Постанова

від 19.01.2021 по справі 910/3498/18

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116, (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"19" січня 2021 р. Справа№ 910/3498/18

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Руденко М.А.

суддів: Суліма В.В.

Дідиченко М.А.

при секретарі: Ковган О.І.

за участю представників сторін:

від прокуратури : Кудіна Т.А. (посвідчення №057490 від 19.10.2020)

від відповідача-1: Волощук П.Ю. (довіреність №007.1Др-92-1220 від 30.12.2020)

від відповідача-2: Важинська Ю.І. (довіреність № 26/1.1-17.2-94 від 05.01.2021)

від позивача : не з`явився

розглянувши апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

на рішення господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р.

у справі № 910/3498/18 (суддя - Чинчин О.В.)

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України

до 1. публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз"

2. Міністерства енергетики та захисту довкілля України

про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп., -

В С Т А Н О В И В:

У березні 2018 року заступник Генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернувся до господарського суду міста Києва з позовом до публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" та Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору № 31\22, укладеного 29.11.2012 року, додаткової угоди від 24.05.2017 року №1, протоколу розбіжностей до неї від 02.06.2017 року, які є невід`ємними частинами договору від 29.11.2012 року № 31\22 та стягнення з публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації Волиньгаз на користь держави грошових коштів у сумі 117 792 772 грн. 03 коп., в якості заподіяних збитків, а саме доходу (орендної плати), який держава могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладання договору оренди державного майна, що використовується товариством для забезпечення розподілу природного газу.

В подальшому заступник Генерального прокурора подав заяву про зміну підстав позову, в якій серед іншого просив визнати поважними причини пропуску строку позовної давності для звернення до суду з даним позовом та поновити їх. ( а.с. 102-112 том 2)

Рішенням господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. в задоволенні позовних вимог відмовлено в повному обсязі.

Мотивуючи рішення суд першої інстанції зазначив на те, укладання відповідачами оспорюваного правочину та додаткової угоди до нього до нього із протоколом розбіжностей було спрямовано на виконання постанов Кабінету Міністрів України № 770 від 20.08.2012 року та № 95 від 21.02.2017 року, які на момент вчинення спірних правочинів та станом на даний час є чинними, що свідчить про відсутність будь-яких протиправних дій відповідачів. Окрім того зазначив, що ФДМУ було схвалено умови договору по безоплатності користування спірним державним майном, адже примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлено від їх основного виробництва, затверджено Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України від 09.11.2012 № 882\3812.

Також, вказав на те, що прокурором та позивачем не доведено належними та допустими доказами факту завдання державі збитків у заявленому розмірі та наявності в діях відповідача -1 елементів складу цивільного правопорушення.

Не погодившись з вказаним рішенням, Генеральна прокуратура України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України звернулась з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. у справі № 910/3498/18 та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, а саме:

- визнати недійсним договір №31/22, укладений 29.11.2012 між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України і публічним акціонерним товариством "Волиньгаз" про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва;

- визнати недійсними додаткову угоду від 24.05.2017 №1 та протокол розбіжностей до неї від 02.06.2017, які є невід`ємними частинами договору від 29.11.2012 №31/22 про надання ПАТ "Волиньгаз" на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва;

- стягнути з публічного акціонерного товариства "Волиньгаз" на користь держави 117 792 772,03 грн. заподіяних їй збитків, а саме доходу, який держава могла б реально одержати у разі виконання вимог закону та укладення оплатного договору користування державного майна, що використовується товариством для забезпечення розподілу природного газу.

Вимоги та доводи апеляційної скарги мотивовані тим, що судом першої інстанції було неповно з`ясовано обставини, які мають значення для справи, а також невірно застосовано норми процесуального та матеріального права, що призвело до прийняття невірного рішення.

Апелянт стверджує, що рішення господарського суду м. Києва від 20.09.2018 у справі № 910/3498/18 ухвалено з порушенням норм матеріального права, а саме ст.ст. 8, 19, 85, 92, 113, 117 Конституції України, ст.ст. 22, 73 - 75, 135, 136, 141 ГК України, ст.ст. 4, 8, 22, 203, 215, 216, 776 ЦК України, ст.ст. 6, 7, 11 Закону України Про управління об`єктами державної власності , ст.ст. 1, 4, 5 Закону України Про Фонд державного майна України , ст.ст. 1-3 Закону України Про центральні органи виконавчої влади , ст.ст. 3, 4, 20 Закону України Про Кабінет Міністрів України , п.п. 1.3, 1.4 Положення про управління державним майном, яке не увійшло до статутних капіталів господарських товариств у процесі приватизації, але перебуває на їх балансі, затвердженого спільним наказом ФДМУ та Міністерства економіки України від 19.05.1999 № 908/68 і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 24.06.1999 за № 414/3707, розробленого відповідно до Законів України Про приватизацію державного майна , Про управління об`єктами державної власності та Про Фонд державного майна України , а також процесуального права, зокрема ст.ст. 7, 11, 13,74, 218, 236, 238 ГПК України.

Узагальнені доводи апеляційної скарги зводяться до того, що обґрунтування в рішенні суду щодо схвалення Фондом умов спірного договору, підписаного відповідачами-1, -2 безпідставні, оскільки Фонд будучи не ознайомлений зі спірним договором не знав, та не міг знати, які саме умови були включені до оспорюваного договору його сторонами. Безпідставним та необґрунтованим є висновок суду щодо обов`язковості виконання сторонами постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770, так як на думку суду ця постанова є законною, оскільки не скасована в судовому порядку. Судом не надано оцінки доводам прокуратури про незаконність згаданої постанови КМУ та відсутність підстав для її виконання відповідачами, які обґрунтовуються чинними на момент виникнення правовідносин приписами нормативно-правових актів України, у тому числі ст. 4 ЦК України, щодо обов`язку застосування Конституції та законів України як актів вищої юридичної сили у разі невідповідності їм постанов КМУ. Не надано оцінки доводам прокуратури щодо протиправності безоплатного використання відповідачем-1 на праві господарського відання державних газорозподільних мереж та відповідності договору нормам закону, якими заборонено передавати державне майно в користування на безоплатній основі. Також безпідставний висновок щодо відсутності всіх елементів складу цивільного правопорушення, а також, щодо неможливості застосування для визначення збитків, які підлягають відшкодуванню відповідачем-1 до бюджету.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 09.11.2018 р. прийнято апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. у справі № 910/3498/18 до провадження та призначено справу до розгляду на 04.12.2018 р. об 11:45 год..

23.11.2018 до суду від Міністерства енергетики та вугільної промисловості України надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

03.12.2018 р. від заступника Генерального прокурора надійшли письмові пояснення стосовно доводів Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, відповідно до яких Генеральна прокуратура з посиланням на порушення судом першої інстанції приписів ст.ст. 236, 237 ГПК України зазначила про те, що судом при розгляді спору не надано будь-якої оцінки угоді №76 від 04.02.1999, про яку у своїх доводах при обґрунтуванні позовних вимог згадував позивач. На думку прокуратури, даний факт має виключно важливе значення для розгляду справи, оскільки наявність такої діючої угоди та права оперативного управління у Компанії унеможливлювало укладення оспорюваного договору з відповідачем-1. Також судом першої інстанції не досліджувалося питання щодо державної реєстрації договору №31/11 від 22.11.2012.

04.12.2018 р. від публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації Волиньгаз до суду надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому останній просить рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. залишити без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.

Під час розгляду справи № 910/3498/18 неодноразово оголошувалися перерви.

У судовому засіданні 04.12.2018 р. відкладено розгляд справи до 15.01.2019 р..

15.01.2019 р. до суду від публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" надійшли пояснення.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2019р. оголошено перерву на 22.01.2019 р. у складі колегії суддів: головуючий суддя Руденко М.А., судді: Дідиченко М.А., Пономаренко Є.Ю.

Відповідно до витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.01.2019 р. у зв`язку з перебуванням судді Пономаренка Є.Ю., який входить до складу колегії суддів і не є суддею - доповідачем, у відпустці, сформовано новий склад колегії суддів: головуючий суддя - Руденко М.А., Дідиченко М.А., Сулім В.В.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 р. прийнято апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. у справі № 910/3498/18 до провадження у визначеному складі суддів.

22.01.2019 р. від Міністерства енергетики та вугільної промисловості України надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.01.2019 року у судовому засіданні було оголошено перерву до 26.02.2019 р.

26.02.2019 р. до суду від публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" надійшли додаткові пояснення та клопотання про витребування матеріалів справи.

У засіданні суду 26.02.2019 р. прокурор просив оголосити перерву та надати час для ознайомлення з додатковими поясненнями.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 26.02.2019 було оголошено перерву до 19.03.2019 р.

19.03.2019 року через відділ документального забезпечення суду від представника ПАТ "Волиньгаз" надійшло клопотання про витребування письмових доказів: для огляду адміністративної справи № 826/3083/15, та оригінал висновку Ради Науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України від 09.06.2012 №126/88-С.

Колегія суддів, заслухавши думку представників сторін стосовно заявленого клопотання, залишила його без розгляду на підставі ч. 2 ст. 118 ГПК України.

19.03.2019 року від представника ПАТ Волиньгаз надійшла заява про відвід колегії суддів.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2019 р. визнано заяву про відвід колегії суддів публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" необґрунтованою. Провадження у справі № 910/3498/18 за позовом заступника генерального прокурора в інтересах держави в особі Фонду державного майна України до 1. публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" 2. Міністерства енергетики та вугільної промисловості України про визнання недійсним договору та стягнення грошових коштів у розмірі 117792772 грн. 03 коп. зупинено. Передано справу для вирішення питання про відвід судді у порядку, встановленому ст. 32 ГПК України.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 22.03.2019 р. у складі колегії суддів: Тищенко А.І. (головуючий суддя), Михальська Ю.Б., Іоннікова І.А. у задоволенні заяви представника публічного акціонерного товариства "Волиньгаз" про відвід колегії суддів Північного апеляційного господарського суду у складі: головуючий суддя Руденко М.А., судді: Дідиченко М.А., Сулім В.В. у справі № 910/3498/18 відмовлено.

Не погодившись з ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2019 року представником ПАТ Волиньгаз було подано касаційну скаргу до Верховного суду.

Ухвалою Верховного суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 08.04.2019 року було відмовлено у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації Волиньгаз на ухвалу Північного апеляційного господарського суду від 19.03.2019 року.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 13.05.2019 року поновлено провадження у справі та призначено справу до розгляду на 28.05.2019.

27.05.2019 року через відділ документального забезпечення суду від представника ПАТ Волиньгаз було подано клопотання про призначення судової експертизи.

Крім того, 27.05.2019 року через відділ документального забезпечення суду від представника ПАТ Волиньгаз надійшло клопотання про зупинення провадження у справі до набрання законної сили судовим рішення у справі №640/4447/19 за позовом фізичної особи до Кабінету Міністрів України , про визнання протиправною та нечинною Постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 року №770 Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу

У судовому засіданні, 28.05.2019 року, прокурор заявив усне клопотання про відкладення розгляду справи, для надання можливості ознайомитись із зазначеними клопотаннями та надати свої пояснення стосовно них, колегією суддів було оголошено перерву до 30.05.2019 року

30.05.2019 року через відділ документального забезпечення суду від прокурора надійшли заперечення на клопотання про зупинення провадження у справі, а також заперечення на клопотання про призначення судової фінансово-економічної експертизи.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30 травня 2019 року задоволено клопотання Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" про призначення судової експертизи у справі № 910/3498/18 і призначено судову фінансово-економічну експертизу. Проведення експертизи у встановлений законом строк доручено Київському науково-дослідному інституту судових експертиз Міністерства юстиції України. Зобов`язано сторін надати оригінали всіх, необхідних для проведення експертизи, документів. Оплату витрат по проведенню судової експертизи покладено на публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз". У зв`язку з призначенням судової експертизи зупинено апеляційне провадження у справі №910/3498/18 до отримання висновку експерта.

19.11.2020 року Київський науково дослідний інститут судових експертиз направив супровідним листом № 26051/19-71 від 12.11.2020 року матеріали справи та повідомлення про те, що ухвала від 30.05.2019 року про призначення судової експертизи залишено без виконання, оскільки станом на 12.11.2020 рік попередня оплата вартості судової-економічної експертизи не здійснена.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 30.11.2020 року поновлено провадження у справі № 910/3498/18 та призначено справу до розгляду на 19.01.2021 рік.

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2021 року задоволено клопотання публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз". Змінено назву публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" на Акціонерне товариство оператор газорозподільної системи "Волиньгаз".

Ухвалою Північного апеляційного господарського суду від 19.01.2021 заяву Міністерства енергетики та захисту довкілля України про заміну сторони у справі задоволено. Замінено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України на Міністерство енергетики України.

Представник прокуратури у судовому засіданні 19.01.2021 підтримав доводи, викладені в апеляційній скарзі, просив суд оскаржуване рішення скасувати та прийняти нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Представники відповідача-1 та 2 в свою чергу проти задоволення скарги Генеральної прокуратури України заперечували з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, вказали на те, що рішення суду першої інстанції є законним та обґрунтованим, підстави для його скасування відсутні..

Представник позивача у судове засідання не з`явився про причини неявки суд не повідомив, як свідчать матеріали справи, про час та місце розгляду справи всі представники сторін були повідомлені належним чином. (а.с. 92-95 т.4).

Частиною 12 ст. 270 ГПК України передбачено, що неявка сторін або інших учасників справи , належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Пунктом 2 ч.3 ст. 202 ГПК України визначено, що якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Враховуючи те, що матеріали справи містять докази повідомлення всіх учасників судового процесу про дату, час та місце судового засідання, явка представників сторін обов`язковою не визнавалась, колегія суддів вважає можливим розглянути справу у відсутності представника Фонду державного мана України за наявними у справі доказами.

Заслухавши пояснення присутніх учасників справи, вивчивши матеріали справи, розглянувши доводи апеляційної скарги, дослідивши письмові докази, долучені до матеріалів справи, виходячи з вимог чинного законодавства, апеляційний суд дійшов висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.

Відповідно до статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, Указом Президента України від 25.02.1998 №151/98 "Про реформування нафтогазового комплексу України''' доручено Кабінету Міністрів України, зокрема, перетворити підприємства нафтогазового комплексу, що не підлягають приватизації, у державні акціонерні товариства та передати до статутного фонду Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" 100 відсотків акцій таких державних акціонерних товариств та затвердити перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання і розподілу нафти, нафтопродуктів та газу і не підлягає приватизації.

Постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 затверджено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії ''Нафтогаз України" у користування, згідно з додатком 3, а саме: Магістральні газонафтопроводи та споруди на них; Розподільні газонафтопроводи та споруди на них; Газонафтосховища; Транспортні засоби спеціального призначення.

Також вказаною постановою затверджено перелік відкритих акціонерних товариств, пакети акцій яких залишені у державній власності і передаються до статутного фонду Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України".

До переліку включено, зокрема, "Волиньгаз".

Додатком №3 до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 визначено перелік майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання та розподілу нафти, нафтопродуктів, природного газу і яке відповідно до законодавства не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України" у користування, а саме: магістральні газонафтопроводи та споруди на них; розподільні газонафтопроводи та споруди на них; газонафтосховища: транспортні засоби спеціального призначення.

На підставі зазначеної постанови, а також Указу Президента України від 15.06.1993 № 210/93 Про корпоратизацію підприємств та Положення про порядок корпоратизації підприємств, затвердженого Постановою Кабінетів міністрів України від 05.07.1993 №508 підприємство "Волиньгаз" було перетворено у ВАТ з газопостачання та газифікації "Волиньгаз".

20.08.2012 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №770 "Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу", яким установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання.

Пунктом 3 вказаної постанови визначено Міністерству енергетики та вугільної промисловості укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором, що затверджується зазначеним Міністерством разом з Фондом державного майна.

29.11.2012 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариством "Волиньгаз" (Підприємство) було укладено Договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва №31/22, предметом якого є надання Підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі Підприємства і не може бути відокремлене від їх основного виробництва. (далі - державне майно). (т.1 а.с.71-76).

У преамбулі Договору визначено, що його укладено з метою забезпечення ефективного використання, збереження та відновлення державного майна, яке не підлягає приватизації, його цільової безаварійної експлуатації, покращення/відновлення, реконструкції і модернізації, а також надійності розподілу природного газу на виконання постанови Кабінету Міністрів України від 20 серпня 2012 року N770 "Деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу".

Предметом даного договору, згідно п. 1.1 є надання підприємству на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі підприємства і не може бути відокремлене від їх основного виробництва (далі - державне майно).

Перелік державного майна, яке перебуває на балансі Підприємства та надається йому на праві господарського відання, зазначається у додатку 1, який є невід`ємною частиною Договору. (п.1.2 Договору)

Згідно з п.2.1 Договору наявність державного майна на балансі Підприємства на праві господарського відання не означає набуття Підприємством права власності на це майно. Власником державного майна, право господарського відання щодо якого має Підприємство за цим Договором, є держава в особі Органу управління.

Відповідно до п.2.2 Договору протягом строку дії Договору Підприємству забороняється відчужувати державне майно, здавати його в оренду, в оперативний або фінансовий лізинг, концесію, позичати, передавати речові права (користування та/або володіння) щодо нього у заставу, передавати його в управління та вчиняти будь-які інші дії, що пов`язані із зміною його цільового призначення. Будь-які дії щодо державного майна можуть здійснюватися у порядку та спосіб, що передбачені умовами цього Договору та нормами чинного законодавства. На державне майно не може бути звернено стягнення на вимогу кредиторів, а також воно не може бути використане на інші, не передбачені цим Договором, цілі.

Договір є укладеним і набирає чинності з дати підписання його Сторонами та скріплення печатками і діє до моменту відчуження майна, зазначеного у п. 1.2 Договору, з державної власності.(п.7.1 Договору)

У п.п.7.2, 7.3 Договору визначено, що одностороння зміна чи розірвання Договору не допускається, крім випадків, передбачених у підпунктах "б", "в" п. 7.3 цього Договору. Розірвання Договору у випадку, визначеному підпунктом "в" п. 7.3, здійснюється в судовому порядку на вимогу однієї із Сторін. Договір може бути достроково розірваний: а) за взаємною згодою Сторін; б) у випадку ліквідації Підприємства; в) у випадку невиконання Підприємством зобов`язань, визначених пп.4.1, 3.4.5, 3.4.8 цього Договору.

Додатком 1 до Договору від 29.11.2012 року №31/22 визначено перелік державного майна, яке перебуває на балансі ПАТ "Волиньгаз" та надається йому на праві господарського відання. (т.1 а.с.86-188)

24.05.2017 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" (Оператор) було укладено Додаткову угоду №1 до Договору №31/22 від 29.11.2012 року "Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільчих систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188), якою Сторони домовились викласти назву, преамбулу та всі розділи Договору від 29.11.2012 № 31/22 "Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва" (далі - Договір) в наступній редакції: "Договір експлуатації газорозподільчих систем або їх складових №240517/02-Вл-ГРМ". (т.1 а.с.77-82)

Відповідно до п.п.1- 4 Договору предметом цього договору є надання оператору в експлуатацію газорозподільних систем або їх складових (далі - майно) за переліком за формою згідно з додатком 1, до яких підключені (приєднані) інші газові мережі. Перелік та залишкова балансова вартість майна, яке надається за цим договором оператору на умовах експлуатації, зазначається в додатку 1, який є невід`ємною частиною цього договору. Право на експлуатацію майна в оператора виникає з дати підписання сторонами цього договору. Право на експлуатацію майна надається з метою провадження оператором ліцензованої діяльності з розподілу природного газу та безаварійного розподілу природного газу його споживачам, ефективного використання майна, його збереження, відновлення, поліпшення, реконструкції та модернізації.

Згідно з п.15 Договору Оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору в експлуатацію майно, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 (десяти) відсотків його залишкової балансової вартості. Плата за експлуатацію майна сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі.

02.06.2017 року між Міністерством енергетики та вугільної промисловості України (Орган управління) та Публічним акціонерним товариство по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" (Оператор) було укладено Протокол розбіжностей до Додаткової угоди №1 до Договору №31/22 від 29.11.2012 року "Про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від його основного виробництва" щодо його приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільчих систем та їх складових, затвердженого постановою Кабінетом Міністрів України від 21.02.2017 №95 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №188), який прийнятий Сторонами в редакції Оператора. (т.1 а.с.83-85)

Так, пункти 1, 2, 15, пп.2 п.19, 32 Договору викладено редакції Оператора. Зокрема, пункт 1 в наступній редакції: "Предметом цього договору є надання оператору права на експлуатацію державних газорозподільчих систем або їх складових, що є державним майном, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі оператора та не може бути відокремлене від його основного виробництва, згідно з переліком, що є додатком № 1 до цього договору (далі - майно), до яких підключені (приєднані) інші газові мережі."; пункт 15 викладено в наступній редакції: "Оператор щороку здійснює відрахування плати за надане відповідно до цього договору право на експлуатацію майна, що належить державі та обліковується на балансі оператора, у розмірі 10 (десяти) відсотків його залишкової балансової вартості, з урахуванням умов, визначених абзацом третім цього пункту. Плата за експлуатацію сплачується оператором до державного бюджету протягом року рівними частинами щокварталу до 25 числа наступного місяця шляхом перерахування коштів на рахунок у Казначействі. Передбачені цим пунктом відрахування здійснюються за умови включення таких платежів до структури тарифу на розподіл природного газу та в обсязі, встановленому тарифом. Оператор, протягом 30 днів з моменту підписання цього договору, зобов`язаний звернутися до НКРЕКП з відповідною заявою про включення плати за право експлуатації майна до структури тарифу на розподіл природного газу".

Прокурор, звертаючись до суду з позовними вимогами, в інтересах держави в особі Фонду державного майна України, з урахуванням заяви про зміну підстав позову, зазначав про те, що відповідачами порушені норми законодавства України, оскільки оспорюваний договір, додаткова угода до нього та протокол розбіжностей укладено з порушенням порядку передачі у користування майна - газорозподільних систем, що є підставою для визнання їх недійсними. Окрім того, у зв`язку з безпідставним безоплатним використанням публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації Волиньгаз спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, держава, за твердженням прокурора, не отримала дохід за використання цього майна товариством протягом 2013 -2017 років у сумі 117 792 772, 03 грн.

Відповідачі, заперечуючи проти позовних вимог зазначили на наступне, що позивачами не наведено достатніх підстав та підтвердження недійсності правочину, передбачених статтею 215 ЦК Україні. Передане у сферу управління відповідного міністерства майно могло бути реалізовано лише у спосіб, визначений Кабінетом Міністрів України, в тому числі, шляхом укладення відповідного договору на виконання постанови КМУ від 20.08.2018 року № 770. Окрім того, Додаткова угода № 1 до Договору передбачає платне користування державним майном. Також, відповідачі звернули увагу на те, що оспорюваний договір, додаткова угода та протокол розбіжностей були укладені на виконання положень постанов КМУ від 20.08.2012 року № 770 та від 21.01.2017 року № 95, які були чинним на момент укладання спірних правочинів та є чинним станом на даний час.

Оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позовні вимоги Генеральної прокуратури є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Як прокурором, так і позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту завдання державі збитків у заявленому розмірі, складу цивільного правопорушення як необхідної умови для застосування такої міри відповідальності як стягнення збитків, причино - наслідкового зв`язку між діями Відповідача - 1 та понесеними збитками, а також не обґрунтовано розмір заподіяних збитків.

Колегія суддів погоджується з таким висновком господарського суду та з приводу доводів апеляційної скарги зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1 статті 202 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Вирішуючи по суті переданий на розгляд господарського суду спір про визнання недійсним договору, суд повинен з`ясувати, зокрема, підстави для визнання його недійсним, оскільки недійсність правочину може наступати лише з певним порушенням закону.

Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.

Відповідно до ст. 215 ЦК України, підставою недійсності правочину недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 205 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Згідно із частинами 1-3, 5-6 статті 203 ЦК України, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків (п. 2.1 постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними" № 11 від 29.05.2013).

Так, у силу ч. 1 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Частинами 2, 3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

У відповідності до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відтак, в силу припису статті 204 ЦК України правомірність правочину презюмується. Отже, заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.

Закон України "Про трубопровідний транспорт" визначає правові, економічні та організаційні засади діяльності трубопровідного транспорту.

Статтею 2 зазначеного закону унормовано, що систему трубопровідного транспорту України становлять: магістральний трубопровідний транспорт; промисловий трубопровідний транспорт.

В свою чергу, у статті 1 зазначеного закону встановлено, що магістральний трубопровід - технологічний комплекс, що функціонує як єдина система і до якого входить окремий трубопровід з усіма об`єктами і спорудами, зв`язаними з ним єдиним технологічним процесом, або кілька трубопроводів, якими здійснюються транзитні, міждержавні, міжрегіональні поставки продуктів транспортування споживачам, або інші трубопроводи, спроектовані та збудовані згідно з державними будівельними вимогами щодо магістральних трубопроводів; промислові трубопроводи (приєднані мережі) - всі інші немагістральні трубопроводи в межах виробництв, а також нафтобазові, внутрішньопромислові нафто-, газо- і продуктопроводи, міські газорозподільні, водопровідні, теплопровідні, каналізаційні мережі, розподільчі трубопроводи водопостачання, меліоративні системи тощо.

Указом Президента України "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади" №1085/2010 від 09.12.2010 утворено Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, реорганізувавши Міністерство палива та енергетики України, Міністерство вугільної промисловості України.

Згідно з Положенням про Міністерство енергетики та вугільної промисловості України, затвердженого Указом президента України №382/2011 від 06.04.2011, Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля України) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади у формуванні та забезпеченні реалізації державної політики в електроенергетичному, ядерно-промисловому, вугільно-промисловому, торфодобувному та нафтогазовому комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс).

Відповідно до Положення про Міністерство енергетики та вугільної: промисловості України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.03.2017 №208 Міністерство енергетики та вугільної промисловості України (Міненерговугілля) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Міненерговугілля є головним органом у центральних органів виконавчої влади, який забезпечує формування реалізує державну політику в електроенергетичному, ядерно-промисловому вугільно-промисловому, торфодобувному, нафтогазовому та нафтогазопереробному комплексах (далі - паливно-енергетичний комплекс), а також забезпечує формування державної політики у сфері нагляду (контролю) у галузях електроенергетики та теплопостачання.

Статтею 326 ЦК України визначено, що у державній власності є майно, у тому числі грошові кошти, яке належить державі Україна. Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб`єктами.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" управління об`єктами державної власності - здійснення Кабінетом Міністрів України та уповноваженими ним органами, іншими суб`єктами, визначеними цим Законом, повноважень щодо реалізації прав держави як власника таких об`єктів, пов`язаних з володінням, користуванням і розпоряджанням ними, у межах, визначених законодавством України, з метою задоволення державних та суспільних потреб.

У відповідності до частини 1 ст. 5 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" встановлено, що Кабінет Міністрів України є суб`єктом управління, що визначає об`єкти управління державної власності, стосовно яких виконує функції з управління, а також об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, визначеним цим Законом.

Згідно з статтею 113 та статтею 116 Конституції України Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини громадянина;

3) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;

5) забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об`єктами державної власності відповідно до закону;

6) розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;

7) здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;

8) організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;

9) спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

9-1) утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;

9-2) призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем`єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;

10) здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Відповідно до статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Згідно з ст. 1 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" Кабінет Міністрів України (Уряд України) є вищим органом у системі органів виконавчої влади.

Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про Кабінет Міністрів України" до основних завдань Кабінету Міністрів України належать:

1) забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України;

2) вжиття заходів щодо забезпечення прав і свобод людини та громадянина, створення сприятливих умов для вільного і всебічного розвитку особистості;

3) забезпечення проведення бюджетної, фінансової, цінової, інвестиційної, у тому числі амортизаційної, податкової, структурно-галузевої політики; політики у сферах праці та зайнятості населення, соціального захисту, охорони здоров`я, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

4) розроблення і виконання загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, культурного розвитку, охорони довкілля, а також розроблення, затвердження і виконання інших державних цільових програм;

5) забезпечення розвитку і державної підтримки науково-технічного та інноваційного потенціалу держави;

6) забезпечення рівних умов для розвитку всіх форм власності; здійснення управління об`єктами державної власності відповідно до закону;

7) здійснення заходів щодо забезпечення обороноздатності національної безпеки України, громадського порядку, боротьби злочинністю, ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій;

8) організація і забезпечення провадження зовнішньоекономічної діяльності, митної справи;

9) спрямування та координація роботи міністерств, інших органів виконавчої влади, здійснення контролю за їх діяльністю.

20.08.2012 Кабінетом Міністрів України видано Постанову "Про деякі питання використання державного майна для забезпечення розподілу природного газу" №770, якою установлено, що державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації, обліковується на балансі господарських товариств із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, використовується зазначеними товариствами на праві господарського відання.

У пункті 3 вказаної постанови доручено Міністерству енергетики та вугільної промисловості укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з примірним договором, що затверджується зазначеним Міністерством разом з Фондом державного майна.

Також, даною постановою було внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України"" та у додатку 3 до постанови у позиції "Розподільні газонафтопроводи та споруди на них" слово "газонафтопродукти" замінено словом "нафтопродукти". Тобто газорозподільні трубопроводи та споруди на них виключені зі складу майна, що передається у користування Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України".

Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України №882/3812 від 09.11.2012 затверджено Примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу, природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва.

Слід зазначити про те, що з умов оспорюваного Договору вбачається, що він укладений відповідачами-1, -2 на виконання положень постанови Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770, яка в силу положень ст. 117 Конституції України є обов`язковою до виконання.

При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що постановою Кабінету Міністрів України № 770 від 20.08.2012 року (як суб`єкта управління, що визначає об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління) доручено саме Міністерству енергетики та вугільної промисловості України укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з відповідними примірним договором.

Відтак, колегія суддів апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що укладення оспорюваного правочину Міністерством енергетики та вугільної промисловості України та Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" спрямоване на виконання постанови Кабінету Міністрів України.

При цьому, визначений прокурором позивач, як єдиний уповноважений орган у спірних правовідносинах - Фонд державного майна України, не був стороною оспорюваного Договору ані на момент його укладення, ані в редакції Додаткової угоди №1.

Згідно з ч.ч. 3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами. Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.

Частиною 3 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Згідно з ч. 6 ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до ч. 2 ст. 4 Господарського процесуального кодексу України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Статтею 5 Господарського процесуального кодексу України визначено, що, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Статтею 20 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів.

Відповідно до ст. 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Згідно з рішенням Конституційного Суду України №18-рп/2004 від 01.12.2004 поняття "охоронюваний законом інтерес", що вживається в частині першій статті 4 Цивільного процесуального кодексу України та інших законах України у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", треба розуміти як прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом, як зумовлений загальним змістом об`єктивного і прямо не опосередкований у суб`єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам.

У мотивувальній частині наведеного рішення Конституційний Суд України зазначив, що види і зміст охоронюваних законом інтересів, що перебувають у логічно-смисловому зв`язку з поняттям "права", як правило, не визначаються у статтях закону, а тому фактично є правоохоронюваними. Охоронюваний законом інтерес перебуває під захистом не тільки закону, а й об`єктивного права у цілому, що панує у суспільстві, зокрема справедливості, оскільки інтерес у вузькому розумінні зумовлюється загальним змістом такого права і є його складовою.

Аналізуючи зазначене, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що необхідною умовою застосування судом певного способу захисту є наявність, доведена належними у розумінні ст. 74 Господарського процесуального кодексу України доказами, певного суб`єктивного права (інтересу) у позивача та порушення (невизнання або оспорювання) цього права (інтересу) з боку відповідача.

До господарського суду має право звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється. Тобто в контексті цієї норми має значення лише суб`єктивне уявлення особи про те, що її право чи законний інтерес потребує захисту. Виключно суб`єктивний характер заінтересованості як переконаності в необхідності судового захисту суб`єктивного матеріального права чи законного інтересу може підтверджуватися при зверненні до суду лише посиланням на таку необхідність самої заінтересованої особи. Саме тому суд не вправі відмовити у прийнятті позовної заяви з тих лише підстав, що не вбачається порушення матеріального права чи законного інтересу позивача, або заявник без належних підстав звернувся до суду в інтересах іншої особи.

Відтак на позивача, в даному випадку і на прокурора, покладений обов`язок обґрунтувати суду свої вимоги поданими до суду доказами, тобто, довести, що права та інтереси позивача дійсно порушуються, оспорюються чи не визнаються, а тому потребують захисту.

Обов`язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 74 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про Фонд державного майна України" Фонд державного майна України є центральним органом виконавчої влади із спеціальним статусом, що реалізує державну політику у сфері приватизації, оренди, використання та відчуження державного майна, управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами держави щодо об`єктів державної власності, що належать до сфери його управління, а також у сфері державного регулювання оцінки майна, майнових прав та професійної оціночної діяльності. Фонд державного майна України відповідальний перед Президентом України. Діяльність Фонду державного майна України спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

При цьому, постановою Кабінету Міністрів України (як суб`єкта управління, що визначає об`єкти управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління) №770 від 20.08.2012 доручено саме Міністерству енергетики та вугільної промисловості України укласти з господарськими товариствами із газопостачання та газифікації, на балансі яких обліковується державне майно, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, договори про надання такого майна на праві господарського відання згідно з відповідним примірним договором.

Разом з тим, позивачем фактично було схвалено умови договору по користуванні спірним державним майном, оскільки примірний договір про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва, затверджено Спільним наказом Міністерства енергетики та вугільної промисловості України та Фонду державного майна України .№882/3812 від 09.11.2012.

Колегія суддів зауважує, що згаданою Постановою КМУ визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільним системами, власником яких є держава, або їх складовими.

Також, колегія суддів звертає увагу на те, що в матеріалах справи наявний лист позивача - Фонду Державного майна України № 10-24-5455 від 19.03.2018 року (а.с. 235 том 1) Щодо проведення інвентаризації газорозподільних систем , в якому позивач (ФДМУ) вказує зокрема на те, що у Фонду відсутні будь-які повноваження забезпечувати проведення щорічної інвентаризації майна, суб`єктом управління якого є інший орган виконавчої влади та звертає увагу на те, що Постановою визначено Міненерговугілля органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава або їх складовими.

В свою чергу, частиною 2 ст. 4 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не можуть бути об`єктами оренди, зокрема, об`єкти державної власності, що мають загальнодержавне значення і не підлягають приватизації відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про приватизацію державного майна".

Частиною 2 ст. 5 Закону України "Про приватизацію державного майна" (чинного на момент укладення оспорюваного Договору) передбачено, що приватизації не підлягають об`єкти, що мають загальнодержавне значення, а також казенні підприємства. Загальнодержавне значення мають, в тому числі, об`єкти інженерної інфраструктури та благоустрою міст, інших населених пунктів, включаючи мережі, споруди, устаткування, які пов`язані з постачанням споживачам води, газу, тепла, а також відведенням і очищенням стічних вод.

Відтак, з означених норм закону вбачається, що газорозподільні системи, власником яких є держава, не підлягають приватизації та не можуть бути об`єктами оренди.

Щодо посилання скаржника на угоду №76 від 04.02.1999, як приклад того, що саме Фонд державного майна України до укладення оспорюваного договору розпоряджався державними газорозподільними мережами, суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Постановою Кабінету Міністрів України "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" від 25.05.1998 № 747 було утворено Національну акціонерну компанію "Нафтогаз України". Пунктом 3 цієї постанови затверджено перелік державного майна, яке використовується для забезпечення транспортування, зберігання і розподілу нафти, нафтопродуктів та газу і не підлягає приватизації та передається Національній акціонерній компанії "Нафтогаз України" у користування, до якого увійшли розподільні газопроводи та споруди на них, які перебувають на балансі газорозподільних підприємств України.

На момент прийняття Постанови КМУ №747 від 25.08.98 та утворення НАК "Нафтогаз України" вищезазначене державне майно фактично перебувало на балансі ВАТ "Волиньгаз", яке було правонаступником державного підприємства, що утворювало дане майно. Жодних передач такого майна з балансу ВАТ "Волиньгаз" на баланс НАК "Нафтогаз України" чи інших підприємств, установ, організацій не відбувалось.

Слід зазначити, що Постанова КМУ №747 від 25.08.98 не надавала повноважень Фонду та НАК "Нафтогаз України" укладати угоду про використання державного майна. Відповідно до пункту 3 вищевказаної Постанови КМУ було вміщено припис наступного змісту: "Міністерству економіки, Фонду державного майна, Державному комітетові нафтової, газової та нафтопереробної промисловості (у даний час - Мінпаливенерго), Міністерству фінансів, Міністерству юстиції разом з Компанією подати у двотижневий термін Кабінету Міністрів України узгоджені пропозиції щодо порядку та умов передачі у користування Компанії зазначеного майна".

Натомість, без залучення перелічених державних органів, Міністерство економіки та Фонд видали спільний Наказ від 04.08.1998 №1535/104 "Про використання державного майна, яке не увійшло до статутних фондів". Саме цей наказ передбачав укладення угоди між Фондом та НАК "Нафтогаз України", та на підставі нього було покладено функції оперативного управління державним майном, яке не підлягає приватизації та не увійшло до статутного фонду, на господарське товариство, на балансі якого вказане майно перебуває, за його згодою та за умови укладення Примірної угоди про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, яка додається до наказу.

04.02.1999 року між Фондом державного майна України та ПАК "Нафтогаз України" було укладено Угоду №76 про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, в якій серед підстав її укладення зазначається наказ Фонда та Мінекономіки від 04.08.1998 №1535/104, яким затверджено Примірну угоду.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що Наказом Фонду Міністерства економіки України від 27.05.1999 №971/72, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21.06.1999 за №393/3686, у зв`язку з протестом Генеральної прокуратури України від 17.05.1999 №07/2-163 вих-99 спільний наказ Фонду та Міністерства економіки України від 04.08.1998 №535/104 було скасовано.

Важливо відзначити, що за умовами Угоди №76 від 04.02.1999 року Фонд передавав, а НАК "Нафтогаз України" приймала на себе зобов`язання щодо виконання функцій оперативного управління державним майном, яке не підлягає приватизації, знаходиться на балансі і не увійшло до статутного фонду підприємств, що входять до складу НАК "Нафтогаз України". Відповідно до ст. 39 Закону України "Про власність", ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" (діючі на момент підписання Угоди №76 законодавчі акти), можливість закріплення державного майна на праві оперативного управління була передбачена виключно за бюджетними установами та казенними підприємствами. НАК "Нафтогаз України" ніколи не була бюджетною установою та казенним підприємством, відтак не могла мати майно на праві оперативного управління. Крім того, загадана Постанова КМУ №747 передбачала розробку узгодженного порядку користування з боку НАК "Нафтогаз України" зазначеного майна, а не передачу НАК "Нафтогаз України" повноважень управління цим майном.

Крім того, згадане Угодою №76 оперативне управління НАК "Нафтогаз України" "майном... на балансі підприємств..., що входять до складу НАК "Нафтогаз України". Проте, відповідно до ст. 1 Закону України "Про підприємства в Україні" (діючий законодавчий акт на момент підписання Угоди №76), підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб. Отже, норма скасованого наказу від 04.08.1998 №1535/104 та Угоди від 04.02.1999 №76 щодо використання майна підприємствами, які входять до складу НАК "Нафтогаз України", не може бути реалізованою в принципі.

За викладених обставин судова колегія не погоджується з доводами прокурора про те, що відповідна угода №76 про використання державного майна, яке не підлягає приватизації, перешкоджала укладенню оспорюваного договору. Крім того суд звертає увагу на те, що Кабінетом Міністрів України, до повноважень якого відповідно до частини 1 статті 5 Закону України "Про управління об`єктами державної власності" віднесено управління об`єктами державної власності, а також визначення об`єктів управління державної власності, повноваження з управління якими передаються іншим суб`єктам управління, постановою № 770 від 20.08.2012 року було внесено зміни у складі майна (виключено газорозподільні трубопроводи та споруди на них), що передається у користування Національній акціонерній компанії Нафтогаз України .

08.05.2015 набрав чинності Закону України "Про ринок природного газу", який визначає правові засади функціонування ринку природного газу України, заснованого на принципах вільної конкуренції, належного захисту прав споживачів та безпеки постачання природного газу, а також здатного до інтеграції з ринками природного газу держав - сторін Енергетичного Співтовариства, у тому числі шляхом створення регіональних ринків природного газу.

Згідно з ч. 1 ст. 37 Закону України "Про ринок природного газу" газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть знаходитися в користуванні оператора газорозподільної системи на праві господарського відання, крім випадків належності такого оператора до суб`єктів господарювання державного сектору економіки.

21.02.2017 Кабінетом Міністрів України видано постанову "Про забезпечення ефективного використання газорозподільних систем або їх складових" № 95, якою затверджено типовий договір оренди газорозподільних систем або їх складових та примірний договір експлуатації газорозподільних систем або їх складових, визначено Міністерство енергетики та вугільної промисловості органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими (далі - газорозподільні системи); внесено зміни до постанови Кабінету Міністрів України від 25.05.1998 №747 "Про утворення Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" - із змінами, внесеними постановами Кабінету Міністрів України від 20.08.2012 №770 та від 30.09.2015 №796; доручено Міністерству енергетики та вугільної промисловості разом з операторами газорозподільних систем з метою врегулювання питання використання газорозподільних систем до набрання чинності абзацом другим пункту 1 цієї постанови вжити заходів для укладення до 10.03.2017 договорів експлуатації газорозподільних систем або їх складових, які набиратимуть чинності з 01.04.2017, а також розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання зазначеного майна.

Постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2018 вищевказану постанову внесено зміни та виключено вимогу про розірвання попередніх договорів, якими регулюються відносини використання відповідного майна.

Іншого порядку використання газорозподільних систем, власником яких є держава, або їх складових на даний час на законодавчому рівні не закріплено.

Таким чином, з метою приведення до вимог примірного договору експлуатації газорозподільних систем та їх складників, затвердженого вищевказаною постановою Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 (з урахуванням змін, внесених постановою Кабінету Міністрів України №188 від 29.03.2017) Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" і Міністерство енергетики та вугільної промисловості України підписали Додаткову угоду №1 від 24.05.2017р. та 02.06.2017 протокол розбіжностей.

При цьому, судом першої інстанції правомірно відхилено посилання прокурора на підписання Додаткової угоди №1 від 24.05.2017 до Договору та протоколу розбіжностей (з боку органу управління) не уповноваженою особою, оскільки пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017 визначено саме Міністерство енергетики та вугільної промисловості уповноваженим органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складовими.

Відтак, місцевий господарський суд обґрунтованого дійшов висновку. що укладаючи оспорювані правочини, відповідачі-1, -2 вчиняли дії на виконання постанови Кабінету Міністрів України №770 від 20.08.2012, а в подальшому - постанови Кабінету Міністрів України №95 від 21.02.2017.

Окрім того, колегія суддів апеляційної інстанції також враховує, що постанови Кабінету Міністрів №770 від 20.08.2012 та №95 від 21.02.2017 є чинними, будь-яких доказів на підтвердження їх оспорювання у встановленому законом порядку, матеріали справи не містять, а сторонами не надано, в зв`язку з чим, доводи прокурора про невідповідність вказаних постанов вимогам законодавства судом відхиляються.

Також, зі змісту оспорюваних правочинів вбачається, що вони не суперечать умовам примірного договору про надання на праві господарського відання державного майна, яке використовується для забезпечення розподілу природного газу, не підлягає приватизації та обліковується на балансі господарського товариства із газопостачання та газифікації і не може бути відокремлене від їх основного виробництва та примірному договору експлуатації газорозподільних систем або їх складових.

При цьому, як на момент укладення спірного Договору, так і на час розгляду справи органом управління газорозподільними системами, власником яких є держава, або їх складових виступає Міністерство енергетики та вугільної промисловості України.

Таким чином, з огляду на викладене, ані прокурором, ані позивачем, належними та допустимими доказами не доведено існування підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, як і не доведено наявності порушення даними правочинами прав або законних інтересів Фонду державного майна України.

При цьому, колегія суддів не може прийняти в якості доказу Висновок ради Науково-правових експертиз при Інституті держави і права ім.. Корецького НАН України від 09.06.2012 року за № 126\88-е (а.с. 204-214 том 3) про те, що чинне законодавство не містить заборон щодо перебування державного майна газорозподільних мереж на праві господарського відання у суб`єктів господарювання недержавного сектору економіки та те, що закріплення державного майна за суб`єктом господарювання недержавної сфери економіки на праві господарського відання можливе на підставі договору, оскільки він поданий з порушення вимог, оскільки він був поданий з порушенням вимог ч.3 ст. 269 ГПК України.

Таким чином, з огляду на викладене, ані прокурором, ані позивачем, належними та допустимими доказами не доведено існування підстав для визнання оспорюваних правочинів недійсними, як і не доведено наявності порушення даними правочинами прав або законних інтересів Фонду державного майна України, який у даній справі визначений прокурором як орган, уповноважений державою на здійснення функцій у спірних правовідносинах.

Щодо вимог про стягнення з відповідача-1 збитків у розмірі 117792772 грн. 03 коп., суд апеляційної інстанції зазначає наступне.

Відповідно до ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є:

- втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);

- доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода).

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Збитки - це витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною у відповідності до ст. 224 Господарського кодексу України.

Відповідно до приписів статті 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов`язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб`єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управленою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов`язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.

Позивач, вимагаючи відшкодування збитків, має довести три перші умови відповідальності, зокрема факт порушення боржником зобов`язання, розмір збитків, причинний зв`язок. Вина відповідача у порушенні презюмується та не підлягає доведенню позивачем.

Для застосування такої міри відповідальності як відшкодування збитків необхідною є наявність усіх чотирьох загальних умов відповідальності, а саме: протиправна поведінка; збитки; причинний зв`язок між протиправною поведінкою та завданими збитками; вина.

Протиправна поведінка особи може виявлятися у прийнятті нею неправомірного рішення або у неправомірній поведінці (діях або бездіяльності). Протиправною у цивільному праві вважається поведінка, яка порушує імперативні норми права або санкціоновані законом умови договору, внаслідок чого порушуються права іншої особи.

Під шкодою розуміється матеріальна шкода, що виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому майнового права, та (або) применшенні немайнового блага (життя, здоров`я тощо).

Причинний зв`язок між протиправною поведінкою особи та завданою шкодою є обов`язковою умовою відповідальності, яка передбачає, що шкода стала об`єктивним наслідком поведінки заподіювана шкоди.

Відсутність хоча б одного із вище перелічених елементів, утворюючих склад цивільного правопорушення, звільняє боржника від відповідальності за порушення у сфері господарської діяльності, оскільки його поведінка не може бути кваліфікована як правопорушення.

Аналогічні правові висновки наведені в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 14.02.2018р. у справі № 686/10520/15-ц, від 03.10.2018р. у справі № 668/7511/15-ц.

За приписами ч. 5, 6 ст. 13 Закону України Про судоустрій і статус суддів висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Відповідно до ч. 4 ст. 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Отже, для застосування такої міри відповідальності, як стягнення збитків у вигляді упущеної вигоди, потрібна наявність усіх елементів складу цивільного правопорушення: 1) протиправної поведінки; 2) збитків; 3) причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками; 4) вини та встановлення заходів, вжитих стороною для одержання такої вигоди.

Важливим елементом доказування наявності неодержаних доходів (упущеної вигоди) є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою боржника та збитками потерпілої особи. Слід довести, що протиправна поведінка, дія чи бездіяльність заподіювана є причиною, а збитки, які виникли у потерпілої особи - наслідком такої протиправної поведінки.

Неодержаний дохід (упущена вигода) - це рахункова величина втрат очікуваного приросту в майні, що базується на документах, які беззастережно підтверджують реальну можливість отримання потерпілим суб`єктом господарювання грошових сум (чи інших цінностей), якби учасник відносин у сфері господарювання не допустив правопорушення. Якщо ж кредитор не вжив достатніх заходів, щоб запобігти виникненню збитків чи зменшити їх, шкода з боржника не стягується.

Пред`явлення вимоги про відшкодування неодержаних доходів (упущеної вигоди) покладає на кредитора обов`язок довести, що ці доходи (вигода) не є абстрактними, а дійсно були б ним отримані в разі належного виконання боржником своїх обов`язків. При визначенні реальності неодержаних доходів мають враховуватися заходи, вжиті кредитором для їх одержання. У вигляді упущеної вигоди відшкодовуються ті збитки, які могли б бути реально отримані при належному виконанні зобов`язання.

Наявність теоретичного обґрунтування можливості отримання доходу ще не є підставою для його стягнення.

Крім того, при обрахуванні розміру упущеної вигоди мають враховуватися тільки ті точні дані, які безспірно підтверджують реальну можливість отримання грошових сум, або інших цінностей, якби права позивача не були порушені. Нічим не підтверджені розрахунки про можливі доходи до уваги братися не можуть. Розмір упущеної вигоди повинен визначатися з урахуванням часу, протягом якого тривали протиправні дії відповідача, розумних витрат на отримання доходів, які позивач поніс би, якби не відбулося порушення права.

Позивач, вимагаючи відшкодування збитків у вигляді упущеної вигоди, повинен довести, що за звичайних обставин він мав реальні підстави розраховувати на одержання певного доходу, при цьому, протиправні дії відповідача є причиною, а збитки, які виникли, - наслідком такої протиправної поведінки.

Таким чином, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність збитків, протиправність поведінки заподіювана збитків та причинний зв`язок такої поведінки із заподіяними збитками. При цьому, важливим елементом доказування наявності збитків є встановлення причинного зв`язку між протиправною поведінкою заподіювана та збитками потерпілої сторони. Слід довести, що протиправна дія чи бездіяльність заподіювана є причиною, а збитки, які завдано особі, - наслідком такої протиправної поведінки.

Відшкодуванню підлягають збитки, що стали безпосереднім, і що особливо важливо, невідворотним наслідком порушення боржником зобов`язання чи завдання шкоди. Такі збитки є прямими. Збитки, настання яких можливо було уникнути, які не мають прямого причинно-наслідкового зв`язку є опосередкованими та не підлягають відшкодуванню.

Як вбачається з матеріалів справи, в обґрунтування вимог про стягнення з відповідача-1 збитків (упущеної вигоди) прокурор вказує, що у зв`язку з безпідставним та безоплатним використанням Публічним акціонерним товариством по газопостачанню та газифікації "Волиньгаз" спірного державного майна, яке підлягало передачі в користування виключно на умовах платного користування, держава не отримала дохід у вигляді орендної плати за використання майна товариством протягом 2013-2017 років у заявленому до стягнення розмірі.

Проте, як встановлено судом першої інстанції з фактичних обставин справи, користування спірним майном здійснюється відповідачем на підставі Договору, укладеного відповідачами, що свідчить про необґрунтованість доводів про відсутність підстав у відповідача-1 для користування означеним майном.

При цьому, як сам Договір, так і в подальшому Додаткова угода №1 до нього укладалися сторонами на виконання постанов Кабінету Міністрів України, що свідчить про відсутність будь-яких протиправних дій відповідача-1.

Колегія суддів також зазначає, що застосування формули, за якою вираховується розмір річної орендної плати за використання нерухомого майна, визначену п. 8 Методики розрахунку орендної плати за державне майно та пропорції її розподілу, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 №786, при визначенні розміру завданих збитків суперечить нормам закону, оскільки газорозподільні системи, власником яких є держава, не можуть бути об`єктами оренди.

Враховуючи вищевикладене, суд апеляційної інстанції приходить до висновку, що як прокурором, так і позивачем не доведено належними та допустимими доказами факту завдання державі збитків у заявленому розмірі та відповідно наявності в діях відповідача-1 елементів складу цивільного правопорушення.

При вирішенні даної справи, колегія суддів враховує правові висновки Верховного Суду щодо застосування норма права у подібних правовідносинах, наведені в постанові від 12.08.2020 року у справі № 910/3501/18.

Щодо поданої відповідачем-1 заяви про пропуск строку позовної давності, суд апеляційної інстанції зазначає таке. З приводу незастосування судом першої інстанції наслідків пропуску строку позовної давності за поданою відповідачем-1 заявою, суд апеляційної інстанції зазначає таке.

Відповідно до ст. ст. 256-257 ЦК України позовна давність - це строк, в межах якого особа може звернутися до суду з заявою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Відповідно до п. 4 ст. 267 ЦК України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Відповідно до ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 травня 2018 року у справі № 369/6892/15-ц).

Установивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, про захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту їх порушення або оспорення і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу в захисті, встановивши безпідставність та (або) необґрунтованість заявлених вимог (правова позиція Великої Палати Верховного Суду, викладена у постанові від 16.10.2019 року у справі № 525/505/16-ц).

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 25.06.2019р. у справі № 922/1500/18 та від 31.10.2019р. у справі № 916/1134/18.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що оскільки суд відмовив у задоволенні позову з підстав його необґрунтованості, заява відповідача-1 про застосування наслідків спливу строків позовної давності судом не розглядається.

Частинами 3, 4 статті 13 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. ст. 73, 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Обов`язок із доказування необхідно розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

За змістом ст. 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Прокурором та позивачем не надано суду належних та допустимих доказів, які б спростовували доводи відповідачів та третьої особи.

Отже, твердження, викладені Генеральною прокуратурою України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України в апеляційній скарзі, не знайшли свого підтвердження під час розгляду даної справи.

Враховуючи у даному випадку сукупність встановлених вище обставин, підтверджених відповідними доказами, наявними в матеріалах справи, з огляду на положення ст.ст.74-80, 86 ГПК України, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про наявність обґрунтованих підстав для відмови у задоволенні позовних вимог.

Порушень або неправильного застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи, апеляційним судом під час перегляду справи не встановлено.

З урахуванням встановлених у справі обставин та норм чинного законодавства, які підлягають до застосування у спірних правовідносинах, колегія суддів апеляційної інстанції дійшла висновку, що доводи скаржника викладені в апеляційній скарзі, не спростовують висновків господарського суду першої інстанції, викладених в оскаржуваному рішенні, у зв`язку з чим, суд апеляційної інстанції не вбачає підстав для зміни або скасування рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2018 р. у справі № 910/3498/18.

Відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору за її подання покладаються на апелянта.

Керуючись ст. ст. 129, 269, 275, 276, 282 Господарського процесуального кодексу України суд,-

П О С Т А Н О В И В :

Апеляційну скаргу Генеральної прокуратури України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України на рішення господарського суду міста Києва від 20.09.2018 року у справі № 910/3498/18 залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду міста Києва від 20.09.2018 року у справі № 910/3498/18 залишити без змін.

Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги залишити за Генеральною прокуратурою України в інтересах держави в особі Фонду державного майна України.

Матеріали справи № 910/3498/18 повернути до Господарського суду міста Києва.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена до Верховного Суду в порядку та строки, передбачені ст.ст. 286-289 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено 03.02.2021 р.

Головуючий суддя М.А. Руденко

Судді В.В. Сулім

М.А. Дідиченко