Постанова

від 27.01.2021 по справі 715/2081/18

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 січня 2021 року

м. Чернівці

Справа № 715/2081/18

Чернівецький апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого Одинака О. О.

суддів Кулянди М.І., Половінкіної Н.Ю.

секретар Вовкун Н.Ю.

позивач Акціонерне товариство Українська залізниця

відповідачі Глибоцька селищна рада Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1

апеляційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , на рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 6 жовтня 2020 року ,

головуючий в суді першої інстанції суддя Маковійчук Ю.В.

встановив:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року Публічне акціонерне товариство Українська залізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця (далі - ПАТ Укрзалізниця звернулося до суду з позовом.

Позивач просив:

- визнати незаконним та скасувати рішення Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області № 424/50/15 від 31 липня 2015 року про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 0,079 га;

- визнати недійсним договір - купівлі продажу вищевказаної земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, укладений між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1 і скасувати державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 7321055100:01:004:0125 у державному реєстрі права;

- скасувати запис у Поземельній книзі щодо земельної ділянки за кадастровим номером 7321055100:01:004:0125 шляхом внесення до Державного земельного кадастру відомостей про його скасування.

Обґрунтовуючи позов, ПАТ Укрзалізниця посилалося на те, що під час проведення інвентаризації земель, які перебувають у постійному користуванні державного територіального галузевого об`єднання Львівська залізниця (далі - ДТГО Львівська залізниця ) виявлено, що в адміністративних межах Глибоцької селищної ради об`єднаної територіальної громади Чернівецької області земельна ділянка площею 0,079 га, кадастровий номер 7321055100:01:004:0125 , накладається на смугу відведення залізниці. Вказану земельну ділянку несільськогосподарського призначення на підставі рішення Глибоцької селищної ради № 424/50/15 від 31 липня 2015 року продано ОСОБА_1 за договором купівлі-продажу від 14 серпня 2015 року .

На думку позивача оскаржуване рішення селищною радою прийняте з перевищенням повноважень, порушенням норм земельного законодавства, порушує його права на користування спірною земельною ділянкою для обслуговування залізничного полотна. Також має бути визнаний недійсним укладений на підставі незаконного рішення Глибоцької селищної ради договір купівлі-продажу земельної ділянки від 14 серпня 2015 року .

Відповідачами у суді першої інстанції було заявлено про застосування наслідків спливу позовної давності.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Глибоцького районного суду Чернівецької області від 6 жовтня 2020 року позов задоволено частково.

Визнано незаконним та скасовано рішення Глибоцької селищної ради від № 424/50/15 від 31 липня 2015 року про продаж ОСОБА_1 земельної ділянки , яка знаходиться по АДРЕСА_1 , площею 0,079 га .

Визнано недійсним договір купівлі-продажу вищевказаної земельної ділянки від 14 серпня 2015 року, укладений між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1 і скасовано державну реєстрацію права власності на земельну ділянку за кадастровим номером 7321055100:01:004:0125 у державному реєстрі права .

У задоволенні позовної вимоги про скасування запису у Поземельній книзі відмовлено.

Суд першої інстанції в частині задоволення позову мотивував судове рішення тим, що оскільки спірна земельна ділянка площею 0, 079га належить до земель залізничного транспорту, яка не може передаватися у приватну власність, Глибоцька селищна рада не мала законних повноважень розпоряджатися землями даної категорії. При цьому суд виходив з того, що позивач дізнався про порушення свого права 19 вересня 2018 року - з моменту отримання ним оскаржуваного рішення № 424/50/15 від 31 липня 2015 року . З позовом до суду ПАТ Укрзалізниця в особі регіональної філії Львівська залізниця звернулося 19 вересня 2018 року, тобто в межах трирічного строку, а тому позовна давність не пропущена.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині скасування запису у Поземельній книзі, суд посилався на те, що представник позивача в судовому засіданні таку позову вимогу не підтримав.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , просить рішення суду першої інстанції скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову в повному обсязі.

Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу

Апелянт посилається на те, що суд першої інстанції ухвалив рішення з порушенням норм матеріального та процесуального права.

Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що спірна земельна ділянка належить до земель залізничного транспорту та не може передаватися у приватну власність.

Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що така земельна ділянка перебувала у постійному користуванні, оренді чи у власності позивача.

На момент вчинення правочину сторони договору купівлі-продажу спірної земельної ділянки не порушили вимог чинного законодавства.

Зазначена спірна ділянка з лютого 2012 року по день її продажу ОСОБА_1 перебувала у власності Глибоцької селищної ради.

Задоволення позовних вимог про витребування спірного майна у добросовісного набувача призведе до порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод.

Позивач пропустив строк позовної давності для звернення до суду із вказаним позовом.

Узагальнені доводи та заперечення інших учасників справи

Акціонерне товариство Українська залізниця подало відзив на апеляційну скаргу.

Просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 6 жовтня 2020 року - залишити без змін.

Посилається на те, що аргументи ОСОБА_1 , в інтересах якої діє ОСОБА_2 , викладені в апеляційній скарзі, є безпідставними.

Судом першої інстанції вірно встановлено обставини у вказаній справі та правильно застосовано до спірних правовідносин норми матеріального права.

Мотивувальна частина

Обставини справи, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

Встановлено, що 22 серпня 2013 року між Товариством з обмеженою відповідальністю ВЕМА та ОСОБА_1 було укладено договір купівлі-продажу нерухомого майна - комплексу, споруди автозаправочної станції, загальною площею 46,80кв.м., яка знаходиться по АДРЕСА_1 на земельній ділянці , площею 0,079 га(а.с.89 т.1).

Рішенням Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області № 424/50/15 від 31 липня 2015 року вирішено продати ОСОБА_1 земельну ділянку несільськогосподарського призначення площею 0,079 га , яка знаходиться по АДРЕСА_1 , кадастровий номер 7321055100:01:004:0159(а.с. 14 т.1).

На підставі цього рішення 14 серпня 2015 року між Глибоцькою селищною радою та ОСОБА_1 укладено договір купівлі-продажу вказаної земельної ділянки, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Хоменко М.О.(а.с. 73 т.1)

Згідно пункту 1.4 вищевказаного договору купівлі-продажу право власності Глибоцької селищної ради на земельну ділянку, яка є предметом цього договору, зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 7673846, Витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності, виданий 13 листопада 2014 року державним реєстратором прав на нерухоме майно Реєстраційної служби Глибоцького районного управління юстиції Чернівецької області Берегечем І.А., індексний номер витягу 29427082, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 500398473210.

Планом смуги відведення перегону Адинката-Берегомет Львівської залізниці в адміністративних межах Глибоцького району Чернівецької області 1959 року встановлено, що ширина смуги відведення на ділянці з 299 км + 823 м до 299 км + 866 м перегону складає 60 м від осі колії (а.с.25-26 т.1)

Позиція апеляційного суду, застосовані норми права та мотиви, з яких виходить суд при прийнятті постанови

Заслухавши доповідача, обговоривши доводи скарги та перевіривши матеріали справи, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що апеляційну скаргу ОСОБА_1 слід задовольнити частково з наступних підстав.

Відповідно до частини 1 статті 6 Закону України Про залізничний транспорт (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин ) землі, що надаються в користування для потреб залізничного транспорту, визначаються відповідно до Земельного кодексу України (далі - ЗК України) та Закону України Про транспорт . До земель залізничного транспорту належать землі смуг відведення залізниць під залізничним полотном та його облаштуванням, станціями з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації; під захисними та укріплювальними насадженнями, службовими, культурно-побутовими будівлями та іншими спорудами, необхідними для забезпечення роботи залізничного транспорту. Для забезпечення у межах смуги відведення нормальної експлуатації залізничних колій, ліній електропостачання та зв`язку, інших пристроїв та об`єктів залізничного транспорту загального користування, а також у місцях, де є небезпека зсувів, обвалів, розмивів, селей, снігозанесень та інших небезпечних впливів, встановлюються охоронні зони. Охоронні зони - ділянки землі, прилеглі до земель залізничного транспорту загального користування і необхідні для забезпечення збереження, міцності та стійкості споруд, пристроїв та інших об`єктів залізничного транспорту. Порядок встановлення охоронних зон, їх розміри і режим користування визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з частиною 1 статті 11 Закону України Про транспорт (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) землями транспорту визнаються землі, надані в користування підприємствам і організаціям транспорту згідно із ЗК України, для виконання покладених на них завдань щодо експлуатації, ремонту, вдосконалення і розвитку об`єктів транспорту.

Частиною 1 статті 23 Закону України Про транспорт , яка кореспондується з положеннями статті 68 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що до земель залізничного транспорту належать землі, надані в користування підприємствам і організаціям залізничного транспорту відповідно до чинного законодавства України. До складу цих земель входять землі, які є смугою відведення залізниць, а саме землі, надані під залізничне полотно та його облаштування, станції з усіма будівлями і спорудами енергетичного, локомотивного, вагонного, колійного, вантажного і пасажирського господарства, сигналізації та зв`язку, водопостачання, каналізації, захисні та укріплюючі насадження, службові, культурно-побутові приміщення та інші споруди, необхідні для забезпечення роботи залізничного транспорту.

За таких обставин наявність чи відсутність у землекористувача документів на користування земельною ділянкою не змінює її правового статусу, оскільки його вже визначено законом.

Аналогічний правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 12 лютого 2020 року в справі № 715/2734/18.

Пунктом б частини 4 статті 83 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі під державними залізницями, об`єктами державної власності повітряного і трубопровідного транспорту.

Таким чином, залізниця не є власником земельних ділянок, наданих їй для потреб організації транспортного сполучення, а є правомірним володільцем та користувачем таких ділянок. Будучи титульним володільцем земельних ділянок, зокрема й тих, що становлять предмет спору, заявник вправі вимагати надання судового захисту такому праву на рівні з власником, а також із застосуванням таких способів захисту, які законом надано власнику такого майна.

Такий висновок викладений Верховним Судом в постанові від 15 липня 2020 року у справі № 720/1657/16-ц.

Відповідно до пункту г) частини третьої статті 152 ЗК України захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 1 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно із частинами 1, 3, 4, 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямованим на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Частиною 2 статті 207 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Виходячи із змісту статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Таким вимогам закону рішення суду першої інстанції не відповідає

Задовольняючи частково позов АТ Львівська залізниця , суд першої інстанції дійшов висновку про те, що спірна земельна ділянка площею 0,079 га, яка відчужена селищною радою у власність ОСОБА_1 , входить до смуги відведення залізниці і відноситься до земель транспорту, а тому Глибоцька селищна рада не мала повноважень на розпорядження вказаною земельною ділянкою.

Апеляційний вважає помилковим вищевказаний висновок суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Як вбачається із договору купівлі-продажі, укладеного між Глибоцькою селищною радою Глибоцького району Чернівецької області та ОСОБА_1 від 14 серпня 2015 року, на час вчинення такого правочину спірна земельна ділянка належала на праві власності Глибоцькій селищній раді. Таке право власності селищної ради було зареєстровано у встановленому законом порядку в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, номер запису про право власності 7673846.

Відповідно до частини другої, третьої статті 78 ЗК України право власності на землю набувається та реалізується на підставі Конституції України, цього Кодексу, а також інших законів, що видаються відповідно до них. Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Статтею 80 ЗК України встановлено, що самостійними суб`єктами права власності на землю є, зокрема, територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування, - на землі комунальної власності, а також держава, яка реалізує це право через відповідні органи державної влади, на землі державної власності.

Згідно зі статтями 83, 84 ЗК України комунальною власністю є землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, в державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

Відповідно до статті 41 Конституції України та частини першої статті 321 ЦК України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном (стаття 317 ЦК України).

Статтею 319 ЦК України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Відповідно до положень частини першої статті 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Згідно пунктом 1 частини першої статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Отже, для встановлення належності нерухомого майна конкретній особі достатньо отримати інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Частиною першою статті 26 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень передбачено, що записи до Державного реєстру прав вносяться на підставі прийнятого рішення про державну реєстрацію прав.

З огляду на вказані вище обставини, Глибоцька селищна рада як власник земельної ділянки, яка знаходиться по АДРЕСА_1 , мала всі законні підстави для вчинення будь-якого правочину щодо цієї земельної ділянки, в тому числі і щодо укладення з відповідачем ОСОБА_1 оскаржуваного договору купівлі-продажу від 14 серпня 2015 року.

У статті 328 ЦК України визначено презумпцію правомірності набуття права власності. Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку, у тому числі на нерухоме майно, є наявність підтвердженого належними доказами права власності позивача щодо нерухомого майна, а також підтверджений належним доказами факт порушення (невизнання або оспорювання) цього права.

Ураховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному позивачем.

Такий правовий висновок Верховний Суд виклав в постанові від 20 травня 2020 року у справі № 911/1902/19

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження оскарження ним правомірності набуття Глибоцькою селищною радою права власності на спірну земельну ділянку та реєстрацію її прав на таке нерухоме майно.

Окрім того, АТ Українська залізниця не доведено факт накладення земельних ділянок позивача та ОСОБА_1 .

Згідно з частиною першою статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Частинами першою-третьою статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Позивач на підтвердження факту порушення його прав не заявляв клопотання про призначення експертизи з метою встановлення площі накладення земельних ділянок.

Без проведення такого дослідження неможливо об`єктивно встановити обставин, на які посилався позивач та надати оцінку запереченням, на які посилалися відповідачі.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовою позицією, яку Верховний Суд виклав в постанові від 29 жовтня 2020 року у справі № 372/371/19.

Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, між іншим, вимагає, щоб при остаточному вирішенні справи судами їх рішення не викликали сумнівів (BRUMARESCU v. ROMANIA, № 28342/95, § 61, ЄСПЛ, від 28 жовтня 1999 року).

Cтаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) містить три окремі норми: перша, що викладена в першому реченні першого абзацу та має загальний характер, закладає принцип мирного володіння майном. Друга норма, що міститься в другому реченні того ж абзацу, охоплює питання позбавлення права власності та обумовлює його певними критеріями. Третя норма, що міститься в другому абзаці, визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друга та третя норми, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного першою нормою.

Перша та найбільш важлива вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає у тому, що будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно бути законним. Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права. Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар. Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, якої прагнуть досягти (EAST WEST ALLIANCE LIMITED v. UKRAINE, № 19336/04, § 166-168, ЄСПЛ, від 23 січня 2014 року).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право. Втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу в національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними. Якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів. Втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач унаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надано обґрунтованої компенсації чи іншого виду належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (зокрема: Rysovskyy v. Ukraine, № 29979/04, ЄСПЛ, 20 жовтня 2011 року, Kryvenkyy v. Ukraine, № 43768/07, ЄСПЛ, від 16 лютого 2017 року).

Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий.

ЄСПЛ наголошує на тому, що вимога статті 1 Першого протоколу до Конвенції полягає в тому, що будь-яке втручання публічних органів у мирне володіння майном повинно бути законним, а держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом введення законів . Особа на користь якої органом влади прийнято певне рішення, має повне право розумно очікувати, що якщо місцевий орган влади вважає, що в нього є певна компетенція, то така компетенція дійсно існує, а тому визнання незаконності дій органу влади не повинно змінювати відносини прав, які виникли внаслідок такої дії органу влади. Встановлено, що оскільки особу позбавили права на її майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, то в такому випадку мало місце непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, визнання недійсним договору, згідно з яким покупець отримав майно від держави, та подальше позбавлення його цього майна на підставі того, що державний орган порушив закон, є неприпустимим ( Stretch v. the United Kingdom , № 44277/98, ЄСПЛ, від 24 червня 2003 року).

Таким чином, стаття 1 Першого протоколу до Конвенції гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання справедливого балансу в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно набуте у власність, та поведінка такої особи - добросовісного власника.

Оцінюючи пропорційність втручання у право власності відповідачки, апеляційний суд враховує, що ОСОБА_1 набула охоронюване законом право на мирне користування спірною земельною ділянкою у законний спосіб, а саме за належно оформленим договором купівлі-продажу.

Окрім того, у справі встановлено, що на спірній земельній ділянці знаходиться автозаправочна станція, яка на праві власності належить відповідачці ОСОБА_1 .

На підставі викладеного колегія суддів вважає, що за обставин цієї справи вимога про позбавлення ОСОБА_1 прав власності шляхом скасування рішення органу місцевого самоврядування про продаж земельної ділянки та визнання недійсним договору купівлі-продажу такої земельної ділянки могла б відповідати критерію пропорційності лише за умови забезпечення повного відшкодування вартості земельної ділянки та нерухомого майна , яке на ній розташоване.

Водночас рішенням суду першої інстанції не визначено можливості відшкодування вищевказаних збитків.

Колегія суддів вважає, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції критерії пропорційності втручання у правомірно набуте право власності ОСОБА_1 на автозаправочну станцію не врахував. Задоволення позовних вимог в цій частині, за відсутності встановлення порушень щодо набуття права власності на спірну земельну ділянку та автозаправочну станцію з боку ОСОБА_1 , без забезпечення відшкодування їх вартості покладатиме на неї надмірний індивідуальний тягар.

Такий висновок апеляційного суду узгоджується з правовим висновком, викладеним Верховним Судом в ухвалі від 20 травня 2020 року у справі № 488/2807/17 та в постанові від 30 вересня 2020 року у справі № 369/6400/17. .

З урахуванням наведеного, апеляційний суд вважає, що у цьому випадку судовим рішенням порушено право приватної власності відповідачки ОСОБА_1 , а тому воно підлягає в частині задоволених позовних вимог про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки та скасування реєстрації права власності на земельну ділянку скасуванню з ухваленням нового рішення, яким у позові в цій частині необхідно відмовити.

Враховуючи, що підстав для визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки апеляційним судом не встановлено, не підлягає задоволенню вимога позивача про скасування запису у Поземельній книзі, оскільки вона є похідною від вказаних вище вимог.

Висновки апеляційного суду за результатами розгляду апеляційної скарги

Враховуючи наведене вище, рішення суду першої інстанції ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права, а тому рішення слід скасувати та ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову в повному обсязі з підстав, які зазначені вище.

Керуючись статтями 367,368,374,376,381,382 ЦПК України,суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Глибоцького районного суду Чернівецької області від 6 жовтня 2020 року скасувати.

В задоволенні позову Акціонерного товариства Українська залізниця до Глибоцької селищної ради Глибоцького району Чернівецької області, ОСОБА_1 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування, визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки, скасування запису у Поземельній книзі та скасування реєстрації права власності на земельну ділянку відмовити.

Стягнути з Акціонерного товариства Українська залізниця на користь ОСОБА_1 7 929 (сім тисяч дев`ятсот двадцять дев`ять ) гривень в рахунок відшкодування судових витрат за подання до суду апеляційної скарги.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.

На постанову може бути подана касаційна скарга до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повна постанова складена 29 січня 2021 року

Головуючий О.О. Одинак

Судді: М.І. Кулянда

Н.Ю. Половінкіна