Постанова

від 26.01.2021 по справі 161/19713/19

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 161/19713/19 Головуючий у 1 інстанції: Присяжнюк Л. М. Провадження № 22-ц/802/92/21 Категорія: 84 Доповідач: Федонюк С. Ю.

ВОЛИНСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

26 січня 2021 року місто Луцьк

Волинський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого - судді Федонюк С. Ю.,

суддів - Матвійчук Л. В., Осіпука В. В.,

з участю:

секретаря судового засідання - Губарик К. А.,

позивача - ОСОБА_1 ,

відповідача - ОСОБА_2 ,

представника відповідача - ОСОБА_3 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , Товариства з обмеженою відповідальністю "ГЦНТП-плюс", фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 , третя особа Луцька міська рада, про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії, за апеляційною скаргою позивача ОСОБА_1 на рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 жовтня 2020 року,

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду із вказаним позовом, який змінював і уточнював, до ОСОБА_2 , фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 , Товариства з обмеженою відповідальністю ГЦНТП-плюс та Луцької міської ради, мотивуючи вимоги тим, що він не погоджується із включенням до технічного паспорту, який виготовлений ФОП ОСОБА_4 на замовлення ОСОБА_2 самовільно збудованих безхазяйних приміщень, які позначені у технічному паспорті літерами Д-1 та Е-1, та із виготовленням ТОВ ГЦНТП-плюс на замовлення ОСОБА_2 технічної документації із землеустрою земельної ділянки.

ОСОБА_1 вбачає у діях відповідача ОСОБА_2 ознаки самовільного зайняття нежитлового приміщення та земельної ділянки, а також неправомірного виготовлення технічних документів для узаконення таких дій, у зв`язку з чим просив суд:

1) визнати протиправними дії підприємця ОСОБА_4 щодо зазначення ним у технічному паспорті як частину будинковолодіння по АДРЕСА_1 самовільно збудованих безхазяйних приміщень, які позначені у технічному паспорті літерами Д-1 та Е-1;

2) визнати протиправним дії ТОВ ГЦНТП-плюс щодо виготовлення ним технічної документації із землеустрою земельної ділянки із кадастровим номером №0710100000:41:019:0025, яка знаходиться за адресою АДРЕСА_1 ;

3) визнати протиправними дії відповідача щодо самовільного захоплення ним нежитлового приміщення, що знаходиться у проїзді до будинків АДРЕСА_2 ;

4) визнати протиправними дії відповідача щодо самовільного захоплення ним частини земельної ділянки, яка перебуває у комунальній власності та знаходиться у проїзді до будинків АДРЕСА_2 ;

5) зобов`язати відповідача звільнити самовільно зайняте ним нежитлове приміщення, що знаходиться у проїзді до будинків АДРЕСА_2 ;

6) заборонити відповідачу займати нежитлове приміщення, що знаходиться у проїзді до будинків АДРЕСА_2 .

Рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 жовтня 2020 року в задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

Додатковим рішенням цього ж суду від 26 листопада 2020 року стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 2400 грн.

Не погоджуючись із даним рішенням суду, позивач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив суд оскаржуване судове рішення скасувати та ухвалити нове судове рішення про задоволення позову у повному обсязі.

Апеляційна скарга мотивована тим, що судом першої інстанції ухвалено судове рішення без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи.

У грудні 2020 року на адресу суду від ОСОБА_2 надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому відповідач просить суд апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилити, оскаржуване судове рішення залишити без змін. Крім того, ОСОБА_2 просить стягнути з ОСОБА_1 в його користь витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8000 грн та відповідачем подано клопотання про застосування судом до позивача заходів процесуального примусу у зв"язку зі зловживанням ним своїми процесуальними правами.

Згідно зі ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення відповідає.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції мотивував своє рішення тим, що судом встановлено відсутність будь-яких порушень цивільних прав та законних інтересів позивача стосовно спірного нежитлового приміщення, яке знаходиться біля будинків №№11,13 по вулиці Полонківській та по вул. Дачна,2/2 у м. Луцьку, а тому вказане є самостійною і достатньою підставою для відмови у позові. Разом з тим, судом також вказано на те, що позивач обрав неефективний спосіб захисту своїх інтересів.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення позивача на підтримання доводів апеляційної скарги, відповідача та його представника на заперечення апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів доходить висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із ч. ч. 1, 2 ст. 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (ч.1 ст. 13 ЦПК України).

Частина 3 ст. 12 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно із положеннями ч. ч. 1-4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частина 1 ст. 81 ЦПК України передбачає, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом, а відповідно до ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч.1 ст. 89 ЦПК України).

Судом першої інстанції встановлено, що позивач ОСОБА_1 проживає за адресою: АДРЕСА_3 .

Відповідач ОСОБА_2 є співвласником квартири АДРЕСА_1 та має намір здійснити приватизацію земельної ділянки із кадастровим номером 0710100000:41:019:0025.

У зв`язку з вищевикладеним на замовлення ОСОБА_2 були виготовлені технічний паспорт на вказану квартиру, а також розроблена технічна документація на цю земельну ділянку з визначенням її меж та конфігурації (а.с.18-30).

Відповідно до технічного паспорту на будинок садибного типу з господарськими будівлями та спорудами від 20.11.2019 зображено розташування прибудинкових будівель та споруд, на які позивач вказує як самовільно захоплені відповідачем, на земельній ділянці з кадастровим номером 0710100000:41:019:0025, за адресою: АДРЕСА_1 , згідно з Витягом із Державного земельного кадастру про земельну ділянку № НВ-0708820582019 від 11.12.2019.

ОСОБА_2 вказує, що на даний час ним здано документи до Луцької міської ради щодо приватизації спірної земельної ділянки.

З матеріалів справи убачається, що на підтвердження зазначеного відповідачем надано належні та достатні докази на підтвердження факту користування ним та членами його сім`ї спірними нежитловими приміщеннями та земельною ділянкою.

Також із матеріалів справи слідує, що позивач у жовтні 2019 року звертався до Луцької міської ради з питання надання дозволу на розробку проекту землеустрою земельної ділянки, в тому числі, частина якої входить у межі земельної ділянки з кадастровим номером 0710100000:41:019:0025. Листом виконавчого комітету Луцької міської ради від 14 листопада 2019 року №6.1-7/2391/2019 йому було відмовлено у наданні відповідного дозволу (а.с.3-4), у зв`язку з чим позивач звернувся до суду з окремим позовом до міської ради (а.с.10).

Позивач у справі ОСОБА_1 не є суміжним землекористувачем чи землевласником із відповідачем, а також йому на праві власності не належать ні жиле приміщення, в якому він живе по АДРЕСА_3 , ані спірне нежитлове приміщення, яке знаходиться поблизу будинків АДРЕСА_2 . Будь-яких доказів протилежного матеріали справи не містять.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов`язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права, чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективним обраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

При оцінці обраного позивачем способу захисту суд враховує його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів дається в статті 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Оскільки положення Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушення цивільного права чи цивільного інтересу підлягають судовому захисту і у спосіб, не передбачений законом, зокрема статтею 16 ЦК України, але який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.

Такий правовий висновок викладений Верховним Судом у постанові від 17 травня 2018 року в справі № 2-64/11.

Згідно з правовою позицією, висловленою Верховним Судом України в постанові від 25 грудня 2013 року (справа № 6-94 цс 13), виходячи з того, що відповідно до Цивільного кодексу України та Цивільного процесуального кодексу України у порядку цивільного судочинства підлягає захисту саме порушене право, суд повинен встановити чи дійсно порушуються права особи.

Відповідно до статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Статтею 386 ЦК України встановлено, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, який має підстави передбачати можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутися до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.

Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (стаття 391 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою - це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

У частині третій статті 152 ЗК України передбачено, що захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом: а) визнання прав; б) відновлення стану земельної ділянки, який існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав; в) визнання угоди недійсною; г) визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування; ґ) відшкодування заподіяних збитків; д) застосування інших, передбачених законом, способів.

Відповідно до частини четвертої статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 514/1571/14-ц (провадження № 14-552цс18) зазначено, що у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження того, що право особи порушене, оскільки для таких висновків мають бути надані належні та допустимі докази, які би беззаперечно вказували, яка саме земельна ділянка перебувала у власності позивача, де проходить її межа, чи порушена межа її земельної ділянки відповідачем. Такі докази зазвичай можуть підтверджуватися висновками експерта чи спеціаліста.

На обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що відповідач самовільно, без будь-яких правових підстав, зайняв земельну ділянку, чим порушив право позивача на користування земельною ділянкою з її цільовим призначенням - для забезпечення функціонування проїзду до інших земельних ділянок.

Однак, ці обставини не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи судом першої інстанції, жодних належних та допустимих доказів, які би підтверджували порушення прав чи охоронюваних законом інтересів ОСОБА_1 шляхом захоплення спірної земельної ділянки суду не надано.

Крім того, кадастровим планом спірної земельної ділянки, а саме описом її меж, підтверджуються відсутність порушення прав позивача на користування земельною ділянкою, оскільки він не є ані законним користувачем, ані власником земельної ділянки, що межує із спірною.

Як видно із матеріалів справи, зокрема із Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 11.12.2019 року, земельна ділянка з кадастровим номером 0710100000:41:019:0025 та із цільовим призначенням для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) площею 0,0896 га розташована по АДРЕСА_1 , зареєстрована відділом ГУ Держгеокадастру у Волинській області 24 липня 2019 року.

А із заявою про надання дозволу на розробку проекту землеустрою спірної земельної ділянки ОСОБА_1 та ОСОБА_5 звернулися до Луцької міської ради 25 жовтня 2019 року, як пояснив позивач, з метою узаконення за собою спірного нежитлового приміщення, що має невстановлений правовий статус. У даній заяві ОСОБА_1 та ОСОБА_5 вказали орієнтовну площу ділянки 100 кв.м та цільове призначення - частково для здійснення підприємницької діяльності (облаштування складського приміщення), частково - для обслуговування будинку АДРЕСА_3 , в якому вони проживають (а.с.3).

Як вбачається із матеріалів справи, власниками індивідуального житлового будинку по АДРЕСА_3 є ОСОБА_6 та ОСОБА_5 , які скористались правом безоплатної приватизації земельної ділянки для обслуговування свого будинку, господарських будівель та споруд, а також для ведення садівництва і отримали у приватну власність земельні ділянки площею відповідно 0,10 га та 0,0189 га.

Разом з тим, у суді спростовано твердження позивача, що захопивши проїзд, відповідач чинить перешкоди йому в доїзді до будинку.

Судом встановлено, що доїзд до будинку, де живе позивач, може здійснюватися як через територію загального користування з АДРЕСА_4 .

В суді апеляційної інстанції позивач ОСОБА_1 ствердив, що ширина проїзду становить більше, як чотири метри.

За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог.

Суд першої інстанції правильно визначився із характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини справи, що мають суттєве значення для її вирішення, з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову.

За таких обставин оскаржене судове рішення прийняте з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судом обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків суду обставинам справи, а доводи апеляційної скарги цих висновків не спростовують.

Разом з тим, до апеляційного суду відповідачем ОСОБА_2 було подано клопотання, в якому він просив застосувати до ОСОБА_1 один із заходів процесуального примусу, передбачених ст.144 ЦПК України, у зв"язку із поданням, на його думку, завідомо безпідставного позову, який має очевидно штучний характер, за відсутності предмета спору та за подання клопотання для вирішення питань, які вже вирішено судом, за відсутності інших підстав або нових обставин, заявлення завідомо безпідставного відводу та подання непередбаченої ЦПК відповіді на відзив на апеляційну скаргу.

Оскільки вказані відповідачем обставини, на думку колегії суддів, не є підставою для застосування у даній справі до позивача заходів процесуального примусу, суд вказане клопотання не задовольнив.

Одночасно відповідач звернувся із заявою про відшкодування йому позивачем понесених витрат на правничу допомогу в сумі 8000 грн за розгляд справи в апеляційному суді.

При цьому він, покликаючись на п.9 ст.175 ЦПК України, повідомив апеляційний суд, що орієнтовний розрахунок суми витрат, які планує понести у зв"язку із розглядом справи, становить 8000 грн (а.с.212). Однак, у вказаному повідомленні ОСОБА_2 помилково вказав відповідачем не себе, а іншу особу - ОСОБА_7 , який не є учасником даної справи. Крім того, як вбачається із доданих до справи доказів про понесені витрати на правничу допомогу, допомога надавалась на підставі укладеного 20.01.2020 року договору та відповідно в розрахунок вартості такої допомоги включено: роботу з підготовки та складання відзиву на апеляційну скаргу - 6 год.; підготовку та складання клопотання про застосування заходів процесуального примусу - 1 год.; участь в судовому засіданні - 1 год., виходячи із ціни послуги 1000 грн за 1 год.

Проте, до матеріалів справи відповідачем додано договір про надання правової (правничої) допомоги від 10.01.2020 року та додаткову угоду № 1 до цього ж договору й акт прийому - передачі наданих послуг із детальним розрахунком та квитанцію до прибуткового касового ордера від 26.01.2021 р. на суму 8000 грн .

Зі змісту розділу 2 вказаного договору про надання правничої допомоги вбачається, що послуги адвоката в основному стосуються надання допомоги юридичній особі. І лише в підпункті 2 пункту 2.1 договору зазначено щодо складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів, що можна віднести до послуг, які стосуються фізичної особи - відповідача ОСОБА_2 .

Докази, що підтверджують розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку, суд залишає таку заяву без розгляду (ч. 8 ст. 141 ЦПК).

Цивільним процесуальним законодавством встановлено принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, у тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Водночас під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:

1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо (частина 3 статті 141).

На підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу та їх відшкодування за рахунок опонента у судовому процесі суду необхідно надати такі докази:

- договір про надання правничої допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.);

- документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правничої допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження та ін.);

- докази щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт (акти наданих послуг, акти виконаних робіт та ін.);

- інші документи, що підтверджують обсяг, вартість наданих послуг або витрати адвоката, необхідні для надання правничої допомоги.

Таким чином, у межах цивільно-правових відносин між адвокатом та особою, якій він надає професійну правничу допомогу в цивільному процесі, оплата може визначатися за взаємною домовленістю на власний розсуд сторін договору про надання правової допомоги. Водночас для того, щоб забезпечити можливість компенсації цих витрат судом, необхідно під час визначення розміру, порядку оплати та документів, якими оформлюється оплата послуг адвоката, враховувати вимоги чинного цивільного процесуального законодавства.

Разом з тим, відповідно до вимог ч.5,6 ст.137 ЦПК у разі недотримання вимог ч.4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов"язок доведення неспівмірності витрат покладається на протилежну сторону.

Таким чином, беручи до уваги, що позивачем було письмово висловлено заперечення щодо суми відшкодування витрат на правничу допомогу, а також враховуючи наведені вище обставини щодо змісту договору про надання правничої допомоги, та щодо не задоволення судом клопотання про застосування заходів процесуального примусу, суд вважає необгрунтованою нараховану суму в 6000 грн за підготовку впродовж 6 годин письмового відзиву на апеляційну скаргу, яка в основній своїй частині дублює зміст відзиву на позовну заяву, а тому не може задовольнити клопотання про стягнення всієї суми понесених витрат за надання правничої допомоги з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 . Суд вважає за можливе і достатнє стягнути з позивача в користь відповідача 2000 грн вказаних понесених витрат.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального та процесуального права є необґрунтованими.

Відповідно до статті 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись ст. ст. 374, 375, 382, 384, 389, 390 ЦПК України , апеляційний суд

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу позивача ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 20 жовтня 2020 року в даній справі залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_1 в користь ОСОБА_2 2 000 (дві тисячі) гривень судових витрат, понесених на сплату за правничу допомогу.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий

Судді