній власності на землю кожного члена колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства без виділення земельних ділянок в натурі (на місцевості). Право на земельну частку (пай) мають члени колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства, в тому числі пенсіонери, які раніше працювали в ньому і залишаються членами зазначеного підприємства, кооперативу, товариства, відповідно до списку, що додається до державного акта на право колективної власності на землю. Видача громадянам сертифікатів на право на земельну частку (пай) єдиного в Україні зразка та їх реєстрація провадяться відповідною районною державною адміністрацією. У разі виходу власника земельної частки (паю) з колективного сільськогосподарського підприємства, сільськогосподарського кооперативу, сільськогосподарського акціонерного товариства за його заявою здійснюється відведення земельної ділянки в натурі в установленому порядку і видається державний акт на право приватної власності на цю земельну ділянку. Після видачі громадянинові державного акта на право приватної власності на земельну ділянку сертифікат на право на земельну частку (пай) повертається до районної державної адміністрації.

За частиною першою, абзацом другим частини другої, частинами третьою, четвертою, сьомою, дев`ятою, десятою статті 791 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) формування земельної ділянки полягає у визначенні земельної ділянки як об`єкта цивільних прав. Формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Формування земельних ділянок здійснюється у порядку відведення земельних ділянок із земель державної та комунальної власності. Сформовані земельні ділянки підлягають державній реєстрації у Державному земельному кадастрі. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера. Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об`єктом цивільних прав виключно з моменту її формування та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

За пунктами г) і ґ) частини першої статті 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі прийняття спадщини або виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

У статтях 125, 126 цього Кодексу передбачено, що право власності на земельну ділянку, а також право постійного користування та право оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації цих прав. Право власності, користування земельною ділянкою оформлюється відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень .

Згідно з пунктами 2, 3 Порядку організації робіт та методики розподілу земельних ділянок між власниками, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 04 лютого 2004 року № 122 Про організацію робіт та методику розподілу земельних ділянок між власниками в редакції, чинній на час розгляду спору, організація робіт з розподілу земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), здійснюється відповідною сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією за місцем розташування земельних ділянок згідно з проектом. У разі виявлення після розробки проекту факту не включення одного чи кількох громадян, які отримали сертифікати на право на земельну частку (пай) у встановленому законодавством порядку, спадкоємців права на земельну частку (пай), посвідченого сертифікатом, інших громадян та юридичних осіб України, які відповідно до законодавства набули право на земельну частку (пай), до списку власників земельних часток (паїв), на підставі якого був складений проект, сільська, селищна, міська рада чи райдержадміністрація може прийняти рішення (розпорядження) про: коригування проекту землевпорядною організацією з метою забезпечення громадян необхідною кількістю земельних ділянок (на підставі відповідного договору); надання зазначеним громадянам земельних ділянок із земель запасу чи резервного фонду у розмірі відповідної земельної частки (паю). У разі неприйняття сільською, селищною, міською радою чи райдержадміністрацією рішення (розпорядження) щодо коригування проекту або надання таких ділянок із земель запасу чи резервного фонду питання вирішується у судовому порядку.

Конституційний Суд України в Рішенні від 01 квітня 2010 року № 10-рп/2010 у справі № 1-6/2010 за конституційним поданням Вищого адміністративного суду України щодо офіційного тлумачення положень частини першої статті 143 Конституції України, пунктів а , б , в , г статті 12 Земельного кодексу України, пункту 1 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України констатував, що системний аналіз положень Закону України Про місцеве самоврядування в Україні (частини першої статті 10, статей 16, 17, 18, 25, 26 та інших) свідчить, що органи місцевого самоврядування при вирішенні питань місцевого значення, віднесених Конституцією України та законами України до їхньої компетенції, є суб`єктами владних повноважень, які виконують владні управлінські функції, зокрема нормотворчу, координаційну, дозвільну, реєстраційну, розпорядчу. Як суб`єкти владних повноважень органи місцевого самоврядування вирішують в межах закону питання в галузі земельних відносин. Відповідно до пунктів а , б , в , г статті 12 Земельного кодексу України до повноважень сільських, селищних, міських рад належить розпорядження землями територіальних громад, передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надання земельних ділянок у користування із земель комунальної власності, вилучення земельних ділянок із земель комунальної власності. За Конституцією і законами України публічно-правові спори в Україні розглядають і вирішують суди загальної юрисдикції в порядку кримінального та адміністративного судочинства Як далі зазначив Суд, вирішення земельних спорів фізичних та юридичних осіб з органом місцевого самоврядування як суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності належить до юрисдикції адміністративних судів, крім публічно-правових спорів, для яких законом встановлений інший порядок судового вирішення.

Вирішуючи питання щодо предметної юрисдикції справи, що розглядається, апеляційний суд виходить з такого.

Як встановлено судом, що земельна частка (пай) у повному розмірі не була виділена позивачці на місцевості , а тому вона була позбавлена можливості оформити право приватної власності на спірну земельну частку (пай) відповідно до Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень , а також те, що позивачка ОСОБА_1 мала право на подання заяви про виділення їй земельної частки (паю) у натурі (на місцевості) як особа, яка успадкувала право на виділення такої частки.

З правової позиції, якої притримується позивачка, випливає, що вона звернулася до органу державної влади з проханням виділити земельну частку (пай) із загального масиву землі на місці, право на виділення на якій заявили також й інші власники сертифікатів на земельні частки. Позивачка, як видно зі змісту її позовної заяви, розуміла, що розподіл земельних ділянок у межах одного сільськогосподарського підприємства між власниками земельних часток (паїв), які подали заяви про виділення належних їм земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості), передбачає проведення відповідною сільською, селищною, міською радою чи районною державною адміністрацією за місцем розташування земельних ділянок зборів власників земельних часток (паїв), на яких проводитиметься розподіл згідно з проектом землеустрою щодо організації території земельних часток (паїв). Відповідно до вимог закону і в межах сформульованого нею бажання отримати земельну частку (пай) у власність позивачка подавала до відповідачів відповідні звернення, серед яких і ті, що стали предметом цього спору, й мала законні підстави очікувати на них позитивну відповідь.

Питання виділення земельної частки (паю) в натурі (на місцевості) врегульовані законодавством, насамперед Законом № 899-IV, у якому регламентовано, хто, які особи, які мають право на земельну частку (пай), прописана послідовність дій останніх, визначені підстави для виділення земельних ділянок в натурі, в історичному вимірі визначені компетентні органи, які розглядали звернення щодо виділення земельних часток на місцевості. У цьому та кореспондуючих йому законодавчих актах встановлені повноваження останніх й описано точний і зрозумілий опис послідовності (алгоритм) їхніх дій та рішень. За законом реалізація питання про виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) віднесена до повноважень державних органів влади - місцевих державних адміністрацій (принаймні на час виникнення цього спору) і органів місцевого самоврядування (станом на час касаційного перегляду справи).

Отже, якщо орган, який наділений повноваженнями на прийняття рішення про виділення земельної ділянки на місцевості, ці повноваження буде використовувати чи застосовувати не на підставі чи всупереч вимогам законодавства, то тоді може виникнути спір, в основі якого перебуватиме ймовірне порушення, недотримання або в іншій формі невиконання вимог закону, які зачіпатимуть права чи інтереси особи. Такий спір буде прямо пов`язаний з органом держави або в особі органу місцевого самоврядування з владою (владною діяльністю).

Коли спір, стороною в якому є орган державної влади чи місцевого самоврядування, суть якого полягатиме в основному в тому, що ці органи не діють у законодавчо визначеному порядку, поза межами повноважень чи із порушеннями, то такий спір набуває ознак публічно-правового спору, оскільки юридичний характер державного розсуду в цих спірних правовідносинах надає діям та рішенням суб`єкта владних повноважень ознак публічності, які регулюються публічно-правовими нормами.

У такому правовому відношенні суб`єкт владних повноважень не має можливості вирішувати спір, приміром подібний до того, що виник у цій справі, автономно, керуючись власною волею, вільно від законодавчих положень чи іншим способом, характерним для приватноправових відносин.

Відповідно до пунктів 2, 7 частини першої статті 2 КАС України під публічно-правовим спором розуміється спір, у якому: хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій; або хоча б одна сторона надає адміністративні послуги на підставі законодавства, яке уповноважує або зобов`язує надавати такі послуги виключно суб`єкта владних повноважень, і спір виник у зв`язку із наданням або ненаданням такою стороною зазначених послуг; а під суб`єктом владних повноважень - орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг;

За пунктом першим частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отож, коли зіставити суть спірних правовідносин у цій справі та суб`єктний склад її учасників, можна дійти висновку, що на розгляд вимог позивачки ОСОБА_1 до суб`єктів владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності в питанні прийняття рішення про виділення земельної частки (паю) у натурі (на місцевості), яке відноситься до сфери земельних відносин, і вирішення земельного спору, який виник з приводу цих вимог, поширюється юрисдикція адміністративних судів.

У цій справі немає правових і фактичних підстав вважати, що спірні відносини ґрунтуються на набутому позивачкою у порядку спадкування за заповітом права приватної власності на земельну частку.

Позивачка ОСОБА_1 заявила про своє право на виділення їй в натурі земельної ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва із земель запасу (резерву) державної власності розташованої за межами населеного пункту села Миролюбівка як спадкоємець земельного паю посвідченого сертифікатом, а не як спадкоємець земельної ділянки на підставі державного акта на право приватної власності на землю. Вона просила виділити їй земельну частку на місцевості

Як можна зрозуміти з доводів позивачки, вона як спадкоємець заявляє про своє право на виділення їй земельної ділянки в натурі на підставі судового рішення від 16 вересня 2015 року. Чи законні, обґрунтовані й слушні такі її вимоги, а відтак, чи законно й правомірно діяв суб`єкт владних повноважень, належить вирішити за правилами адміністративного судочинства.

Викладені фактичні обставини у своїй сукупності дають підстави визнати неправильним розгляд цієї справи судом першої інстанції у порядку цивільного судочинства.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин у цій справі апеляційний суд враховує висновки щодо застосування наведених норм права, викладені в постанові Великої Палати Верховного суду від 30 вересня 2020 року у справі № 807/2306/16 (провадження № 11-1068апп19).

Відповідно до частин першої та другої статті 377 ЦПК України судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в апеляційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції загальних судів, визначених статтями 19-22 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення незалежно від доводів апеляційної скарги.

Згідно із пунктом першим частини першої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 256 ЦПК України якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі.

За результатами апеляційного перегляду справи апеляційний суд дійшов висновку про наявність підстав для скасування оскаржуваного судового рішення повністю з закриттям провадження у справі на підставі пункту першого частини першої статті 255 ЦПК України.

Враховуючи наведене та керуючись статтями 255, 256, 377, 381, 382 - 384 ЦПК України, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу представника позивачки ОСОБА_1 - ОСОБА_2 задовільнити частково.

Рішення Піщанського районного суду Вінницької області від 16 листопада 2020 року скасувати, а провадження у справі закрити, оскільки справа не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Роз`яснити позивачці ОСОБА_1 , що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства та про наявність у неї права протягом десяти днів з дня отримання нею цієї постанови звернутися до Вінницького апеляційного суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Головуючий І.В. Міхасішин

Судді: В.В. Сопрун

Ю.Б. Войтко